Квиток в один кінець

…Іноді здається, що десь там, паралельно, є інша я — така, яка не пропрацьовує, не виколупує з себе ті мільярди заплутаних думок і травм, не перебирає варіанти й не обирає знову мізер. Вона просто є — сміється, живе, цілується, обіймає. Її обирають. Її кохають.

А я тут. У своїй голові. У своїй правді. У своєму нескінченному "ще трохи — і стане легше".

Наснилась знову та бідність. Та, від якої шкіра пам’ятає холод, а легені — вогкість старих ковдр, яких не вистачало, чоловіки з сусідства, які тоді здавались великими, дорослими, а тепер — просто люди, які нічого доброго не залишили після себе. І Семік з сестрою наснилась. З ваганнями: хлопці чи дівчата? Що ближче, а що "правильно"? Я ніби знаю, і щоразу, коли мені здається, що наважуюся бути собою, виникає образ когось... як Марина. А якщо спробувати? Але ця думка — не про спробу, а про безвихідь. Про "краще так, ніж ніяк". З цього нічого доброго не вийде. Так вже було з Софі.

Чи це значить, що я ще не прийняла себе? І, якщо навколо не буде "моїх", я візьму тих, кому "просто подобаюсь", і зраджу себе? Чи це все — сумна програма самознищення? Бо навіть у сні мене ніхто не обирає. А в реальності тим більше.

Довго думала, що темна сторона — це про злочин, насильство, крадіжки. Але, можливо, — це ще й відстоювання своїх меж. Агресія, яка не нищить, а захищає. Це не про хамство чи зверхність. А про те, щоб не дати "витерти об себе ноги". Завжди не любила наглих і бути такою ж, бо це здавалося чимось брудним, егоїстичним, протиприродним.

Я — це той самий парадокс. Шукаю рівновагу між ніжністю і самозахистом, між відкритістю і безпекою. І коли наповнююсь — словами, сенсами, спогадами — мені хочеться говорити, ділитись, писати. А потім — порожнеча. Бо кожне слово — це енергія.

І коли, нарешті, зручненько вмостилася за столиком на дивані в куточку ресторану, зрозуміла, якщо стану собою, то, можливо, буду саме тією, ким завжди хотіла бути — вільною від очікувань інших, від власних сумнівів та напруги.

…Щось мене починає розривати. Трішки невдоволення. І якась роздратованість росте всередині, дряпає, свердлить. Наче знову втратила контакт із собою. І це відчуття вже не вперше. Воно повертається, коли думаю про все, що пройшла. І про те, ким стала.

Останній раз, коли відпочивала на морі у Криму у 2013 році, тепле повітря, солоні бризки, ті короткі миті безтурботності. У мене вже було моє перше татуювання. Нарешті зважилась, сама обрала ескіз, прийняла рішення — і на моєму зап'ястку з'явився неотрайбл. А потім почула: "Це відмітка нечистої сили", "Диявол тебе торкнувся"… Щось таке. Було гидко чути, але лише засміялася. Хоч знала, чому її зробила. Знала, що це — про мене. Про мою пам’ять. Про ті частини мене, яких ніхто не бачить.

Хоча… тоді ж і орієнтацію свою вважала чимось «нечистим». Поганим. Тим, що треба виправити. Придушити. Бути "нормальною". Бути доброю дівчиною. Як мені втовкмачували.

Довгий час для мене — бути лесбійкою було чимось диким, незрозумілим, чужим. Ніби це не я, а якась примха або хвороба. Коли вже пройшла більшу частину цього шляху впевнена, що це моє життя. Моє тіло. Моя пристрасть. Моє бажання. І мені це подобається.

І всі ті колишні відмови — від задоволення, від тіла, від емоцій — були не через «гріх» чи «страх Бога». Вони були про страх бути собою.

От щойно йшла повз церкву — похорон. Винесли труну. Я застигла. Як себе вести? Перейшла дорогу після того, як пронесли покійника. Все одно якось тривожно. Досі не розумію, як правильно. І, можливо, це взагалі головна проблема — ця вічна спроба бути правильною.

І ось сиджу, думаю: "Щось пропрацьовуюсь… та воно все до дупи". Бо інші нічого не пропрацьовують і мають те, чого я хотіла. А їх шлях знала досить добре. І що вони зробили для цього. А точніше — нічого не робили. І це не просто злість. Це — образа. На себе. На світ. На те, що я стримувала себе, бо хотіла бути приємною — і собі, і іншим. Але вийшло так, що ні я не щаслива, ні їм не цікава.

А поцілунки… Було кілька дівчат. Лише від однієї зносила дах. Інші — просто ніжність. А з хлопцями — взагалі нічого. Порожнеча. І я не граю в ігри. Особливо в коханні, бо завжди програвала. Не вмію бути сукою. Не хочу. Або не можу.

Я ніби знову повертаюсь у той вік, коли мені було 17. Та сама безпорадність, злість. Ті самі питання: "Чому я? Чому знову я?".

Це перевірка. Ще одна. Чи остання? І якщо я зараз впаду — знову витрачати роки на те, щоб себе підняти. Не хочу жити в цьому колі та бути лише авторкою своїх мрій, які ніколи не стануть дійсністю, а тим більше виконавцем чужих мрій.

Хочу бути собою. І хочу, щоб цього разу — було достатньо.