Серце вітру. Хід ферзем

Слово від автора.

Вітаю, шановні Аркушики! Якщо ви тут вперше, рекомендую спочатку повернутися до "Зльоту фенікса" та "Обганяючи вітер", бо кількість подій та персонажей вас можуть налякати) Та й взагалі, не ловіть спойлери, краще йти по порядку)

Автор — студент, їсть мівінку і спить у картонці на Хрещатику (жарти-жарти!). Якщо раптом у читача виникне бажання віддячити автору за роботу і пригостити якоюсь мняшкою, лишу реквізити:)

Моно: 4874 1000 2919 4639

(Частина грошей піде Рей на пряники і на психолога кожному другому, зуб даю)

Дякую за вашу увагу, та бажаю приємного читання!!

Час стирав гострі краї спогадів, але не встиг заглушити присмак. Після "заспіваної пісні" не минуло й трьох діб — а “Ті, що випереджають вітер” знову були в повному складі.

Двір, що ще вчора слугував ареною для арештів, сьогодні знову наповнився рухом: тренування, переклички, розбори спорядження, перегляд ресурсів. Бійці “Тих, що випереджають вітер” працювали мовчки, але з чіткою злагодженістю, яка з’являється тільки після спільної втрати. Джессі погано спала. Чутно було, як її голос щоразу зривався, коли хтось намагався її спинити. Морфей допомагав у стайнях, розчісуючи коней, іноді мовчки затримуючи погляд десь у просторі. Дейл перевіряв склади, Рей вела короткі навчання з молодшими. Інк то з’являвся, то зникав; то в кузні, то в розвідці, завжди з чимось зайнятий. Юна стала майже невидима. Вона не з’являлась у центрі двору, але дехто бачив її на дахах із Біллом, інші — на ранкових тренуваннях. Вона не сміялась, але… Не мовчала. Іноді жартувала в компанії під час трапез. Іноді навіть усміхалась Морфею.

Стіни Центрального павільйону зберігали запах вологи, деякі балки на стелі були підперті тимчасовими опорами. Раніше серце "Місячної Сакури" зараз стало справжньою трибуною та залом для нарад. Над залою висів новий символ без імені, без знаку. Просто прапор союзу. Білий.

По один бік столу — Джессі, Рей, Інк, Морфей, Дейл, Білл, Діна, Брам та зброєносці. Іншим воїнам було наказано чекати на результати. Юна сиділа трохи осторонь, ніби поза протоколом, але всередині ситуації.

По інший бік — Мідас, спокійний і незворушний, як завжди, та Кассар, нервово перекочуючи перстень на пальці. Їх супроводжували кілька бойових старших із своїх загонів.

Усі притихли, коли Джессі підвелась і коротко кивнула Кассару. Той одразу перейшов до справи — без зайвих передмов.

— Аудит “Місячної Сакури” завершено. Офіційно. Дев’ятеро офіцерів, включаючи трьох старших, заарештовані. Їх буде передано до загального трибуналу у Північну провінцію. Решта будуть розподілені за рішенням Ради. Переведення в процесі. Назва “Сакура” знята. Територія тимчасово залишиться під наглядом об’єднаних сил “Бурелому” та "Крилатої хмари".

Коротке мовчання. Потім Джессі:

— Усі причетні, хто мав знати, вже повідомлені?

— Так. Інформація перевірена.

Мідас підвівся після цього, погляд ковзнув по Юні, затримався. Потім перевів очі на Джессі.

— Є ще одне. Справа... Більш тонка.

— Слухаю, — спокійно кивнула та.

— Серед затриманих був один агент, який мав фальшиві документи. Відомий серед внутрішнього кола як... Вальтер Ксерн.

Всі перезирнулися. Ніхто не зреагував, тільки Білл трохи підняв брови.

— А-а... Це той Вортекс? — кинув він, скоса глянувши на Юну.

Дівчина злегка всміхнулась, але не весело. В усмішці звучало щось зле, майже божевільне.

— Ой-ой... Що з ним? Бджола за дупу вкусила?

Мідас злегка прищурив очі.

— Він був. Але вже не є. Помер вчора ввечері від нанесених травм, — спокійно промовив він. — Те, що він тримався дві доби — справжнє диво. Від такої кількості нанесених травм будь-хто б помер того ж вечора.

— Ох... Аж якось ніяково... Мабуть, не витримав моїх обіймів.

Кілька людей затримали подих. Навіть Рей підняла голову. Морфей трохи побілів. А Білл... Тихо засміявся. Глухо і зло.

Джессі озирнулась:

— Вортекс?

Юна повільно кивнула.

— Ніколи не представлявся справжнім ім’ям, — знизав плечима Білл. — Але Юна знала, хто він. Певне, раніше. Дарма він лишився в кімнаті… З нею.

— І не пережив, — додала Юна. — Нічого особливого. Просто… Невдала видалась нічка у нього.

Після цього зала притихла. Ніхто не сміявся. Навіть Білл вже не продовжив. Лише Джессі повільно перевела погляд на Мідаса.

— Чому це важливо?

Чоловік повільно дістав невеликий аркуш і поклав його на стіл:

— Перед смертю… Він назвав координати. Одного з укриттів анархістської клітини. Не точно. Але впевнено. І... Добровільно.

Очі загострились.

— Це може бути пастка, — одразу ж зацікавилася папером Рей, вткнувшись туди носом.

— Може. Але ми не можемо не перевірити, — відповіла Джессі.

Вона провела пальцем по краю карти, вивчаючи місцевість. Потім підвела очі:

— Нам потрібна мала, мобільна група. Швидка, непомітна. Без зайвих голосів. І з тими, кому я довіряю без заперечень.

Усі застигли. Всі, крім Морфея, що вже ковзав поглядом по координатах. Він не чекав — працював.

— Морфею. Ти потрібен мені тут. Сподіваюсь, без образ?

— Так точно. Я Хранитель снів. І моя робота... Тут, — повільно зітхнув глашатай.

— Добре. Я хочу щоб цю розвідку очолив Білл, — сказала Джессі. — Вайпер — підтримка.

— Це буде потужно, — кинув Білл зухвало. — Я в грі.

— Юна. Ти з ними. Покажи їм майстер-клас зі шпигунства, крихітко.

— А то! — азартно вигукнула Юна, піднявши кулачок вгору. — Я завжди там, де небезпека!

Її очі зловили Біллові. О, там була змова, та навіть тінь злорадства. Той непомітно підійшов поближче до неї, і, нахилившись до вуха, тихо прогарчав:

— Це було дуже гаряче.

Дівчина на секунду знітилася, але швидко приховала це почуття за маскою холодної байдужості. Не для нього. Для оточуючих.

— Ой та йди ти, — пошепки буркнула вона, несильно пхнувши його ліктем в живіт. — Не кажи такі речі при... Ній. Дурник.

— Зате твій, — не переставав всміхатися той, від чого дівчині ставало дедалі важче стримувати свою усмішку.

— Білле, яке "ха-ха" ти з'їв сьогодні зранку?

— Ану циць, — гаркнув над ними демонічний бас Брама, від чого двоє виструнчились, як по команді,— Оратори знайшлись...

І тоді почулись слова, що зламали ритм всієї наради:

— Зак. Ти йдеш із ними. Я... Побачила в тобі достатньо. Ти готовий.

Пауза. Як стискання повітря перед вибухом.

— Перепрошую? — промовив голос із іншого кінця столу. Гостро і занадто низько для свого віку. Акі встав.

— Один? В сенсі… Один-один? Без мене?

— Саме так, — повторила Джессі. — Він іде без тебе.

Зак опустив голову, а потім підняв повільно, рівно.

— Я готовий, наставниця. Ти в мені не розчаруєшся.

— Ти з глузду з’їхав?! — Акі обернувся до нього. — Зак, та ти не був сам на виїзді ніколи. Ми завжди разом! Я був із тобою навіть коли…

— Навіть коли я не просив, — спокійно відповів старший.

— Що?! — заверещав малий.

— Ти завжди був поряд. Так. Я це ціную. Але цього разу це моя справа.

— Це пастка, — перебив Акі. — Це точно пастка! А ти лізеш туди з... З ким? З Юною, яка…

— ...яка витримала ніч із Вортексом і вийшла звідти жива і не зґвалтована? — сухо перебила Юна, навіть не піднімаючи голови. — Дякую, Акі. Приємно.

— Та я не це мав на увазі! — зірвався хлопчик. — Просто… Просто він не повинен бути один! Він мій брат! Якщо з ним щось…

— То це буде його вибір, — тихо, але твердо сказала Джессі. — І його битва.

— Я не дам йому так просто піти.

— Акі, — тепер Зак заговорив сам. Голос рівний. Картавий. Але всередині в ньому щось тріщало. — Це не “дати” чи “не дати”. Це сталося. Я йду. Без тебе.

— Чому? — тихо, по-справжньому зболено спитав Акі. — Ти ж знаєш, я не просто... Хвіст у нашому тандемі. Я не лишив тебе в жодному бою. Я…

— ...І саме тому я маю навчитися стояти сам. — Зак подивився йому в очі. — Ти сильніший, Акі. Завжди був. Але я старший. Я повинен тебе оберігати. Це мій обов'язок. Шлях усіх старших братів.

— Та причому тут це! Це не про шлях! Це про виживання!

— А для мене це про довіру, — Зак зробив паузу. — Якщо я не зможу пройти кілька миль із командою, то як я стану воїном? Лідером? Людиною?

Тиша. Всі замовчали. Рей дивилась на хлопців уважно, схрестивши руки.

— Якщо він загине… — прошепотів Акі.

— То це буде кінець історії, — відповів Зак. — Але якщо не піду — це буде кінець росту.

Джессі мовчки підвелася.

— Ви вирушаєте о п'ятій ранку. Координати отримає Вайпер. Група — Вайпер, Білл, Юна, Зак. Жодних змін.

Акі стояв ще кілька секунд. Очі блищали вологою, але він більше нічого не сказав. Лише глянув на брата довго, наче запам’ятовував. А тоді вийшов. З глухим стуком по кам’яній підлозі.

Коли напруга трохи стишилась і молодший брат вийшов із павільйону, в залі залишилась важка тиша. Джессі вдивлялась у карту ще кілька секунд і нарешті перевела погляд на Мідаса та Кассара:

— Це все? Чи є ще щось, про що я маю знати?

Мідас кивнув. Його постава була пряма і офіційна, але в очах — легка втома.

— Ми завершили все, що могли. Усі фігуранти “Сакури”, прямо чи опосередковано причетні до злочинів, заарештовані. Решта очікують доправлення у свої домени для подальшого суду. Реконструкція структури неможлива. Клан де-факто ліквідовано.

Кассар, що досі стояв трохи в тіні, підступив на крок ближче:

— Щодо решти учасників — тих, хто був у нижчих щаблях чи діяв несвідомо — ми вже погодили передачу їх до інших кланів. Розпорошення. Повне розформування. Залишків структури не буде. Ми наглядатимемо за їх інтеграцією.

Джессі коротко кивнула.

— Гарна робота. Дякую, колеги.

— Справу офіційно буде закрито за дві доби, — додав Мідас. — Але фактично вона завершена. І з першими променями ми йдемо звідси.

— Ви вирушаєте на схід, як планували? — уточнила Джессі.

— Так. На ранок. Наші загони більше не мають причин залишатись на території колишньої “Сакури”.

Кассар обвів поглядом “Тих, що випереджають вітер”.

— Раджу і вам не затягувати. Тут залишилось мало... Чистого повітря. Порожні павільйони тягнуть минуле назад, навіть коли думаєш, що попереду. Якщо ти розумієш, за що я кажу.

Морфей ледь помітно кивнув, приобійнявши Джессі за плече.

— Влучно сказано.

— А отже, — завершив Мідас. — Усе сказано. Успіхів із вашим розслідуванням. Якщо координати виявляться достовірними — попередьте нас. Удар по Анархії — тепер ваша черга. Якщо потрібно, наші воєначальники завжди відкриті до спільних перемовин.

Він поклав долоню на серце — короткий формальний жест. Кассар повторив. Обидва вклонились і вийшли з павільйону, залишивши по собі лише легкий запах сухого вітру, що тягнувся слідом за одягом.

Небо вже починало злегка тьмяніти — той перехід, коли день ще не вечір, але Сонце вже не дає тепла. Галявина між стовпами старих дерев, коло тренувального кола, здавалася відрізаною від усього світу. Тут панував ритм: удари, вдихи, видихи.

Акі бив кулаками по дерев’яному стовпу. Без рукавиць, без пауз. У кожен удар вкладав усе, що не вміщалось у слова. Не в захист, не за технікою, просто… Щоб не плакати.

Коли Зак підійшов, він не сказав нічого одразу. Просто дивився, як брата рве на частини. Постояв трохи осторонь, а потім обережно, трохи винувато:

— Ей… Можна присяду?

Акі не озвався. Але і не прогнав. Зак сів на край пенька. Помацав траву, наче шукав, що сказати.

— Ти... Сильно злився?

— Тупе питання, — буркнув Акі, не зупиняючи ударів.

— Знаю.

— Ти ж не мусив погоджуватись, — прошипів Акі. — Міг сказати: “тільки з братом”. Як раніше. Як завжди.

Старший зітхнув.

— А тепер не “завжди”.

— Та кому ти взагалі там здався?! Вони ж просто хочуть тебе перевірити, як морквину перед покупкою! А потім скажуть “не підійшов” і все! Пиши пропало! Гаплик! Габела!

— Акі…

— Я знаю, що ти хочеш бути “самостійний” і “крутий”, — голос молодшого зірвався. — Але я тебе знаю! Ти іноді забуваєш, де ліва, де права, коли нервуєш! Як ти будеш там без мене?!

Зак усміхнувся. Сумно, але тепло.

— Може, й забуду. Але я мушу спробувати.

Акі зупинився. Обернувся. Його кулаки були червоні.

— Я просто... Я боюсь, ясно? Ти мій брат. І як… Якщо щось станеться?

— Ну… — Зак почухав потилицю. — Якщо станеться, ти мене знову знайдеш. І відлупцюєш, як завжди.

— Це не смішно, — буркнув Акі, але в очах уже не було люті, лише тривога.

— Я знаю. Теж трохи нервую. Просто я… Я маю навчитися. Сам. Бо якщо я не зможу пройти з Юною, Вайпером і Біллом, то як я взагалі буду когось колись захищати?

— А я не проти тебе захищати, — прошепотів Акі.

— Знаю. І за це… Дякую. Але ти маєш своє життя. І я своє. Ми завжди будемо брати. Але не завжди разом.

Акі насупився.

— Ти починаєш говорити, як дорослий. Мене це дратує.

Зак усміхнувся ширше. Легко штовхнув його плечем.

— А тебе легко дратувати.

— Не правда!

— Правда.

— Та ні!

— О, дивись! — Зак театрально показав убік. — Дерево дивиться на тебе. Боїться, що знову лупитимеш.

Акі не витримав, хихикнув. Потім витер рукавом обличчя.

— Я все одно за тобою слідкуватиму. Якщо щось — прибіжу.

— Добре, — кивнув Зак. — Але не треба бігти одразу. Дай мені хоч трохи побути “сам”.

— Гаразд… Але якщо повернешся з поламаним носом, мама в сні мені скаже, що винен я.

— От тоді я точно скажу, що це був кущ. Ду-уже злий кущ.

— І ми його разом покараємо! — вигукнув Акі і вже посміхався щиро. По-дитячому.

Зак зітхнув полегшено.

— То ми в нормі?

Акі замислився. Потім просто кинувся йому на шию і стиснув у міцних, невмілих обіймах.

— В нормі! І я все одно тебе любитиму, навіть коли ти станеш дратівливо незалежним.

— І я тебе. Навіть коли ти виростеш і станеш більшим за мене.

— Та я й так вже вищий!

— Це тому, що ти стрибнув.

— Не стрибав!

— Стрибав.

— Не-е!

Повисла тиша. Обоє мовчки спрямували свої погляди кудись вдалечінь, ніби намагаючись видивитися там ворогів або небезпеку, яка, мов хижак, тихо і невпинно сюди підкрадалася. Зак ледь помітно зітхнув: він розумів, що довго їм тут залишатися не можна. Передчуття підказувало, що скоро цей штаб може стати ледь не найнебезпечнішим місцем у всій Центральній провінції. Небезпека... Вона мала запах. І Зак його відчував. Це не можна було пояснити, проте... Хлопчина міг відчути. Він не хотів зайвий раз нагадувати про це Джессі чи іншим дорослим. Вони і так все розуміли, а пониження бойового духу зараз зовсім не в сезон. Проте... Вперше його безстрашшя дало тріщини. В ньому закрадалися нотки тривоги. Навіть не за себе. За інших. За Кошмарика, за Еш. За брата в першу чергу. І це насторожувало. Він що... Дорослішає?

— А що, як… Потренуємось? — раптом озвався Зак, озираючись на дерев’яні палиці, які лежали неподалік.

Акі блиснув очима.

— Як раніше?

— Угу. Тільки цього разу без “ой, я підсковзнувся — це не чесно”.

— Це було один раз! — обурився Акі, але вже біг до палок.

Вони стали один навпроти одного. Кожен тримав палицю, наче справжній меч. Тиша. Вітер прошелестів у кронах. І… Перший удар.

Клац! — палиці зіткнулися.

— Не зволікай, командире! — закричав Акі, і пішов у атаку.

— О, почалося! — Зак засміявся і спритно парирував.

Бійка тривала довго. Удар за ударом, крок за кроком. Акі був швидким, різким, як молоде полум’я. Зак — точним і обережним, з кращою витримкою. Але жоден не здавався. Навіть коли піт збирався на лобі, а руки втомлювались, вони билися.

— Здаєшся? — хекнув Зак, ухиляючись від особливо агресивного замаху.

— Ага, прям вже! — вигукнув Акі і підкрутив рух. Ледь не влучив.

Зак ледь відскочив. Потім контратака. Деревина свиснула в повітрі — і ось уже Зак злегка торкається плеча брата. Зараховано.

— О-о, вже все? — промовив він з переможною усмішкою.

— Ти…! — Акі захекав. — Несправедливо! Я відволікся!

— Ага, класика.

Але не встиг Зак й відвернутися, як щось блискавичне вихопилось з-за кущів і — хрясь! — дерев’яний меч у нього з рук вибито.

— На землю, воїне! — гучно вигукнула знайома дівоча команда.

— Еш?! — здивовано викрикнув Зак, коли його плечі вже торкнулися землі.

Над ним стояла вона — маленька, чорноволоса бунтарка, з шаленим блиском в очах і переможно піднятою палицею.

— За що?! — вигукнув він.

— За Акі! — оголосила Еш, гордо. — Він мій побратим. І я не дам його бити, навіть якщо це “по-дружньому”.

— Це було тренування!

— А все, вже пізно. Скарга подана — вирок винесено! — засміялася вона.

Аж тут ще одна тінь промайнула повз, щось плюхнулося поряд у траву.

— Упс, здається, я запізнився на бій, — сказав знайомий м’який голос.

Звісно ж, Кошмарик. Кістлявий, худорлявий, у своїй занадто великій куртці — витер носа рукавом і закинув на плече власну палицю.

— Що тут у вас? Повалення влади? Брато-переворот?

— Ніби того, — ухмильнулась Еш. — Він вирішив, що ми йому вже не потрібні.

— А, ну та-ак... — Кошмарик серйозно кивнув. — Бо тепер він “дорослий”. Весь із себе “в групі з Юною”, “на місії”, “самостійний”.

— Тихо ви! — захихотів Зак, намагаючись підвестись, але Еш не дозволила.

— Спокійно, лідере. Визнання провини — перший крок до вибачення, — патетично виголосила вона.

— Ви змовились! — сміючись, пролепетав Зак, але здався. І лежав, дивлячись на хмару, що пливла в небі.

Акі вже сидів поруч і з посмішкою спостерігав за всім цим.

— Зак… Здається, без нас тобі було б нудно, еге ж?

— Без вас я б, може, ще раніше пішов на завдання! — фиркнув той, але потім додав: — Та ні. Без вас я — не я.

— Тоді ми з тобою, — кивнув Кошмарик. — Куди б ти не пішов. Просто… Не забувай нас.

— Не зможу, — сказав Зак. — Ви занадто гучні.

Всі разом засміялися. На галявині знову запанувала легкість. Вперше за довгий день.

Вечір опускався на галявину м’яко, наче ковдра. Тепле світло зорі лишало довгі відблиски на ледь-ледь засніженій траві, повітря було густе, холодне, пахло соснами й димом від далекого багаття.

Четверо дітей сиділи на нахиленому дереві. Ешлі гризла якесь стебло. Акі крутив у пальцях суху гілочку. Зак сидів із притиснутими до грудей колінами, а Кошмарик, як завжди, трохи осторонь, але так, щоб усіх бачити.

— От як думаєте, — заговорила Ешлі, розжовуючи останній шматочок стебла, — дорослі реально розуміють, що коїться? Чи просто вдають?

— Думаю, вони самі не завжди знають, — пробурмотів Зак. — Але... Вони ж намагаються. Типу, бути спокійними. Сильними.

— У них погано виходить, — сказав Акі. — Джессі сьогодні була як крижина. А Інк… Він взагалі не моргає, коли дивиться. В нього очі іноді здаються... Пустими, білими. Помічали?

— Він трохи лякає, — визнав Кошмарик. — Але крутий. Мені здається, він з тих, хто навіть думками воює.

— Може... — зітхнула Еш. — Але мені не хочеться стати дорослою. Вони всі або ламаються, або вчаться нічого не відчувати.

— Морфей не зламався, — мовив Акі.

Тиша.

— Морфей крутий, — визнав Зак. — Він… Трохи дикий, але справжній. Якби всі дорослі були такі — я б теж хотів швидше вирости.

— Він один раз чув, як я під ковдрою їм крадькома печиво, — хихикнула Еш. — Через три стіни. Просто сказав: "Не хрусти вночі — страждаєш не тільки ти". І пішов.

— Не думаю, що він дійсно чув, — почухав потилицю Кошмарик. — Думаю, просто бачив, як ти крадькома таскаєш в кімнату цілі пачки того вівсяного печива.

— А ти мені в рот не заглядай, — буркнула Еш. — Своїй наставниці лекції читай, що з'їла весь Місячний запас пряників. А то і трьохмісячний.

— До речі, у тебе ж слух якийсь... Не зовсім звичайний, правда? — підхопив Акі.

Еш знітилася. Усмішка зникла на секунду, але вона знову з’явилась, м’яка:

— Та є трохи. Я... Ще не зовсім розумію, чому. Але чую більше, ніж треба. Іноді… Навіть те, що не хочу.

— Це як… — задумливо сказав Зак, — …як ті легенди, які батько нам колись розповідав, пам’ятаєш, Акі?

— Про Сонячних воїнів? Чи про "обранців зірок"? — в очах Акі блиснуло зацікавлення.

— Сонячні воїни то надлюди якісь. Фізично неможливо оволодіти всіма чотирма стилями досконало і використовувати їх всі в бою. Мені так Джессі сказала. Нісенітниця якась, — знизав плечима Зак. — А от "обранці зірок"...

— Та-а-ак! Ті, що мали неймовірні здібності слуху, зору, швидкості, і ще там чогось.... І що вони боролися за баланс світу.

— Мгм, — сумнівно фиркнув Кошмарик. — Звучить якось нереально. Як і легенда про цих... Сонячних воїнів, чи як їх там трясця...

— А в тебе ж... — згадав Акі й повернувся до брата. — У тебе родиме п’ятно! На лівій лопатці. Як Сонце. Може, це знак від Всесвіту?

— Та ну, — знизав плечима Зак, — Просто плямка. У багатьох є. Це не значить, що я якийсь там пращур із суперсилою.

— Але ж… — мовив Кошмарик, обережно, — Якщо в Еш є слух… Ну, реально сильний слух… І у тебе є це Сонце… Може, все ж варто розібратись?

— З дорослими? — спитала Еш.

— З кимось, хто не відмахнеться. Може, Джессі. Або Рей. Інк взагалі все записує. Може, в нього щось є про це.

— А якщо це справді правда… — замріяно сказав Акі. — Уявляєте? Ми не просто "додаток до команди", а... Спадкоємці. Як у легендах.

— Ну, головне — не спадкоємці по миттєвій загибелі, — хмикнув Зак. — Але... Якщо чесно, я б хотів дізнатись. Бо якби... В нас було щось давнє, від тих часів… Це означало б, що навіть у цій війні ми не просто випадковість.

— А значить, у нас є мета, — додав тихо Кошмарик. — І не така, яку хтось нам наказав. А своя.

— І ми не одні, — прошепотіла Еш. — Бо всі ми… Трошки дивні. Але разом.

Зак подивився на трьох — своїх побратимів. І якось вперше за довгий час відчув не тягар. А світло. Маленьке, ледь помітне, як родиме Сонце на лопатці. І тепло від нього все ще жило в серці.

Згодом зовсім стемніло. Брам повертався з лісу, з невеликою купкою хмизу. Він ішов неквапом, із тим важким, в’язким кроком, який знає тільки втома. В його рухах не було агресії, але й спокою не було, лише напруга, наче він шукає, на що вивернути власну шкіру. І не знаходить.

— Дивно, — пролунав із тіні голос, легкий, мов шурхіт шовку. — Як ти ще не вибухнув.

Брам зупинився. Очі його не змінювались, лише трохи звузились, коли він впізнав голос Шина, а потім знову пішов далі.

— Ідеш? — знову він, уже ближче. — Втікаєш? Чи просто вдаєш, що не чуєш, коли тобі говорять правду?

— Я не хочу розмов, — буркнув Брам, не озираючись.

— А хто їх хоче? — Шин вийшов із тіні, ідучи майже поруч. — Я от, наприклад, ніколи не хотів бути смертним. А тепер мушу. Втратив усю цю... Святу драму. І що маю взамін? Хіба що гарний зір у темряві й хронічну огиду до щастя інших.

Брам фиркнув, але зупинився. Поглянув скоса.

— До чого ти ведеш?

— До того, що ми з тобою ті, в кого забрали щось цінне. Частину нас самих. — Шин склав руки за спиною. Його голос став тихішим. — Колись були частини сили. Тепер.... Ти носиш у собі звіра. Я носив в собі нескінченність. А зараз маємо лише один одного, хіба ні?

— Я не твій союзник.

— Поки що, — лукаво всміхнувся Шин. — Але мені здається, ти вже починаєш розуміти, що Інк не тільки твій господар. Він гравець. І ти не пішак у цій грі. Явно... Щось більш значиме.

Брам напружився. М’язи на його шиї ходили, мов струни.

— Заткнись, — тихо промовив.

— Чому? Бо я кажу вголос те, що ти сам собі не зізнаєшся? — Шин наблизився. Його очі блищали, немов у кота, що спіймав запах крові. — Він тримає тебе на повідку. Вирішує, коли ти живеш. Коли болиш. Коли слухаєш. А сам... Сам дозволяє собі бути щасливим. Вільним. Закоханим. У Рей.

Пауза. Занадто довга.

— Вона... Не буде його. Їм не судилося бути разом. Хай втішається гріхом, поки є... Можливість, — прохрипів Брам. Але звучало це, як самозахист, не переконання.

— Але ти це відчуваєш. Її усмішку. Його погляд. Їхні ночі. І ти стоїш поряд, немов старий собака на ланцюгу, і вишкірюєш зуби, бо знаєш — тебе не відпустять. Але й не полюблять.

— Що ти хочеш, Шине?

— Справедливості. Рівноваги. Маленької драми у відповідь на комедію, яку він собі дозволяє, — його голос став ледь чутним. — Я не кажу про смерть. Але... Ти знаєш, як зробити так, щоб Тав більше ніколи не спав спокійно.

— Я не вбивця, — прошепотів Брам. — Більше... Ні. Ніколи.

— А хто просить вбивати? Лише... Нагадати. Що навіть передвісник має межі. — Шин нахилився до Брама, шепочучи майже в вухо. — Ти хочеш звільнитись? Ти хочеш відчувати себе знову людиною? Тоді стань тим, ким тебе боїться бачити Інк. І я тобі в цьому допоможу...

Брам стояв нерухомо. Плечі — зведені. Погляд — у землю. Але в грудях щось змінювалось. Пульсувало.

— І якщо я погоджусь, — сказав він. — Це буде по-моєму.

— Безумовно, — прошепотів Шин. — Я лише шепіт. Але твій вибір — це вже буде крик. Сенсація.

Брам підняв голову. В очах його не було згоди. Але і відмови — теж.

— Побачимо, на що ти здатен, передвіснику Хаосу, — сказав він. — Але якщо ти перетнеш межу...

— Я не боюсь померти, Браме. Бо знаю, що роблю правильно. І Господар покарає Тава як годиться. А ти? Боїшся?

Брам думав ще мить. Його очі спалахнули жовтим кольором люті.

— Що треба зробити?

Тим часом у невеликому амбарі, що знаходився на південних околицях "Сакури", стояв запах натертого заліза, маслянистий, звичний. Там і сям по дерев’яній підлозі були розкладені спорядження: луки, ножі, підсумки з картами. Білл стояв навпроти одного зі столів, закріплюючи на грудях легкий бронежилет.

— Якщо я ще раз побачу інструкцію з “безшумного входу”, я її з’їм, — буркнув він, трохи підтягуючи ремінь. — Серйозно, Юно, що там за збочений пункт про ковзання між деревами, як Місячна хмаринка?

— Нічого ти не розумієш, тюхтію. Це, між іншим, авторський стиль, — спокійно відповіла Юна, з’явившись за його спиною з двома ножами. — Деякі з нас вміють не ламати гілки при кожному кроці.

— Я не ламаю! Вони самі піді мною гнуться. Природа просто... Не готова до моєї грації.

— Твоя грація схожа на п’яного ведмедя в латах.

— Ой-ой, покажеш як треба, розумна така.

Вони обидва усміхнулись. У повітрі спалахнула знайома іскра. Не звабна, не кокетлива.

— То що, — вона кивнула на карту. — Ми йдемо через захід? Чи вдаємо з себе роззяв, які “заблукали” і випадково наткнулися на осине гніздно у вигляді анархістського лігва?

— Якщо я правильно зрозумів твою схему — то і те, і інше. Спочатку ми роззяви, потім раптово стаємо шпигунами, які проникають у заборонену зону, залишаючи за собою ледь чутний шепіт.

— А ще я вважаю, що нам потрібне кодове слово, — додала вона, перевіряючи шнурівку на своїх чоботях.

— Наприклад?

— Кукаріку.

— Не катить.

— А ти що пропонуєш?

— “Танцюючий сірник”. Вшанування мого дитячого прізвиська, між іншим.

— Ох, і яким же ти був гордим, коли я тебе так називала.

— Та годі, я тоді ще думав, що це щось круте. Типу “вогняний майстер”. А потім зрозумів, що просто худий і смикаюсь.

Вони сміялись довго і тихо. Аж поки сміх не згас сам по собі. Білл глянув на Юну — та знову зосередилась на спорядженні, але пальці її тремтіли зовсім трохи.

— Ти боїшся? — спитав він неголосно.

— Трохи, — відповіла вона, не піднімаючи погляду. — Але це не скасовує місію. Це моя постійна робота.

— Я не про місію, — прошепотів він. — Я про те, що буде після.

Її погляд зустрів його.

— Якщо ми повернемось — говоримо з Джессі. Із Рей. Із Морфеєм, якщо треба. Але з чистими руками. І з доказами.

— А якщо не повернемось?

Вона мовчала.

— Тоді, — додав Білл. — Принаймні знатимемо, що намагались. І не ховались. Як раніше.

Юна стиснула ремінь на поясі, потім підійшла до нього, зупинившись упритул.

— Ти все ще ховаєш у лівому чоботі запасний ніж?

— Тільки для особливих моментів. І для тебе — завжди.

— Добре. Бо, здається, ми знову йдемо на край світу. І, як завжди... Разом.

Вона ще не відступила від нього. Стояла надто близько. Її плече майже торкалося його грудей, а очі — ті самі, у яких він колись шукав порятунок у зимову ніч — зараз не відводили погляду. Білл нахилив голову трохи ближче, на півподиху.

— Ти знаєш, — його голос знову був м’яким, теплим, як обгорілий пісок, — ми можемо й не дочекатись “після”. То, може, не будемо відкладати?

Юна ледь всміхнулась.

— Ти знову спокушаєш мене в невдалий момент.

— Я не спокушаю, — прошепотів він, нахиляючись ще ближче. — Я просто перестаю прикидатися, що не хочу тебе. Бо, чесно… Вже несила.

Вона різко видихнула, ніби ці слова вдарили в живіт. Її погляд опустився до його губ. Потім знову в очі.

— А якщо вона дізнається? — голос її ледь тремтів. — Джессі.

— Нехай, — відповів він спокійно. — Між нами все закінчилось. Ти ж бачила, як вона дивиться на Морфея. Я більше не хочу вгадувати, що там між рядків. Не хочу... Бути на другому плані у власному житті.

— Але вона ж усе одно... Ваша командирка.

— А ти не “її” територія. Ти моя минувшина. Моє “тепер”. Я ж не обіймаю тебе як чужу, Юно. І ти це знаєш.

Дівчина стиснула кулаки. Потім знову розслабилась. Її долоні самі по собі ковзнули по його жилету, намацуючи його серце.

— Не тисни, — прошепотіла вона.

— Я не тисну. Просто... Дозволь мені бути поруч не тільки на полі бою.

Її очі знову здригнулись. І в цій мить, схоже, вся її обережність — рухнула.

— Це... Все так по-іншому, — вона видихнула. — Я звикла бути одна. Навіть коли поруч загін. Навіть коли хтось торкається... В голові тиша. А ти...

— Я не обіцяю, що не зламаю щось, — сказав він. — Але я принаймні буду лагідно ламати. З ніжністю.

Вона нарешті піднялась навшпиньки й торкнулась його шиї губами — не поцілунок, швидше дотик. Він нахилився ближче, і цього разу не просив дозволу. Поцілунок був глибший, ніж перший, на Фестивалі. Не стриманий. Ніби обидва зрозуміли — це вже не спогад.

Її пальці переплелися на його шиї, його руки лягли їй на талію — повільно, ніби відчував кожен міліметр її тепла крізь тканину. Їхні подихи переплелись у густому повітрі ангару, з якого здавалось, щойно зникло все зайве.

Вона шепнула йому у вухо:

— Якщо ми не повернемось...

— Не продовжуй, — перебив він. — Повернемось. Бо тепер у нас є куди.

Вона ще мить стояла, пригорнувшись до нього, а потім відступила на півкроку. Її погляд був і серйозний, і зовсім м’який.

— Тоді обіцяй, що якщо щось піде не так, то ти врятуєш себе. І вибереш життя.

— Якщо щось піде не так, то я вб’ю всіх, хто стане на шляху, і витягну тебе за шкірку, хоч з Долини страху, — відповів він, без жарту.

— Ти божевільний.

— Я просто дуже... Живий. Поруч із тобою.

Юна знову опустила погляд. Її пальці все ще лежали на його грудях, прямо над серцем. Вона відчувала, як воно б’ється — швидко, сильно, як у хлопця, який раптом згадав, що живий.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — найстрашніше не те, що ми можемо не повернутись. А те, що я не встигну сказати, як сильно ти мені потрібен.

Білл посміхнувся м’яко, крізь хвилю тривоги, яка завмерла в горлі.

— А я боявся, що ти мене знову пошлеш у "вишкіл для дурнів".

— Це ще попереду, — всміхнулась вона, стиха торкнувшись його щоки. — Але зараз... Ти мій тил. І вперше за довгий час я хочу, щоб він був поруч.

Її губи знову торкнулись його, тепер ніжніше. Вони стояли впритул, і здавалось, увесь ангар затихнув, віддавши простір тільки їм. Білл провів пальцями по її талії, підніс до губ зап’ястя, мов схиляючись у подяці.

— Після місії...— сказав Білл тихо. — Я вкраду тебе. Втечемо. Назавжди. І ніхто — ні Джессі, ні фантоми минулого не завадять.

— Це вже погроза? — вона ледь всміхнулась.

— Так. І я, до речі, страшенно упертий.

— Я в курсі, — хмикнула вона.

Скрип.

Двері ангару відчинились.

— Ой-ой-ой... — пролунав знайомий голос. — Не заважаю?

— Заважаєш, — рикнув Білл.

— Я старалась.

Юна озирнулась перша. На порозі стояла Рей — з оберемком згортків і мішком на плечі. Її погляд блиснув лукавим вогником.

— Ну-ну. Так ось куди зник наш герой у латах і найкраща розвідниця клану? — Рей хитро всміхнулась. — Білле, я тобі вірила. А ти… Пірнаєш у темне.

— Закрий рот, — кинув Білл, навіть не намагаючись стримати злість.

Рей підняла брови.

— Ого. Я просто пожартувала, Білле. Не думала, що ви вже так близько до весільних обітниць.

— Може, спробуй пожартувати без отрути, — його голос став різким. — І спершу спитай, чи тобі раді, а не лізь як у свій двір.

— Та ну, — хмикнула Рей, і злегка відступила вбік. — Не знала, що твоє его так роздратовано на жарти реагує. Юно, ти йому там хоч щось солодке сказала? Чи він сам вигадав?

Дівчина... Засміялась. Спокійно, легко, як людина, яка вперше відчула себе не в облозі.

— Насправді... Він непоганий. І в імпровізації, і в обороні. Думаю, це краща стратегія, ніж сварки з тобою.

— От бачиш, — Рей хитро прищурилась. — Хоч хтось тут має почуття гумору.

Білл все ще горів, але коли поглянув на Юну, то помітив що її очі були м’якими. Усмішка справжньою. І це… Збило градус.

— Добре, — буркнув він, відступаючи трохи вбік. — Але, Рей, наступного разу стукай хоча б.

— Наступного разу я ще й аплодисменти принесу, якщо побачу вас в обіймах. Або... За чимось більш непристойним.

— Ще одне слово, і я попрошу Джессі більше ніколи не купляти ті пряники, — просичав Білл.

— Угу. Обережно, Білле. Юна — розвідниця. Вона не тільки серце викрадає, а й секрети.

— І то правда, — спокійно зітхнула Юна. — Але головне: не плутати одне з іншим.

Рей занесла мішок та збиралась іти, але затрималась у дверях. Її постать окреслювалась в теплому світлі лампи, немов шматок диму, що забарвився від заходу.

— До речі, — кинула вона через плече. — Ви двоє... Ну, не знаю, як сказати м’якше — виглядаєте занадто щасливими для людей, що йдуть на найнепередбачуванішу розвідку цього Місяця.

— То ми просто дуже добре прикидаємось, — відповіла Юна, відкидаючись плечем до дверного косяка. — Старий трюк: виглядати живими, поки живі.

— Плюс ми обоє безстрашні і відбиті на голову, — додав Білл, зухвало вмостившись на ящик збоку. — Або дурні. Поки не розібрався.

— Це не взаємовиключні речі, — пирхнула Рей.

Вони коротко перезирнулися, і кожен в тій усмішці побачив щось власне: у Рей — легкий жаль, що сама не вміє так, у Білла — спокій поруч, у Юни — тепло, до якого довго не поверталась.

Та в цю мить щось у виразі Рей змінилось. Ледь-ледь. Усмішка потьмяніла.

— Але... — тихо додала вона, вже без жартів. — Більше не смішно. Вортекс.

Білл насторожився. Юна мовчки вирівнялась.

— Мені не дає спокою... Як саме він злив цю позицію, — Рей злегка похитала головою. — Надто конкретно. Надто легко. І… Це його останній жест. Так просто не буває.

— Ти думаєш, це пастка? — запитала Юна, тихо, з тією уважністю, якою вона завжди слухала звіти.

— Я думаю, — Рей зробила крок назад у приміщення, зітхнувши, — що ми всі входимо туди з заплющеними очима. Тому, будь ласка... Білле. Юно. Ви — обидва хороші бійці. Навіть дуже. Але ця місія — не про силу. Не про честь. Це гра. І хтось вже кинув кістки. Просто… Не дозволяйте собі ні на мить повірити, що ви там — головні.

— Ми й не планували, — буркнув Білл, стискаючи щелепу. — Але якщо хтось знову піде на Юну, тоді...

— Оце “тоді” і є пастка, — перебила його Рей різко, але не жорстко. — Не вступайте в бійку. Ні з ким. Навіть якщо вас спровокують. Особливо — якщо спровокують. І не геройствуй, Білле.

— Це буде важко, — сказав він, дивлячись прямо на неї.

— Я знаю. Але ти не сам. Ви — команда. І саме це найстрашніше для ворога. Не сила. Не статус. А те, що ви будете захищати один одного будь-якою ціною. А значить... Вразливі.

Повисла тиша. Юна нахилила голову, вдивляючись у власні думки. Білл лише видихнув.

Рей нарешті вийшла. Перед самими дверима обернулась:

— Повертайтесь. Обоє. Бо інакше... Я вас сама витягну з Долини страху, аби вбити ще раз.

— Як романтично, — пробурмотіла Юна.

— Я стараюсь, — кивнула Рей і зникла в темряві.

Їхні усмішки згасли не одразу. Але хвиля вже пішла. Юна відчула, як пальці почали легенько тремтіти. Вона швидко стишила дихання. Білл підійшов ближче.

— Ми будемо обережні, — сказав він. — Разом.

— Разом, — повторила вона, і погляд її став твердим.

За рогом амбару, де ліхтар вже давно перегорів, стояла тінь. Непорушна. Немов сам темний силует, що залишився після чийогось зникнення.

Та це був не привид. Це був Шин.

Він спостерігав. Не кліпав. Не дихав. Його погляд був порожній, але водночас хижий. Він чув. Усе. Коли з амбару вийшли і Білл з Юною, а двері з гучним скрипом зачинились, Шин повільно ступив із темряви.

Повітря навколо нього почало тремтіти, мов від спотвореної гравітації. Його тінь розширилась, потекла по землі, наче чорне чорнило, яке ніколи не висохне. І тоді...

За його спиною щось захрустіло. З хребта з хрипким, огидним звуком прорвались крила — білі, кістляві, неначе з попелу й криги. Вони розгорнулись повільно, з химерною величчю, як крила зіпсованого ангела. Його тіло почало змінюватись. Риси обличчя витягнулись, очі запалали кривавим вогнем. Із-під шкіри виступили зуби, надто гострі для людини. Його рот розтягнувся в занадто широку, потойбічну посмішку. Лице розкололось навпіл, а зіниці змінились на порожні червоні овалини, мов обернені Місяці.

На чолі — блискала тонка, срібляста мітка у формі півмісяця. Чорне переливалось з білим, туман і тінь струменіли вниз, як дим з прорваної завіси між світами. Його крила хруснули знову, здіймаючись високо. А за ними — небо наче здригнулось.

— Та почнеться Хаос… — прошепотів він, голос його був ніби не один, а тисячі, шепочучи в унісон. — Тепер твоя черга страждати, братику.