Аврора

«Я померла» – це перше, що спало на думку Кірі, коли вона прокинулася в круглій кімнаті з білими стінами. Кіра лежала оголеною на білій канапці. Вона спробувала підвестися, але в голові запаморочилося. Інстинктивно вона підняла праву руку. Рух не викликав різкого болю, як було раніше.

– Що за… – здивувалася дівчина, оглянувши своє плече. Воно було здоровим. Замість величезної рани, з якої сочилася кров, була маленька дірочка, що затяглася.

- Ти прокинулася? - запитав незнайомий жіночий голос. Він долинав з усіх боків. Злякавшись, Кіра почала озиратися, але кімната була абсолютно порожня. Ні вікон, ні дверей. Тільки канапка в центрі великого приміщення і м'яке світло, що ллється зі стелі.

– Хто ти? - у страху запитала Кіра. Вона стояла поряд з канапкою та озиралася на всі боки, намагаючись зрозуміти, хто і звідки з нею говорить.

– Я Аврора, – відповів голос.

– Хто? – перепитала Кіра.

– Я Аврора, – повторив голос.

- Випусти мене! – закричала Кіра.

- Звичайно, - відповіла Аврора. Стіна неподалік Кіри покрилася світловими смужками, пішла трохи вглиб і розійшлася тими ж смужками в різні боки.

- У сусідній кімнаті знаходиться чистий одяг, - сказала Аврора. – Клімат у сховищі встановлений на оптимальному рівні, але я рекомендувала б одягнути одяг.

Кіра обережно пройшла в отвір. Невеликий коридор вів у інше приміщення вже зі скляними стінами. За ними виднівся великий комплекс.

- Де я? – здивовано спитала Кіра.

- Сховище загального типу номер одинадцять нуль один, - сказала Аврора. – Триста шістдесят рівнів, двісті вісімдесят із яких призначені для проживання двохсот п'ятдесяти тисяч осіб, включаючи персонал.

Кіра підійшла до скляної стіни та розширеними очима дивилася на сховище. Весь поверх було видно, як на долоні. По периметру було безліч круглих білих куполів, від яких вели прозорі коридори. Хоча розглянути прозорі стіни крізь прозорі стіни складно.

- Ти врятувала мене? - спитала вона, коли відірвалася від огляду поверху, який здавався нескінченним та порожнім.

- Так, - відповіла Аврора.

- Де ти? - запитала дівчина, оглядаючи приміщення в пошуках співрозмовниці. Принаймні вбивати її ніхто не буде, так вирішила Кіра. Інакше навіщо було заліковувати рану.

– Я тут, – відповіла Аврора.

- Де тут? – здивувалася Кіра.

– Я – це сховище, – відповіла Аврора. – Я Аврора, штучний інтелект, створений для контролю за безпекою сховища.

– Ти – бункер? – здивувалася Кіра.

– Так.

- Але як ти мене врятувала?

– Мої зовнішні датчики зафіксували рух на поверхні. Я провела сканування та виявила тебе. Для збереження безпеки сховища я не маю права виходити на контакт із зовнішнім світом, доки не скасовано директиву «Ковчег», але ситуація була критична, ти була поранена, а порятунок людського життя основна моя місія.

– Нічого не зрозуміла, – тихо промовила Кіра.

– Будь ласка, одягнись, – сказала Аврора, – температура в приміщенні становить двадцять два градуси Цельсія. Людям краще ходити в одязі за такої температури.

Тільки зараз Кіра помітила, що буквально за метр від неї на металевому стільці лежить невеликий сірий комбінезон із написом «Ковчег 11–01». Комбінезон був чистим та мав приємний квітковий запах. Дівчина навіть заплющила очі та уявила квіткову галявину, вдихаючи запах одягу.

– Одяг, що був на тобі, став непридатним, і його довелося утилізувати. До того ж його санітарний стан був критичним, носити його не можна було.

- На пустищі гарним одягом не розживешся! – весело промовила Кіра, натягуючи на себе обновку. – А де решта мешканців сховища? – поцікавилася вона. - Залишили його вже?

Стан сховища, точніше, медичного рівня, на якому була Кіра, був ідеальним. Ні порошинки, ні клаптика сміття. Таке відчуття, що тут прибиралися щогодини. Мимоволі Кіра згадала місце, де мешкала сама: руїни Лос-Анджелеса. Постійного місця, яке вона могла назвати домівкою, у неї не було, «карателі» та мисливці не давали можливості затримуватися десь надовго, тому Кіра та багато інших такі ж як і вона часто змінювали місце проживання, кочуючи по руїнах міста.

- Їх ніколи не було, - сказала Аврора.

– Як? - здивувалася дівчина.

– Моє сховище не встигли заселити до початку воєнних дій.

- Тобто я тут одна? – обережно спитала Кіра.

- Так, - відповіла Аврора.

- Тоді хто ж мене сюди затяг?

– Я, – відповіла Аврора, – за допомогою RS –3500.

Після її слів у коридорі з'явився невеликий робот на гусеничному ходу. Його верхня частина нагадувала людину з руками та круглою головою.

- «Каратель»! – в страху закричала Кіра і почала ховатися, але за прозорими стінами сховатись ніде, а прохід у купол, де вона прокинулася, був уже закритий.

- Заспокойся, - спокійно промовила Аврора, - він не завдасть тобі шкоди.

Робот під'їхав до кімнати, почекав, поки двері відчиняться, і заїхав усередину. Незважаючи на перелякану Кіру, він узяв стілець, на якому до цього лежав комбінезон, і поїхав із ним геть.

- «Каратель» поїхав... - здивовано дивлячись услід їдучому роботу, сказала Кіра. - Але як?

– Хто такий каратель? - запитала Аврора.

- Ти дурна? – запитала у відповідь Кіра.

– Ні, – серйозно відповіла Аврора, – просто мої знання обмежені. У мене є лише загальні відомості та дані для забезпечення повноцінного функціонування сховища.

– Зрозуміло, вибач, – відповіла Кіра.

- Вибач? Що означає «вибач»? - запитала Аврора, здивувавши тим самим Кіру.

– Ну, я назвала тебе дурною, – невпевнено промовила Кіра. - Образила тебе.

- Ти виявила стосовно до мене емоцію? – здається, суворий голос Аврори виявив нотку здивування. – Навіщо? Я не людина. Я не можу образитись на тебе, моя особистість не має емоційного модуля. Просто мій інтерфейс налаштований на спілкування із людьми через модель жіночої поведінки. Тому я зреагувала на твоє звернення до мене через слово «дурна», але я не образилася на нього, тому що не можу це зробити.

Кіра намагалася переварити у своїй голові сказане Авророю, але для п'ятнадцятирічної дівчини, яка більшу частину життя провела на втіках від мисливців, «карателів» та «китів», це було важко.

- То хто такий каратель? – повторила запитання Аврора.

– Ну… – простягла Кіра, показуючи вслід роботу. - Ось він, «каратель».

– Це RS – 3500, службовий робот з обмеженим ШІ для виконання ремонтних та обслуговуючих робіт.

– Ага, я так і подумала, – здивовано промовила Кіра.

- У будь-якому разі, він безпечний і його не варто боятися. У притулку три тисячі чотириста п'ятдесят п'ять RS – 3500 для виконання різних робіт з обслуговування мешканців і ремонт обладнання.

– Скільки?! – здивувалася Кіра. Для неї це було справжнім жахом. Вона пам'ятала цих роботів жахливими вбивцями.

– Чому ти їх боїшся? - запитала Аврора. Розмова тривала у прозорому коридорі біля входу до медичного блоку, де прокинулася Кіра. Зрозуміло, теперішній стан Кіри дозволяв їй покинути медичний рівень, і Аврора мала їй це повідомити, але Аврорі хотілося дізнатися про причину страху дівчини. Річ у тому, що Аврора не просто робот. Точніше вона не робот, а все сховище. Власне, RS – 3500 це лише її частина. І щоб виконати свою основну директиву, захистити людей, вона повинна усунути будь-яку небезпеку, навіть якщо це основний обслуговуючий робот RS – 3500. Для цього код Аврори було прописано функцію, яка у людей називається цікавістю. Це означало, що з пріоритетних питань, якщо Аврора не знає відповіді, вона має її в найкоротший термін отримати. Тому замість того, щоб запропонувати Кірі залишити медичний рівень, Аврора продовжила ставити їй запитання.

– Вони нападали на мене та моїх друзів, – промовила Кіра. – Коли ми виживали у руїнах. Завжди було дві біди: «карателі» та мисливці. «Каратель» це такі ж роботи, як і цей, тільки трохи більше розміром і зі зброєю на руках. У правій руці у них кулемет, що обертається, а в лівій вогнемет.

– Це RS – 6000, у сховищі таких немає, лише на поверхні, – відповіла Аврора.

- Це добре! - усміхнулася Кіра. Її живіт у той самий момент видав гуркітливий звук.

– Ой! - взявшись за живіт, здивовано вимовила дівчина.

– Вітамінний набір, введений у медичному блоці, перестав діяти, – пояснила Аврора. - Стан твого здоров'я дозволяють тобі залишити медичний рівень. Іди за вказівником.

На підлозі з'явилася сіра кішка. Кішка сиділа та облизувала передню лапу.

– Киця! - радісно сказала Кіра і кинулася до кішки, щоб обійняти та погладити її. Кіра дуже любила тварин. На поверхні тварини вірні товариші людей, які допомагають їм вижити. Кішки та собаки чудові розвідники. Кочовий спосіб життя в межах міста не дозволяє займатися розведенням худоби, тому люди, що вижили, полюють. Мисливці теж полюють, але тільки не на тварин, а на людей. Говорячи простіше, займаються розбоєм.

Кішка злякалася Кіри та, скуйовдивши шерсть, відскочила вбік, трохи розплившись у повітрі.

- Вона не жива, - сказала Аврора. – Це лише голограма, яка супроводжує тебе до житлового рівня.

- Добре, - засмучено промовила Кіра і пішла за кішкою, яка вела її до ліфта.