Петро Гузiк "Pussy Бабусі"

Коли Наталя Денисівна розплющила очі, сонце вже щедро розсипалося золотом по білосніжних простирадлах. Його теплі промені торкались її плечей, ковзали по ключицях, огортали тіло ніжним світлом, наче запрошуючи до нового дня. Вона вивільнилась з пледа, розтягувалась повільно, із задоволенням, відчуваючи, як у кожному м’язі ще тремтить спогад про сон.

Квартира дихала тишею — жодного звуку, жодного руху. Сніжани не було. Наталя Денисівна дозволила собі легку посмішку, обережно сіла на ліжко і потягнулась до столика, де чекала пачка цигарок. Підкурила, хоч і забороняла онуці, і випустила першу хмарку диму, вона розчинилась у світлі, що проникало через тонку тканину фіранок.

Накинувши на голе тіло шовковий халат із тонкою вишивкою журавлів та хризантем, вона повільно пройшлась у бік кухні. Її босі ноги торкались холодної підлоги, та вона цього не відчувала — її тіло ще було зігріте ліжком.

Кавоварка затарахкотіла, видаючи знайомий звук, і наповнила кухню ароматом — міцним, гірким, як і спогади, що підкрадалися до неї щойно прокинулася. Наталя Денисівна опустилась у крісло біля вікна і ввімкнула планшет. Кілька рухів пальцем — і вже знайома статистика: перегляд вчорашнього стріму. Цифри пульсували перед очима: 712 онлайн, 53 000 доларів донатами, сотні реакцій, коментарів, приватні повідомлення… Вона скептично всміхнулася.

— Добре, але мало, — бурмотіла, втупившись у цифри.

Поки кава наповнювала чашку, вона перевела основну суму на свій особистий рахунок — той, про який Сніжана не знала. Меншу частку — символічну, але пристойну — перекинула на картку дівчини, супроводивши коротким повідомленням: «Молодчинка.».

Відпивши перший ковток, вона одразу скривилась — гіркота не радувала. Відкрутила кришку пляшки з коньяком і щедро плеснула у свою чашку бурштинового тепла. Новий ковток змусив її заплющити очі — знайоме відчуття м’яко розтікалось тілом.

Друга цигарка затліла в пальцях, а в голові уже крутились плани: фотосесія післязавтра, значить, сьогодні варто навідатися в бутік. Щось нове, незвичне, щось провокативне.

Вона підвелась і підійшла до дзеркала в коридорі. Її пальці провели по губах, по щоках, по лінії шиї, спускаючись до ще досі пружних грудей, хоча цьогоріч їй стукнуло шістдесят. Вона досі була вражаючою. В її очах жевріли не просто роки — у них пульсувала історія, жінка, яка знала ціну свободі й забороні, покорі й владі.

І тут з’явились спогади. Без запрошення. Вони приходили так само легко, як і тютюновий дим — просочувались у всі шпарини, шепотіли знайомі голоси, торкались тіла тінями минулих ночей. Її губи стиснулись, але очі залишались спокійними.

— Чортове минуле, — прошепотіла вона, знову сідаючи в крісло. Але в глибині душі вона знала: без нього не було б її сьогоднішньої сили.

І вона знову зробила ковток. І знову випустила дим — прямо в обличчя примарам, що жили десь між спогадом і бажанням...

Свою кар’єру в індустрії фільмів для дорослих Наталя Денисівна почала випадково. Тоді вона будучи студенткою, вона проходила мовне стажування в Берліні, жила в гуртожитку з іншими іноземцями й жадібно пила нову свободу. У неї було яскраве, вогняне волосся, юне обличчя, легка хода і сміх, який притягував до неї людей, як до вогню. Одного дня після занять вона сиділа в кав’ярні біля університету, коли до неї підійшов чоловік у темних окулярах. Його звали Гельмут, він був режисером — а ще мав неймовірне чуття на обличчя, що «працюють» у кадрі.

Пропозиція знятись у короткому еротичному ролику прозвучала несподівано. Спершу Наталя розсміялась — подумала, що це жарт. Потім вагалась. І все ж пішла. Просто заради пригоди, заради відчуття виклику. За перші кілька дублів у неї тремтіли коліна, але камера любила її. Об’єктив захоплено ловив кожен вигин, кожну тінь на її тілі, кожен її подих. Зйомка, яка мала бути одноразовою витівкою, обернулась на двері в інший світ.

І вона увійшла в них — упевнено, мов на червону доріжку. Її псевдонім Natalie Flame швидко став упізнаваним. Її тіло, голос, погляд — усе ставало частиною історій, які продавали фантазії. Вона втягнулася з головою. Там, у Німеччині, вона вперше відчула, що бути бажаною — це теж влада.

Саме на знімальному майданчику вона познайомилась із Дмитром — оператором-постановником. Він був з сім’ї емігрантів, тихим, спостережливим, завжди з камерою в руках і м’якими долонями, що вміли тримати не лише лінзу, а й її серце. Йому було байдуже, чим вона займається. Він бачив у ній не просто актрису, а жінку — живу, палаючу, справжню. Вона ж бачила в ньому спокій і ґрунт під ногами. Разом вони повернулись в Україну, коли вона дізналася про вагітність. Народився син.

Вона спробувала зупинитися. Вдягала фартух, варила суп, гуляла з візочком у дворі. Але жага — вона нікуди не зникла. Вона просто дрімала десь усередині. Їй було тісно в ролі «молодої мами». Уночі вона переглядала старі записи й не могла дихати — не від сорому, ні. Від того, що втратила себе.

І тоді вона зробила вибір. Сказала чоловікові, що їде в Берлін «по роботі». Він мовчав, хоча вже давно відчував, що вона не зупиниться. Сина залишила на Дмитра, якому довіряла більше, ніж собі. Вона повернулась у світ вогню, тіла й камер і насолоди.

Але роки йшли. Її краса змінилася — з юної стала зрілою, глибшою, драматичнішою. Проте продюсери вже не бачили в ній головну героїню. Їй пропонували ролі мачух, секретарок, викладачок. Молодші акторки відтягували на себе світло, а їй залишались тіні. Наталя перейшла в роль «тренажера» для молодих акторів чоловіків. Групове порно було наступним кроком, в ті моменти коли залишки її краси заливали спермою. Але і тут її час закінчився. Внутрішня спрага стала ще більшою і жінка почала зніматися в бдсм – фільмах з максимальною жорстокістю.

То був звичайний знімальний день у підвальному павільйоні студії під Берліном. Холодне світло ламп пробивало темряву, кидаючи відблиски на металеві клітки та шкіряні ремені. Наталя стояла в центрі сцени — затягнута в чорний латекс, як у другу шкіру. Її рухи були плавними, мов у пантери, а блиск батога в її руках — гіпнотизував.

Раб стояв навколішки, зв’язаний, з чорною маскою на обличчі. Камера знімала крупний план: піт на його грудях, розсічена шкіра на спині, тремтіння колін. Усе йшло як завжди. Все — під контролем.

Аж раптом з’явився режисер, блідий, з телефоном у руках, підійшов до неї і, нахилившись, прошепотів:

— Наталю, твій син… він загинув. Автокатастрофа. Щойно дзвонили з України…

Вона мовчала. Лише на мить затримала подих, а потім знову випросталась. Очі її не зблиснули. Не зволожились слізьми. Вона дивилась крізь студію — десь далеко, у себе в голові.

— Мотор, продовжуємо, — кинула вона холодно.

І щось у ній перемкнулося. Біль, розпач, злість, самотність — усе сконцентрувалося в кожному русі. Батіг сичав у повітрі, наче живий. Раб стогнав голосніше, ніж сценарій того вимагав. Усі подумали, що це акторська майстерність. Але Наталя вже не грала. Вона карала — себе, долю, смерть.

І коли звук тріснув по кімнаті, цього разу незвичний, глухий, ніби щось зламалося — всі завмерли. Раб упав, тіло судомилося, з рота потекла кров. Хтось кричав. Хтось хапався за телефон. Наталя стояла нерухомо. Погляд її був порожнім.

Так закінчився той день. Так почалася інша історія.

Смерть в таких випадках була просто смертю, нікому не було діла до безіменного невдахи який за декілька сотень марок дозволяв шматувати своє тіло. Доки з нього не зняли маску, тоді почалися проблеми. Раб виявився сином впливового політика і приховати таку смерть було проблемою.

Його звали Алекс, і він був вирішенням цієї проблеми. Він з’явився в студії наступного ранку — у дорогому пальті, з сивиною на скронях і холодним, мертвим поглядом. Назвався представником дона Вінчетті. Витончений, ввічливий і небезпечний, мов змія в тіні . Він не дивився на тіло в мішку. Лише розмовляв. Швидко, чітко, без жодного зайвого слова.

— Не хвилюйтеся, пані. Ми залагодимо все. Він просто зникне. Студія залишиться чистою. Але…

Це «але» зависло в повітрі, мов лезо.

— Дон Вінчетті, тепер ви працюєте на нього. Тільки на нього. Контракт буде… безстроковий.

Алекс особисто вирвав зуби покійного і розчленував його тіло. Свині ідеальний варіант позбавитися тіла. Так Наталя стала власністю мафії. Не в кайданах, ні. Вона жила в готелях, знімалась у приватних стрічках, працювала на закритих показах для «особливих клієнтів». Її тіло було вільне, але душа — продана. Вона більше не грала заради мистецтва чи адреналіну. Вона виконувала замовлення. Вона почала зніматися в снафф – порно. Копрофілія, садизм, некрофілія, відео з смертельним фіналом, порно з тваринами і найголовніше, відео з неповнолітніми.

Вона керувала кадрами де героїнові наркоманки відсмоктували в перекачаних стероїдами бійцівських псів котрі на завершення фільму шматували цих дівок. З непроникним виразом обличчя, відчуваючи кислий сморід лайна і блювоти, вона дивилася в камеру де нещасні виродки випорожнювалися один одному в рот, пожираючи вміст своїх кишок. В її кадрах «дрючки», актори чоловіки чия головна гідність була в монструозних членах, розривали цими членами вагітних шльондр, розумово відсталих котрих забирали з психлікарень та дітей викрадених з вулиць. Спершу їй було дивно скільки в світі хворих виродків, котрі платити за це шалені гроші, але з часом їй стало байдуже, а потім їй це почало подобатися. Подобатися настільки, що дон Вінчетті особисто подзвонив і висловив вдячність. Вона зблизилися з Алексом, і часто хоч той і був наглядачем дона, приймали участь у фільмах. Їм особливо подобалося робити несподіване смертельне відео. Фільм починався як звичайне порно, доки в потрібний момент, вони не вривалися в кадр. Далі починалася справжня м’ясорубка. Алекс зачаровано дивився як Наталя з вправністю м’ясника ріже, шматує, розриває тіла. Її збочена фантазія не мала меж. Як кров покриває її оголене тіло, як актори котрі ще мить тому займалися сексом намагаються втекти, заховатися від цієї фурії в масці свині. А потім, лежачи в кривавих нутрощах вони трахалися як дикі звірі...

Все змінилося з короткого, лаконічного листа, якого спершу Наталя хотіла просто проігнорувати:

«Я не маю часу. Мені лишилося кілька місяців. Сніжана не повинна залишитися сама.»

Тільки одне ім’я — і тисячі думок.

Його вона не бачила вже більше десяти років. Не згадувала, не шукала, не писала. Вони розійшлися без скандалів, але з такою кількістю невимовленого, що ця тиша між ними дзвеніла довше, ніж будь-який крик. І тепер — онкологія. Усі маски знято. Жодного натяку на жалість чи каяття. Лише одна причина: онука. Сніжана.

Її зустріч з дівчинкою відбулась в лікарні — Наталя приїхала раніше, ніж планувала. Сніжана сиділа на підвіконні, втупившись у телефон, тонка, з гострими ключицями й неспокійним поглядом — як лезо, ще не загартоване. Підняла очі на незнайому жінку з вогняним волоссям і сигаретою за вухом.

— Ти хто?

— Я — твоя бабуся, малечо.

І щось в очах дитини здригнулося. І в Наталі також.

Вона не чекала, що полюбить її. Але це трапилось. Не як спалах. А як річище, що прориває скелю. Наталя не знала, що означає бути матір’ю в повному сенсі, але тепер вчилась бути кимось, на кого Сніжана могла спертись. Не другом. Не контролером. А кимось постійним. Справжнім.

А ще більшим шоком став дзвінок від Алекса, рівний і тихий як завжди:

— Дон Вінчетті вдячний за роки служби. Ти вільна.

Наталя мовчала. Це була нечувана розкіш. У світі, де вихід тільки в труні, і то в кращому випадку, її відпустили — мов спогад, який більше не потрібен.

— Чому?

— Тому що навіть диявол поважає жертву, — відповів Алекс і поклав слухавку.

Так Наталя повернулася в Україну. На гроші дона вона придбала квартиру і зайнялася вихованням онуки підлітка.

Вона вчила Сніжану варити каву, як у Римі — не з пакетика, а терпляче, з любов’ю. Спершу — змолоти зерна вручну, щоб відчути їхній аромат. Потім — прогріти турку, як прогрівають тіло перед танцем. Лиш тоді — засипати каву, додати води й дрібку цукру. Варити повільно, на маленькому вогні, щоб перший підйом пінки був як перший подих після ночі.

— Кава — це не просто напій, — казала Наталя, дивлячись на онуку через дим сигарети, — це ритуал. Коли вмієш його контролювати — вмієш керувати моментом.

Вона замінила їй батька й матір. Стала тим стабільним вогнем у каміні, до якого завжди можна повернутися, хоч би як довго блукала в темряві. Але не стала «опікункою» у звичному сенсі. Стала подругою. Тінню, яка мовчки спостерігала, поки Сніжана вчиться обпікатися, падати, обирати невірних людей — і повертатися. І ніколи не засуджувала.

Наталя говорила з нею прямо:

— Люди завжди будуть або боятися твого тіла, або хотіти його. Навчися використовувати це. Не для них — для себе. Не як гачок. А як зброю.

Вона навчила дівчину дивитися в дзеркало — не для того, щоб шукати недоліки, а щоб розгледіти силу. Вчила правильно тримати спину, грати голосом, мов скрипкою, — тихіше, коли хочеш, щоб прислухалися, різкіше, коли треба змусити слухати.

Вчила її ставити ціну. Не на себе — на час, на талант, на присутність.

А головне — вчила виживати.