Квиток в один кінець

Все одно напруга в мені лишається. Не тривожна — радше внутрішнє збудження, легке, як хвиля, що не дістає берега, але шумить. В дорозі особливо це відчула: як же ж я кохаю дівчат. Це не було бажання до когось конкретного — це не лише про фізику, а й про стійке відчуття себе. Навіть якби потрапила в іншу реальність — я б усе одно залишилася тією, яка кохає дівчат. І це, мабуть, був ще один тест, тихий, непомітний.

Попри оточення — як-от, наприклад, дорогою до Тернополя серед дівчат — не було в мені того бажання, яке відчула декілька днів тому. Радше це як спостереження, розуміння, того, нікуди не дінуся від того, що мені подобаються дівчата, хоч тіло не завжди на них реагує. І, це теж частина мене.

Цього разу порушила свою традицію — не була в кінотеатрі. Минулі рази у кожному місті — хоча б один фільм. Але не цього разу. І не жалкую. Натомість побачила те, що раніше проминала, коли дивилася лише на фасади. Набережна в Тернополі — просто казкова. Фонтанчики, тепло, люди. І я — умиротворена. Хочу — піду на теплоходик, а не захочу — просто сяду на березі й буду спостерігати, як сонце тоне в озері.

Цього разу Тернопіль відкрився мені по-новому, як ми з ним і домовлялися два роки тому. Зараз — місто живе, і я ніби вловила його дихання.

Традиційно полюбляю відпочивати як спостерігач, а не як виконавець. Коли можна насолоджуватись без поспіху і не перейматися турботами, це відчуття справжньої свободи.

Подорожувати тільки з рюкзаком — це вже мистецтво. І Греція не стала винятком. Відчуття легкості — не тільки у плечах, а й у голові. Тільки якщо взимку кудись — то валіза, але й на це перегляну свій погляд.

Знову згадала — в дорозі між Ковелем і Тернополем мріяла в дитинстві: мати готель, або ресторан, або місто збудувати, яке часто снилося. Потім перестало — може, тому що зневірилася. Але ті мрії десь там живі. І я ще можу. Це відчуття, яке іноді спалахує несподівано, коли розумію, що вже на півдорозі до чогось значного.

Цікаво, що в Ковелі й Луцьку в мене спина боліла менше. У Тернополі — знову повернулося. Пила знеболювальне, потім — в ногах пекуче відчуття, натерла до крові пальці. А вже ввечері — все разом. Через активніший темп, енергетику? Чеберяю, поки є сили.

Захід сонця та вечірній Тернопіль з річки на теплоході неймовірно красивий. Відчувала невимовну радість і врівноваженість. Я люблю воду. І все, що з нею пов'язано.

Дорогою до готелю, помітила на лавочці знак «Інь-ян»: “цього вечора в мені вперше за довго було трохи гармонії”.

Вечерю, мабуть, не куплю — заходом сонця на озері наситилася. Ще є шанс щось знайти відчинене біля вокзалу. Бо все вже закривається, ще й десятої нема.

Завтра новий день, нове місто. Квиток на маршрутку купила відразу як заселилася, житло — забронювала. Правда, назад прямого потягу немає. Обмірковувала поїздку через Хмельницький або інші варіанти... Ладно, розгляну на місці. Може, це ще один розвиток подій — і ще одна можливість затриматися в місті, яке хочеться відчути глибше.