Петро Гузiк "Pussy Бабусі"

З висоти останнього поверху місто лежало перед ними, ніби розгорнута карта — глибока, складна, жива. Вечір повільно, мов тінь, сповзав по дахах, торкався верхівок дерев і ковзав блиском по склу вікон. Десь унизу загорілися перші вогні — теплі, жовтогарячі, ніби хтось розсипав жменю зірок просто під ногами. На горизонті небо ще трималося в бляклому світлі, але хмари вже набули фіолетово-синіх відтінків, наче художник змішував фарби без конкретної мети — просто заради краси.

Вони сиділи на балконі, сховавшись у тіні тканинного навісу. Повітря було ще теплим, але вже відчувався прохолодний подих ночі, що поволі наближався. У їхніх чашках парувала кава — терпка, ароматна, з ледь вловимим присмаком кориці.

Володимир Робертович злегка пересів і скривився, коли спина торкнулася плетеної поверхні стільця.

— Боляче? — запитала Сніжана, обірвавши себе на півслові.

— Те що було в кімнаті з лезами, залишається в кімнаті з лезами, — відповів він, але, помітивши, як вона знітилась, м’яко додав: — Ні, не боляче. Приємно. Особливо після.

Вони замовкли, і тиша була не гнітючою, а повною — наповненою змістом. Лише десь унизу шумів вечірній трафік, зрідка кричали чайки — несподівані мешканці міста.

Сніжана краєм ока глянула на годинник — до початку читань залишалося трохи більше двадцяти хвилин.

Володимир Робертович перехопив її погляд.

— Кудись поспішаєш?

— Трохи. Ввечері мій друг організовує читання.

— Підвальні Байки? — він кивнув, ніби сам щойно згадав. — Крута штука. Добре, що є ті, хто читають і вміють слухати. Мені подобається, що ти в цьому. Хочеш, підвезу?

— Дякую, я викличу таксі.

Він зробив ковток кави, трохи повагався, а тоді сказав:

— Є ще дещо, що хотів сказати. Ці роботи, що я сьогодні перевіряв — це була формальність. Протокол. Насправді всі ви вже давно пройшли. Кращі з групи.

Сніжана здивовано підняла брови, а її очі засвітилися — радісно, щиро.

— Це ще не все. Як ваш вчитель, я рекомендував вашу п’ятірку на стажування в Лондон. Але це поки що таємниця.

Вона усміхнулася і зробила жест: ніби замкнула губи на уявний замок і викинула ключ.

— Дякую.

— Будь ласка, — він кивнув. — Приємного вечора. І передавай Петру привіт.

Коли вона пішла, місто вже остаточно занурилось у темряву. Вогні світилися чіткіше, віддзеркалювалися в річці, що повільно текла внизу, як жива істота.

Поступово вечір перейшов у ніч — не різко, а повільно, як крапля чорнила, що розтікається на папері. Небо потемніло остаточно, втративши останні натяки на денне світло. Зорі ще не з’явилися, але вже відчувалося, як тінь обіймає місто. Вікна багатоповерхівок горіли теплим світлом, деякі вже згасали — у когось завершився день, інші ще трималися за вечірню тишу.

Поодинокі перехожі неквапом йшли тротуарами, залишаючи за собою тихі кроки, що лунко розносилися між будинками. Хтось ішов із пакунками, хтось із телефоном біля вуха, хтось просто задумливо брів уперед, заглиблений у свої думки. Одинокий пес перебіг дорогу і зник у тіні арки. Машини проїжджали вже рідше, їхні фари прорізали темряву, неначе леза світла, й зникали за поворотами, залишаючи по собі короткий шлейф тиші.

Місто прожило ще один день. Воно зітхнуло і, як втомлений велетень, почало готуватися до сну. У повітрі зависла легка нічна прохолода, а з нею — спокій, що накривав вулиці мов ковдра.

На стоянку біля багатоповерхівки вони приїхали одночасно. Два автомобілі вкотилися на освітлену ділянку асфальту, фари м’яко ковзнули по потрісканому покриттю, освітили кути майданчика, торкнулися стін будинку і згасли. Двигуни ще кілька секунд глухо гарчали, ніби не хотіли відпускати день, і нарешті стихли.

Дверцята відчинилися, і з салонів авто вийшли дві жінки. В обох за плечима був день, наповнений подіями, розмовами, рішеннями — і тепер, коли ніч огорнула місто, в їхніх кроках з’явилася особлива рішучість, ніби вони ще не завершили щось важливе.

— Ось, — сказала Наталя Денисівна, передаючи Сніжані кілька пакетів із багажника. — Я купила все що ти просила.

— Дякую. — Сніжана взяла їх, і рушила поруч.

Вони йшли мовчки, пліч-о-пліч, як добре злагоджена пара тіней, що знали одна про одну більше, ніж дозволялося словами. Повз них проїхала машина з запізнілим таксистом, шини шелестіли по асфальту, залишаючи легкий шум у повітрі.

Раптом тишу порушив інший звук — клацання дверцят автомобіля, що стояв біля під’їзду. Чорна машина, припаркована в тіні каштанів, випустила назовні постать. Темна фігура повільно піднялася, сперлася на авто, й залишилася стояти, немов вичікуючи. Його не можна було одразу розгледіти, постать губилася в сутінках, але присутність була відчутною, щільною, майже тривожною.

Сніжана сповільнила хід і мимоволі стисла ручки пакетів міцніше. Наталя Денисівна не зупинилася, але її очі блиснули — короткий, оцінюючий погляд у напрямку фігури. Між ними й чоловіком було ще кілька метрів, але повітря раптово стало густішим.

Востаннє затягнувшись, фігура біля авто з огидною неквапливістю виплюнула недопалок убік — він описав дугу в повітрі й впав із тихим шипінням в калюжу на асфальті. Чоловік вирівнявся, випростав плечі і пішов у бік жінок, погойдуючись, немов старий ведмідь, що ще не прокинувся після сплячки. Його кроки були тихими, але впевненими — як у людини, котра завжди вважала, що має право приходити без запрошення.

Світло вуличного ліхтаря безжально освітили його. Постать, що ще мить тому ховалася в тіні, виявилася непривабливою, майже карикатурною. Невисокий, із округлою фігурою, що нагадувала бочку на коротких ногах, він був одягнений у зім’ятий костюм, який виглядав так, ніби його зняли зі спинки стільця, де він провисів кілька днів. Піджак натягнувся на живіт, ґудзик загрозливо напружився, ледь стримуючи натиск черева. З під низу виглядала пожмакана сорочка із жовтуватим комірцем.

Його голова — майже повністю лиса, тільки з рудими, рідкими пасмами над вухами — блищала у світлі ліхтаря, як полірована більярдна куля. Коротка, недбало підстрижена борода — як іржа на залізі, а в обличчі домінували глибоко посаджені, майже невидимі в тіні очі — дрібні, мов у щура. У цих очах не було ані тепла, ані людяності — тільки підозра, розрахунок і нездорова цікавість.

— Наталя Денисівна, а я все думав, де це ви пропали? — сказав він з награною приязністю, його голос був масним, тягучим, наче розтоплений жир. — Прийшов у гості — а вас немає, дзвоню, а ви трубки не берете… І онука з вами? Це добре.

Жінки зупинилися. Сніжана стискала пакети, відчуваючи, як ручки врізаються в пальці. Наталя Денисівна натягнуто всміхнулася, одразу ставши суворішою.

— І вам доброї ночі, Павле Дмитровичу. Не очікувала вас сьогодні побачити. Мала деякі справи в місті.

Його рот розтягнувся в подобу усмішки, що оголила дрібні, жовтуваті зуби, схожі на уламки якогось механізму, що давно вийшов із ладу. Усмішка не доходила до очей — ті залишалися холодними, мов крижані голки. Він дивився на Сніжану з такою настирливою прискіпливістю, ніби сканує кожен міліметр її тіла, обмірковуючи, що міг би з нею зробити — і це було огидно.

Її тіло відреагувало першим — вона зробила крок назад, ледь помітно, інстинктивно. Це був не страх, а глибока, тваринна відраза. Вона відчула себе голою, по справжньому. Не так, як перед об’єктивами камер, не так як в кімнаті з лезами, де біль змішувався із довірою. Його погляд був зовсім іншим — липкий, хтивий, безсоромний. Від нього неможливо було сховатися. Вона відчула себе брудною.

— Справи? Це добре! — його сміх залунав грубо, надривно, мов гарчання гієни, — в мене до вас теж невеличка справа.

Наталя Денисівна зробила крок уперед, намагаючись повернути розмову в безпечне русло.

— Тоді пропоную зустрітися завтра, і...

— Я не заберу багато вашого часу. — перебив він її різко, з тим напористим нахабством, яке ніколи не вибачається. — Розумію, вам потрібно готуватись до нового стріму і все таке. Якщо коротко — я хочу двадцять п’ять відсотків.

Сніжана здригнулася. Її мозок заклинило на словах. Звідки він знає? І що це за відсотки?

Наталя Денисівна наблизилася до нього — її рухи стали повільними, плавними, ніби в хижачки, що намагається відволікти. Її рука опустилась йому на груди, м’яко, майже грайливо ковзнула нижче.

— Павле... але ж це грабунок. Я впевнена, ми зможемо домовитись по-іншому.

Він рвучко відкинув її руку — жест був не просто грубим, він був демонстративним. Його погляд обірвав будь-яку ілюзію діалогу.

— Павло Дмитрович — це раз. — голос став різким, — Два, я бачив результат вчорашнього стріму. І тому доля в нещасні двадцять п’ять відсотків — для вас, моя люба, — це прийнятна плата. І три, — його очі звузились. Погляд уп’явся в Сніжану, мов у м’ясо. — Я хочу її. Я хочу знятись у наступному відео.

— Сніжана не товар! Ми про це вже говорили! — голос Наталі затремтів, але вона не відступила.

Та він її вже не чув. Він обійшов її, мов перешкоду. Його короткі ноги дивно швидко рухались, ніби вся вага тіла була на колесах. Сніжана не встигла зреагувати, як його рука вже стиснула їй горло. Міцно, мов залізні лещата.

Вона зойкнула. Повітря вирвалося з грудей. Його обличчя було страшно близько — жирне, блискуче, вкрито крапельками поту. Подих смердів гниллю, а тілом старим потом. Його очі були порожні, злі, мертві. Як очі шакала.

— Не товар? — прошипів він, нахиляючись ще ближче. — Відео на вашому каналі кажуть інакше. Даю вам день на роздуми. Інакше, я буду змушений доповісти керівництву.

Він відпустив її. Сніжана похитнулась, ковтаючи повітря, горло пекло. Його постать здавалась ще більшою в темряві — неначе ніч жила в ньому. Він спокійно дістав цигарку, закурив, випустивши хмару важкого, смердючого диму.

— Мої гроші — скинеш сьогодні, бабусю. Доброї ночі, дівчатка.

Він сів у авто, що скрипнуло під його вагою. Двигун завівся, закашляв, як старий туберкульозник, і повільно викотився зі стоянки.

Ліфт злегка скрипів, піднімаючись нагору, мов старий металевий звір, що з останніх сил дереться з темної пащі підземелля. Усередині панувала гнітюча тиша, важка, мов свинець, і Сніжана не витримала першою.

— Хто цей чоловік, бабусю?.. Чого він хоче? І що це в коробці?, — її голос прозвучав тихо. Вона кинула погляд на коробку в руках Наталі, крізь її стінки просочувались темні плями, вони мали колір і в’язкість чогось занадто знайомого, щоб помилитися: це була кров.

Ліфт зупинився з різким здриганням. Мов привидів, їх випустило у коридор. Замок клацнув, двері відчинились, і тиша квартири зустріла їх як ніч.

Наталя Денисівна мовчала, поки не зачинила за ними двері. Потім повільно обернулась до онуки. В її очах не було страху — тільки холодна, рішучість.

— Це... Бабаєвський Павло Дмитрович. Бабай. — вона говорила тихо, чітко, — Слідчий кіберполіції. Минулого року він вийшов на мене. З того часу шантажує. Спершу — десять відсотків, плюс... певні послуги. Тепер хоче — двадцять п’ять. І тебе. Він наша проблема.

Вона піднесла коробку до тумби, повільно зняла кришку, ніби відкривала щось святе або страшне — й те, й інше водночас. Усередині, на чорному пакувальному папері, лежала маска свині — заляпана згуслою кров’ю. Вона мала химерний вигляд, було в ній щось потворно гротескне, як у карнавалі, що перетворився на кошмар.

Наталя підняла маску, тримаючи її двома руками, так, щоб Сніжана могла добре роздивитися.

— А це, кицю... — прошепотіла вона з ледь чутною посмішкою, яка не торкалася очей, — це — вирішення проблеми.

У кімнаті запахло кров’ю, латексом і ненавистю. Тінь від маски що впала на стіну під викривленим світлом лампи, була схожа на обличчя самого диявола.