Петро Гузiк "Pussy Бабусі"

Ніч була глибокою, задушливою. Чорна, густа, мов мастило, вона застигла за вікнами і здавалося, навіть повітря у квартирі стало густішим. Час повільно розчинявся між тінями й відблисками світла з монітора. Сніжана сиділа нерухомо, тільки її очі, напружені, червоні від безсоння й сліз, не відривались від екрану.

Відео змінювали одне одне, мов кола пекла. Камера тремтіла, звук тріщав, але в кожному записі чітко вловлювалась суть: жорстокість, витончена жорстокість, що межувала з мистецтвом. Крики «акторів» були нестерпними — не театральними, не вигаданими. Справжні, живі, ті, що роз’їдають мозок, мов кислота.

Наталя Денисівна поряд. В її очах — жодної емоції. Вона повільно пила чорну, міцну каву, ніби це був звичайний вечір за улюбленим серіалом. Маска свині лежала на столі перед ними, її мертві очі здавались живими в напівтемряві. Вона дивилась. Спостерігала.

Сніжану трусило, але вона не могла зупинитися. Пальці стиснули поділ кофтинки так сильно, що ті почали німіти. Серце калатало глухо, немов хтось невидимий бив у двері, з яких не було виходу.

Наталя злегка ворухнулась, витягла з сумки візитівку. Руки її рухались повільно, з тією неквапною впевненістю, яку мають тільки досвідчені люди, звиклі до темних справ. Вона набрала номер, не відійшовши від Сніжани, навіть не знизивши голосу — розмова була коротка, суха, ділова:

— Алекс. Це я. Скоро в мене буде ще одне відео. Але мені потрібно буде допомога з тілом.

«Тіло.» Слово повисло у повітрі, як мотузка на шибениці.

Сніжана не чула слів — її розум потерпав від того, що побачив. Але вона відчула зміну. Відчула, як у повітрі щось перекосилось. І коли бабуся поклала слухавку, вона посміхнулась. Та посмішка... була гіршою за будь-яке відео.

Сніжані стало холодно. Не тілесно — душевно. Вона хотіла втекти. Вибігти з квартири, з цього будинку, з міста, з життя, де таке можливо. Але натомість — залишалась сидіти. Поряд із бабусею. Поряд із монітором, де знову починалося нове відео.

Маска свині дивилась, і ніби схвально кивнула головою.

Кімната завмерла. Повітря стало важким, ніби просочене темрявою та мовчанням. Екран ноутбука завмер на паузі, але у вухах Сніжани ще лунав голос бабусі з відео, перемішаний із криками болю, що впивалися в пам’ять, як іржаві цвяхи. Дівчина зірвала навушники й важко дихала. Її обличчя зблідло, зіниці розширилися, а руки тремтіли, як після удару струмом.

На неї втупилася пика маски. Криваві розводи на ній засохли, але виглядали так, ніби ще теплі. Вона лежала на столі, але здавалося, що наблизилась, що спостерігає.

— Бабусю… що це… навіщо це? — голос Сніжани зірвався, більше схожий на хрип, ніж на питання.

Наталя Денисівна повільно опустилась на стілець навпроти. Без тіні сорому. Її обличчя було спокійним, мов камінь, змитий роками дощів. Вона потягнулася до рук онуки, але дівчина забрала їх, наче від вогню. Сніжана відсунулася до самого краю ліжка, стискаючи коліна, ніби шукала в них опору, захист, порятунок.

Очі бабусі затуманились. Вона глянула на маску, взяла її в руки з дивною ніжністю, мов коштовну реліквію, й провела пальцями по загуслій крові.

— Це, дитино… це частина мого життя. Частина, яку я залишила… заради тебе. — Її голос став глухим.

— А маска? Чому вона в тебе? Чому на ній кров? Що відбувається?!

Наталя підняла маску до обличчя, подивилася в її вирізані отвори, наче в очі власному відображенню. Ліхтар з вулиці кидав через вікно косе світло, воно підкреслювало тінь під її підборіддям, тінь, що повільно повзла вгору по стіні, ставала довгою, неприродно витягнутою.

— У кожному з нас живе темрява, — сказала вона тихо. Її голос більше нагадував шепіт. — Вона не завжди страшна. Вона… притягує. Вона… м’яка, мов дим, але щільна, мов оксамит. Вона приймає тебе такою, якою не приймає більше ніхто. Її бояться тільки ті, хто ще не встиг з нею познайомитися. А потім… потім вона стає рідною. Як сигарета після кави. Як слово «вибач», що нічого не значить. Як ти.

Вона глянула крізь отвори очей маски на онуку. Маска здавалася живою, мов у ній і справді щось жило і дихало.

— Всі ми носимо маски. Одні — праведників, інші — жертв, хтось прикидається героєм. Але тільки темрява дозволяє бути собою. Повністю. Без прикрас. Без брехні. Вона не питає, що з тобою зробили в дитинстві. Їй плювати, чи ти плакала ночами. Вона лише шепоче: «Давай, покажи, на що ти здатна. Покажи, хто ти є насправді.»

Її очі хижо блиснули. Посмішка торкнулась її вуст. Тепер, здавалося, вона бачила в Сніжані щось інше.

— Кров? — вона знизала плечима. — Люди виливають душу на папір, на полотна. А я — на шкіру. Живий матеріал, жива реакція. Біль — найщиріша емоція. Вона не бреше, не прикидається. Людина котра відчуває біль — справжня. І я показувала це світові.

Наталя Денисівна підкурила дві цигарки, одну простягнула Сніжані.

— Ти питаєш, навіщо? Бо світ гнилий. Я лише відповіла світові тією мовою, якою він говорить. І що найгірше — людям це подобається. Їм треба ще.

Вона зробила паузу, вдивляючись у Сніжану.

— А ти, дитино, думаєш, ти краща? Камера, світло, звабливий образ. Думаєш, це таке вже світле мистецтво? Та ти вже давно в темряві.

Вона встала, і, обережно, ніби з любов’ю, поклала маску перед дівчиною.

— Темрява — це не прокляття. Це свобода. Вона не карає. Вона звільняє.

І з тією ж крижаною усмішкою додала:

— Тобі лиш треба перестати боятись. І почати отримувати задоволення.

Павло Дмитрович Бабаєвський, слідчий відділку кіберполіції, на прізвисько Бабай, спересердя копнув двері ліфту, плюнув собі під ноги і почав підійматися сходами. Його черево гойдалось у такт кожному кроку, піджак збирався зморшками на спині, шкіра на обличчі блищала від поту — але він посміхався. Посмішка була липка, передчуття лоскотало живіт.

Підійшов до дверей, натиснув кнопку дзвінка й, важко дихаючи, почухав крізь тканину штанів себе між ногами.

Клацнув замок. Двері відчинилися

Сніжана стояла на порозі. Чорна помада, густо нафарбовані очі, волосся кольору воронячого крила спадало хвилями на плечі. На ній — лише широка футболка з принтом Мерліна Менсона, що закінчувалася трохи нижче сідниць. Босі ноги, тонкі пальці — і щось хиже в її позі.

— Я чекала на тебе, — прошепотіла вона. Голос її був м’яким, оксамитовим.

Вона схопила його за краватку — різко, впевнено — і втягнула в квартиру. Двері за спиною зачинилися з глухим звуком.

У приміщенні стояла півтемрява. Вогники аромапаличок тліли в кутках, повітря було важким, просякнутим чимось схожим на ваніль. На стінах — тіні від свічок. Бабай зробив крок, і його погляд втупився в округлість її вкритих татуюваннями стегон під футболкою.

Сніжана не обертаючись повела його вперед, через довгий коридор, повільно, наче насолоджуючись кожним кроком. Під її ногами, лежали розсипані на підлозі пелюстки троянд.

Біля дверей кімнати вона зупинилася, розвернулася. Її очі блищали в напівтемряві. Вона схопила подол футболки — і, не зводячи з нього погляду, скинула її з себе. Кинула просто в обличчя.

Тканина впала йому на голову, залишаючи за собою запах шкіри і парфуму. Павло Дмитрович посміхнувся, скинув її з обличчя і зробив крок вперед.

— Ну ось і починається, — прохрипів він, голос тремтів від збудження.

— Сідай, — сказала вона.

В центрі кімнати стояло шкіряне крісло. Вогонь свічок малював на ньому візерунки. Він втиснувся в нього, зітхнув, важко розкинув руки на підлокітниках.

— Що далі, кицю? — він облизав губи.

— Далі… — прошепотіла вона, нахилившись йому на вухо, — …буде незабутньо.

Сніжана відступила на крок назад, спершись лопатками до стіни, й провела пальцями по животу, наче стираючи з себе невидимий пил. Її рухи були неквапні, розслаблені, з тінню грайливої зневаги. Погляд — прямий, колючий, холодний. Її бабусі, Наталі Денисівни в кімнаті не було.

Під ритм повільної, пульсуючої музики, що звучала з невидимих динаміків, вона почала рухатися — повільно, як хижак перед стрибком. Волосся спадало на плечі, її тіло звивалося, мов дим. Вона піднімала руки, торкалася себе, давала йому подивитися. Дозволяла, але не дарувала. Вона не грала роль — вона керувала сценою. Він був глядачем, спійманим у власну ж фантазію.

— Ти уявляв собі щось подібне, Павле? — прошепотіла вона, підходячи ближче. — Знали б твої колеги, який ти насправді.

Невідомо звідки, дівчина дістала шовкову пов’язку і зав’язала йому очі. Вона повільно терлася об нього тілом, торкаючись носом до його щоки, вдихаючи його страх і збудження. Розстебнула ремінь і ривком сягнула з нього штани. Її рука торкнулася його члена, приводячи його в збудження. Від аромату її тіла, близькості паморочилося в голові. Він сотні разів дивися її стріми, годинами дрочив на відео заливаючи спермою комп’ютер. І ось вона тут. Вона його, тільки його!

Вона облизала пальці, взяла член і направила його собі між ніг. Бабай відчув як там гаряче, мокро. Головка члену торкнулася статевих губ і увійшла. Від задоволення він ледь не втратив свідомість. Він схопив її груди і стиснув коли вона почала рухатися на ньому верх вниз, спочатку навмисно повільно, потім швидше. Він вже давно не був з жінкою.

— А тепер можеш зняти пов’язку, — прошепотіла вона.

Коли він тремтячою рукою стягнув з себе пов’язку то побачив на дівчині маску свині з чимось що нагадувало засохшу кров.

— Що за хуйня...,— почав він але не встиг закінчити фразу.

Сніжана з силою стиснула м’язи вагіни, з противним чавкаючим звуком його член відділився від тіла. Бабай закричав дивлячись на криваву рану, як в ту ж мить укол в шию відправив його у невідомість.

Свідомість поверталася до нього повільно, немов із дна болота. Голова була важка, у скронях стугоніло. Повіки злипалися, але він усе ж розплющив очі — і одразу ж зморщився від різкого світла, спрямованого прямо в обличчя.

Коли зір звик до освітлення, він побачив, що лежить розпластаний на масивному дерев’яному столі. Його руки і ноги були міцно прив’язані до кріплень по краях. Груба мотузка врізалася в м’які тканини плоті. В роті замість кляпу власний відрізаний член, губи заклеєні скотчем. Він пробував вирватися, але марно — тільки скули зводило, і знову починало дзвеніти у вухах.

Перед ним стояла ВОНА. Сніжана. Досі оголена, стегна вкриті кров’ю, його кров’ю! На голові — маска свині.

Біля камер рухалась Наталя Денисівна, в її очах не було й тіні жалю — лише методична зосередженість. Вона перевіряла фокус, пересувала штатив, змінювала кут. Як професіонал своєї справи.

І ще хтось був у кімнаті.

Він не одразу його помітив — чоловік стояв у тіні, мов скеля. Тільки коли той зробив крок уперед, його гігантська фігура постала у всій величі. Довге чорне волосся зібране в тугий хвіст, тінь від нього лягала на грубі риси обличчя. Він був одягнений у майку з логотипом Motörhead, що підкреслювала його титанічні м’язи. Здавалося, він щойно вийшов із тренажерної зали в пеклі.

— Добрий день, Павле, — промовив він спокійно, майже дружньо, низьким, глухим голосом, — Ми вже думали, ви вирішили позбавити нас втіхи та тихо віддали богу душу. До речі як вам членогриз? Це Наталя Денисівна вигадала його.

Сніжана повільно підійшла ближче, голова трохи нахилена, немов досліджувала його поглядом крізь отвори маски. Її постать в масці ніби з найгіршого пекельного кошмару.

— Знайомтесь, це Падре, він наш найкращий «дрючок», — сказала Наталя Денисівна, вказуючи рукою на гіганта.

Падре підморгнув і почав роздягатися.

— «Членогриз», здається лише вчора я вперше використала його. Все дуже просто. Леза у вагіні, котрі під час вправи Кегеля роблять невеличке обрізання, — вона розсміялася,— Ви ж так хотіли знятися у відео, правда ж? — продовжила бабуся, — Що ж, буде вам відео. Шкода тільки, що переглянути його ви вже не зможете.

Вона повільно обійшла стіл, зупинилася біля голови Бабая. Її пальці торкнулися його щоки з материнською ніжністю.

— Але радійте, — прошепотіла вона з усмішкою, від якої мороз біг по спині, — вам виявлено честь. За довгий час, ви перші, хто отримає головач!

Падре зробив крок уперед. В руках він тримав потужний електродриль.

Бабай захлинувся в кляпі, вгризаючись зубами у власний хуй, він намагався закричати. Його очі, повні тваринного жаху, дивилися то на бабусю, то на онуку, то на Падре котрий вкручував кільцеве свердло.

Кожне з них — ніби обличчя демона. Він смикнувся, мотузки врізались у зап’ястя, і в ту ж мить увімкнувся інструмент — дзижчання кільцевого свердла пронизало кімнату.

Від цього звуку серце в грудях наче підстрибнуло. Йому здалося, що от-от воно вискочить назовні, спробує врятуватись саме, покинути це тіло, цю кімнату, цю жахливу реальність.

— Ну що, чемпіоне, готовий? Буде боляче.

Свердло наблизилось. Бабай заплющив очі. Метал вгризався в м’ясо, вібруючи крізь кістки, розриваючи шари тканин з холодною байдужістю машини. Сигнал від болю вистрілив угору, в мозок.

Він відчув як свердло проникає в його голову, ріже кістку. Падре дістав шматок кістки і кинув на груди поліцейського.

Крізь криваву пелену, Павло Дмитрович Бабаєвський побачив як Падре бере в руку свій ерагований член.

— Бай бай Бабай,— лагідно сказав чоловік.

Член проник у свіжовирізану діру в голові поліцейського. Почав рухатися в ній, проникаючи все глибше. Перед тим як життя покинуло його тіло, Бабай дізнався, що таке головач.