Петро Гузiк "Pussy Бабусі"

Час минув з швидкістю повені — стрімко, безжально, змиваючи сліди минулого, розчиняючи їх у каламутних водах забуття. Дні перетворилися на тижні, тижні — на місяці, і тепер спогади про ту ніч здавалися не більше ніж ледь помітні плями на старому дзеркалі. Те, що колись ятрило зсередини, тепер лише іноді зринало у снах, не лишаючи по собі нічого, окрім химерної порожнечі.

Лондонський туман ковтав обриси вечірніх вулиць, затягуючи місто у своє м’яке, вологе мовчання. Сніжана щойно закінчила заняття у King’s College London — одній із тих будівель, де старовинна архітектура співіснувала з диджиталізованою сучасністю. Після лекцій вона вийшла на набережну, повільно йдучи вздовж Темзи. Її кроки відлунювали по бруківці, а думки пливли за течією — легкі, байдужі до часу.

Раптом завібрував телефон. Ім’я на екрані змусило її спинитися. Серце стислося, але не від страху — від приємного здивування. Вона відійшла трохи вбік, сховалась від людського потоку під навісом кав’ярні й прийняла виклик.

— Алло?

Вона слухала уважно, вбираючи кожне слово шкірою, мов пісню, яку давно не чула. Кивала, посміхалась — посмішка проривалась крізь губи, розцвітала в очах. Закінчивши розмову, вона кинула телефон до сумки, і бадьорою ходою рушила вперед.

Стіни підвалу стискали простір мов у зашморгу — кам’яна кладка була шорсткою, всіяною сивим грибком, наче старі рани, що ніколи не гояться. Повітря було важким, гнилим, вологим — воно лізло в легені, змушувало дихати поверхнево. Під стелею, вкриті іржею труби, з яких іноді капала вода, кожне «кап», віддавався у тиші, немов удар по нервовій системі.

У самому центрі приміщення, під тьмяною жовтою лампою, була підвішена за руки молода дівчина. Підвішена на м’ясницьких гаках, котрі пронизили її плечі. Біля неї двоє чоловіків. Перший — здоровенний негр, його голений до блиску череп підкреслював риси обличчя, що були наче витесані з обсидіану. М’язисте тіло було напружене. Поруч — чоловік у джинсовій жилетці, брудне волосся спадало йому на плечі, очі світилися голодним блиском. У ньому було щось хиже, тваринне, типовий представник реднеків.

Чоловіки трахали дівчину. Негр входив ззаду, розриваючи анус дівчини в криваве місиво. Реднек, трахав спереду, встигаючи між рухами тазу зрізати з її грудей соски. Один вже зрізав і тепер жував його дивлячись в червоні від порваних капілярів і сліз очі.

Дівчина намагалася щось сказати, але з закривавленого роту виходило тільки невиразне бурмотіння. Її рот нагадував роботу стоматолога садиста, зуби були вирвані, вибиті, деякі спилені, інші зламані і їх гострі уламки рвали її губи.

Чоловіки рухалися в одному ритмі — повільно, злагоджено, мов заведені частини одного механізму. Кожен їхній рух був вивірений, позбавлений поспіху, ніби вони мали всю вічність. Вони не поспішали, і саме це було найстрашніше. Їхня беземоційна злагодженість змушувала серце дівчини, ще більше стискуватися від того жаху який чекав її попереду.

Від пояса і нижче на ній не було шкіри. Декілька довгих годин тому, коли вона тільки потрапила в цю мініатюрну версію пекла, реднек за допомогою свого ножа зрізав шкіру довкола її талії. Далі вони двоє схопили краї шкіри і почали стягувати її з неї оголюючи м’язи, немов занадто тісні штани. Тоді вона думала що помре від болю, тепер вона жаліла що не померла.

Ще раніше, дівчина звернула увагу на камери — чорні, безжальні об’єктиви, котрі дивилися на неї з усіх сторін, ніби голодні очі хижаків, котрі записували кожну мить її страждань і болю.

Біля однієї з камер стояв хтось — силует у глибокій тіні, мовби саме приміщення ховало цю постать від її погляду. Вона могла розгледіти лише обриси, освітлення не сягало обличчя, не давало зрозуміти, хто це. Але від цієї присутності несло крижаним спокоєм — байдужим, жорстоким. Вона відчувала, що той, хто стоїть у темряві, не просто дивиться — він насолоджується.

Зробивши крок, постать вийшла з темряви, наче виткана з самого мороку. Це була жінка — висока, струнка, з тілом, що викликало захоплення. Її обличчя ховалося під покритою старою кров’ю, маскою свині, в руці жінка тримала ніж.

Вона йшла повільно, наче карбувала кожен крок у бетон підлоги, наближаючись з незворотністю леза гільйотини. Коли зупинилася, то нахилилася до дівчини — так близько, що та могла відчути запах — металевий, густий запах крові. Її очі — темні, холодні, позбавлені емоцій — зустрілися з очима дівчини.

Вона вдивлялась довго, мов досліджувала. Вона хотіла спіймати саме ту мить, коли життя покине нещасну, хотіла вдихнути її останній подих і забрати його разом з життям.

Вона приставила ніж до горла дівчини і різким рухом розітнула горлянку. Негр схопив дівчину за волосся і потягнув її голову назад, розриваючи рану. Від натуги вени на його руці здулися як сталеві троси. Білий в той час, вгризався зубами в шию, зрештою голова відірвалась від тіла. Гучно видихнувши, чоловіки кінчили.

Наталя Денисівна повільно опустила ніж. Лезо відлунювало тьмяним блиском у світлі лампи під стелею. Вона натиснула кнопку на пульті — клац, і камери стихли, червоні вогники згасли.

Скинувши маску, вона викинула її на підлогу — вона впала з глухим звуком, як вже нікому не потрібна оболонка. Її обличчя, вкрите потом, змучене, але не через втому, а через порожнечу. Очі палали не гнівом, а відчаєм, тим тихим, внутрішнім вогнем, який знищує краще за будь-який ніж.

— Містер Лі, Містер Вайт, можете бути вільні, — сухо мовила вона, не обертаючись.

Чоловіки мовчки вклонилися. Їхні кроки луною розчинилися у коридорі, наче їх ніколи тут не було.

Наталя залишилася в підвалі сама. Вона підкурила — сигарета зажевріла тьмяним вогником, дим поповз вгору, як душі тих, хто колись кричав тут. Кільце сивого диму розчинилося у повітрі.

Але спрага… вона знову не зникла. Вона сиділа всередині, як паразит, як ненажерливий звір, що жадає більше. Наталя стискала пальці, її очі затуманила лють. Вона знала — це було дарма. І знову… дарма.

Тоді вона закричала. Гучно. Глибоко.

Її крик був сповнений ненависті до себе й до світу. Він прокотився стінами підвалу, відбиваючись ехом, змішуючись із тими голосами, які вже давно в’їлися в бетон і мертві стіни цього місця. Підвал проковтнув цей крик, як і сотні криків до нього.

У вечірньому Лондоні небо здавалося нижчим, ніж зазвичай. Воно тиснуло важкими хмарами, в яких, здавалося, нуртувала сама буря. Ліхтарі виблискували тьмяно, віддзеркалюючись на вологому асфальті, а нескінченні потоки автомобілів виглядали як зграї металевих комах, що повзли крізь бетонне тіло міста. Наталя Денисівна за кермом, з похмурим обличчям. Її рука автоматично набирала номер — знову й знову, безрезультатно. Алекс мовчав, наче він щез з цього світу.

Телефон полетів на пасажирське сидіння. Вона стиснула кермо так, що кістки на пальцях побіліли. Серце калатало, а в голові билося одне: «Де він?»

У підземному паркінгу різко зупинилася, ледь не зачепивши сусіднє авто. Наталя клацнула сигналізацію і рішуче рушила до ліфта. Швейцар отримав від неї лише короткий, холодний кивок — від якого тілом пробіг мороз. В ліфті вона важко дихала, кожен поверх здавався вічністю. Піднявшись до пентгаузу, увійшла до квартири, немов буря, що шукає вихід.

Туфлі злетіли з ніг, наче шкіра, яку хотілось здерти після всього пережитого. Вона майже бігла до бару — пляшка віскі, склянка, рухи точні, майже хірургічні. Перша доза — як ляпас. Друга — повільна, тягуча, майже солодка. І раптом... запах. Ледь вловимий, теплий, знайомий — ваніль. Ванільні цигарки.

Вона завмерла.

З акуратністю хижака, взяла з бару ніж для льоду. У тиші квартири кожен її крок луною розносився по кімнатах. Вона обійшла все — кухня, спальня, ванна — порожньо. Лише в останню кімнату, де ховалися її найбрудніші таємниці, вона увійшла рвучко відчинивши двері. Увімкнула світло — пусто. Лише запах став сильнішим.

Повертаючись назад, жінка вже майже зітхнула... і застигла.

На високому барному стільці сиділа вона.

Сніжана.

З виду спокійна — але її погляд пронизував. Дим від ванільної цигарки піднімався легкими спіралями, обіймаючи її обличчя, як привид минулого.

— Привіт, бабусю, — тихо мовила вона.

У її голосі не було ні болю, ні гніву — тільки порожнеча. Та порожнеча, яка народжується після катастрофи.

— Що тобі потрібно? Як ти сюди потрапила? — голос Наталі був твердим, але всередині все похололо.

Сніжана не відповіла. Допила з її склянки, зістрибнула на підлогу безшумно, як кішка, і витягла з за поясу поліцейський шокер. Контур пристрою в її руці світився, мов холодна куля вироку.

Тріск!

Струм пронизав тіло Наталі. Її вигнуло, як ляльку. Очі широко розплющилися, крик застряг у горлі. Ніж дзвінко впав на підлогу, стукнувшись об мармур, і покотився убік. Вона впала на коліна, а потім обличчям на підлогу, смикаючись у коротких судомах.

Сніжана підступила ближче. Без емоцій. Без коливань. І натиснула ще раз.

— Скоро про все дізнаєшся, бабусю, — сказала вона, дивлячись, як її кумир, її монстр, її кров лежить безпорадна.

Світло било в очі різким холодом, мов лід, що повільно плавив сітківку. Наталя Денисівна важко приходила до тями — не одразу, ривками, ніби пробиралась крізь шари темряви. Пульс гулко відбивався в скронях, голова розколювалась від болю, а тіло здавалося чужим, важким і безсилим. Повіки здригнулися, піднялися — і вона побачила лише стерильне біле світло ламп, що світили над нею, мов око жорстокого бога.

Вона лежала голою на своєму ж столі. На тому самому, де впродовж років спостерігала за стражданням інших. Камери навколо виблискували червоними вогниками, фіксуючи кожну її судому, кожен подих. Її руки й ноги були туго прив’язані, ремені врізались у шкіру. З труднощами вона підняла голову.

У тіні, на стільці, сиділа Сніжана. На колінах дівчина тримала ту саму маску свині — заплямовану засохлою кров’ю. Її пальці ковзали по ній ніжно, мов по улюбленій іграшці, мов по святині. Очі Сніжани світилися темним вогнем — не люттю а чимось значно гіршим: спокоєм.

— Ти прокинулась. Це добре. Я боялась, що розряд убив тебе.

Голос Сніжани прозвучав тихо, рівно, без натяку на емоції. Він рикошетом відбився від стін, наче шепіт в катакомбах.

Наталя скривилася в посмішці — перекошеній, хворобливій.

— Ти думаєш налякати мене? Шмаркачка! — її голос був хрипким, зберігав ту ж саму зверхність.

Сніжана не відповіла одразу. Вона лише злегка повернула голову, споглядаючи її. Обличчя дівчини не виказувало нічого, але в тиші щось почало змінюватися. Простір навколо них стискався. Кімната — колись її святилище — тепер нагадувала могилу, викопану нею ж самою.

Вентилятори на стелі гуділи рівно, однаково, мов метроном, що відраховував останні хвилини старої влади. Камери палахкотіли, пильно знімаючи кожен кадр цього падіння.

Сніжана нарешті підняла погляд.

— Ти навчила мене всьому. І тепер я покажу, як добре я засвоїла урок.

Тінь від її постаті впала на обличчя Наталі.

А маска повільно почала підніматися вгору, ближче до обличчя дівчини, заміняючи його. Вона заговорила, її голос звучав чітко, з холодом котрий проникав під шкіру.

— Спершу, коли ти покинула мене, мені здалося, що мій світ вибухнув на мільйони дрібних уламків. Це було страшно.

Вона нахилилася, і тепер маска свині опинилась майже впритул до обличчя Наталі. Закривавлена, потріскана, вкрита засохлими слідами болю, маска дивилася на неї очима усіх, кого вона катувала. Лезом скальпеля котрий вона тримала, дівчина зробила перший поріз. Стіл, як завжди з радістю прийняв цю першу краплю жертовної крові.

Жінка здригнулася , але ні, не від болю. Від спогадів, від чогось нового, незнайомого — від того, як спокійно ця дівчина прийняла символ її влади.

— Ти привела в моє життя темряву, — продовжила Сніжана наносячи нові порізи, неглибокі але численні, — поселила її зерно в моїй душі, але не розповіла, як з нею жити. Як це — постійно відчувати її в собі. Щоб я не робила — вона ставала сильнішою. Розросталась. З кожним днем. А ти просто... зникла. Покинула мене, заховавшись за цією маскою.

Вона обережно, торкнулася її щоки, залишивши кривавий відбиток.

— Ну що, бабусю. Як тобі подобається такий вид?

Крізь дірки в масці, на жінку дивилися повні темряви очі, Наталя на мить побачила в них себе — ту саму себе, яка колись вперше наділа цю маску. І в цей момент вона зрозуміла: демон, якого вона породила, тепер має своє власне обличчя.

Наталя Денисівна важко вдихнула. В її погляді — уперше за багато років — майнула слабкість. Не страх, ні. Радше — втома. Зломлена гордість.

— Я мусила, — прошепотіла вона, повертаючи голову вбік, немов намагаючись сховатися від істини, яку сама ж і породила. — В мене не було вибору. Якщо вона в тобі... ти знаєш, яка вона сильна. Її голос не стихає, вона росте, вимагає... Я не могла заглушити її.

— Я знаю, — тихо мовила вона, — Перший час я виходила на полювання. Як звір. Як ти.

Вона сіла на край столу, пальці ковзнули по поверхні, на якій виднілися подряпини — сліди боротьби, агонії.

— Я хотіла повторити той вечір. Той з копом... Той, після якого ти втекла. Я знову і знову бачила його лице, його останній подих. І одного дня...я омила свої руки кров’ю. І тільки після цього я впустила її. Я дозволила їй ввійти повністю. Прийняла. І знаєш що? Було тихо. Вперше. Вперше — вона не кричала, вона задоволено мовчала.

На мить у кімнаті запала така тиша.

— А тепер, бабусю, я думаю... може, час дати їй голос знову.

Сніжана відкинула скальпель і відійшла, щось у її поставі змінилося — вона більше не була просто дівчиною. Вона стала втіленням того, що сама Наталя колись випустила на волю.

— Як тобі таке? — голос Сніжани звучав глухо. Вона нахилилася до вух Наталі Денисівни і прошепотіла, — Королева болю… зніметься у своєму останньому відео.

Жінка сіпнулась, але ремені тримали міцно. Очі, колись сповнені незламності, тепер повільно заповнював жах — той самий, який вона так полюбляла спостерігати в інших.

Сніжана пройшлась кімнатою, проводячи пальцями по сталевих ланцюгах, по інструментах, що висіли на стінах, як експонати в музеї жаху.

— Думаю, і Алекс, і дон Вінчетті будуть задоволені, — продовжила вона. — Ти ж була їхньою зіркою, правда? Їхня муза. Тепер вони отримають останній кадр.

Вона роздягнулася, залишивши на собі лише маску. Переступила купу одягу і зняла з стіни велетенського розміру страпон, усіяний лезами і шипами.

— І, можливо... я нарешті зможу спати спокійно. Або ні. Може, ми разом з нею — цією темрявою — вже ніколи не заснемо, — дівчина застебнула ремені і підійшла до столу,— Але сьогодні — ти почуєш її голос так, як його чули всі інші. І як чула я.

Вона увійшла в жінку різко, розриваючи статеві губи. Проникнула глибше, примусивши її при цьому голосно закричати. Дівчина дістала його і побачила шматки плоті на гострих лезах. Вона продовжувала її трахати, калюжа крові ставала все більшою, скрапуючи на підлогу. Її рухи були грубими, жорстокими, Наталя Денисівна захрипла від власного крику. Вона відчувала кожен поштовх що роздирав її з середини, кожне лезо що шматувало плоть.

Відстебнувши ремені вона залишила скривавлений страпон в жінці. Взяла зі столу новий скальпель і увіткнула його бабусі в око. Жінка відчула як око лопає, і тепла рідина стікає по щоці коли онука дістала його з очниці.

Дівчина схопила величезний ніж і вирізала діру в її животі, просунула в неї руку. Вона торкалася її органів, відчуваючи їх, доки не торкнулася її серця. Схопила його пальцями і вирвала. Дістала ще пульсуючий орган і ніжно поклала жінці на груди...

Сніжана зняла маску. Вона повільно провела пальцями по засохлій кірці крові, що вже потріскалася, ніби шкіра мертвої істоти. Потім — наче втомлена від усього — опустила руку й відпустила ніж. Той впав з глухим брязком на підлогу, ніби поставив крапку.

Крик Наталі Денисівни все ще лунав у її голові, ехом відбивався від черепа, але тепер він не мучив — він заспокоював.

Сніжана підійшла до пульта, пальці впевнено ковзнули по кнопках, і камери одна за одною затихли. Червоні вогники згасли, залишивши кімнату в півтемряві.

Дівчина нахилилася до купи одягу, витягла телефон і швидко набрала номер. Лінія ожила одраз. Її голос був рівний, оксамитовий, у ньому не було страху — лише насолода й стомлена впевненість:

— Алекс, я зробила це. — Вона обвела поглядом кімнату, — Тепер я нова Королева Болю.

Її губи торкнула легка посмішка.

— І ця корона мені личить куди більше, ніж їй.

23.04.2025