Серце вітру. Хід ферзем

Ранок. Близько шостої ранку. Темрява ще не втекла.

Лісовий туман висів низько — мов хтось розлив чорнильну воду над землею. Пухкий, в’язкий, він стелився між соснами, ковтаючи звук і розмазуючи обриси світу. Повітря було вогке, мов дихання хворого. Десь за обрієм щось хруснуло — можливо, гілка. Можливо… Не гілка.

Четверо фігур у білосніжному ковзали поміж деревами майже без звуку. Теплий камуфляж, м’які каптури, маски на півобличчя — жодної ідентифікації. Лише очі. Пильні, розумні — і в кожного інші. Юна йшла попереду. Її хода була мов текуча — не йшла, а ніби пливла між деревами. Час від часу вона зупинялась, схилялась до землі, дотикала кори. Вона не питала, вона відчувала. Позаду неї — Білл. Тихий, мовчазний, з поглядом, що раз у раз ковзав по гілках, схилах, хмарах. Рука на руків’ї ножа лежала рефлекторно. Плечі — напружені. Під маскою щетина, яку він вчора погрожував збрити, бо “вона буде свербіти в балаклаві, як комар в котлі”.

За ним, мов бавовна на вітрі, йшов Вайпер. Усмішка читалась навіть під тканиною — очі блищали лукавим вогником. Його хода — занадто легка, занадто граційна, як для ситуації. І саме тому він ідеально вписувався у цей хаос. Останнім чимчикував Зак. Його спина пряма, крок — рівний. Ніби він не в темному лісі, а на ранковій прогулянці. Єдиний, хто не озирається. Єдиний, хто дихає глибоко, а не поверхнево. Єдиний, хто… Не боїться.

— Ну й ну, — прошепотів Вайпер, озираючись. — Якось надто тихо. Я прям нудьгую.

— Тихо — це добре, — буркнув Білл. — Поки тихо, я не хочу тебе душити. Ще.

— Ага, а потім буде гучно — і ти сховаєшся за мою харизму, як за щит, — хмикнув той.

— За твою харизму я хіба що настукаю по голові. Плюшева вона в тебе якась, а не бойова.

— А я думала, ти романтик, Білле, — тихо усміхнулась Юна, не зупиняючись. — А ти просто сварливий старий.

— Я молодший за тебе на два Місяці!

— У поведінці — на десяток літ старший, — відмахнулась вона.

— Пст! Гей! — тихо гукнув Зак позаду. — Якщо хочете битись — домовтесь, хто помре перший. Бо я хочу побачити це до того, як нас вб’ють справжні вороги.

— Диви, який веселий, — прошипів Білл. — Йому б ще люльку і чай. Повний дзен.

— Це не дзинь, це просто… — Зак знизав плечима. — Я ж казав: коли страшно, треба йти прямо. А ще краще — з анекдотом.

— Ну давай, — буркнув Вайпер. — Тільки якщо буде щось про драконів, лицарів і оту жабу-камікадзе, то краще не починай.

Зак, не зупиняючись, майже урочисто промовив:

— Чому привид не пішов у розвідку?

Троє уповільнили крок.

— Бо... Бо він прозорий? — буркнув Білл.

— Ні! Бо його спалили ще на вступному тесті: занадто “проявився”!

Вайпер схилився на дерево й задихався від тихого сміху. Юна покотила очима, але усмішка зрадницьки з’явилась під маскою. Навіть Білл фиркнув — та швидко приглушив.

— Якщо нас вб’ють — я хочу, щоб це був останній жарт, який я почув, — озвався він.

— Тоді давайте трохи мотивації! — потер схолоднілі долоні Зак. — Не бійтесь, коли ви одні. Бійтесь, коли ви — два!

— Ну почалося, — зітхнув Білл, а Юна лукаво усміхнулася.

— Якщо панічна атака неминуча, треба атакувати першому! — продовжував Зак з такою серйозною вимовою, що всі троє мимоволі починали хихотіти.

— Досить вже, Зак, — ледь стримувався Вайпер, але від сміху випадково хрюкнув, від чого Юна і Білл вибухнули заразним сміхом.

Через декілька хвилин безперервного гиготіння, тиша знову сповзла на ліс — густа, глибока, як сніг, що вкриває сліди.

— Мороз кусається, — тихо пробурмотів Вайпер, ховаючи пальці глибше в рукавиці. — У мене скоро вуха відпадуть.

— Можеш не хвилюватись, — відповів Білл. — Їх ніхто не помітить. У тебе все одно шарф як у бабуськи.

— Це називається “стратегічний модний захист”, — гордо випростався той. — А твій капюшон виглядає так, ніби його зліпили діти зі снігу і дали тобі на День Народження.

— Він теплий. І не пищить, як ти.

— Я не пищу! Я культурно протестую, — Вайпер ображено скрутив губи. — Знаєш, як важко бути красивим у -8?

Юна зупинилась, обернулась до них — на обличчі маска, але очі блищали від сміху.

— Хто б казав за "образ".

— Ти мене дратуєш, — з усмішкою буркнув Білл.

Всі чотири тіні на мить притихли, далі — знову рушили вперед. Сніг рипів під ногами, ледь чутно, мов ковдра, яку торкаєш обережно. Усе довкола було все таке... Чорно-біле, застигле. І тільки пара легких хмар на небі ковзала, ніби небо дихало.

— Я завжди думав, що зима — це пауза, — раптом озвався Зак. — От ніби світ видихає. І каже: “потерпи ше трохи, скоро весна”.

— А я завжди думала, що зима — це камуфляж, — кинула Юна. — Під снігом не видно, як щось вмирає. Все здається красивим. А всередині — крихке.

— А я думав, що зима — це випробування, — додав Білл. — Якщо виживеш тут, то зможеш вижити де завгодно. Навіть у розмові з Вайпером.

— Ей, — буркнув Вайпер. — Я, між іншим, романтик. Пишу вірші. Уяви: “Сніг, що впав на твої щоки, — мов поцілунок з іншої епохи…”

— Як це зупинити? — Білл глянув на Юну. — Він тільки почав, а я вже відчуваю внутрішнє вигоряння.

— Мені подобається, — сказала вона. — Принаймні, поки ти не почав бурчати.

— Я не бурчу. Я мовчу з претензією.

— Ви точно розвідники? — тихо спитав Зак, що вирвався вперед, зиркнувши через плече на них. — Бо схоже, що ми як трупи з почуттям гумору якісь.

— Краще померти з жартом на губах, ніж із криком в горлі, — кинув Вайпер.

— Підписуюсь під кожним словом, — Білл звернувся до Зака. — Як ти, малий? Перший виїзд — і вже ліс, сніг, злі напарники й занадто балакучий Вайпер.

— Я… — Зак зробив паузу. — Мені холодно. Але не більше, ніж цікаво. Це схоже на сон, у якому все може бути небезпечно… Або чарівно.

Юна раптом зупинилась, підвела обличчя вгору. Кілька сніжинок опустились на її маску.

— Іноді, — мовила вона, — найнебезпечніше — найкрасивіше. Сніг, наприклад. Він ховає сліди. Але ще й очищує землю.

— Красиво сказано, — буркнув Білл. — Прям цитата на магічну листівку.

— А ти все ще тримаєш ножа в руці. — Юна глянула на нього з-під брів. — Ти завжди такий напружений?

— Тільки коли поруч люди, яким я довіряю. Бо саме тоді все стає по-справжньому небезпечним.

— А я думала, навпаки. — Її голос став м’якшим.

— Я ж казав, що я не романтик.

— Дуже жаль... — із вдаваним сумом протягнула дівчина.

Зак усміхнувся під каптуром. Усі четверо зупинились на мить — перед балкою, де сніг лягав глибше, а дерева — рідшали. Попереду був спуск. Імовірна небезпека.

— Ну що ж, — прошепотів Вайпер. — Коли все так гарно — значить, десь поруч криється біда.

— Ми і самі біда, що прийшла тихо, — сказала Юна.

І всі, мов за командою, ковзнули вниз по схилу.

Кілька годин у русі висушили голоси, заморили м’язи і зробили мовчання звичкою. Сонце вже піднялось, хоч і не щедро — його промені лиш ковзали по вершечках сосен, не проникаючи крізь щільний ліс. Мороз не вщухав, але став ніби м’якшим — чи то через втому, чи через втягнуте тепло руху.

Четвірка повільно вийшла до невеличкої вирубки. Юна підняла руку — знак зупинки. Всі завмерли.

— Що? — прошепотів Вайпер, повільно обертаючись. Його долоня вже ковзала до поясу, до короткого клинка.

Юна не відповіла одразу. Вона вдивлялась уперед — у просвіт між деревами, де щось... Не відповідало дійсності.

Зак підійшов ближче, встав навпочіпки біля неї. Його очі розширились:

— Це... це що...

— Штаб, — прошипів Білл

Він був. Тихий, мов покинутий. Ніякого диму, жодного руху. Лише сірі тіні воїнів де-не-де ходили по території. І над усім — прапор, що коливався на високій жердині.

Білий. Посередині — чорна, витончено вишита чотирилистна конюшина. У четвірки аж подих перехопило.

Білл застиг. Навіть не встиг вилаятись — тільки зціпив зуби.

— Це не може бути… — прошепотів він. — Вони ж… Далеко. Завжди були далеко. Невже їх база знаходилася аж настільки... Близько до нас?

— Ближче, ніж ми думали. Але "Сакура" захована дуже добре, воно й не дивно, що вони досі нас не знайшли. Якщо навіть у них і є координати, то знайти вхід у напівгірській місцевості знайти дуже непросто... — розмірковувала вголос Юна.

Вайпер повільно опустився на одне коліно. В очах плескалась тривожна концентрація. Він скинув маску — повільно, ніби та заважала дихати.

— Це не просто штаб ворогів. Це передова.

— А людей то майже й нема, — помітив Зак. — І коней. І охорони. Тут… Щось не так.

Юна вже тихо рушила вперед — обережно, як лисиця. Кожен крок — перевірка. Її погляд ковзав по снігу. Потім вона впала навколішки — торкнулась землі. Провела пальцем по втоптаному шару снігу. Підняла очі.

— Сліди. Безладні. Але їх багато. Дуже багато.

Білл підійшов. Його погляд — мертвий.

— Вони рушили. Вся колона. Весь табір.

— У напрямку, звідки ми прийшли, — додала Юна, стискаючи пальці в кулак. — Ми з ними розминулись.

— Вони пішли на табір Сакури, — прошепотів Зак. — І ми — на день пізніше. А може, менше…

Вайпер різко підвівся.

— Ми всі помрем. Ми — мерці!!! Ми...

Білл грубо схопив хлопця за обличчя та затулив долонею тому рот:

— Стули пельку телепню, нас почують!!

— Та гаплик то буде й не нам... А нашим, — ковтнув клубок у горлі Зак.

Білл повільно кивнув:

— Вони залишили тут приманку. Думали, хтось прийде — і побачить лише спокій. Але це пастка. Це…

— Психологічний удар, — перебила Юна. — Щоб ми зрозуміли: вони вже поруч. І ми — на крок позаду.

Мовчанка. Довга. Важка, як свинець.

Вітер нарешті торкнувся прапора — і той зловісно заколихався. На мить здалося, ніби "Чорна Конюшина" ворухнулась — як щось живе, що спостерігає.

— Скільки в нас часу? — нарешті порушив тишу Зак.

— Залежно від того, коли вони рушили. Але... Максимум півдня, — відповів Білл. — Можливо — кілька годин.

— Нам треба повертатись, — Юна вже підскакувала на місці. — Просто зараз. Інакше...

— Інакше ми знайдемо лиш попіл та трупи, — завершив Вайпер.

Зак на мить затримався. Подивився ще раз на прапор. І прошепотів майже несвідомо:

— Я не встигну попрощатись з Акі…

Білл обернувся, взяв хлопця за плече — коротко, сильно:

— Не прийдеться. Якщо побіжимо.

І тоді вони побігли. Ковзаючи між деревами, мов чорні стріли. Без жартів. Без пауз, на інстинкті. Ліс летів повз них розмитим тунелем. Кожен крок — боротьба з часом. Кожен вдих — болючий. І попереду лише страх. І ціль.

Вже давно зійшло Сонце. Десь у глибині лісу гукнула сова — її глухий крик розсипався між стовбурами, ніби далекий відгомін чиїхось слів. У кронах щось шаруділо — може, білка стрибала з гілки на гілку, а може… Хижак прокрадався в пошуках здобичі.

Повітря було важке, вологе, напоєне запахом землі та хвої. Все навколо здавалося спокійним. Але Джессі час від часу тривожно озиралася. Вона не боялася лісу, не боялася ранку, але відчуття тривоги не відпускало. Щось було не так. Вона міцніше стисла стрілу, мимоволі провівши пальцями по гладкому древку.

— Ми б уже сиділи біля багаття, якби ти не вирішила обшукати цю долину, — пробурмотіла вона, кидаючи погляд на Рей.

Та йшла трохи попереду — легка, спокійна, ніби ранковий ліс зовсім її не торкався. Вона рухалась беззвучно, зливаючись із тінями, стаючи їх частиною.

— Наче ти не хотіла, — усміхнулась Рей, ліниво перекидаючи лук з однієї руки в іншу.

Джессі закотила очі:

— Я не хотіла, щоб ми зайшли аж настільки далеко. А ще більше — щоб ми попали в пастку.

— То що ж тебе більше лякає? Відстань від штабу? — насмішкувато кинула подруга, не озираючись.

— Не вона. А те, що може ховатися в ній.

Рей кинула на неї швидкий, лукавий погляд через плече:

— Там ховається лише мій талант. Але він і так надто очевидний.

— Клянусь святими, ти найсамозакоханіша людина, яку я знаю, — зітхнула Джессі. — Хіба що після Зака.

Рей тихо хихикнула у відповідь. Ліс ніби змикався довкола, стаючи чимось більшим, ніж просто деревами. Невидима пастка, готова ось-ось зачепити. Джессі стисло в грудях. Може, це лише привид страху... Можливо.

— Я ж витрачаю на тебе свій дорогоцінний час, — пробурмотіла вона, намагаючись відігнати погані думки.

Рей театрально приклала руку до грудей:

— О, як боляче! Мене прошила стріла зради!

— Можу зробити це буквально, — усміхнулась Джессі, трохи підіймаючи свій лук.

— Спочатку спробуй влучити.

— Повір, я влучу. Не сумнівайся.

Рей хмикнула і знову втупилась у дорогу:

— Визнай — без мене тобі було б нудно жити.

— Ха! — Джессі швидко підійшла ближче, обняла її за шию, потерлась щокою до щоки:

— Та звісно визнаю. Ти та ще заноза в дупі.

— Якщо я заноза, то ти дупа, — Рей висолопила язика. — Скоро підем додому, не переживай так.

— От саме "скоро". Це ще не рахується.

Рей ліниво знизала плечима:

— І чого ти така напружена?

Але тут… Обидві завмерли. Рей нарешті озирнулася, прищурившись:

— Щось не так?

— Тс-с, — шепнула Джессі, піднімаючи голову й вслухаючись у тишу, з останньою надією, що її тривога — лише фантазія.

Рей зробила глибокий вдих, ніби пробувала повітря на смак. В її погляді щось змінилось.

— Може до фантома ту долину? Пішли звідси, — прошепотіла вона.

— Я ж казала!! — тихо зашипіла Джессі.

Холодок пробіг по її спині. Рей повільно розвернулась. Її золотисті очі ледь блиснули — насторожені, гострі. Вона втупилась у дерева.

— Птахи розлетілись...

— Точно, — підтвердила Джессі. Вітер зник. Жодного хрускоту гілок, жодного шурхоту. Ні руху звірів, ні співу птахів. Ніби сам ліс завмер.

І в наступну мить… Гучний постріл. Біль. Шалений. Обпалюючий.

Джессі зойкнула, мов поранений звір, і впала в сніг — білий, сліпучий — і вже за мить він став червоним. Кров хлинула з плеча, заливаючи куртку, шию, замерзаючи парою в морозному повітрі.

Її крик розірвав лісову тишу, мов розпечене лезо по шовку. Він луною відбився від дерев, змусив згаснути навіть вітер.

Рей рвучко озирнулась, очі розширені, зіниці звужені — паніка билась в грудях, але не брала верх. За мить вона вже була біля подруги.

— Джессі! — зірвалось з її губ. — Джессі, фантом забирай, тримайся!

Вона впала на коліна в сніг, руки миттєво обхопили подругу, підтягнули до себе. Гаряча кров розтікалася по її долонях. Рей здригнулась, ніби обпеклася.

— Ні, ні-ні-ні… Ти не маєш… Ти жартуєш, так? Це ж просто дотик? — пробурмотіла вона, але в голосі вже бриніли сльози. — Подивись на мене! Поглянь!!

Джессі ледве розплющила очі. Вона ридала без сліз — ті вже промерзли десь у тілі. Обличчя бліде, як сніг. Губи сірі, дихання — уривчасте, рване.

— Рей… — прошепотіла вона ледь чутно, — воно… Болить…

— Звісно болить, дурепко! Тебе щойно вистрілили! — Рей затулила рот, щоб не зірватись на крик, бо ліс ловив кожен звук. — Все буде добре. Все. Буде. Добре.

Вона тремтячими руками затиснула рану, намагаючись зупинити кров.

— Ти не помреш. Чуєш мене, Джессі? Не зараз. Не тут. Я не дозволю.

Та ж кліпнула повільно, ніби засинаючи. В очах туман. Сніг довкола вже був темно-червоним.

— Холодно… — прошепотіла вона. — Рей, я…

— Ні! — Рей різко схилилася до неї, торкнулась чолом до її чола. — Не смій прощатись. Не смій навіть думати. Якщо підеш — я піду за тобою і витягну з фантомового пекла, зрозуміла?!

Джессі слабо хмикнула. Ледь, майже непомітно. Рей вдихнула глибше. Очі її світилися рішучістю. Вона розвернулася, швидко озирнулась довкола, притискаючи подругу до себе.

— Звідки?.. — прошепотіла. Її рука вже тягнулась до лука. — Де ти, покидьку…

І тут знову — тиша. Напружена. Липка. Порожня, мов провалля. Сніг скрипів десь вдалині — чи то кроки, чи то галюцинація.

Рей опустилася нижче, повністю закриваючи собою Джессі. Її пальці знову стислили рану — стільки сили, скільки можна вкласти в одне лише “тримайся”.

— Я з тобою. Я не дам тобі померти. Ти чуєш? — прошепотіла вона, наче молитву. — Ти сильна. Ти стріляєш краще за всіх. Ти найбільш вперта, вредна, зарозуміла і… Найрідніша мені.

Очі Джессі зволожилися. Вона знову хмикнула — тепер трохи голосніше. Ледь помітна посмішка торкнулася її губ.

— І я тебе люблю, — додала Рей тихо. — Тільки не зараз, добре? Не вмирай. Я щось придумаю... Зараз, терпи...

Та було вже пізно. Тіні прорвалися з-за дерев. Мов згущене чорнило, виринули з лісу, ковзаючи між стовбурами. Умить опинилися поруч. Рей ледве встигла зреагувати, коли чиясь рука хапнула Джессі за зап’ястя.

Та лише здригнулась, без сил на спротив. Глухий стогін вирвався з її грудей, коли її ривком потягли, викручуючи поранену руку. Рана знову розкрилася, кров потекла сильніше.

— Ох… — прошепотіла Джессі, втрачаючи залишки свідомості.

Рей розвернулась блискавкою.

— Не чіпай її! — крикнула, мов дикий звір, кидаючись вперед.

Вона встигла вдарити першого — той закашляв, отримавши під дих. Іншого збила з ніг ударом в груди, але третій навалився ззаду. Рей заволала, борсаючись, намагаючись скинути з себе тягар. Проте її заломили, вп’ялися в руки, втиснули обличчям у сніг.

— Спокійно, дівчинко, — прозвучав над вухом хрипкий голос. Його тон був спокійним, зневажливим, наче він розмовляв із домашньою тваринкою.

Анархія. "Чорна Конюшина". Хто, як не вони.

Усе сталося за секунди. Рей ще тремтіла від боротьби, коли помітила, як двоє воїнів схопили Джессі. Один навис над нею, взявши за щелепу, інший — навмисне натискав на поранене плече. Та корчилась у снігу, стискаючи зуби, аби не закричати знову.

— Диви, яка ніжна, — один з них вишкірено засміявся. — А ще кажуть, дочка Купера. Сильна та незламна, хахаха!!

Рей заклякла.

— Не смійте! — прохрипіла вона, намагаючись знову смикнутися, але її руки були зімкнуті так міцно, що здавалось, кістки от-от тріснуть. — Не торкайтесь її!!

Натовп їх оточував, мов хижі пси. Анархісти, озброєні, розслаблені. Вони не бачили в дівчатах небезпеки — лише здобич.

— Вибір простий, дівчатка, — промовив головний, виступивши вперед. Високий, широкоплечий, з байдужим виразом обличчя. Його клинок спирався на плече, мов посох. — Невада йде з нами. А ця… — він навіть не глянув на Джессі, лише кивнув на неї, — Ця — на поталу.

— Та пішов ти!!! — заволала Рей, обличчя її перекосило від люті. Вона знову смикнулась — марно. — Я з вами нікуди не піду, ясно?!

— Не думаю, що в тебе є вибір, донечко, — розтягнуто відповів той.

— Як ви дізнались, що ми тут? — виплюнула Джессі, стогнучи, але намагаючись зосередитися. Її обличчя було мокрим від снігу, поту й крові.

— Не твоя справа, — прошипів один з анархістів, нахиляючись до неї ближче. Його дихання обдало її шию жаром, руки знову потягнулись до рани.

— А цю — потрошити. Її Превелебність була надто добра, залишивши цю честь нам, — промовив ватажок, майже буденно, як замовлення на обід.

Рей завила, мов зранена тварина.

— Нелюди!! Ненавиджу вас!!! Не смійте! — її голос прорізав повітря, просякнуте холодом.

Головний навіть не змигнув.

— Смію, дитинко. Ти належиш матері. А вона хоче, щоб ти повернулась.

Він зробив кілька лінивих кроків до Джессі.

— А от Квінтовий виродок, — його погляд ковзнув по ній із відразою. — Не має права на існування.

Джессі не зворухнулась. Очі холодні, губи стиснуті. Вона не боялась. Але десь у грудях клубком клубилась ненависть. Гаряча, в’язка, майже нестерпна.

— То це кінець? — прошепотіла.

— Було весело, але... Так, — ватажок підняв руку, зітхнувши.

— Ріжте.

Зашурхотів сніг. І тоді Рей зірвалась.

— Тільки через мій труп!! — рикнула вона, і в ту ж мить з розмаху вдарила потилицею воїна, що тримав її. Хрустнув ніс, той заревів, і рука послабилася. Цієї миті вистачило, щоб Рей різко нахилилася і вп’ялася зубами в зап’ястя нападника. Її ікла впилися глибоко. Той закричав, намагаючись вирватись, але під її губами шкіра вже темніла, немов вкривалася отруйною павутиною. Його тіло смикнулося в судомі, пальці дико загребли сніг, вигинаючись у неприродних формах… І завмер. Обличчям униз, у холодну землю. Замертво. Повисла тиша. Натягнута, мов аркан на шиї.

Навіть Джессі на мить забула про біль. Її очі — широко відкриті, вона дивилась на подругу, немов бачила її вперше. З очей Рей світилася звіряча лють. Так виявляється... В її іклах таки є отрута? Її зіниці сильно звузилися, як у хижака, дихання — важке, хрипке. А на губах… Ще блищала кров. В ній розбудили звіра, який, судячи з усього, був насильно захований матір'ю та іншими суворим вихованням. І вперше Джессі зрозуміла — в ній насправді є щось нелюдське. Щось... З її справжньої природи.

Анархіст, який тримав Джессі, теж злякався. Він судомно стиснув її і ледь не полоснув ножем по горлу… Але не встиг. З темряви щось кулею вилетіло. Величезне, хиже, мов сама ніч. Вовк. Чорний, як смерть. Справжнє чудовисько. Його тіло було суцільною тінню, очі — палаючі жовті вогники. Він не гарчав — просто кинувся вперед, мов тінь, що вирішила вбивати. Першим упав той, хто тримав Джессі. Звір не дав йому й отямитись. Паща зімкнулася на його горлі, хрускіт — і чоловік обм’якнув, обмочивши сніг чорнувато-червоною рідиною.

Його лапи не просто ступали — вони рубали сніг. Кожен рух — мов удар хижого шторму. Коли двоє анархістів одночасно навели на нього зброю — він уже був між ними. Один рик — і перший захлинувся власною кров’ю, коли кігті пробили йому грудну клітку. Інший встиг лише підняти пістолет… Перш ніж щелепи хряцнули по його руці, і він завив так, наче кричала сама ніч.

Кров летіла в повітрі дугами. Перші ряди ворогів спробували тікати — та вовк перескочив через них, опинився попереду й загородив шлях. Тепер він замикав їм пастку.

Це було не просто вбивство. Це була кара.

Один, другий, третій… Зникали під його натиском. Лишались тільки спотворені тіла, розірвані гортані й відголоски паніки. Він ішов безшумно. Вбивав — мов дихав. Легка хода. Несамовитий зір. І дика, некерована лють. У когось не витримали нерви — залп із пістолетів. Вовк захитався… Але не впав. З його плеча стікала чорна, густа кров — але він знову пішов уперед.

— Рей… — прошепотіла Джессі. Її голос дрижів.

— Я бачу… — відповіла та, не відводячи очей від того, що коїлось. — Ніби самі фантоми послали нам порятунок у вигляді потвори із Долини страху...

І в цю мить вовк зупинився. Він обернув голову. Погляд на дівчат. Не як на здобич. Не на вбивство. На... Союзників?

Його очі спалахнули жовтим — але там не було ні злоби, ні голоду.

Джессі вдихнула.

— Він… Дивиться на нас.

— Обирає, хто з нас двох буде більш смачним.

— Краще, щоб не дивився. Мене зараз знудить.

— Джессі, тебе завжди нудить, коли бачиш кров і якісь відірвані кінцівки.

— Друге я ще ніколи не бачила.

— Все буває вперше, — фиркнула Рей, підбігаючи до неї, — В порядку? Живеш?

— Поки що...

— От і живи. Він не чіпає нас, тому...

Джессі кивнула.

— І виграє нам час.

— Тоді ми не будемо це марнувати, — різко сказала Рей, підхопивши подругу під здорову руку. — Бігом, ноги в руки!

Здалеку долинали вигуки — грубі, злісні, збурені. Десь хтось кричав накази. Десь лунали поодинокі постріли, і кулі вгризались у дерева позаду них. Вони вже не цілилися — просто стріляли навмання. Але цього було досить, щоб гнати їх вперед.

— Не можна додому!! — рикнула Джессі, ледь пересуваючи ноги у темп за Рей.

— Чому?! — перекрикувала вона тупіт, гуркіт, розриви гілок за спиною.

— Приведемо цих виродків за собою! Треба відриватись!

— І що ти пропонуєш? У кущі? Під пеньок?

— Та похрін! Бери лівіше! — прохрипіла Джессі, стиснувши зуби. Плече пекло, ніби туди залили вогонь. Кожен рух давався важко, але вона бігла.

Ще кілька пострілів, ще кілька прокльонів, що виривались з-за дерев. Потім — коріння. Каміння. Повітря рвалося в легенях.

І раптом перед ними — порожнеча. Обрив. Чорна вода кипіла внизу, облизуючи каміння. Глибина. Шум. Рей зупинилась, її груди ходили ходуном.

— Ой, фантомське прокляття… — прошепотіла вона, відступаючи назад.

Її очі були широко розкриті, пальці стиснуті в кулаки. Вона тремтіла. Джессі зрозуміла — ця річка лякала її більше, ніж кулі.

— Рей… — мовила вона, важко дихаючи. — Це… Наш єдиний варіант.

— Ні. Ні. Нізащо. — Рей не дивилась на неї. Вона дивилась униз. Наче там був портал в потойбічний світ.

— Ми не маємо виходу! Їх там десятки! А тут — шанс.

— Я. Не. Стрибну.

— Ти не вмієш плавати, я знаю. Але я — вмію. Я витягну тебе.

— Джессі, та ти поранена! Ти сама ледве тримаєшся! І хочеш ще мене тягти в тому потоці?! — її голос зірвався.

Позаду — крики. Постріли. Гілки ламались.

— Якщо залишимось — нас розстріляють. Або заберуть. Або гірше. Обирай.

Рей мовчала. Джессі озирнулась назад, судомно ковтнула.

— Я не залишу тебе, чуєш? Або ми стрибаємо разом — або нас заберуть разом.

Вороги все ближче. Рей повернулася в їхній бік, ніби готуючись зустріти наближення небезпеки віч-на-віч. Її очі палали.

— Я швидше помру в бою, ніж стрибну туди! Досить тікати!

Джессі витерла кров з губ тильною стороною долоні.

— Ти не помреш у бою, дурепа. Ти потонеш, — посміхнулася вона.

Рей примружилася:

— Чудово!! Тоді я точно туди не полізу.

Джессі стиснула зуби.

— Фантом тебе дери!

Вона зробила єдине можливе. Штовхнула її. Рей підняла руки:

— Ти що роби-?!

Але слова обірвалися в порожнечі. Її тіло перевалилося за край. Джессі не чекала і стрибнула слідом.

Повітря зірвалося з губ, вітер хльоснув в обличчя, рвав волосся, душив. А потім крижана вода зімкнулася над їхніми головами.

Холод. Він прошив тіло тисячами голок, врізався в м’язи, вчепився в кістки, стиснув легені ланцюгами.

Джессі впала спиною в річку. Але вода не прийняла її лагідно. Вона хапнула її, потягла вниз, ніби схопила невидимими руками за ноги і тягла у чорну безодню. Але зараз вона думала не про себе.

Вона різко розвернулась — важкий одяг тягнув її на дно. Навколо — темрява, пухирці повітря здіймались вгору, мов примарні іскри. У каламутній глибині недалеко билася Рей — змагалась з панікою, ковтала воду. І страх працював проти неї. Джессі напружила кожен м’яз, розрізаючи воду руками. Нарешті — схопила подругу за плече:

— Я тут, я тут! Заспокойся!

Але Рей не почула рятівного голосу. Вона хапалась за неї, як за останню опору. Тягнула їх обох на дно. У рот Джессі хлинула льодяна вода — вона задихнулась.

— Рей, зупинись!! Ти нас потопиш! — стиснуто прошипіла вона, але слова розчинились у воді.

Легені палали. Час минав. І якщо нічого не зробити — їх просто пристрелять у воді.

Джессі зробила різкий ривок — кулаком у сонячне сплетіння Рей. Її руки послабли, але цього вистачило. Джессі схопила її під руку і почала підніматись, пробиваючи товщу води. Вони виринули одночасно — захлинаючись, хапаючи повітря, мов ковтки життя. Рей кашляла, трималась за груди, тряслась від холоду.

— Та щоб тебе фантоми подрали, Джессі!! Я тебе вб’ю! — прохрипіла вона.

— Ти ледь мене не втопила, дурепо!

— А чия була ідея штовхнути мене в річку?!

— Подякуй, що я тебе не залишила з анархістами!

— Краще б залишила!!

— Та пішла ти, мудра знайшлась!

Та річка не слухала їхніх сварок. Вода тягла їх далі. Джессі озирнулась, вишукуючи хоча б щось, куди можна було заховатися.

На березі долинали голоси:

— Вони не могли вижити після такого.

— Перевірте!

Джессі різко озирнулась:

— Треба сховатись.

— Ага! Прямо під воду! Нумо, погнали! — хекала Рей. — Ми ж амфібії! Дихаємо під водою!

— До речі, це питання до тебе. Ти ж частково амфібія. Чому не можеш?!

— Амфібія у тебе в мізках! А я рептилія!

— Та не верещи, земноводна моя. Хоча в тебе води — як у пустелі.

Рей вже хотіла щось відповісти, але страх бути знайденою переміг. Джессі раптом помітила попереду масивне коріння, що наполовину виходило з річки.

— Тримайся за мене. Довірся.

— Що ти там надумала? — пробурмотіла Рей, вчепившись у плечі Джессі — у саме поранення. Та скривилась.

— Плече, Рей...

— Ой, прости! — вона відпустила, але мало не пішла під воду.

— Бачиш коріння? Туди.

— А потім? Вдаватимемо утоплениць?

— Саме так.

Рей фиркнула, але погодилась. Джессі попливла. Течія рвала, сили залишали тіло. Темніло в очах. Але... Ще трохи... Рей відчула, як вони знову майже йдуть під воду. І тоді — допомогла. Відштовхнула себе і подругу вперед. Це стало переломним моментом — вони обидві схопились за коріння. Завмерли. Вода лоскотала шкіру, вітер пронизував наскрізь. Світло Сонця тремтіло на хвилях.

Голоси були ближчими. Анархісти тут.

— Тсс… — прошепотіла Джессі.

Рей стишила дихання. Вона пригорнулась до плеча Джессі, стискаючи корінь з такою силою, що кісточки пальців побіліли. Ні слова. Жодного подиху. Лише чекати…

А вода… Ні, не просто холодна — вона кусалась. Вгризалась у шкіру, лізла під ребра. Джессі трималась з останніх сил. Поруч — Рей, яка дихала швидко, майже беззвучно.

— Я їх не бачу.

— Вони мали виплисти. Ніхто не виживає після такого падіння.

— Ти впевнений? Тут не так і високо. Ці сучки живучі.

— Рей же навіть плавати не вміє. Вона точно не випливе.

— Бовдуре, що ми скажемо Небулі?! Вона нам бошки відірве!

— Якщо дізнається про це…

Клацання затвора. Джессі затамувала подих. Вода текла по її обличчю, змішуючись зі слізьми. Вона не знала, чи це біль, чи страх. Рей здригнулась. Джессі це відчула. Паніка наростала.

— Тихіше… — ледве прошепотіла вона, не розтуляючи губ.

Рей не дихала. Її очі дивились туди, де темні силуети блукали берегом.

Постріл. Рей сіпнулась. Джессі встигла вхопити її за комір і притиснути.

— Бачив?!

— Що?

— У воді... Щось рухалось…

Серце Джессі застрибало в горлі.

— Здалося.

— До фантома це все, брате. Тут холодно. Вони втопились. Хто знає, яке тут дно.

— А навіть якщо ні — хай здихають у цій клятій течії. Пішли звідси.

Вони вже майже розвернулись… Але раптом — жахливий крик. Один з анархістів заверещав, як поранений звір.

— Що за…?!

— Там… Там щось є!!!

Крізь дерева, мов чорне полум’я, блиснув знайомий силует. Знову вовк. Він дістався і сюди.

Натоптана, самовпевнена зграя анархістів раптом почала тікати. Один спіткнувся, інший закричав, впав.

Серед дерев — лють. Жовті очі. Тиша перетворилась на моторошне виття. Тільки коли їхні крики стихли, Джессі дозволила собі глибоко вдихнути тремтячими губами. Рей теж видихнула. Глухо, стримуючи кашель. Виходити було ще рано, хто знає, що чекає на них зверху?

Але їхні погляди сказали все. Вони були на волосині. Хоч і вижили... Але загибель була ближче, ніж будь-коли.

В кімнаті було душно. Повітря стояло, мов перед бурею. Морфей метушився по колу, мов звір у клітці. Його пальці сіпались, очі блищали — злість, страх, безсилля.

— Ну де вони, фантом їх забирай?! — знову рикнув він, вже хрипло. — Вони ж лише на полювання пішли, а не на війну!!

— Та заткнись уже, — буркнув Брутус, втупившись у свій кухоль. — Не панікуй. Вони розумні. Все буде добре.

— “Добре” не звучить як щось, у що я зараз повірю, — вишкірився Морфей. — Їх нема вже чотири години. І вони не на зв'язку!

— Та який зв’язок, — Дейл розвів руками. — Ми тут всі в одному казані. Якщо б щось сталося, вони б…

— …Вони б що?! Прилетіли б на крилах? — перебив його Морфей. — Може, ти забув, що ми у небезпечній зоні? І що Рей з Джессі не просто "дівчатка", а найбільш розшукувані особи у проклятому регіоні?!

Його голос зірвався, залунав над усіма, мов дзвін у порожнечі.

— Інку! — він раптом обернувся. — Ти що думаєш? Що будемо…

Затнувся.

Інк сидів мовчки, немов висічений із граніту. Його погляд був спрямований кудись у кут — далекий, порожній. Але Морфей відчув — щось було не так.

— Інк? — рвучко наблизився він. — Ей! Що з тобою?

Пульсація. Удар. Ще один. Не його серце. Чиєсь інше. Але він чув його — відчував, як стукіт розливається по грудях, стискає горло. Це була паніка. Це була… Смерть. Десь поруч. Під водою. У лісі. Він чув, як згасає іскра. Вже майже... Очі Інка розширились. Він зробив короткий вдих — різкий, мов порятунок на краю прірви. Світ розплився. Голоcи — мов крізь ватні стіни. Швидко, гучно задихав, схопившись за груди.

— Друже?! Та що з тобою?! — Морфей вже торкався до його плеча, але Інк відштовхнув руку.

— Мені… Недобре. Я… Я зараз… — вичавив він.

І рвучко піднявся. Його хода була непевна, але швидка. Він вийшов.

Шин провів його поглядом. В куточках його губ з’явилася крихітна усмішка. Він не підвівся, не проронив ані слова — лише мовчки глянув на двері, а тоді… Злегка ворухнув губами.

— І що ти з цим зробиш, Таве?

Ніхто не почув. Але у повітрі — відчувалося.

Інк вибіг на двір. Холодне, ранкове повітря зустріло його, мов ляпас. Він зупинився на секунду — і здавалося, щось у ньому зламалось.

Крізь спину прорвались чорні, як ніч, крила. Тінь розметала пил, підняла в повітря сухе листя, мов рій кажанів. Його тіло огорнула пітьма, що крутилася у спіралі, стираючи межу між людиною і чимось… Іншим.

Очі Інка спалахнули білим вогнем. Один удар крил — і він зник з землі, з неба, зі світу.

Тим часом річка бушувала, її темні води намагались поглинути виснажені тіла. Джессі здригалася, стискаючи зуби, з останніх сил тримаючи Рей. Сил плити не залишилось, тим паче із непритомною подругою. Лід вгризався в кістки, вода стискала легені, але вона не відпускала її. Не могла.

— Давай, давай, тримайся... — хрипко прошепотіла вона, струшуючи Рей, але та не реагувала. Голова відкинулась назад, волосся розпливлось по воді, груди ледь ворушились.

— Фантом тебе забери... Тільки спробуй здохнути — я сама тебе вб’ю! — сльози відчаю навернулись їй на очі.

Легені горіли крижаним вогнем, свідомість каламутніла. Джессі розуміла — вона довго не витримає.

Але в наступний момент щось змінилось. Вода раптом потемніла, поверхня пішла ряб'ю. Холод посилився, але тепер він йшов не зсередини. Він приходив… Ззовні. Темрява, що огортала річку, згущувалась, мов щось прокрадалося крізь неї. Він знайшов їх.

Інк завис над водою — нерухомий, мов примара. Його чорні крила були розкинуті, прозорі, сплетені з самої ночі. Очі світились білим — моторошно, спокійно. Але всередині нього вирувала буря.

Рей. Найгірше з можливого. Він відчував, що вона ще жива. Але це було лише питання часу. Її життя вислизало, немов пісок крізь пальці.

Серце глухо стукнуло в грудях. Він не повинен був втручатись. Він знав правила. Але... Не міг не втрутитись.

— Дихай… Прошу... Будь ласка, — його голос пролунав у її свідомості, відлунням розійшовшись по темряві.

Але вона не чула. Інк зціпив зуби. Якщо він торкнеться її — вона побачить його. У цій формі. Побачить усе. І все зміниться. Ніколи не пробачить за брехню. Ніколи...

Його пальці, огорнуті тінню, потягнулись до її обличчя, але… завмерли. За мить до дотику.

І хоч дівчата не бачили його, не чули його голосу... Ледь притомна Джессі могла відчути його присутність. Могильна тиша і холодна річка навколо.

На березі, неподалік, у тіні гілок, сидів уже перевтілений Брам, весь у крові. Його очі блищали, усмішка ховалась у кутиках губ.

— Гляди-но… — промовив він, коли Інк злетів до нього, відчувши чужий погляд. — То ти таки порушуєш правила?

Той не відповів. Його білий погляд зустрівся з палаючими очима Брама. Між ними — порожнеча. Тиша, в якій бриніло питання.

— Давай, — насмішливо продовжив Брам. — Торкнись її. Покажи, хто ти є. І подивися, як вона на тебе гляне потім. Якщо, звісно, виживе.

Інк завис перед ним. Тінь стискалась довкола, вібруючи.

— Ти мстиш мені, — тихо промовив він. — Я розумію.

Брам пирхнув. Його голос став шорстким, майже рикаючим.

— Я просто насолоджуюсь. Стражданням, яке ти подарував. Ти залишив мені життя — замість душі. І ось... — він кивнув у бік дівчат. — Її душу теж забереш? Чи для коханої в тебе… Особливі умови?

Інк мовчав. Він знав — Брам мав рацію. Колись, давши йому шанс, він не врахував… Що буде далі. І прокляття, що стримувало жахливу суть Брама, не зникло. Воно жило в ньому — люте, голодне.

І зараз, коли сам відчув любов, він вперше по-справжньому збагнув: він дарував Браму не життя. Він дарував йому вічне катування.

А тепер... Стояв перед вибором, таким самим, як тоді.

Але зараз — вибір мав ціну. І ця ціна плавала в чорній воді просто під ним.

— Але є лише одне "але", мій білоокий друже... — Брам витягнув руку, вказуючи вниз, на крижану воду. — Ти привид, Таве. Ти не можеш витягти їх звідти.

Інк повільно відвів погляд у бік дівчат, що все ще тремтіли на межі між життям і смертю.

— Але ти можеш, — тихо відповів він.

Брам посміхнувся. Широко, повільно. Майже з насолодою.

— Можу, — погодився він.

Настала тиша. Сіра, напружена, густа. Брам знову глянув на Рей — у воді, без свідомості. Холод уже поглинав її.

— Але навіщо мені це робити?

Інк знав — Брам не блефує. Він дійсно міг лишити все, як є. Міг просто стояти і дивитися, як ті, кого Інк хотів врятувати, тонули повільно, безповоротно. Він не молив. Він не був створений для цього. Але зараз...

Інк зробив крок ближче. Його голос був рівним, але у ньому бриніла тріщина:

— Ти знаєш, що я не можу тебе змусити.

— Знаю, — вишкірився Брам, не кліпаючи.

— І ти знаєш, що я б ніколи не просив...

Брамові губи сіпнулись. Щось промайнуло в його очах — злість, гордість, образа.

— Але зараз... Я прошу, — тихо докінчив Інк.

Усмішка Брама зникла. Напруга зависла в повітрі, як струна перед розривом.

І... він закотив очі.

— До дупи тебе, — пробурмотів він, знімаючи з себе куртку та светр, залишаючись в одній тонкій сорочці. — Тільки не подумай, що я м’якнув. Це заради прокляття.

Він швидко кинув короткий, колючий погляд на Інка:

— Пам'ятаєш?

— Я безсилий. Умову змінити неможливо. Врятувавши когось із щирим серцем, ти позбавишся прокляття...

Брам роздратовано загарчав.

— Добре. Дивись і плач, як твій благородний ворог рятує твою єдину, — вишкірено кинув він, а потім... Стрибнув з обриву.

Джессі не відразу зрозуміла, що відбувається. Тільки що у воді нікого не було. Але раптом масивна, темна постать впала в річку, піднявши бризки. Руки зімкнулися на її зап'ясті. Вона розвернулася, дивлячись в обличчя рятівника, якого не було там секунду тому.

Очі, як розпечене золото. Посмішка — як у демона.

— Знову привіт, красуне.

Вона не встигла відповісти. Воїн підхопив їх обох з води, немов вони нічого не важили, і почав підштовхувати їх у бік найближчого берега. Без особливих зусиль діставшись мілини, він викинув їх на засніжену землю.

Дрібні камінці боляче вдарили Джессі в бік, але вона нарешті опинилася на суші.

— Браме... Ти? — ледь прошепотіла вона, проте різкий голос вирвав її з заціпеніння:

— Бачу, ти не відразу вирішила здохнути. Стійкість на рівні, хвалю.

Він повільно підійшов до холодного тіла Рей. Після пари безсилих спроб зробити масаж серця, він з люттю загарчав і дав їй смачного ляпаса.

Та Рей прокинулася не від цього. Тільки тоді, коли холодний, як сама смерть, примарний дотик Інка дістався її щоки. Мокрий одяг липнув до шкіри, волосся важко сповзло на обличчя, дихання збивалося. Вона нечітко чула звуки води, тріск гілок, чужі голоси.

Щось було поруч. Щось... Дивилося на неї. Вона повільно розплющила очі. І побачила його. Чудовисько з її кошмару. Біле світло, що спалахнуло, але не сліпило. Воно не обпалювало, не розривало її свідомість — воно просто було. Білі, неземні очі дивилися на неї зверху. Темні крила мерехтіли за його спиною, окреслені сяючою димкою. Вони здавалися майже прозорими, як тонкий туман у Місячному світлі.

Серце різко забилося в грудях. Чудовисько так віддалено нагадувало когось... Такого їй близького.

Вона здогадувалася. Здогадувалася, що він не був людиною, і той день настав, коли вся правда спливла назовні. «Спливла». Як іронічно.

Дівчина могла відчувати, як всередині щось стискається. Погляд Інка не відводився від неї ні на мить.

Він чекав. Чого? Паніки? Страху? Огиди? Вона розуміла, що повинна була б боятися. Але не могла. Це... Все ще був він. Той самий дивакуватий хлопець, її наставник, найкращий друг і... Навіть більше. Той, кого вона встигла покохати всім своїм серцем.

Світло в його очах мерехтіло, немов намагалося стримувати щось всередині себе. Непохитний, суворий, але... Чекаючий.

Її губи відкрилися, але звук не зірвався. Світ стискався в точку. Бурхливий холод, біль у м'язах, тяжкість води — все відійшло на другий план.

— Я знала... — тихо прошепотіла вона.

— О, ти прийшла до тями! — Джессі ніби забула про свої рани і втому, і, підхопившись з місця, нахилилася над подругою:

— Що ти знала? Ти в порядку? Що болить? Де?

— Знала... — Рей втомлено впилася поглядом у примарну матерію і потягнула до нього руку.

Джессі злякано втупилася в ту ж точку, куди і її подруга.

— Що там?

Однак відповіді не було. Інк відступив назад, винувато відводячи погляд. Мить — і матерія випарувалася.

— Вона марить, — буркнув Брам, намагаючись видати, що не бачив того ж, що і Рей. — Напевно, перемерзла, температура піднялася.

Рей судомно вдихнула і різко сіла, знову відчуваючи холод на шкірі.

— Фантом тебе дери... — голос все ще звучав хрипло. Вона дихала глибоко, обхопивши руками плечі.

Над нею піднявся і Брам, ліниво схиливши голову набік.

— Тобі дуже не терпілося побачити потойбічний світ?

Рей мовчала, все ще намагаючись перетравити те, що побачила.

Але нічого не сказала. Брам примружився, немов щось вловив, але не став питати. Замість цього він повернувся до Джессі, яка сиділа поруч, важко дихаючи, все ще приходячи до тями.

— Живі? — ліниво кинув він.

— Дякую. Ми... У боргу перед тобою. Життям зобов'язані, — лише відповіла Джессі, стискаючи плече, де ще пекла рана.

— Якщо хочеш дожити до штабу, знімай своє шмаття, — Брам посміхнувся.

— Що?! — аж скрикнула Джессі.

— Ні, ну справа твоя... — знизав плечима Брам. — Але я б забув про сором'язливість. Особливо зараз. Я відвернусь.

Дівчата повільно зітхнули. Джессі кивнула. Через декілька хвилин Брам приніс свої скинуті перед пірнанням речі. Рей була у теплій куртці, а друга — з перев'язаним плечем з тканини сорочки Брама та у теплому светрі.

— А ти? Тобі ж... — все ще здригаючись від холоду, пробелькотіла Джессі.

— Я гарячий, дитинко, — хижо посміхнувся Брам, але тут же закинув її руки собі на широкі плечі, а Рей підхопив на руки. — Не думай за мене. Тримайся міцніше.

— Як ти тут опинився? Ще й так вчасно... — тихо зітхнула Рей, знову поступово втрачаючи свідомість у його руках.

— І ти ще маєш нахабство мене розпитувати про щось?! — гаркнув він. — Досить нити, ходімо додому. Там і розповісте, що раптом змусило вас влаштувати собі пляжний курорт. Все інше потім.