Нічний дзвінок

Після галасливого центру, околиця міста з її тишею і неквапливістю здавалася іншим світом. Старий п'ятиповерховий будинок було збудовано ще в середині минулого століття. Червона цегла вкрилася сірим пилом і пліснявою, місцями від неї відкололися невеликі шматки. Час пошмагав цей будинок. Хоча, як штрих сучасності, на вікнах були металопластикові вікна, а на даху виднілася парочка супутникових антен.

Позаду будинку розкинулася невелика галявина, за якою виднівся густий ліс. Прекрасне місце, якщо чесно, гарне, мальовниче. Тільки…

Переїхати нам довелося через трагедію. Навесні від тяжкої хвороби помер мій дідусь. Він декілька тижнів не підіймався з ліжка, це був важкий період нашого життя. Так нам здавалось тоді. Але на початку літа не стало й мого батька, автокатастрофа. Мама, яка нещодавно поховала свого батька, стала схожою на примару. Тоді ми вирішили переїхати. Бабуся спочатку не хотіла, але все ж погодилась продати й свою квартиру. Мама змогла її вмовити. Так ми купили цю трикімнатну квартиру на околиці. Кожній з нас по кімнаті. Ми й разом, і окремо одночасно. У кожної свій простір, свій маленький світ.

- Марі, допоможи мені з коробками, - покликала мене мама. Насправді мене звуть Марічка, але мама завжди скорочувала моє ім’я до «Марі» і вимовляла його на французький манер.

- Не навантажуй дитину, - сидячи у кріслі біля під’їзду, сказала бабуся. Вона тримала на руках свою кішку Белу та погладжувала її по голові. Чорне хутро лисніло на сонці. Бела лежала на колінах та недобрим поглядом дивилася на нашого з мамою лабрадора Роккі. Роккі ж просто лежав біля ніг бабусі з закритими очима. Чи то спав, чи то просто насолоджувався теплом ранньої осені.

- Я сама все не перенесу, - сказала мама, - а вантажники будуть заносити меблі. Перевезти дві квартири в одну справа не легка.

- Мара, - звернулася до мене бабуся. Вона завжди так називала мене. Наче в противаг маминому «Марі».

- Мамо! – крикнула мама. – Скільки раз просити! Не називай Марі Марою! Мара це смерть! А нам смертей досить.

У дворі повисло мовчання. Так, смертей нам досить.

- Марі, - виправившись, почала бабуся. – Візьми ти Роккі та піди прогулятися.

- Мамо! – обурилася мама. - Тут багато робити, які ще прогулянки?!

- Бабуся, - посміхнулася я, намагаючись розрядити ситуацію, - мама права, я краще допоможу тут, а потім погуляю з Роккі.

- Він слиною мені вже всі черевики залив, - тихо промовила бабуся.

- Лабрадори не пускають слину, - відповіла мама, взяла коробку та пішла до будинку.

- Не ображайся на бабусю, - сказала я, коли ми з мамою підіймалися сходами. Наша квартира була на третьому поверсі, а ліфта в будинку не було.

- Вона поводиться так, наче нічого не сталося, - тихо промовила мама.

Я не відповіла мамі. Звісно бабуся переймається. Просто вона не показує цього. Кожен переживає горе як може. Те, що вона не плаче як мама не говорить, що їй все одно.

Я пам’ятаю похорони дідуся. Тоді бабуся трималася, але потім, вночі, коли ми залишилися з нею, вона тихо плакала. Дуже тихо. Наче не хотіла, щоб ми побачили її сліз. Вона притиснула до себе Белу та тихо плакала. Тоді я хотіла зайти до неї в кімнату, але тато зупинив мене. Він мовчки покачав головою, не треба.

Мама так не могла. Вона не ховала своїх емоцій. Ні коли помер дідусь, ні коли помер тато. Вона плакала відкрито, всі бачили її горе.

Що до мене? Ми не були близькими з дідусем і його смерть не викликала в мене таких бурхливих емоцій. Заплакати я змогла лише тоді, коли нам повідомили що батько розбився. Я навіть не вірила в це. Я просто думала що тато повернеться. Його тіло було понівечено і поховання було у закритій труні. Можливо через це я не вірила в його смерть та сподівалася. Якщо ти не бачив тіла, то людина жива для тебе.

Але ні. Він мертвий. Як я це зрозуміла? Він простився зі мною. На сороковий день він наснився мені. Наче він кудись збирається. Все поспішає, одягається. А потім відкриваються двері, а там дідусь. Він мені посміхнувся, а тато зробив крок до нього, обернувся та сказав: «Я пішов». І вони розчинилися у повітрі. Так до мене, малого дівчиська дійшло, що їх більше немає.

* * *

Вийти погуляти з Роккі я змогла лише у вечері. Сонце вже сідало за обрій та покривало все навколо червоним сяйвом. Ми йшли галявиною. Я розглядала околиці, а Роккі біг попереду. В одну мить він зупинився як вкопаний та подивився у сторону лісу, який був за галявиною.

- Що там, Роккі? – запитала я та подивилася в напрямку, куди не відводячи погляду дивився пес.

Там йшла дівчина. Вона гуляла на самій межі галявини та лісу. Її біла сукня розвивалася від легких рухів, а чорне волосся колихалося в такт кожному руху. Вона йшла з гордо піднятою головою дивлячись на захід сонця.

- Гарна дівчина, - сказала я підходячи до Роккі. Моя зовнішність була геть іншою. Втомлена, знесилена від переїзду, я виглядала повною протилежністю тієї дівчини.

Раптово Роккі почав гарчати на дівчину.

- Ти чого? – здивувалася я, дивлячись то на Роккі, то а дівчину яка йшла вдалечині.

А Роккі все продовжував гарчати та скалитися на незнайомку. Я вже збиралася смикнути за повідець, щоб він заспокоївся, але Роккі різко рвонув уперед. Повідець був у мене у руках і я не була готова до такого різкого ривка. Втративши рівновагу, я впала всім тілом у траву. Роккі біг уперед і тягнув мене за собою. Лише проїхавшись декілька метрів по траві обличчям я відпустила повідець.

- Щоб тебе! – тихо вилаялася я, намагаючись підвестися.

- Тобі допомогти? – запитав незнайомий голос над головою. Лежачи на животі я не могла бачити того, хто говорив до мене. Лише ноги у сірих штанях та білі кросівки.

- Нумо, підводься! – незнайомець нахилився до мене та простягнув руку за яку я взялася та змогла встати на ноги.

- Не забилася? – запитав він. Я намагалася прийти до тями від того що сталося. Роккі, як й та дівчина, кудись зник. Його ніде не було. Але переді мною був високий білявий хлопець у світло-сірій сорочці. Два верхніх ґудзики він не застібнув і тому на його грудях було видно невеличкий потертий хрестик на чорній нитці.

- Все добре? - спитав він.

- Так, - озираючись у пошуках пса, відповіла я, - зі мною все добре.

Насправді, все було не так. Тіло боліло від падіння, праве плече дуже сильно смикнуло, коли Роккі рвався уперед. Але ця людина незнайома мені, тому краще мовчати. Хоча… незнайомець сподобався мені. Серце чомусь почало колотити. Наче я раніше хлопців ніколи не бачила! Можливо, через те, що з хлопцями у мене було не дуже. Однокласники не те що не подобалися, просто я не сприймала їх як хлопців з якими хочу зустрічатися. Я пам’ятаю їх ще малими шибениками, яки плакали від роздряпаного коліна після фізкультури. Це не надає їм мужності. Або мені просто так здавалося. Хоча тепер в мене будуть нові однокласники. Але цей хлопець був дуже гарним. Біле кудлате волосся, очі різного кольору, ліве сіре, а праве блакитне. Це зачаровувало.

- Мене звуть Андрій, - сказав незнайомець. – А тебе як?

- Марі, - відповіла я. Так мене звала не лише мама, а й однокласники та друзі. Тому я завжди називалася цим іменем.

- Марі? – здивувався Андрій.

- Скорочення від Марічка, - пояснила я, видивляючись Роккі. – Так мама мене називає. – Роккі! – гукнула я пса, коли побачила його писок, який визирає з-за дерев лісу. Пес побачив мене і побіг до мене.

- Гарний пес, - сказав Андрій дивлячись на Роккі. – Ви сьогодні переїхали? – запитав він, вказуючи на наш будинок. – Я бачив як ви вивантажувалися.

- Так, - кивнула я. – Ми з мамою та бабусею переїхали сюди.

- Зрозумів, - кивнув Андрій, - ну тоді з новосіллям! Будемо сусідами!

- А ти тут живеш? – запитала я. Роккі підбіг до мене та почав стрибати намагаючись облизати обличчя. – Роккі, ти де так вимазався?!

Його лапи та писок були у багні! Де він його там знайшов?! Дощу наче не було.

Я намагалася відштовхнути його, але він наполегливо ліз до мене.

- Так, - сміючись відповів Андрій, - недалеко.

- Вибач, - відбиваючись від приступу любові Роккі, сказала я, - Мені треба вимити цього замурзанця. Бувай!

Я перехопила повідець та змогла опустити Роккі на землю.

- Бувай! – посміхнувся Андрій.

Намагаючись вгамувати свої почуття, я пішла додому.

* * *

Все було наче у тумані. Я йшла коридором нашої нової квартири до кухні, звідки лунали голоси тата та дідуся. Вони щось весело обговорювали.

Я зайшла на кухню. Тато та дідусь раптово замовкли та повернули голови до мене. На столі, за яким вони сиділи, стояв старий телефон. Я такий бачила лише у кіно. Він був з диском, який треба було крутити, щоб набрати номер.

- Не бери слухавку, - раптово сказав тато.

- Не смій підіймати! – строго вимовив дідусь.

І у цей момент телефон задзвонив. Мов дзвінок у школі. Так само пронизливо! Аж до кісток. Мені навіть здалось що він трохи вібрує коли дзвонить. Це було лячно.

Я прокинулася. За вікно тьмяно горіли ліхтарі. Це сон. Лише сон.

Тільки дзвін повторився. У реальності. Так сильно, наче цей телефон стоїть у нашій квартирі. Невже я все ще сплю?

Дзвін знову повторювався. Так голосно, але ні мама, ні бабуся не прокинулися. Я подивилася на Роккі, він тихо спав на своїй лежанці. Дзвін чую тільки я?

Звук лунав десь з коридору. Я обережно підвелася та вийшла з кімнати. Було страшно, але я все одно йшла на звук. Двері до кімнати мами були відчинені. Я зазирнула в її кімнату. Мама спала на дивані. Двері до кімнати бабусі біли причинені. Я вже хотіла перевірити і її, але як тільки я доторкнулася до ручки, двері тихо відчинилися і на порозі з’явилася Бела. Вона подивилася на мене, потім в бік кухні, звідки лунав дзвін і збиралась вже повертатися до кімнати бабусі, але я підхопила її. Мені все ще було моторошно. Дзвін був такий сильний що не чути його було неможливо.

З Белою на руках я йшла на звук. Він лунав з кухні. Зайшовши туди я нічого не побачила. Ні телефону, ні тата з дідусем. Отже, я не сплю. Дзвін знову зазвучав, але Бела нявкнула і він затих. Кухня поринула у тишу. Я озиралась по сторонах, але нічого не було. Тьмяне світло з вікна наповнювало маленьку кухню.

Невдоволено нявкнув, Бела зістрибнула с моїх рук та попрямувала до кімнати бабусі. Я теж не затримувалася на кухні та побігла до себе. Зачинивши двері, я лягла у постіль та укуталася з головою. Серце шалено колотилося. Що це? Що це було?!

* * *

- Нічого я не чула, - відповіла вранці мама на моє запитання щодо звуку дзвінка.

- Може це у сусідів, - додала бабуся, - стіни тут тонкі.

- Телефон на кухні? – здивувалася я.

- А чому й ні? – занизала плечима бабуся. – Хоч у ванній! Лише б проводу вистачило! Стаціонарні телефони теж могли бути мобільними. У межах квартири.

- Добре, - відповіла я. Можливо так і є. Просто сон перетнувся з реальністю.

Поснідавши я відправилася гуляти з Роккі. Навчальний рік хоч й почався, мама не оформила документи про моє переведення до нової школи. Тому десь тиждень я можу погуляти.

Роккі знову біг через галявину до лісу.

- Ну й чого тебе туди тягне? – запитала я у хвоста. Пес з силою тягнув мене туди. Я намагалася не відставати, вчорашній досвід вдавався взнаки.

Роккі потягнуло у якісь кущі.

- Що б тебе! – тихо вилаялася я, але все ж попрямувала за ним. Вийшовши я застигла на місці. За кущами та деревами був старий цвинтар. Іржаві хрести та похилившиєся надгробки покрилися пліснявою та брудом. Засохлі кущі окутували могили. А Роккі весело стрибав поміж них.

Але найдивовижнішим було не це. А те що поміж могил так само з гордо піднятою головою, гуляла та гарна дівчина у білій сукні. Вона так само граціозно йшла між могилами та дивилась кудись у бік.

- Не дуже гарне місце для ранкових прогулянок, так? – почувся з-за спини голос Андрія. Я навіть злякалася! Але… серце знову почало колотати. Як учора. Щось було в ньому, що… не знаю як сказати. Ні, я не закохалася! Він просто добрий сусід і все! А в мене всі друзі залишилися там. Наче в іншому житті.

- Привіт! – трохи тремтячим голосом промовила я, коли повернулася до нього.

- Я тебе налякав? – запитав він. – Вибач.

- Та ні, нічого, - почала я. – Просто не очікувано. Не знала що тут цвинтар.

- Він старий, - відповів хлопець. – Тут вже років двадцять нікого не ховають. Чи ти думала чому вам квартиру так дешево продали? – запитав він посміхнувшись. – Тихі сусіди.

«Сусіди зовсім не тихі» - хотілося сказати мені, згадуючи про нічні дзвінки.

- Квартиру мама купувала, - ухильно відповіла я. – Ти не знаєш хто ця дівчина? – намагаючись змінити тему, запитала я, вказуючи за спину, де гуляла та дівчина. Я навіть обернулася, але дівчини там вже не було. Може, зникла за деревами та надгробками?

- У білій сукні? – запитав Андрій.

- Ти теж бачив її? – запитала я. – Бо мені вже здається, що зі мною щось не так! – посміхнулась я. – Вчора вона теж раптово зникла.

Жарт не вдався. Принаймні, Андрій перестав посміхатися та став серйозним.

- Це Оксана, - промовив він. – Моя колишня дівчина.

- Вибач, я не знала, - відповіла я.

- Звісно ти не знала, - посміхнувся він. – Пішли прогуляємося, тут трохи… - він зам’явся, - не комфортно.

- Так, пішли звідси! – підтримала його я. – Роккі! – покликала я пса.

- Знаєш, - почав Андрій коли ми сиділи на старій лавці біля лісу на галявині, - таке буває, коли кохання проходить. І треба вчасно поставити крапку. Але цього хочеш ти, а не друга половинка.

- Розумію, - відповіла я. Хлопець відверто говорив про свої почуття.

- Ось, - кивнув Андрій, - а Оксана не хотіла ставити крапку. Тому вона вирішила зробити радикально: поставити крапку у житті.

- Вона що… - запитала я. Невже вона намагалася вкоротити собі віку?!

- Самогубство, - відповів Андрій. – Точніше, спроба самогубства. Як раз з даху твого будинку хотіла стрибнути. Але мені вдалося витягти її звідти.

- І що з нею зараз? – тихо запитала я. Звісно вона жива, гуляє тут, але...

- Пів року у психічній лікарні і вона зовсім інша людина, - сумно сказав він. – Геть інша. Лише тільки ходить двором та по цвинтарю гуляє. І все. Я іноді спостерігаю за нею. Ні те що відчуваю провину за те, що з нею сталося, просто…

- Головне, що вона жива, - промовила я. Треба його заспокоїти. Вона жива! З нею все добре. Майже, все.

- Так, це головне, - повторив Андрій. – Слухай, досить про погане! Розкажи про себе. Хто ти, чому сюди переїхали?

- Ну… - протягнула я. – Я мала йти до одинадцятого класу, але влітку помер мій батько, загинув у автокатастрофі, а весною не стало дідуся. І ми, я, мама та бабуся, вирішили переїхати кудись, змінити оточення.

- Пробач, - промовив Андрій. – Хотів не про погане, а вийшло…

- Ти ж не знав, - посміхнулася я.

- Так, - посміхнувся він. Андрій дивився на мене та посміхався. Він трохи нахилився до мене, я теж подалась до нього. Наші обличчя, губи зближалися, ще мить і… Роккі залаяв на нас. Ми різко відсахнулися один від одного.

- Ти чого?! – строго я сказала Роккі.

- Твій принц ревнує, - посміхнувся Андрій.

- Та ні… він просто… - почала виправдовувати Роккі я. Клятий пес! Ми майже поцілувалися! Ну нащо було це робити?!

- Пробач, - відповів Андрій. – Мені вже час. До зустрічі.

Він підвівся, підморгнув і пішов у сторону будинку.

- До зустрічі, - тихо промовила я.

Хлопець віддалявся, а я з докором дивилась на Роккі. Той сидів наче нічого й не сталося. Ось ж нахаба!

- Він мій, - почулося мені зі сторони лісу. – Затямила? Він мій!

Злякавшись, я підскочила та побачила між деревами силует Оксани.

- Він мій! Мій! – продовжувала дівчина.

- А, ні, - почала я. – Ми просто друзі! Знайомі!

Мені було дуже страшно через цю навіжену! Хтозна на що вона здатна через кохання до Андрія. Якщо вона хотіла вкоротити собі віку, то мене не пошкодує це точно!

- Мій! Мій! Мій! – повторювала вона, нахиливши голову на бік.

- Так, так, твій, - повільно відступаючи промовила я. Роккі став між мною та Оксаною Пес гарчав та скалився на неї. А вона все повторювала:

- Він мій! Він мій! Зрозуміла?! Мій!

Повільно я пішла назад, до дому. Роккі гарчав та скалився на неї, але повільно відходив до мене, а вона все продовжувала повторювати ті слова.

* * *

- Не бери слухавку! – говорив мені дідусь.

- Марі, не треба! – вмовляв батько, а телефон розривав дзвінком. Рука сама тягнулася до слухавки.

- Тобі цього не треба, дитинко! – продовжував дідусь.

- Прошу, не бери! – повторював батько, але… я взяла слухавку.

- Він мій, - тихий дівочий голос лунав зі слухавки. – Затямила? Він мій! – голос зривався на крик.

- Мій! – цей крик вже лунав на кухні. Я різко повернулася і побачила у дверях кухні Оксану. – Він мій! – кричала вона. Туман заповнював кухню.

- Мій! Затямила?! Мій він?!

Я різко розплющила очі. Навколо була тиша. Ні криків Оксани, ні дзвону телефону. Я лежала у своїй кімнаті та тяжко дихала. Це сон. Простий сон. Мабуть, те що сталося удень впинило на мене. Звісно, така історія від Андрія. Рятувати свою кохану, хоч й колишню. Цікаво, що він відчував тоді? Він так різко змінив тему, а потім взагалі пішов. А Оксана була весь цей час поряд. Що вона відчувала? Звісно, вони розійшлися, і він вже вільний, але все одно було моторошно від цієї ситуації. Якщо вона завжди тут гуляє, то ми з ним не зможемо бачитися. А він хотів мене поцілувати! Треба щось придумати. Андрій сказав, що Оксана гуляє по двору та цвинтарем. Тоді нам просто треба бути в іншому місці. Наприклад, у центрі. Так, у центрі! Треба буде запропонувати йому погуляти у центрі!

Наївно? Я його майже не знаю, але він такий гарний! Мене тягне до нього. А ця Оксана! Через неї він відчуває провину. Він цього не сказав, але це й так зрозуміло. Вона ледь не наклала на себе руки через нього. Ну, не через нього, звісно, а через свої почуття до нього. Але він дорікав собі через це. Можливо тому й наглядав за нею. Так, вони не разом, його почуття вже пройшли, але почуття провини шматувало його душу і він не міг просто так полишити її.

* * *

- Давно я не був у центрі, - посміхнувся Андрій. Ми гуляли жвавими вулицями нашого міста і трималися за руки. Це я його взяла. Просто ми стояли на світлофорі та чекали на зелене світло і я повільно наблизила свою руку до його руки. Обережно, наче я можу його злякати, я доторкнулася до його пальців. Він помітив мої несміливі дотики та повільно стиснув руку навколо моїх пальців.

- Пішли, - промовив він озираючись на всі сторони, - вже зелений.

Ми перейшли на іншу сторону, до парку. Раптом Андрій потягнув мене з центральної алеї до дерев. Ми пройшли декілька метрів. Він зупинився та повернувся до мене.

Я подивилася в його очі. Я тонула в них. Його погляд, його посмішка, вони змушували моє серце битися частіше.

Він обережно взяв мене за талію. Я відчувала його ніжні дотики на собі. Він притягнув мене до себе та ніжно поцілував у губи. Спочатку сором’язливо, лише доторкнувшись своїми губами до моїх, а потім сильніше, наполегливіше. Голова йшла обертом!

Відірвавшись один від одного, я не могла відвести погляд від нього. Я з ним! Я з Андрієм! Але боковим зором помітила щось біле справа від себе.

«Оксана?!» - промайнуло в голові. Я різко повернула голову туди, де, як мені здавалося, вона стояла, але там нікого не було.

- Ти чого? – здивувався Андрій та подивився в ту ж сторону.

- Та таке, - відповіла я. Серце шалено колотилося. Чи то від поцілунку Андрія, чи то від примари, яка мені привиділася.

Андрій побачив мою стурбованість та пригорнув до себе.

- Все добре, - промовив він. – Все добре. Мені добре. Нам добре.

І так, нам було добре.

* * *

Це був чудовий вечір! Ми гуляли до самих сутінок і ледь встигли на останню маршрутку до нашого району. Андрій провів мене до під’їзду і поцілував на останок.

Втомлена та щаслива я завалилася на ліжко та миттєво заснула. Навіть одяг не знімала. Мама, звісно, запитала де я була та з ким, але бабуся почала читати їй нотації, що не треба лізти у моє життя і я вже доросла. Я пояснила, що в мене з’явився друг з місцевих і все добре. Мама наче заспокоїлась. А ось бабуся ні. Вона почала розпитувати що за друг та де ми познайомились. Я просто сказала що втомилася та зачинила двері до кімнати.

У снах я бачила Андрія. Ми гуляли по галявині взявшись за руки. Все було добре. Ми сміялися, обіймалися, цілувалися. Як раптом… різкий дзвін прорізав мої вуха. Я миттю розплющила очі. Телефон знову дзвонив. Тільки я вже не спала.

Піднявшись на ліжку я поглянула на Роккі. Пес спав у себе в лежанці. А дзвін доносився з кухні. Ні мама, ні бабуся знову нічого не чули.

- Кляті сусіди, - тихо сказала я, пригадуючи слова бабусі. Подзвонить та перестане. Я опустилась на постіль та укуталася з головою. Але телефон не замовкав. Хвилина, дві, п’ять, десять, а він все дзвонить.

- Трясця, - гнівно сказала я підводячись. Піду на кухню та постукаю по батареї. Чому я одна маю не спати?!

Вийшовши у коридор я поглянула у бік кімнати бабусі. Бела сиділа на порозі та повільно моргала своїми зеленими очима.

- Ти теж його чуєш? – запитала я. Звісно, Бела мені не відповіла, але мені стала спокійніше що не я одна не сплю.

Поки я йшла коридором мені згадалися сни з татом та дідусем. Ні, це все гра моєї уяви! Я часто згадую їх, мені їх не вистачає. Ну, принаймні батька. Але все це лише гра уяви та пам’яті. Фази сну! Як нам розповідали у школі. Так заспокоюючи себе я зайшла на кухню.

На столі стояв старий чорний телефон. Такий самий як у сновидіннях з татом та дідусем! Чому він тут? Телефон стояв та дзвонив на всю квартиру. Я зі страхом дивилася на нього.

- Може, відповіси на дзвінок? – долинув голос із-за спини. Я обернулася та побачила Оксану. Вона стояла у дверях та не моргаючи дивилася на мене. Її зіниці світилися криваво-червоним, губи повільно розпливалися у посмішці.

- Нумо, підійми слухавку, - нахиляючи голову на бік, промовила вона.

Мені було лячно. Що це? Сон? Мені це сниться? Ні! Снився мені Андрій і ми були щасливі! А це не сон. Це реальність. І Оксана зараз тут, в моїй квартирі, поряд зі мною.

Не знаю чому, але я послухалася її та повільно підняла слухавку.

- Біжи, - коротко промовив голос Андрія на іншому кінці. А потім були гудки…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.