Серце вітру. Хід ферзем

На крик Морфея прибігли інші, і побачене змусило навіть загартованих Дейла і Брама позеленіти. Першою до Морфея підійшла Джессі. Вона не плакала, але пальці вчепилися у руків'я клинка. Вона подивилася на Морфея, який все ще розгойдувався над відірваною рукою Інка, і тихо, майже по-материнськи, поклала руку йому на плече. Морфей не здригнувся. Він просто не відчував нічого, крім крижаного холоду всередині.

— Зберіть його, — коротко кинула Джессі.

Це було найважче завдання в їхньому житті. Досвідчені воїни тепер мали справу з результатом чистого, садистського безумства. Вони розстелили важку, брезентову плащ-палатку прямо посеред кривавого місива.

Збирали мовчки. Хтось приніс відірвану кінцівку, хтось — шматки розірваного светра. Чорна вовна була настільки просякнута кров’ю, що стала важкою, як свинець. Кожен рух супроводжувався лише хрускотом хвої під чоботями та важким диханням. Не було ні лайки, ні наказів. Коли палатку нарешті згорнули, вона виявилася лякаюче малою.

Інка поховали того ж вечора, коли Сонце вже сховалося за горизонт, залишивши по собі лише бліду, тривожну заграву. Місце обрали на краю макового поля неподалік від штабу. Зараз, у березні, поле виглядало похмуро: сухі стебла минулорічних квітів стирчали з чорної землі. Земля була як камінь, промерзла на кілька дюймів углиб. Але ніхто не скаржився. Четверо воїнів міняли один одного кожні десять хвилин, люто вгризаючись лопатами в ґрунт. Дзвін металу об мерзлу землю був єдиним звуком у цій могильній тиші. Морфей стояв осторонь, заціпенілий, з брудними від крові руками, які він так і не помив. Він дивився в одну точку, наче намагаючись побачити там, у темряві, відповідь на питання: «За що?».

Коли яма була готова, згорток просто опустили вниз. Жодної труни, жодних почестей.

— Спи, — тихо промовив Морфей, першим кинувши жменю землі. — Ти був кращим за нас усіх, хоч і прикидався похмурим мовчуном.

Земля глухо застукала по брезенту. Швидко, наче намагаючись якнайшвидше сховати цей жах від очей світу, вони закидали могилу. Зверху поклали кілька великих каменів — не для краси, а щоб звірі не розрили.

Над полем зависла така важка тиша, що здавалося, саме повітря стало твердим. Вони розійшлися так само мовчки, залишивши Інка одного під березневими зорями. Вони повернулися до штабу, але кожен відчував: разом із цим хлопцем вони закопали частину власної душі.

Наступний день зустрів штаб «Бурелому» блідим, неживим Сонцем, яке ледь пробивалося крізь березневу мряку. Коли на дорозі почулося ритмічне чавкання копит по розмоклій багнюці, вартові на вежах навіть не ворухнулися, щоб привітати своїх.

Рей в’їхала у двір першою. Вона виглядала втомленою: куртка заляпана болотом по самі плечі, волосся розпатлане вітром, але очі світилися. Попри те, що Гриф виявився «легендарним прогульником» і просто не з’явився на зустріч, Рей була в захваті від самої поїздки. Вона відчувала себе частиною чогось великого.

Позаду неї, на масивному вороному коні, сопів Шерхан. Він був схожий на грозову хмару, яка от-от вибухне градом.

— Стрітег, фантом його забирай... — бурчав він, злазячи з сідла. Кістки воїна незадоволено хруснули. — Протримати нас шість годин в очікуванні, щоб взагалі не з'явитися... Я цьому Грифу його тактичні карти в одне місце засуну, якщо на Фестивалі почую виправдання у тоні «Вибачте, переплутав дати».

Рей лише засміялася, спритно зістрибуючи на землю.

— Та годі тобі, Реше. Може, у людини справді коліки чи творча криза. Зате ми провітрилися!

Вона озирнулася довкола, чекаючи на звичну порцію штабного хаосу. Зазвичай її повернення супроводжувалося якимось ідіотським коментарем Морфея чи похмурим, але теплим кивком Інка.

— Гей, народ! Хто замовив порцію свіжих новин про те, як ми не побачили Грифа? — весело крикнула вона групі найманців, що вовтузилися біля стайні.

Камерон, що зазвичай за словом у кишеню не ліз, раптом різко зацікавився щіткою для чищення коней. Він навіть голову не підняв. Інші двоє, побачивши Рей, перезирнулися і, не сказавши ні слова, швидко зайшли всередину будівлі, наче їх щойно ошпарило окропом.

Рей завмерла з піднятою рукою. Посмішка повільно почала сповзати з її обличчя.

— Що це з ними? — вона розгублено подивилася на Шерхана, але той уже пішов у бік збройової, все ще щось проклинаючи.

Вона пішла до житлового корпусу. У дворі було дивно тихо. Чим далі вона йшла, тим сильніше відчувала, як у повітрі розливається щось липке і тривожне. Наче вона зайшла в кімнату, де щойно хтось дуже сильно посварився, і тиша тепер ріже вуха.

— Ну й ну... — пробурмотіла вона, заходячи в коридор. — Наче на похороні, чесне слово.

Морфея ніде не було. Його кімната була зачинена, а з-за дверей не доносилося ні хропіння, ні звуків його чергової «геніальної» ідеї. Рей прискорила крок, прямуючи до сходів. Її серце, яке до цього билося в ритмі радісного повернення, раптом пропустило удар.

— Інку? — тихо покликала вона, зупиняючись біля його дверей. — Ти спиш?

Вона очікувала почути шелест сторінок або його тихе «Я тут». Натомість отримала лише глуху відпустку порожнечі. Рей поклала руку на ручку дверей і відчула, що метал крижаний. Рей штовхнула двері ногою, уже готуючи якусь шпильку про те, що «поки воєначальники працюють, дехто тут протирає матрац».

— Інку! Клятий ти соня, піднімайся, пішли їсти той шоколад, який ти…

Слова померли на губах. Кімната була не просто порожньою — вона була мертвою. Постіль застелена так рівно, наче на ній ніхто й не лежав. На столі не було жодної розкиданої шкарпетки, жодної книжки, жодного яблучного недогризка. Повітря було холодним і неживим, без звичного запаху чаю та яблук. Це було приміщення, у якому більше не було господаря.

— Інку? — Рей зробила крок уперед, і звук її власного голосу здався їй занадто гучним. — Це не смішно. Ти де?

Вона вискочила в коридор. Її серце тепер не просто калатало, воно почало боляче штовхати в ребра, наче намагалося попередити про щось жахливе. Рей пішла по периметру штабу, прискорюючи крок. Вона хапала за плечі кожного, хто траплявся на шляху.

— Гей, ти! Де Інк? — запитала вона у Нори, що проходила повз.

— Я... я запізнююся на пост, вибач, — вона вирвала руку і майже побігла у протилежний бік, не піднімаючи очей.

— Стій! — вона перепинила іншого біля сходів. — Де Інк? Він що, на завданні?

Сліпа дівчина лише щось промямлила, і швидко зник за поворотом.

— Ви що, всі язик проковтнули?! — крикнула вона в порожнечу коридору.

Рей відчувала, як навколо неї змикається невидима пастка. Вона побігла вгору, туди, де був кабінет Джессі. Вона не стукала, а просто влетіла всередину, з гуркотом відчинивши двері об стіну.

— Де Інк?! — вигукнула вона, задихаючись. — Чому всі ховаються? Що відбувається?!

Джессі сиділа за своїм столом, заваленим звітами та картами, до яких вона не торкалася вже добу. Її пальці, зазвичай впевнені й міцні, зараз вчепилися в край дубової стільниці. Коли вона повільно підняла голову, Рей мимоволі зупинилася на пів кроці.

Кабінет, який завжди здавався Рей фортецею, тепер відчувався склепом.

— О... — голос Джессі був ледь чутним хрипом, наче вона довго кричала, а потім раптом замовкла назавжди. — Ти повернулася. Слава предкам, ти ціла.

— Джессі, що за вигляд? — Рей спробувала посміхнутися, але м'язи обличчя зрадницьки заціпеніли. — Ти наче тиждень не спала. Де Інк? Він знову зачинився в майстерні? Я стукала, але там тиша.

Джессі не відповіла. Вона просто дивилася на Рей — сірим, порожнім поглядом, у якому застиг такий жах, ніби вона побачила щось за межами самої людяності. Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але видала лише короткий, сухий звук.

— Джессі, не мовчи. Ти мене лякаєш. — Рей зробила крок вперед, під її взуттям гучно рипнула підлога. — Де він?

— Сядь, — нарешті виштовхнула з себе Джессі. Вона відвела очі, втупившись у пляму від вина на столі. — Будь ласка... Просто сядь.

— Я не хочу сідати! — паніка почала підніматися від шлунку до горла липкою хвилею. — Чому всі у дворі дивляться на мене, як на дурепу? Чому Морфей десь зник? Де Інк?!

Джессі судомно вдихнула повітря, наче їй не вистачало кисню. Вона знову поглянула на Рей, і цього разу в її очах проступили сльози, які вона вже не намагалася стримати.

— Його... Більше немає, Рей.

Рей застигла. Секунда. Дві. А потім вона... Засміялася. Тонким, нервовим смішком, від якого в Джессі по спині пробіг холод. Рей відкинула голову назад, притискаючи долоню до рота.

— Ха-ха... Ну й жарти у вас. Що, Морфей підговорив? Вирішив помститися мені за сіль у тій каші пару днів тому? Джессі, ну серйозно, це занадто. Навіть для вас. Виходьте вже! Інку, я знаю, що ти за дверима!

— Замовкни! — Джессі раптом викрикнула це так голосно, що Рей здригнулася. Голос її зірвався на істеричний плач. — Ти думаєш, я б стала так жартувати?! Його знайшли вчора! Морфей знайшов... На тій проклятій галявині біля північного виходу! Він... Його розібрали по частинах,

Рей заціпеніла. Посмішка так і залишилася на її обличчі, перетворившись на потворну, застиглу маску.

— Розібрали? — прошепотіла вона, наче це було іноземне слово, зміст якого вона ніяк не могла втямити. — Як це... По частинах? Це типу... Як? Це ж Інк. Він... Він обіцяв мені бути обережним. Він не міг просто...

— Він пішов шукати тебе, — Джессі схлипнула, закриваючи обличчя руками, наче намагаючись стерти з пам'яті те, що бачила. — Одразу на світанку, як тільки ви поїхали. Він наче з глузду з’їхав, вилетів зі штабу без зброї, без нічого... А знайшли його... Уже після обіду. Там не було обличчя, Рей. Тільки кров і шматки м'яса. Ми... Ми збирали його по частинах... Як сміття.

Світ навколо Рей хитнувся. Стіни кабінету почали повільно стискатися, перетворюючи простір на тісну коробку. Вона почала нервово, судомно крутити срібне кільце на безіменному пальці лівої руки. Кільце було холодним, але їй здавалося, що воно випікає дірку в шкірі, пропікаючи м’ясо до самої кістки. І тут у пам’яті спалахнули кадри тієї ночі.

Він згорнувся клубочком на її рюкзаку... Його пальці, що стискали її шкарпетки... Сльоза, що котилася по щоці... Він не хотів, щоб вона їхала. Він плакав не тому, що боявся за неї. Він відчував смерть. Не її... А свою ж. Він відчував, як час висипається з його рук. Він знав, що вони бачаться востаннє. І він дозволив їй піти, щоб вона не бачила, як Смерть помирає в багнюці.

І тоді Рей прорвало.

Це був не крик, це було моторошне, істеричне виття, що розірвало тишу штабу. Вона схопилася за голову, наче намагаючись втримати свій мозок, що розривався від болю.

— ДЕ ВІН?! ДЕ?! — кричала вона, зносячи стопку паперів зі столу Джессі. — Я НЕ ВІРЮ! ПОКИ НЕ ПОБАЧУ — НЕ ВІРЮ! ВЕДИ МЕНЕ ТУДИ!

— На маковому полі... — проридала Джессі, вказуючи рукою у бік вікна. — Там, біля старого дуба...

Рей не дослухала. Вона розвернулася і, зносячи двері, вискочила в коридор. Вона бігла так, наче за нею гнався сам фантом, не бачачи ні здивованих найманців, ні стін. Тільки червоне поле перед очима. Тільки одна мета — знайти той свіжий пагорб землі, який перекреслив усе її життя.

Спочатку був лише біг. Рей не відчувала під собою ніг. Вона пронеслася крізь двір штабу, де воїни в жаху розступалися перед нею. Її обличчя було абсолютно білим, очі — нерухомими, наче скляними. Вона не плакала, навіть не дихала як слід. У голові пульсувала лише одна думка, ритмічна і тупа: «Це неправда. Це неправда. Це неправда».

Вона вибігла за ворота і рвонула до макового поля. Березневий вітер бив у обличчя, обпікаючи легені, але вона відчувала тільки те, як срібне кільце на пальці стає дедалі важчим. Воно тягнуло її руку донизу, до самої землі.

Макове поле зустріло її похмурою тишею. Тут не було квітів — лише сухі, почорнілі стебла минулорічних маків, що стирчали з брудної землі, наче зламані ребра. Рей сповільнилася. Її кроки стали важкими.

Вона побачила його здалеку. Свіжий пагорб темної, сирої землі. Зверху лежали кілька важких, незграбних каменів. Поруч, прямо на багнюці, сидів Морфей. Він виглядав як гірша версія самого себе: згорблений, з брудними руками, він просто дивився в порожнечу. Рей зупинилася за кілька кроків. Вона все ще тримала ту потворну, застиглу посмішку на обличчі.

— Морфею... — покликала вона тихо, майже ніжно. — Скажи їй, що це не смішно. Скажи Джессі, що вона перегнула палицю.

Морфей повільно підняв голову. Коли він побачив її, його губи затремтіли. Він нічого не сказав. Він просто вказав рукою на землю. На свіжий зріз дерну, який ще не встиг припасти пилом.

Рей зробила крок. Потім ще один. Вона опустилася на коліна прямо в багнюку, не звертаючи уваги на холод. Вона простягнула руку і торкнулася холодного каменю на могилі. І в цей момент скло в її голові розбилося.

— Н-не... Не може... — витиснула вона. Її голос зламався, перетворюючись на хрип.

Вона раптом почала гарячково розгрібати землю руками. Пальці впивалися в мерзлий ґрунт, багнюка забивалася під нігті, але вона не зупинялася. Вона рила так, наче сподівалася витягти його звідти прямо зараз.

— ІНКУ! ВСТАВАЙ! — закричала вона, звуком розриваючи небо над полем. — ТИ НЕ МІГ! ТИ ОБІЦЯВ! ТИ КЛЯВСЯ МЕНІ!

Морфей спробував її перехопити, вхопивши за плечі, але вона відштовхнула його з такою силою, що він відлетів убік. Рей знову вчепилася в землю, її плечі здригалися в неконтрольованій судомі.

— ТИ БОЯГУЗ! — волала вона, захлинаючись сльозами, які нарешті ринули з очей гарячим потоком. — ТИ ЗНАВ! ТИ ВІДЧУВАВ І ВІДПУСТИВ МЕНЕ! ЧОМУ ТИ МЕНЕ НЕ СПИНИВ?!

Вона впала обличчям прямо на могилу, вдихаючи запах сирої землі. Її істерика переросла в щось значно страшніше за звичайний плач. Вона звила довгим, вовчим, протяжним звуком, сповненим такої агонії, що Морфей закрив вуха руками, не в силах це чути. Дівчина била кулаками по камінню, поки її руки не загуділи від ниючого болю.

— Повернися... — прошепотіла вона раптом. — Будь ласка... Інку... Я не можу без тебе. Мені холодно. Мені так проклято холодно...

Вона стиснула кільце на пальці. Весь її світ, усі плани, надії і майбутнє — все це зараз лежало під цими декількома футами холодної, байдужої землі.

Рей скрутилася калачиком прямо на могилі, здригаючись у дрібному, божевільному тремтінні. Вона більше не бачила поля, не чула Морфея. Вона просто повільно вмирала разом із ним, тут, серед сухих маків, під сірим березневим небом.

Темрява опустилася на макове поле раптово, наче хтось накинув на світ важку чорну ковдру. Березневий холод став гострим, пронизуючим до самих кісток, але Рей цього не помічала. Вона все ще лежала на сирій землі, вчепившись пальцями в край свіжої могили. Морфей важко підвівся, обтрушуючи коліна від мокрого чорнозему.

— Ну досить, — голос його був сиплим і втомленим. — Вже навіть круки розлетілися по домівках. Треба йти. Джессі там уже, мабуть, весь штаб на вуха поставила.

Рей не відповіла. Навіть не поворухнулася.

— Рей! — він підійшов ближче і вхопив її за плече, намагаючись підняти. — Піднімайся, я сказав!

— Відчепись від мене! — вона різко смикнулася, скидаючи його руку.

— Я не залишу тебе тут ночувати! — Морфей втратив терпіння. Він обхопив її за талію, намагаючись відтягнути від насипу.

Те, що сталося далі, не було схоже на бійку воїнів. Це була дика, хаотична борсанина двох зламаних людей. Рей крутилася, билася локтями, кусалася. Вони обидва повалилися в багнюку, качаючись по розмоклій землі серед сухих стебел маку.

— Пусти! Пусти мене, клятий ти бовдуре!!! — кричала вона, задихаючись.

— Ні! — хрипів Морфей, притискаючи її до землі, щоб вона перестала битися.

Зрештою, сили покинули обох. Вони так і залишилися лежати в бруді, важко дихаючи. Морфей випустив її, розуміючи, що силою він нічого не досягне. Він просто відповз на пару футів і сів, підтягнувши коліна до підборіддя.

— От фантом... — нарешті витиснув він у порожнечу. — Ну й видовище. Якби Інк це бачив, він би точно сказав, що ми два дебіли. Ми ж так і не встигли... Другий проект. Ми мали його завершити разом. А він просто взяв і... Пішов.

Рей задихалася. Вона перевернулася на спину, дивлячись у темне небо, де не було жодної зірки.

— Це все брехня, Морфею, — промовила вона раптом. Голос був пустим, наче з нього викачали все повітря. — Весь цей «симбіоз»... Це просто клята байка.

Морфей насупився, витираючи бруд із щоки.

— Ти про що? Який симбіоз?

Вона важко зітхнула і виставила перед собою ліву руку. Срібне кільце на безіменному пальці тьмяно блиснуло навіть у темряві.

— Ти ж не думав, що Інк був настільки простим, так? — Рей повернула голову до нього. — Він — Передвісник Смерті. Був ним, поки не втратив безсмертя. І ми... Ми уклали контракт. Неофіційний. Він пообіцяв, що навіть якщо його тіло розсиплеться в прах, його сутність лишиться зі мною. Завдяки цьому кільцю.

Морфей завмер. Він дивився на неї, і в його погляді не було розуміння, лише чистий, незамутнений подив.

— Він казав, що я буду його відчувати, — продовжила вона, в її голосі знову почулися істеричні нотки. — Що він буде поруч. Жити у мені. Але тут нічого немає! Це просто холодний шматок срібла, Морфею! Жодного зв'язку, жодного шепоту... Він просто кинув мене. Пообіцяв бути поруч і кинув!!!

Морфей повільно, дуже повільно кліпнув. Потім ще раз. Він почав обережно підводитися, не зводячи з Рей настороженого погляду.

— Так... — промовив він тим особливим тоном, яким розмовляють із людьми, що стоять на краю даху. — Знаєш... Це все дуже... Глибоко. Метафорично. Але мені, мабуть, треба сходити за Брутом. І Сонею. Ага. Вони ж там... Ну, хвилюються. І Брут, він же розуміється на... Контрактах. Спеціяліст, можна сказати.

Рей застигла. Вона побачила це в його очах — той самий страх, який викликає божевільна людина.

— Ти думаєш, у мене фляга свистить!? — вона підвелася на ліктях, і в її погляді спалахнула дика лють.

— Ні-ні, що ти! Я просто думаю, що нам усім треба трохи... Фахової допомоги. Брут таке вміє. Він дуже швидко вправляє мізки! Фігурально звісно... — Морфей почав задкувати. — Хоча буквально теж...

— Ти вважаєш мене божевільною?! — вона підірвалася на ноги, хапаючи з землі жменю багнюки й кидаючи в нього. — Тікай! Біжи до своєї Джессі, розкажи їм усім, що я остаточно згнила мізками! Біжи, поки я тобі щось не зламала! Скотина!!!

— Рей, я зараз приведу допомогу! — крикнув Морфей, уже розвертаючись.

— ПІШОВ ГЕТЬ! — закричала вона йому навздогін, ледь не кидаючись услід із кулаками.

Морфей припустив так, наче за ним гналися всі фантоми разом узяті. Його постать швидко розчинилася в темряві лісу.

Рей залишилася сама. Вона знову опустилася на коліна біля могили, притиснувши кільце до губ. Навколо панувала тиша. Вона згорнулася клубочком на холодній багнюці, підтягнувши коліна до грудей. Вона збиралася провести тут ніч. Не тому, що вірила в контракт, а тому, що це було єдине місце у світі, де вона все ще могла відчути його запах.

Через деякий час з боку лісу почувся шелест. Кроки були важкими, впевненими, так ходить людина, яка не звикла ховатися. Дейл зупинився на межі поля, засунувши руки в кишені своєї старої куртки. Він довго мовчав, просто дивлячись на Рей.

Він повільно підняв долоню і притиснув її до грудей. Там, під ребрами, де Інк колись залишив свій «слід», зараз було дивно порожньо. Раніше це відчувалося як постійна заноза під шкірою, вона не заважала дихати, але він завжди знав, що вона там. Кожен удар серця нагадував: «Ти живеш тільки тому, що я так захотів». А тепер... Тепер там була лише тиша.

Він напружився, намагаючись вловити бодай натяк на те прокляття. Може, воно зникло разом із тим хлопцем? Чи, навпаки, в’їлося так глибоко, що він перестав його помічати?

Йому було паршиво. Не так, як буває після похмілля чи програшу в карти. Це була важка, свинцева провина, що розливалася по жилах. Дейл відчував себе боржником, якому пробачили борг, але він від цього почувався тільки гірше. Він дивився на Рей, і раптом...

— "Зрадник!!! Не йди!! Повернися!! Куди ти йдеш?! Не залишай мене!! Стій, будь ласка!!!"

Жіночий голос, зриваючийся на хрип, блискавкою пронісся у його спогадах і одразу ж затих, коли Дейл струснув головою, проганяючи болісні спогади. Історія дійсно повторюється. Повторюється для того, щоб дати йому незабутній урок.

— Невадо... — пробурмотів він, голос був як наждак по металу.

Вона не відгукнулася. Тільки сильніше втиснулася обличчям у замурзані коліна. Дейл почав знімати свою стару робочу куртку. Вона була грубою, пахла мастилом. Чоловік зробив крок ближче, обережно, наче боявся, що дівчина розсиплеться від його кроків. Нахилився, відчуваючи, як хрумтять коліна, і накинув тканину їй на плечі. Його пальці на мить зависли над її розпатланим, вологим від туману волоссям. Йому хотілося просто торкнутися її, відчути, що вона жива, заспокоїти... Але він вчасно відсмикнув руку, наче обпікся. Хто він такий, щоб її втішати?

Дейл задихнувся від власної безпорадності.

— Годі, мала, — сказав він, намагаючись додати голосу твердості, але той лише зрадницьки надламався. — Ти тут замерзнеш. Вставай. Брут там уже всіх на вуха поставив, шукає тебе.

Рей ледь помітно хитнула головою.

— Йди геть, — прошепотіла вона в коліна. — Залиш мене з ним.

— Не залишу, — Дейл прикусив губу. — Інк би цього не хотів. Ти ж знаєш.

Це подіяло як удар струмом. Рей різко підняла голову. Її обличчя, перемазане багнюкою та сльозами, виглядало жахливо в тьмяному світлі місяця.

— Ти... — просипіла вона, і в її очах спалахнув небезпечний, лихоманковий вогник. — Ти не смій вимовляти його ім’я. Ти його ненавидів. Ти боявся його! Тобі ж легше тепер, так?

Дейл відвів погляд. Вона влучила в саму ціль, хоча й не знала, як сильно він зараз хотів би, щоб той страх повернувся разом із його власником.

— Мені не легше, Рей. Повір, — він знову нахилився до неї. — Давай, я допоможу піднятися. Прошу тебе.

Він простягнув руку, але Рей відсахнулася, наче побачила змію.

— Не торкайся мене! Ніхто з вас не має права бути тут! Ви всі живі... А він...

Її знову почало трусити. Це було не просто плач, а судома, що била все тіло. Дейл зрозумів: вона не встане сама. Її психіка просто вимкнулася, залишивши лише цей первісний біль. Він прийняв рішення. Мовчки, не звертаючи уваги на її протести, він підсунув свої масивні руки під її коліна та спину.

— Що ти робиш?! Пусти! — Рей почала слабко відштовхувати його, але Дейл одним плавним рухом підняв її вгору.

Вона була невагомою, зовсім крихкою. Ця усвідомлена слабкість вдарила Дейла в серце болючіше за будь-який клинок. Він притиснув її до своїх грудей, намагаючись зігріти, але Рей раптом наче вибухнула зсередини.

— ВІДПУСТИ! — закричала вона, і цей крик перейшов у дике, звірине гарчання. — ТИ НЕ ВІДНЕСЕШ МЕНЕ ВІД НЬОГО! Я НЕ ПІДУ!

Вона почала битися, шалено, несамовито. Її кулаки сипалися на його широкі плечі, вона дряпала йому шию, намагаючись вирватися назад, до могили. Її нігті залишали довгі червоні смуги на його шкірі, але Дейл навіть не мружився. Він ішов вперед, міцно тримаючи її, дивлячись на далеку заграву штабу.

— Тихо, маленька... Тихо... — шепотів він, хоча сам ледь стримував сльози.

— Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ! — Рей вигнулася в його руках, наче змія.

Від її слів Дейл підсвідомо ледь сіпнувся, серце підскочило і болісно вдарило в груди. Прокляття таки нікуди не ділося. Ці слова — все, що потрібно було для доведення цієї теорії.

Вона різко подалася вперед і, не тямлячи себе від люті та горя, з усієї сили вчепилася зубами в його передпліччя, прямо крізь тонку сорочку. Дейл завмер на місці. Він відчув, як гострі ікла пробили шкіру, як ікла увійшли у м’язи. Але він не скрикнув, навіть не зупинив ходу.

Рей тримала укус кілька секунд, відчуваючи в роті теплий, солонуватий присмак його крові. І раптом... Вона зрозуміла, що зробила.

Рей завмерла. Вона повільно розтиснула щелепи, але не відсахнулася, а просто заціпеніла, дивлячись на дві акуратні дірки на передпліччі Дейла. У слабкому Місячному світлі було видно, як з ран повільно потекла кров. Світ навколо неї на мить зник. Зникли маки, зник холодний вітер, зник навіть біль від втрати Інка. Залишився лише цей жахливий зворотний відлік у її голові. Один... Два... Три... Вона знала, що зараз буде. Вона бачила це десятки разів. Спочатку м’язи Дейла мали здригнутися в конвульсії. Потім його руки, що тримали її, мали ослабнути, і він рухнув би в багнюку, хапаючи ротом повітря, якого більше не зможуть прийняти паралізовані легені.

— Ні... — видихнула вона. Це не був крик, лише тихий, сухий хрип. — Тільки не знову. Будь ласка, тільки не це....

Вона судомно вчепилася в його закривавлений рукав, намагаючись пальцями затиснути рани. Її руки, і так перемазані в багнюці з могили, тепер стали слизькими від його крові.

— Дейле, кидай мене! Кидай, чуєш?! — вона почала гарячково борсатися, але вже не щоб вирватися, а щоб полегшити йому останні секунди. — Тікай до Брутуса! Може... Може, він встигне! Я вбила тебе... Фантом мене забирай, я вбила і тебе теж!! Святі фантоми, яка ж я гидка, пробач!!! Пробач мене будь ласка! Я... Я випадково!! — голос її зірвався знову на хрип. — Я не хотіла!!

Вона дивилася в його обличчя, чекаючи, коли зіниці розширяться від смертельного набряку. Чекала на ту саму синюшну маску. Але Дейл продовжував іти. Його кроки були важкими, ритмічними, впевненими. Жодного збитого дихання, жодного здригання м’язів. Дівчина замовкла. Її пальці, що притискали рану, почали тремтіти. Хвилина. Минуло вже більше хвилини. Будь-яка людина, навіть велетень на кшталт Брама, вже б билася в агонії. А Дейл просто ніс її. Спокійно, наче вона не впорснула йому в жилу смертельну дозу зміїного яду, а просто випадково подряпала.

— Що?... — прошепотіла вона, і цей шепіт був повний такого приголомшення, що Дейл нарешті зупинився.

Він не опустив її на землю. Він лише трохи змістив вагу, даючи собі можливість поглянути їй в очі. Рей бачила на його обличчі втому, глибокі зморшки біля очей, бруд... Але не смерть.

Вона повільно відняла руки від його передпліччя. На шкірі Дейла пульсували дві рани, звичайна кров продовжувала текти по руці, але тканини навколо не почорніли. Не було жодного запалення, жодного паралічу.

В голові раптово пронісся спогад та істеричний сміх Шейна, який знущально сміявся прямо їй в обличчя, виставляючи перед її обличчям слід від укусу на кисті:

«Не подіє на мене твоя отрута!!!»

Рей відчула, як її обдало крижаним потом.

— На тебе... Теж не діє, — вона промовила це так, наче сама не вірила власним словам. Вона знову торкнулася рани, тепер уже майже ніжно, перевіряючи, чи не марить вона. — Дейле, моя отрута вбиває все живе. Вона вбила нападника із "Чорної Конюшини", коли ми з Джессі потрапили у пастку. Чому ти... Чому ти ще стоїш? Чому стояв Шейн?

Дейл важко зітхнув. Він бачив у її очах не просто здивування. Там народжувалося питання, на яке він не мав права відповідати. Але й брехати зараз, коли на його руках помирала її душа, він не міг.

— Не знаю, — він знову рушив вперед, намагаючись не дивитися їй в очі. Голос його став низьким. — Можливо, через те, що Інк поділився своєю кров'ю колись зі мною. Хтозна, що там за кров у нього така цілюща, що не вбила мене при переливанні, а підозріло підійшла. Забудь.

— Ні, — Рей вхопила його за комір куртки, змушуючи знову зупинитися. Її погляд став гострим, як у сови на полюванні. — Шейн казав те саме. Він сміявся, коли я його вкусила.

Вона відчула, як рука Дейла, що тримала її під спиною, на секунду напружилася, наче він хотів її відпустити, але натомість лише міцніше притис до себе.

— Ти не Шейн, — прошепотіла вона, і в її голосі з’явилася небезпечна, твереза нотка. — Ви не вмираєте.

Дейл мовчав. Він дивився на заграву штабу, що мерехтіла попереду, і відчував, як срібне кільце Інка на її пальці впирається йому в груди.

«Ти вислизнув, — подумав він із гіркотою. — Ти знав, що так буде. Де кожен мій хід — патова ситуація».

— Просто спи, — нарешті видавив він із себе, зціпивши зуби. — Завтра буде новий день. Завтра будеш ставити питання. А зараз... Просто дозволь мені донести тебе до тепла. Клянусь... Я не знаю, чому так. Ти маєш знати свої навички краще ніж я.

Він пішов швидше, майже бігцем, сподіваючись, що холодний вітер видує з її голови ці небезпечні думки. А Рей принишкла. Вона більше не билася, просто лежала в його руках, слухаючи, як під його ребрами б’ється серце — важко, втомлено, але точно так само, як билося її власне.

Минуло три дні, але для штабу «Бурелому» вони розтягнулися в нескінченну сіру стрічку. Після того, як Дейл приніс на руках заціпенілу Рей із макового поля, життя в клані ніби поставили на паузу. Сама Рей більше не кричала. Вона просто замовкла, відмовляючись від їжі, води, сну та Сонячного світла. Лише перед самим виїздом на Фестиваль Бруту та Соні довелося піти на крайні міри: вони вкололи дівчині міцне снодійне, щоб її виснажений організм не здався остаточно. Соня залишилася поруч, обіцяючи не відходити від подруги ні на крок, поки загін буде на зборах.

Джессі ж не мала права на слабкість. Вона призначила супровід: Морфей, Дейл, Свіфт, Зак, Еш, Акі, Брам та Камерон. Найсильніші, найнадійніші.

Місце проведення Фестивалю — та сама Долина, де вони зустрічалися завжди, зустріла їх вогким березневим туманом. Галявина була величезною, оточеною колом вікових сосен, чиї верхівки губилися в низькому небі. По центру вже палали великі вогнища, але вони не дарували тепла.

Склад лідерів, що стояли напівкільцем на невеликому підвищенні, помітно зрідів. Не було велетня Аслана. Його «Лев'ячий Рик» після останніх подій тримав нейтралітет і тримався біля загону «Бурелому». Порожнеча зяяла на місці Гідри та Неона, чиї імена тепер асоціювалися лише зі зрадою. І, що найбільше непокоїло Джессі, на узвишші все ще не було Шарпа, лідера «Золотого пера». Запізнювався.

Проте була одна нова особливість: після кривавого інциденту з Неоном та Гідрою, правила змінилися. Тепер лідери не стояли наодинці. За спиною кожного, на відстані кроку, завмер глашатай. Біля Джессі ж, по старому, виструнившись як струна, стояв Морфей. Його очі були напівзаплющені, а пальці правої руки безперервно перебирали краї кардигана — звичка, яка видавала його крайню нервозність.

Трохи далі, біля підніжжя пагорба, де згрупувалися основні загони всіх кланів, панував приглушений гомін. Люди Джессі трималися щільною групою, виділяючись серед інших своєю похмурою зосередженістю.

— Гля на них, — тихо шепнула Еш, кивнувши в бік загону «Крилатої хмари». — Витріщаються так, наче ми на підошвах принесли прокляття.

— Вони просто заздрять нашому золоту з Турніру, — буркнув Зак, намагаючись поправити нові шкіряні наплічники, які ще неприємно тиснули. — Не звикли бачити дев’ятий ранг у такому блиску.

— Стули пельку, малий, — кинув Брам, не обертаючись. — Зараз не час хизуватися обладунками. Подивись на обличчя лідерів. Там пахне не заздрістю, а чимось значно гіршим.

— Де Шарп? — Дейл нервово перехопив спис. — Ми вже пів години чекаємо. Це не в його стилі.

Свіфт, який стояв за ними, лише важко зітхнув. Його погляд був прикутий до Джессі та Морфея. Він бачив, як напружена спина їхнього лідера, як дрібно сіпається плече Морфея.

На самому узвишші панувала важка тиша. Мідас кілька разів кидав погляди на порожній сектор «Золотого пера». Берг, що стояв поруч, щось роздратовано шепотів своєму глашатаю. Джессі відчувала, як піт лоскоче шкіру під парадною курткою. Вона знову і знову прокручувала в голові діалог із Шарпом: «Пане Шарп, Юна... Вона сама вирішила піти...» Чи «Ми не змогли дійти згоди...». Кожна версія звучала жахливо. Вона чекала на його аристократичне обличчя, на його тихий, в’їдливий голос, який зажене її в кут перед усіма.

— Ти як? — ледь чутно спитав Морфей, нахилившись до вуха Джессі.

— Хочу, щоб це закінчилося, — так само тихо відповіла вона, не повертаючи голови. — Просто зараз.

Мідас, відчуваючи, що пауза затягується і тиша на пагорбі стає занадто щільною, рішуче підняв руку. Його масивний перстень блиснув у світлі багать, закликаючи всіх до уваги.

— Панове! — його голос, здатний перекривати гуркіт обвалів у шахтах, розкотився долиною. — Час не чекає на тих, хто запізнюється. Навіть якщо це «Золоте перо». Ми не можемо тримати свято на паузі вічно.

Він повернувся до Джессі, в його погляді промайнуло щось схоже на гордість наставника.

— Сьогодні особлива ніч. Цей Фестиваль знаменує не просто перемир'я, а народження нової, непереможної сили. Я хочу підняти цей келих за пані Джессіку Купер та її клан і відкрити березневий Фестиваль із тосту! — Мідас зробив крок до краю узвишшя, щоб його бачили всі загони внизу. — Відтепер «Ті, що випереджають вітер» та «Бурелом» ідуть пліч-о-пліч. Ба більше, я офіційно оголошую: новий воєначальник Джессіки, пані Рейчел Данкорі, попри її тимчасову відсутність через поранення, отримане в чесному бою, відсьогодні входить до основного складу Ради Воєначальників наших об’єднаних сил!

По натовпу прокотився гул схвалення. Зак підштовхнув Свіфта ліктем, а Морфей ледь помітно кивнув, хоча його серце стислося від згадки про справжню причину відсутності Рей.

— Наші плани амбітні! — вів далі Мідас, і його голос став холоднішим. — Ми з пані Купер готуємо спільний, нищівний удар по позиціях «Циклону». Воєначальник Чайка має знати, що на цій землі більше немає місця для анархістського свавілля!

Ця новина викликала справжній вибух емоцій. Воїни почали стукати мечами об щити.

— А тепер, — усміхнувся Мідас, вказуючи на довгий стіл, що стояв внизу, під пагорбом. — Прошу лідерів та їхніх глашатаїв підійти і взяти келихи. Вип’ємо за наш союз і за Джессіку Купер!

Джессі відчула, як Морфей злегка торкнувся її ліктя, підштовхуючи вперед. Його рука була холодною, але це доторкання трохи повернуло їй відчуття реальності. Вони почали повільно скорочувати дистанцію до масивного дубового столу. На столі височіла майстерно вибудувана піраміда зі скляних келихів, наповнених ігристим вином. Тільки для лідерів та глашатїв. Густина мерехтіла, відбиваючи вогні смолоскипів, наче величезний діамант. Джессі, намагаючись вгамувати тремтіння рук, зробила крок вперед разом із Морфеєм.

На галявині, сотні голосів підхопили клич:

— ЗА ДЖЕССІКУ КУПЕР!

— СЛАВА КОМАНДИРУ КУПЕР!

Крики ставали дедалі гучнішими, зливаючись у єдиний ритмічний рев. Джессі вже протягнула руку до верхнього келиха, як раптом...

З-за натовпу просунулася тонка бліда рука. Це був не різкий випад воїна, а плавний, майже ледачий рух. Пальці впевнено обхопили ніжку одного з нижніх келихів — самого фундаменту конструкції. І тут...

Дзинь.

Піраміда здригнулася. Верхній ряд похилився вперед, зачепив сусідній, і за частку секунди скляна гора почала обвалюватися. Гуркіт був приголомшливим. Десятки бокалів билися один об одного, об дубову стільницю та кам’яну підлогу, розлітаючись сотнями дрібних, гострих іскор. Іскристе вино хлинуло врізнобіч, заливаючи білу тканину скатертини та взуття лідерів, що стояли поруч.

Ксалон відсахнувся, затуливши обличчя краєм довгого пальто. Мідас нахмурився, миттєво переклавши руку на руків'я клинка. Натовп воїнів унизу вмить замовк, захоплені крики змінилися тривожним шепотом та брязканням сталі. Але посеред цього хаосу, прямо навпроти Джессі, стояла людина, яку не зачепив жоден осколок.

Ця постать повільно підняла руку з тим самим єдиним уцілілим келихом, який вона встигла вихопити з основи. Вона спокійно піднесла його до губ, зробила невеликий ковток і злегка примружилася, насолоджуючись напоєм.

Серце Джессі, здавалося, зараз вистрибне з грудей, пробиваючи ребра. Чорно-попелясте волосся, молочне пасмо, м’ятна райдужка... О ні. Фантоми небесні...

— Справді, чудове частування, — голос Юни розрізав тишу. Він не тремтів. У ньому не було й сліду тієї дівчинки, що ридала перед Джессі два Місяці тому. — Особливо, коли воно за мій рахунок... Чи не так, пані Купер?

Юна перевела погляд на бокал і злегка качнула його, змушуючи золотисту рідину кружляти. На її обличчі не здригнувся жоден м'яз, поки вона спостерігала за грою світла у вині.

— Ви пили за мир та добро? — вона ледь помітно всміхнулася, усмішкою страшнішою за будь-який вискіл. — Що ж... Я теж вип’ю. За справедливість, так би мовити. І за Ваше здоров'я, пані.

Вона знову пригубила вино, не зводячи очей із Джессі. Кожна секунда цієї мовчазної дуелі розтягувалася, перетворюючись на тортури. Позаду Джессі. Морфей зробив крок вперед, але Юна навіть не глянула на нього. Для неї зараз у світі існувала лише одна людина. Та, що вигнала її вмирати.

Джессі ніби приросла до місця.

— Юно... — нарешті вичавила з себе вона, і її власний голос здався їй чужим, жахливо слабким на фоні цієї мертвої тиші.

Мідас, що стояв праворуч, нарешті оговтався від шоку. Він розгублено перевів погляд з уламків під ногами на дівчину.

— Пані де Віль... — почав він, намагаючись повернути собі владний тон. — Ви перервали церемонію. І... Де Лакрус Шарп? Де ваш лідер?

— А я і є лідер, — вона зробила чіткий, майже металевий акцент на останньому слові, а потім повільно перевела свій погляд на Джессі. Прямо в душу. Прямо в очі.

Той самий погляд, який неможливо забути, навіть якщо дуже захочеш. Але тепер він був наповнений зовсім не страхом чи благанням про пощаду, як у ту останню ніч перед вигнанням. Це був самовпевнений, високомірний, мертвий і холодний погляд м'яти, що сталевими кігтями впивався в саму суть Джессі, вивертаючи її совість назовні.

«О ні... Тільки не це! Чому вона так дивиться? Невже вона досі тримає ту образу? Що вона взагалі забула в цьому клані? І як, до фантома, вона примудрилася його очолити?!»

«Очі на мене...» — раптом пронеслося в голові Джессі настільки чітко, наче Юна прошепотіла це їй на вухо. Юна елегантно, майже ліниво змахнула позолоченим віялом, прикривши половину обличчя. Тепер Джессі залишився лише цей гострий, немигаючий погляд, що прошивав її наскрізь.

Джессі відчула, як у неї нервово засіпалося око. Серце гатило в ритмі бойового барабана. Скільки вже триває ця безмовна битва? Хвилину? Дві?

Вона не могла просто взяти і відвести погляд. Це було б нижче її гідності, це було б визнанням того, що вона боїться ту, кого сама ж колись викинула за борт. Але чому Юна може так стояти? За весь цей час вона намертво застигла статуєю, не поворухнувши жодним м’язом, крім руки з віялом. Вона не кліпала. Вона просто випалювала душу своєю присутністю.

Джессі здригнулася, наче від удару током. Вона інстинктивно відсахнулася назад і, поморщивши ніс від приниження, з ганьбою відвела погляд. Її очі почали швидко й нервово бігати по обличчях оточуючих воїнів, по деревах, по власних чоботях — аби тільки не зачепити знову цей м’ятний лід.

Ніби навмисно чекаючи саме на цей момент капітуляції. Вона повільно згорнула віяло, стукнувши ним по долоні з сухим клацанням. Вона повільно повернула голову до Мідаса. Її обличчя вмить набуло виразу глибокої, майже святої скорботи. Вона притиснула вільну руку до грудей і важко зітхнула.

— Лакрус Шарп мертвий. Як і левова частка всього нашого клану, включаючи воєначальника Грифа.

По галявині прокотився приглушений вигук жаху. Джессі відчула, як серце пропустило удар. Мертвий? Шарп? Людина, перед якою вона хвилину тому готувала виправдання, більше не могла нічого запитати.

— Як мертвий?! — Етерія аж поперхнулася, витріщивши очі. — Що сталося?!

— На нас напали анархісти. "Чорна Конюшина". Небула... — тихим, надламаним голосом відповіла Юна, опустивши очі до землі. — Це була справжня різня. Багатьох наших знищили, а Шарпа... Його вбили особливо жорстоко. Вишукано, я б сказала. Людину... Яка стала мені ближче ніж будь-хто з "Золотого пера".

Джессі бачила, як Юна непомітно змахнула уявну сльозу. Це було настільки переконливо, що якби Джессі не знала її раніше, вона б сама кинулася втішати "бідну дівчинку". З-за спини Юни вийшов Бальтазар і дбайливо, майже по-батьківськи, приобійняв її за плечі.

— І мені довелося... З важким каменем на душі та серці... Спробувати очолити те, що залишилося від моєї сім'ї, — Юна знову підняла погляд на лідерів. — Я ніколи не забуду того, що Шарп зробив для нашого клану. Що він зробив для мене... Він був людиною найдобрішої вдачі та справжнім другом для всіх нас. Хай спочиває з миром, мій друг...

Джессі відчула, як жовч підступає до горла. Її язикатість була захисною реакцією на жах, що охоплював тіло.

— Перепрошую, — перебила вона, примруживши очі. — А скільки вас... «Виживших» залишилося в клані?

Юна змірила її холодним, подавленим поглядом.

— Одинадцять.

— Одинадцять?! — по натовпу загонів пройшов хвилеподібний шепіт.

Джессі зачепилася за цей шанс, її губи розпливлися в задоволеній усмішці:

— Наскільки мені відомо, статус клану дев’ятки зберігається лише за умови наявності мінімум двадцяти бійців. Я права? Чи «Золоте перо» тепер просто невеликий футбольний гурток за інтересами?

— Джессі, зараз не час для бюрократії! — гримнув на неї Морфей, але Юна навіть не повела бровою.

— Дозвольте поцікавитися Вашим віком, пані, — м’яко промовила Юна, оглядаючи Джессі з ніг до голови. — Наскільки я знаю, офіційно лідером можна стати лише з дев'ятнадцяти років... Не сприйміть за грубість, але якби я не знала Вашої «світлої слави», я б подумала, що Вашим справжнім ватажком є ось цей солідний чоловік, — вона шанобливо кивнула в бік Дейла, а потім її погляд, наче лезо, впився у бік Морфея:

— Ну... Або ось цей хлопець.

Джессі прищулилася. Вона поклала око на Морфея?! Невже минулого разу було замало? Ця дівчина грала на випередження, б'ючи по найболючіших місцях її авторитету.

— Пані де Віль, ми з радістю приймемо Вас і Ваш колектив до складу дев'ятки, — раптом пробасив Мідас. — Зробимо все можливе і неможливе для нашого партнерства, щоб поставити «Золоте перо» на ноги.

— Безмежно вдячна, пане Мідасе... — мило всміхнулася Юна.

— Це мій обов’язок. Ласкаво просимо до команди!

Юна міцно потисла руку велетню.

— Дякую від імені всього «Золотого пера». Ми станемо надійними партнерами всім кланам, щоб перемогти спільне зло, яке оселилося на наших землях, — красномовно промовила Юна.

— Не всім кланам... — самими губами прошипіла Джессі, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

Вона озирнулася на своїх людей, шукаючи підтримки, але побачила зовсім не те, на що сподівалася.

Юна повільно обвела поглядом коло лідерів, затримавшись на кожному рівно настільки, щоб це виглядало шанобливо, але впевнено. Потім вона знову перевела погляд на Джессі, і в куточках її губ заграла ледь помітна, майже співчутлива усмішка.

— Я бачу застигле питання у ваших очах, панове, — почала Юна, розправивши плечі. — Ви, мабуть, здивовані, чому ми з пані Купер зараз стоїмо по різні боки, хоча ще восени були в одному загоні.

Джессі відчула, як серце пропустило удар, а в роті пересохло. Вона мимоволі вчепилася в край свого плаща, чекаючи, що зараз Юна вигукне на всю долину: «Вона вигнала вагітну жінку на смерть!».

Проте Юна лише м’яко зітхнула:

— Шляхи наші просто розійшлися. Обставини війни часто диктують свої правила, і ми обрали різні дороги до спільної мети. Проте...

Раптом тон її голосу змінився. Вона повернулася до Мідаса, і її наступні слова пролунали зовсім інакше — м’яко, граційно, з ідеальним прононсом, що різав вуха своєю незвичністю:

— Monsieur Midas, suite à l'effondrement de mon clan, je souhaite m'adresser à vous en me référant à l'accord d'alliance que vous avez conclu avec Sharp en octobre. Vous avez garanti la sécurité de la « Plume d’or », et aujourd’hui, j’exige cette protection. Le Burelom ne doit pas conclure d’alliance avec une hyène qui ne sait que mordre la main qui l’a nourrie. Je ne condamne pas.

Джессі розгублено кліпнула очима. Вона глянула на Мідаса, який повільно кивнув, зиркнувши на неї з-під важких брів. Потім знову на Юну.

— Що вона верзе? — прошипіла Джессі, штурхнувши Морфея ліктем під дих. — Перекладай, швидко!

Морфей, який до цього моменту здавався живою статуєю, раптом випростався. В його очах блиснув азартний вогник — він знав рідну мову не гірше за Юну.

— Вона каже, — почав Морфей офіційним тоном. — Що "Бурелому" не варто об’єднуватися з гієною, яка вміє лише кусати руку, що її годувала. Оскільки її клан зазнав краху, вона звертається до Мідаса за допомогою. Нагадує йому про союз, який він уклав із Шарпом у жовтні, гарантуючи «Золотому перу» безпеку.

Джессі хмикнула, схрестивши руки на грудях, хоча обличчя почало заливати рум’янцем гніву:

— Гієною? Це вона про мене?! Могла б сказати це нормальною мовою. Нащо цей театр? Виїжується, як пава в курнику.

Юна, почувши це, навіть не глянула на Джессі. Вона знову звернулася до Мідаса, але її слова були явно адресовані не йому.

— L'ignorance est une armure bien lourde pour une femme qui se croit reine.

— Ну? — Джессі знову штурхнула Морфея.

— Вона каже, — переклав Морфей, ледь стримуючи смішок. — Що невігластво — це занадто важкий обладунок для жінки, яка уявила себе королевою. Чистою мовою: вона натякає, Джесс, що ти тупа, але намагаєшся виглядати солідно.

— Ах ти су... — Джессі відчула, як у неї затремтіли ніздрі. — Перекажи їй, що я не розумію цієї рабської мови! Ми тут воїни, а не балетна трупа!!! Нехай говорить німецькою, якщо хоче, щоб її слухали!

Юна зберігала абсолютний спокій. Вона глянула на Морфея, і в її погляді промайнуло схвалення його "вільному перекладу":

— Peu importe la quantité d'or que tu aies remportée au tournoi, tu es restée la même fille aux ongles sales qui ne tient pas parole.

Морфей набрав у легені повітря і, дивлячись Джессі прямо в очі, видав:

— Вона каже, що запах болота не змити золотими рукавичками.

Джессіка вибухнула.

— Ви що, зговорилися?! — закричала вона на всю галявину. — Я зараз вам обом такі «золоті рукавички» влаштую!!! Морфею, ти на чиєму боці?! Ти за неї чи за мене?!

Юна раптом легко, дзвінко засміялася і... нарешті перейшла на офіційну мову.

— Заспокойся, — сказала Юна, складаючи віяло з сухим клацанням. — Про болото — це вже була чиста ініціатива твого глашатая. Яказала про парфуми, про що ж ще?

Вона зробила крок ближче до Джессі, і її голос став крижаним:

— Просто хотіла подивитися, як швидко ти втратиш обличчя, коли перестанеш розуміти, що про тебе говорять. Як бачиш... ти впоралася за дві хвилини. Ти так боїшся бути висміяною, що стаєш посміховиськом сама. Як... Передбачувано. Все у твоєму стилі.

На галявині запала незручна тиша. Джессі стояла посеред лідерів, відчуваючи, як сотні очей воїнів пропалюють у ній дірки. Вона виглядала як нестримана дитина поруч із холодною, витонченою аристократкою.

Юна ж знову повернулася до Мідаса, наче Джессі більше не існувало:

— То як, пане Мідасе? Чи діє ще ваше слово? Чи «Золоте перо» тепер під вашим крилом?

Джессі стояла нерухомо, наче її ноги приварили до підлоги. Кожне слово Юни було як удар батогом, але найгіршим було те, що вона мала терпіти це привселюдно. Вона відчувала на собі погляди сотень воїнів і, що найболючіше, погляди власних людей.

Трохи далі, у натовпі, загін Джессі почав нервово перешіптуватися.

— Одинадцять людей... — пробурмотів Зак, розгублено дивлячись на понівечений одяг Бальтазара. — Це ж майже нічого. Як вони вижили?

— Питання не в тому, як вижили, а в тому, хто привів їх сюди, — процідив Акі, не зводячи очей з Юни. — Ви бачили її вигляд? Вона не схожа на втікачку. Вона схожа на кару небесну.

— Джессі ледь стримується, — шепнув Дейл до Брама. — Якщо вона зараз зірветься, союзу з Мідасом кінець.

Мідас, який весь цей час уважно спостерігав за пінг-понгом образ, повільно відкашлявся.

— Ситуація дещо... Ускладнилася, пані де Віль, — його голос був глибоким і важким. — «Бурелом» уже прийняв під своє крило «Тих, що випереджають вітер». Ми об’єднали ресурси, і наш штаб зараз нагадує переповнений вулик. Ми вже навіть розробили план атаки на ворога...

Юна зробила крок вперед, вогонь від багаття спалахнув у її м’ятних очах. Вона склала руки на грудях, і її обличчя знову набуло того самого виразу крихкої, але гордої беззахисності.

— Нас залишилося лише одинадцятеро, пане Мідасе. Разом із цілителькою та молодими зброєносцями, що навіть ще не стали воїнами — одинадцять. Невже для одинадцяти скалічених душ не знайдеться кутка у величних залах «Бурелому»? Шарп вірив Вашому слову. Він казав, що договір із Вами надійніший за будь-яку сталь. Невже... — вона зробила паузу, нахиливши голову, — Ваші слова мають термін придатності? Чи Ви стримуєте обіцянки лише тоді, коли це вигідно Вашій стратегії?

Мідас напружився. Громадський сумнів у його честі був найгіршим, що могло статися на Фестивалі. Він мимоволі зиркнув на Джессі.

Юна, спіймавши цей погляд, повільно повернулася до неї. На її губах з’явилася зміїна усмішка.

— Звісно, я розумію, що в «Буреломі» тепер є інша... Господиня. І я дуже сподіваюся, що пані Купер не буде проти, якщо на території штабу стане на одинадцять людей більше. Зрештою, — Юна зробила голос тихішим, але він прозвучав для Джессі як грім. — Ми всі знаємо, як важливо дотримуватися правил гри. Особливо, коли партія була... Скажімо так, вельми творчою, коли межа між совістю та азартом починає плити.

Джессі відчула, як серце впало кудись у порожнечу. «Творча партія». Юна знала. Вона знала про «Цюрихську систему», про вкрадені гроші, про те, як Джессі обібрала Шарпа до нитки, залишивши його клан без засобів для існування та захисту.

Вона швидко прорахувала наслідки. Якщо зараз Юна розкриє правду, якщо лідери дізнаються, що «Золоте перо» було вирізане Небулою тому, що їхня скарбниця була порожньою через махінації Джессі і у них не вистачало грошей на зброю і нормальний захист... Її не просто виженуть із дев’ятки. Її звинуватять у геноциді союзного клану. Її зроблять співучасницею, якщо дуже захочуть.

Юна дивилася на неї, чекаючи на відповідь. У цьому погляді було чітке послання: «Або ти даєш мені притулок, або я знищу твою репутацію прямо тут, на цих уламках розбитих келихів».

Джессі зціпила зуби. Перехрещені на грудях руки судомно стиснули свої ж плечі. Вона бачила, як Морфей тривожно дивиться на неї, розуміючи прихований підтекст, відчуваючи загрозу.

— Я... — Джессі зробила глибокий вдих, який більше нагадував судомний хлип. — Я не проти.

Слова виходили з неї так важко, ніби вона прожовувала лимон.

— Звісно, пані де Віль. Ми — союзники. Місця в «Буреломі» вистачить усім. Особливо тим, хто так... Несподівано втратив усе.

Юна розгорнула віяло, приховуючи тріумфальну посмішку.

— Я знала, що Ваше милосердя не знає меж, пані Купер. Дякую. Це буде дуже цікаве сусідство.

Джессі відвернулася, відчуваючи, як її нудить від власного безсилля. Вона щойно впустила ворога у свій дім, власноруч підписавши наказ про початок кінця.

Бальтазар та Олівер, що стояли за спиною Юни, не зводили пильних очей із Джессі. Обидва випромінювали тиху, хижу впевненість, ніби були готові розірвати її за одним помахом руки Юни. Олівер ледь помітно перекосив губи в глузливій посмішці, а Бальтазар свердлив дівчину пронизливим поглядом — вони насолоджувалися кожним моментом цього публічного приниження.

За їхніми спинами решта загону «Золотого пера» — ті кілька виснажених хлопців, яких Юна вивела зі згарища, одночасно випустили повітря з легень. Почулися полегшені видихи. Вони дивилися на свою нову командирку з фанатичною вдячністю. Вона зробила неможливе у їхньому становищі — дала їм дім.

Мідас задоволено кивнув, підбиваючи підсумок цій напруженій партії.

— От і добре. Питання вирішене, — пробасив він. — Одразу після завершення Фестивалю загін пані де Віль вирушає разом із нами до штабу «Бурелому». Ми не розкидаємося союзниками в такий час.

Джессі намагалася не дивитися на Юну. Вона почала повільно відходити назад, до свого загону, сподіваючись знайти там хоч краплю спокою. Але щойно її погляд ковзнув по обличчях «вцілілих», вона заціпеніла.

Позаду всіх стояв чоловік. Його постать була знайомою, але спотвореною до невпізнаваності. Замість лівого ока — глибока мережа багряних рубців, що тягнулися до самої вилиці. Обличчя переоране шрамами, а колись могутні плечі тепер здавалися скутими постійним болем.

Це був Білл. Він дивився на неї своїм єдиним оком, і в цьому погляді не було ні краплі тієї наївної добродушності, яку вона пам’ятала. Лише випалена, крижана ненависть, яка, здавалося, могла зупинити серце на відстані. Джессі відчула, як її нутрощі стиснулися в тугий вузол. Вона хотіла щось вигукнути, можливо, навіть кинутися до нього, але цей погляд прикував її до місця краще за будь-які кайдани.

Коли офіційна частина закінчилася і лідери почали розходитися групами для приватних розмов і святкувати, Морфей не витримав. Він рвонув до Білла, ігноруючи застережливий жест Дейла.

— Білле! Фантоми небесні... Друже! — голос Морфея тремтів від щирого жаху та радості одночасно. Він зупинився за крок, боячись торкнутися понівеченого побратима. — Що з тобою сталося? Де ви були? Ми шукали... Ми думали...

Білл повільно перевів погляд на Морфея. Його обличчя залишилося нерухомим. За ці два Місяці він не просто змінився, він наче вимерз зсередини.

— Вигнанці зазвичай не залишають адрес, Морфею, — його голос був сухим і хрипким. — Вигнання Джессі коштувало нам значно дорожче, ніж вона здатна уявити. І значно більше, ніж ти коли-небудь зможеш зрозуміти.

— Білле, послухай, — Морфей спробував підійти ближче, у його очах блищало відчайдушне бажання все виправити. — Я знаю, це було жахливо. Я знаю, вона помилилася. Але тепер все інакше! Доля знову звела нас разом. Ми в одному штабі, ми знову один загін! Ми пройдемо через це, як і раніше...

Білл раптом різко відфиркнувся. Він наблизи своє понівечене обличчя до Морфея.

— «Раніше» більше не існує, — процідив Білл. — Так, я тепер глашатай «Золотого пера». Офіційно я на одному рівні з тобою. Але це не зробить нас друзями. Навіть не сподівайся.

— Але чому?... — Морфей розгублено розвів руками. — Ми ж... Побратими?

— Брати не служать тим, хто вбиває їхніх дітей, — Білл вимовив це так тихо, що почув лише Морфей. Потім він випрямився і додав уже гучніше, з відвертою огидою:

— Поки ти носиш цей револьвер, поки ти підпорядковуєшся Джессі і називаєш її своїм командиром — ти для мене лише частина тієї гнилі, що зруйнувала моє життя. Не підходь до мене більше.

Білл розвернувся з неочікуваною для його стану спритністю і пошкандибав до Юни, яка спостерігала за цією сценою з-за віяла. Морфей залишився стояти посеред галявини, дивлячись на свої тремтячі долоні.

Слова Білла про «вбивство дітей» застрягли у нього в вухах, перетворюючись на нестерпний гул. Що він має на увазі?...

Навколо вирував Фестиваль, сміялися воїни, дзвеніли келихи, але для Морфея світ стиснувся до цієї невеликої ділянки брудної землі та понівеченої спини колишнього друга. Він зробив мимовільний крок услід за Біллом, рука сама простягнулася вперед, намагаючись вхопити бодай повітря, що залишилося після нього.

— Білле, зачекай... Яка гниль? Я ж... Я ж намагався переконати її тоді! Я ж не згодний був! — вигукнув він, його голос, зазвичай впевнений та іронічний, зараз зірвався на жалібний хрип.

Білл зупинився лише на мить. Його плечі напружилися, він не обернувся.

— «Не згодний був», але все ще стоїш за її спиною як вірний пес, — кинув він через плече, не уповільнюючи ходу. — Твоя незгода не варта й виїденого яйця, якщо ти продовжуєш виконувати її накази. Для мене ти — такий самий кат, попри те, що ти мене випустив із карцеру. За це я вдячний. І нехай той добрий вчинок буде цвяхом у труні нашої дружби. Ми закінчили на добрій ноті, Морфею. Не лізь до мене більше.

Дейл, який весь цей час спостерігав за сценою здалеку, важко підійшов до Морфея і поклав свою масивну долоню йому на плече. Він відчував, як хлопця б’ють дрижаки.

— Облиш його, — глухо сказав Дейл. — Ти не вилікуєш таку рану словами. Він бачив пекло, Морфею. А пекло не вміє розмовляти.

— Пекло? — Морфей різко скинув руку Дейла, розвертаючись до нього. Його зіниці були розширені від болю. — Ти бачив його око, Дейле? Ти бачив, що з ним зробили?! Це не просто «пекло». Це ми. Це все... Ми.

Морфей знову подивився туди, куди пішов Білл. Понівечений глашатай уже стояв біля Юни. Вона щось тихо сказала йому, і Білл, цей колись незламний велетень, схилив голову перед дівчиною. У цьому жесті було стільки фанатичної відданості, що Морфею стало аж нудотно.

Юна на мить відвела віяло від обличчя і зустрілася поглядом з Морфеєм. В її м’ятних очах не було гніву. Було щось набагато гірше — глибоке, задоволене спостереження. Вона насолоджувалася тим, як він мучиться. Вона бачила, як руйнується його віра в «братерство».

— Поглянь на нього, — прошепотів Морфей, знову дивлячись на Білла. — Він навіть не подивився на мене як на людину. Я для нього... Просто частина декорацій у штабі Джессі.

Він знову глянув на свої долоні. Бруд під нігтями, кров Інка, яку він так і не зміг до кінця відмити, срібне кільце Рей... Все, що він робив останні Місяці, раптом здалося йому огидним. Він вірив, що вони герої. Що вони борються за справедливість. А виявилося, що для тих, кого вони «випадково» переїхали своїм колесом долі, вони — головні лиходії.

Білл стояв поруч із Юною. Він щойно закінчив якусь коротку доповідь, його обличчя знову перетворилося на сувору маску відстороненості. Але тишу навколо них розірвав тупіт швидких ніг.

— Білле!!! — цей крик був тонким і відчайдушним.

Еш не бігла, вона летіла. Ігноруючи всіх, погляди інших лідерів і застережливий вигук Зака, вона з розгону врізалася в груди свого наставника. Її руки мертвою хваткою обхопили його посічену куртку. Дівчинка заціпеніла, уткнувшись обличчям у його груди і в наступну секунду її плечі судомно сіпнулися. Вона голосно, по-дитячому заплакала, захлинаючись від суміші дикої радості та пекучого горя.

Білл моментально змінився. Весь той лід, яким він обріс за ці два Місяці, тріснув із гуркотом, який почув лише він сам. Він ледь не втратив рівновагу, але встиг підхопити Еш, притискаючи її до себе так сильно, наче боявся, що вона зараз розчиниться в березневому тумані.

— Мала... Ну чого ти... — прохрипів він. Його голос, що хвилину тому різав Морфея, зараз став м'яким і теплим.

Білл заплющив своє єдине око, і по глибокому рубцю на щоці повільно покотилася самотня, важка сльоза. Він нахилився і міцно поцілував Еш у маківку, зариваючись обличчям у її розпатлане волосся. Для нього в цю мить не існувало ні зради Джессі, ні спаленого штабу. Була лише ця дівчинка — його колишня учениця, його спадок, єдина істота, чия любов до нього була абсолютно чистою.

Юна спостерігала за цим, не ворухнувшись. Вона злегка опустила віяло, її м’ятні очі застигли на цій парі. В ній розливалася дивна, отруйна суміш почуттів. З одного боку — майже материнське розчулення: вона бачила в Еш ту щирість, якої сама була позбавлена з дитинства. З іншого — гостра, парадоксальна заздрість. Ця дівчинка належала клану Джессі. Вона була підпорядкована дівчині, яку Юна ненавиділа понад усе. І Білл... Білл дивився на неї з такою батьківською ніжністю, якої Юна ніколи не бачила у власного батька.

Дівчина зрештою ледь помітно всміхнулася, чи то щиро, чи то майстерно імітуючи щирість.

— Бачиш, Білле? — тихо промовила вона, і в її голосі почулася дивна теплота. — Навіть на цьому Фестивалі є те, заради чого варто було вижити. Я справді рада, що ви знову разом.

Еш трохи відсторонилася, витираючи обличчя брудним рукавом, але не випускаючи руки Білла. Вона подивилася на Юну своїми заплаканими, червоними очима, а потім знову на наставника.

— Білле... — прошепотіла вона, шмигаючи носом і з надією дивлячись на понівеченого чоловіка. — Знаєш... Я так рада, що ти не один. Юна... Вона така гарна. І добра, правда? Вона... Вона ідеальна пара для тебе, Білле. Наче сама доля вас звела, щоб ви врятували одне одного. Ти... Ти бережи її, добре? Не залишай її, як... Як нас колись залишив Морфей.

Очі Юни неочікувано потепліли. Ці дитячі, наївні слова про «ідеальну пару» та «доброту» вразили її болючіше за будь-яку зневагу Джессі. Юна відчула, як всередині щось стиснулося — суміш провини за власну брехню та дикої, майже материнської ніжності до цієї дівчинки, яка бачила світло там, де була лише темрява.

— Ти дуже добра дівчинка, Еш, — тихо промовила Юна, в її голосі вперше за весь вечір не було улесливої брехні. — Твоєму наставнику пощастило мати таку... Ученицю.

Вона перевела погляд на Білла. Їхні очі зустрілися. У погляді воїна було мовчазне прохання не руйнувати цю мить для Еш, а в погляді Юни — обіцянка. Вона злегка нахилила голову, ніби приймаючи напуття дівчинки.

— Обіцяю, — вимовила Юна, дивлячись на Білла, але звертаючись до Еш. — Ми будемо берегти одне одного. У цьому світі занадто мало тих, хто залишається поруч до кінця.

Білл лише мовчки притиснув Еш до себе міцніше, поклавши свою важку долоню їй на потилицю. Він знав, яку гру веде Юна, знав, що їхній союз — це пакт, скріплений кров’ю та помстою, а не «долею». Але зараз, дивлячись на заплакане, але щасливе обличчя Еш, він був готовий стати ким завгодно — навіть «ідеальною парою», аби тільки ця дитина знову відчула себе в безпеці.

Ближчк до світанку багаття в центрі галявини почали потроху згасати, перетворюючись на розпечене вугілля, але напруга в повітрі тільки зростала. Офіційні промови закінчилися, і Мідас, як господар свята, зробив останній крок. Кришталевих бокалів більше не було, їхні уламки все ще поблискували в багнюці під ногами, нагадуючи про ефектну появу Юни. Він важко підняв над головою масивну дерев’яну кружку, вщерть наповнену темним елем. Його приклад наслідували всі: від лідерів на пагорбі до останнього найманця в низині. Сотні дерев'яних та залізних чаш здійнялися вгору під блідим світлом повного місяця.

— Друзі! — пробасив Мідас, його голос розкотився долиною, наче далекий грім. — Ця ніч принесла нам не лише плани на війну, а й нове ім'я. Я пропоную випити за пані Юну де Вілль!!! За жінку, яка знайшла в собі мужність очолити «Золоте перо» після страшного геноциду, що спіткав її народ. Нехай її рука буде твердою, а шлях — переможним! А другим тостом... Ми мовчки згадаємо нашого старого друга Шарпа.

Мідас на кілька секунд опустив голову, і вся долина завмерла в поминальній тиші. А потім він різко підняв погляд і вигукнув:

— За Юнону де Віль!

— ЗА ЮНУ! — ревнув натовп.

— ЗА «ЗОЛОТЕ ПЕРО»!

Джессі стояла в самому центрі цього тріумфу, відчуваючи себе зайвою. Її друзі — Морфей, Дейл, Зак, Еш, Акі, Свіфт, Камерон, навіть Брам — дружно підняли свої кружки, підхоплені загальним поривом. Вони кричали разом з усіма, засліплені цією новою, трагічною героїнею.

— За Юну... — прошипіла Джессі самими губами.

Вона навіть не глянула в бік друзів і не збиралася цокатися. Її рука здригнулася, коли вона піднесла кружку до рота. Ель здався їй гірким, наче полин, і холодним, як лід. Кожен ковток давався з зусиллям, наче вона пила власну поразку.

— По конях! — скомандував Мідас, опускаючи порожню кружку. — Дорога до «Бурелому» довга, а світанок уже близько! До зустрічі у квітні, колеги!!

Фестиваль Повного Місяця закінчився. Почалася довга дорога додому, де два запеклі вороги тепер мали ділити один дах, один хліб і одну війну.