Ріка життя

Чародійник і Богиня споглядали одне одного мовчки, не рухаючись. Тільки довкола усе то гинуло, то відновлювалося заново.

Здатний сприймати справжній, невидимий рух, Іван відчув, як чародійник спробував засмоктати життя Лелі але навіть не зміг доторкнутися до неї. Під час невдалої спроби, незграбно висушив дерево і помітив, як воно миттєво відновилося. Дерево потягнулося до Богині, вбирало в себе її силу.

Цей задум був геніальним. Він здогадався, як можна подолати «дівчисько».

Всі сили лиходійник направив на Землю, він стрімко поглинав планету, вбирав її життєву силу. Все живе у спразі ринуло хлептати потоки Лелі. З Богині, як із дірявого корита, на всі боки дзюрчала сила. Чим більше Чар відбирав у природи, тим більше вона прагла наситити себе із першоджерела.

Вовк перетоптувався із лапи на лапу. Його серце зжалося від того, що діялося з Лелею. Він все розумів, усвідомлював, чого прагне Чародійник і що буде далі. Чітко вгадував, як зростала могутність Чара від сьорбання із невичерпної ємності.

Аж раптом допетрав, що кордони його особистості стерлися. Тепер вовк сприймав чародійника, як самого себе. Миттєво зрозумів, що мала на увазі Богиня. Це був шлях в один кінець. Незворотний. Чар теж зчитав його думки, напевне знав, що буде далі, та вдіяти нічогісінько не встиг.

Іван набрав повні груди повітря та, разом із ним, перейняв від Чара силу вогнища, віднайшов свідомістю поневоленого духа вогню, рвонув його ланцюги й вся стримана, накопичена, вогняна сила хвилею вдарила по нутру вовка. Здійнявся він у повітрі, розчинився у вогні й розійшовся пожежею по планеті.

Чар стлів на місці й попелу не лишилося. Вивільнивсь енергетичний потенціал, за віки назбираний Чаром, та повернувся до лона природи.

Охопило полум’я усе, до чого міг вогонь доторкнутися. Третина поверхні планети сяяла. Ліси палали, хати, горіли люди та тварини.

Чи-то пекло розпакувало свої валізи на цій планеті? Чи Боги подуріли? Може, що інше сталося? Ніхто гадки не мав, як і часу на роздуми. Однак, сумніву не було, капець всякому прийшов. Мабуть, так би все і сталося, та задум Боги інший мали.

Вознеслася ввись Леля, перетворилася на воду і зійшла до долу дощем. Об’єдналися вогонь із водою. Зникли вони та утворилася пара животворна.

Окутала та пара всю Землю, заключила її у свої силові обійми. Наситилося все досхочу. Зачала пара доброї долі, для усього живого на планеті, на тисячі років наперед, а що потому буде, залежатиме від тих, хто далі житиме.

* * *

Уцілілі від буйств стихій, проходжувалися люди по пожежищу, намагалися збагнути, як далі бути.

У кіптяві одноманітних кольорів бентежило око видовище.

Поміж горілих дерев зеленів шмат молодої зелені, на якій розмістилося велике пташине гніздо. Здивований люд з насторогою зазирнув у середину. На дні гніздища спочивало немовля, хлопчик. Цілісіньке, не ушкоджене.

Старий чоловік прихилив коліна до долу і поклонився.

‒ Благословення небес, ‒ прошепотів стомленим голосом. Інші стояли мов вкопані, не розуміючи, як до того всього ставитися.

Люди самі обирають, яким чином сприймати дійсність. Для когось то промовляння богів, а комусь ‒ бешкетування демонів, та деякі взагалі не звернуть увагу.

Однак малюк знав усе напевно, ще декілька хвилин тримав у пам'яті подобу вовка, вогонь, Лелю і ту долю, яка його чекає. Наділений мудрістю, через пряме єднання з Богами, спрямовуватиме людей. Та, наразі, все те стиралося із пам’яті, доки старечі руки добували його із гнізда.

‒ Іскра назву тебе. Ти як іскра надії з’явився серед попелища на зеленій траві.

Ріка життя текла далі.