«Він не кається — просто знає»

Він не кається. Він пам’ятає —

Як дивилася, без осудження.

Десь у серці, тоді під шкірою,

Щось тремтіло і тихо вбивало.

Він йшов по осінніх калюжах,

Під дощем, крізь чужі лиця.

І в очах його — не надія,

А слова, що в душі згорають.

Він грубив, він кидав монети

В ліхтарі, в тишу, в перехожих.

Він хамив, щоб сховати втрату,

Поминаючи своє безбожжя.

Ну а потім ти сказала: “Пізно,

Ти — не той, про кого пишуть у книжках…”

Він тоді посміхнувся грізно,

А душа облилася кров’ю.

Він не знав, як живуть без правди.

Він не знав, що таке — віра.

Він був вирваний, як лист пом’ятий

З блокнота чужих помилок.

З того часу — він не зірвався в слові,

Не лякав жодних перехожих.

Він не добрий. Він — просто знає,

Як буває… коли все пізно…