Серце вітру. Хід ферзем

Темрява. Усі фарби світу зникли. Небо було глухим — ні зір, ні Сонця. Лише важкий, кривавий Місяць завис над горизонтом, мов виразка на тілі ночі. Повітря було густе, просякнуте запахом гнилі, заліза й крові. І ще… Чогось знайомого. Пекучого. Як страх.

Рей ішла, спотикаючись об землю, що скидалася на м’яке болото. Її чоботи чавкали, залишаючи криваві відбитки. Вона озиралася — навкруги ні душі. Лише червоний туман, що облизував її плечі.

— Невадо… — пролунав голос. М’який, шепочучий, майже лагідний. Але з кожною миттю все чіткіший, все ближчий. — Невадо, йди до мене...

Вона вдивилась у морок. І помітила фігуру. Хтось сидів на вигнутому, мертвому дереві — прямо посеред туману. Невідомий, темний, невиразний… Але знайомий.

Рей повільно підійшла. Ноги в’язли у землі. Тіло тремтіло від холоду. Та не страх гнав її — цікавість.

Фігура підняла голову. Шейн. Але не зовсім він.

Його очі світилися пекельним червоним, обличчя було чистим і надто… Гладким. Як у ляльки. Посмішка ледь розтягнула губи — беззвучна, стримана, але хижа.

— Я так радий, — заговорив він. — Нарешті. Нарешті ти з нами. Я знав, що це рано чи пізно відбудеться...

Рей сіла поруч, але не зовсім близько. В її очах — блиск. Не той, що від жаху. Той, що від злості.

— Не з тобою. І не "з вами", — прошипіла вона.

Шейн лише нахилив голову. Погляд його не ворушився. Наче знав відповідь наперед.

— Але ти тут. І ти вже… Не та, ким була. Ми частина тебе. І ти частина нас.

Рей схилила голову набік, ледь усміхнувшись. Очі спалахнули золотом.

— В найтемніші часи... — прошепотіла вона.

І разом із Шейном, в унісон, вона вимовила:

— ...зійде світле Сонце Анархії.

Вона прокинулась із ривком.

Зойк зірвався з вуст. Тіло горіло, піт стікав по скронях. Серце билося, мов барабан на війні. Волога ганчірка, що лежала на чолі, з плюском впала на підлогу.

Рей вдихнула — глибоко, судомно. Світ хитнувся. Стеля. Тьмяне світло. Пахло ліками, димом і... Залізом. Вона була в цілительській палаті.

Голова розривалась. Тіло — мов із вогню. Вона озирнулась, шукаючи щось реальне. Щось… Знайоме.

Поруч, на паралельному ліжку, лежала Джессі. Непритомна. Її бліде обличчя здавалося майже прозорим, груди ледь здіймались. Плече було перемотане бинтами, що вже просочились кров’ю. Вся верхня частина тіла — ніби латана-зшивана.

Рей ковтнула повітря. У голові промайнуло — живі. Живі... Значить, вони в безпеці. Напевно. Але як?.. Як їх донесли?..

Вона ледь-ледь перевела погляд убік… І мало не завила.

Обличчя перед нею. Надто близько.

Очі. Світлі, занадто знайомі. Він з’явився буквально з нізвідки.

— А-ААА! — скрикнула Рей і…

— ААА!! — скрикнув Інк у відповідь, з переляку.

Хрусь.

Її кулак, рефлекторно, вгатив йому просто в підборіддя.

— АЙ!! — Інк зашипів, відступаючи на півкроку. — За що?! Та фантом тебе вхопи, я ж просто стояв!

— Не стояв, а вивалився з нізвідки!! — огризнулась Рей, перелякано хапаючи себе за груди. — Хто так лякає поранених людей?!

— А хто б’є медичних спостерігачів без попередження?! — пробурмотів Інк, обережно потираючи підборіддя. — Я взагалі-то тебе перевірити прийшов. Подякуй, що не з флягою.

— От і йди з флягою. Краще з пивом.

— І льодом. На моє обличчя, — буркнув він, ховаючи усмішку.

Її очі звузились, але в них уже бриніли іскорки. Вона не була певна, скільки з усього сон, скільки — реальність. Але зараз… Усе було відчутним.

Навіть його кулак, що тепер лежав на грудях — ніби щит.

— Як ти? — запитав Інк тихо, після паузи, що зависла в повітрі, мов дим від старої лампи.

Його голос був не тим холодним, відстороненим тоном, до якого звикли інші. Він був... Обережним. М’яким. Майже винним.

Рей не відповіла. Лише мовчки опустилась назад у подушки, зціпивши зуби. Погляд відвела вбік — до тьмяної свічки на тумбі, ніби та раптом стала цікавішою за нього.

— То... Це вже фаза "ігнорування"? — пробував жартувати він, вмощуючись на край її ліжка. — Бо в попередній фазі ти, здається, вдарила мене в підборіддя. Дуже терапевтично.

— Може, треба було сильніше, — буркнула вона, не дивлячись.

— Ага. Тоді б я врешті втратив пам’ять і перестав бути, ну… Собою.

— Шкода, що не втратив, — відповіла Рей швидко, як лезо.

І вже тоді — тиша. Така, що навіть їхнє дихання здавалося недоречним.

Інк опустив погляд. Його плечі трохи осіли.

— Рей, я не прийшов сваритись. Чесно. Просто… Це все зараз таке крихке...

Він стиха видихнув і повів поглядом по стелі.

— Як тільки Брам приніс вас, Джессі ще була при тямі. Вона майже вхопила Дейла за комір — і почала доповідати, як на вишколі. Засідка. Координати. Прямо в дупу Місяця. І те, що вони вже тут. "Чорна Конюшина" майже поруч.

Рей нарешті повела очима до нього, але не обличчям, лише поглядом.

— А наші як відреагували?

— Наші готуються до евакуації. Чекають на розвідників. Морфей... Він півгодини бігав табором, як скажений. Вперше бачив його з таким обличчям. Він не знаходив собі місця. Дейл не відійшов від Джессі ні на хвилину, поки Брут… — він зам’явся, — Поки витягував кулю з її плеча. І взагалі...

Інк ковтнув.

— Він... Дуже довго сидів біля тебе. Мовчки. Доти, доки його не попросили вийти.

Рей ледь здригнулась. Але мовчала.

— Усі були поряд, — додав він. — Всі, хто міг.

— Не всі, — тихо сказала вона.

Інк затих.

— Ти, наприклад, — продовжила вона, повільно, як під дих.

— Рей...

— Я тобі себе довірила, — її голос затремтів, але вона стрималась. — Всю. Без залишку. Навіть ті місця в мені, які я ховала навіть від себе. А ти...

Вона повернулася до нього повністю. Її очі були не злі. Гірше — розчаровані.

— Ти не забажав поділитися навіть головним. Навіть частинкою.

Той аж закляк.

— Хто я для тебе? Просто ще одна... Одна "людська змінна" в твоїй схемі? І скільки таких вже було? Бо, знаєш…

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Я не ідіотка. Я бачила. Відчувала. Але вірила, що коли настане час — ти сам мені скажеш. Ти сам вчив мене... "Всьому свій час". І що?.. Мені треба було дізнатись за інших обставин. Від тіней, від жаху... Що ти не… Ти не людина, Інку. Невже ти дійсно думав, що через це я залишу тебе?

Ці слова зависли між ними, як сокира. Тупа. Тяжка.

Він сидів мовчки. Довго.

Потім повільно простягнув руку, ніби хотів торкнутись її плеча. Але не наважився. Торкнувся ковдри. Його пальці тремтіли.

— Я боявся, — прошепотів він. — Не тебе. Себе. Своєї суті. Твоєї реакції. Бо всі бояться смерті, Рей. А я... Я і є вона.

Його голос був тихим, ледь не шепотом. Але в ньому бриніли ті ноти, що ніколи не звучали в Інковій мові. Надломленість. Молитва.

— Я знав, що цей день прийде. Знав, що правда вирине, як чорнило в воді. Але я тримався. Я наївно вірив, що якщо ти не дізнаєшся — я матиму трохи більше часу. Ще хоч трохи… Щоб бути з тобою. Не як щось безсмертне. А як… Інк.

Рей важко видихнула.

— То це твоє не справжнє ім'я, чи не так? І як тоді... Вас величати?

— Тав. Двадцять другий передвісник Смерті. Але... Я був би радий, якби ти залишила мені Інка. Він мені... Рідніший. Будь ласка?

Дівчина, ледь стримуючи сльози, повільно кивнула. А потім відвернулася, сподіваючись стримати справжнє цунамі емоцій, що ось-ось вирвуться назовні.

Він усміхнувся. Але не щиро. Болісно. І тільки очі в нього блищали. Мовчки.

— Я не хотів тебе зрадити. Я хотів тебе захистити.

Рей опустила голову. Її плечі ледь-ледь здригнулись.

— І як же захищати когось, коли навіть не довіряєш йому істини? — прошепотіла вона.

Інк зітхнув. Дуже повільно. І дуже глибоко. Мовчав. Секунду. Дві. Він наче зупинився десь між вдихом і вибаченням. Нарешті повільно потягнувся вперед — не різко, не нав’язливо — так, ніби боявся, що вона знову відвернеться.

Його долоня торкнулась її руки — не для того, щоб утримати, а щоб просто… Бути поряд. Тепло шкіри, таке дивне й справжнє після довгих годин тривоги, змусило його повільно зімкнути пальці.

— Я не знав, як це зробити. У мене ніколи такого не було. Я... Розгубився, — сказав він тихо. — Як сказати тобі: «Привіт, я твоє найбільше майбутнє жахіття з обличчям коханого».

— Це не… Романтично.

— Згоден.

Рей не відвела руки. Але й не відповіла жестом.

Інк продовжив — голос його хрипів у горлі, ніби слова проходили через вугілля.

— Усі втікають від смерті. Хтось на коні, хтось — у вірші, хтось у дитячому сміху. А я... Я і є те, від чого всі тікають. Розумієш? Я... Всю вічність вимушений бути один. Я не хочу цієї участі. І коли зустрів тебе, я зрозумів, що... Не хочу більше цієї ролі. Я просто хочу бути як ви. Людиною. Вільним. Як ти...

Він підняв голову, подивився на неї. Тільки зараз помітив: її щока трохи подряпана, тоненька смужка крові вже підсохла. Він простяг другу руку — дуже повільно, пальцями торкнувся краю тієї подряпини. Ледь-ледь.

— Я хотів, щоб ти дивилась на мене не як на обрій. А як на будинок. На того, хто буде тут, навіть коли все вибухне. Я думав, що можу заховати правду за усмішками й іронією. Що цього вистачить...

Рей заплющила очі. Її обличчя стало кам’яним. Але зла в ньому не залишилось — тільки виснаження.

— А мені не вистачило тебе, — прошепотіла вона. — Просто тебе. Справжнього.

Він злегка нахилився ближче. Їхні чола майже торкались.

— Я тут, — сказав він.

Її вуста сіпнулись. Наче хотіли щось відповісти, але застрягли в тиші. Тиша була беззвучною боротьбою — між тим, що болить, і тим, що ще жевріє.

Він усе ще тримав її за руку. Його великий палець провів коротку, ледь відчутну дугу по тильній стороні її долоні.

Торкання — таке крихке, як дотик сну.

— Якби я міг, — прошепотів він. — Я би став людиною. Смертним. Не заради себе. А щоб ти не мусила сумніватись, що твоє серце віддане не тіні.

Рей видихнула повітря. Тихо. Глибоко. Її пальці не стискали його. Але й не відпускали.

На мить їхні погляди зустрілись. І щось у ній… Трохи змінилось. Не пробачення. Але тріщина в стіні. Легка. Небезпечна. Сподівання.

— Ти коли-небудь збрешеш мені ще? — запитала вона, не з відчаєм. З втомленою прямотою.

Інк похитав головою.

— Ні.

— Навіть якщо правда болітиме?

— Тим більше.

— Добре, — сказала вона. — Вірю.

Інк зітхнув. Дуже повільно. І дуже глибоко.

Він підвівся. Його пальці затримались на краю ковдри.

— Я скажу іншим, що ти вже при свідомості, — мовив він тихо. — Треба зібратися. Штаб вже шепоче про втечу.

Рей нічого не відповіла. Інк дивився на неї ще секунду. Потім ще одну. Її обличчя залишалось непроникним. Але він знав: щось у ній уже не так холодно, як хвилину тому.

— Я... — він хотів щось додати, але передумав.

Лише коротко кивнув і пішов до дверей. Його кроки майже нечутні. Але вага його відходу була важка.

Уже біля дверей він зупинився, злегка обернувся. Його голос був майже невиразний:

— Навіть якщо все згорить... Я все одно обрав би тебе.

Двері за ним зачинились тихо. І в кімнаті знову стало глухо.

У палаті знову запанувала тиша.

Не просто відсутність звуків — справжній вакуум.

Тиша така, що тисне на вуха. Ніби повітря стало густим, майже твердим. Кожен подих луною стукав у грудях. Світ навколо став сірим, приглушеним — не від браку світла, а від якогось внутрішнього згасання.

Рей лежала нерухомо. Її груди піднімались уривчасто, неслухняно.

Серце билося як оскаженіле — не від болю, ні. Біль був поруч, як фоновий шум. Це було щось інше. Щось ізсередини. Як гул. Як ехо чогось незрозумілого, що ще не вийшло на поверхню.

Вона не одразу помітила, що стисла кулаки. Сильно. Так, що нігті врізались у долоні.

Повільно розтисла. Потім знову. Рух наче чужий, ніби не вона керує своїм тілом, а хтось інший, обережний, наче вперше пробує його зсередини.

Нарешті вона сіла. Повільно, наче її тіло було наповнене камінням. Спина затріщала довгим, тягучим болем. Плечі зойкнули від напруги. Голова — важка, мов у воді. Кожен рух, мов через багно.

Ноги здригнулись, коли вона спробувала встать з ліжка. Коліна підкосились, і лише коли пальці торкнулись краю матрацу, вона встояла. Плечі вгнулись. Дихання збилось, груди стисло так, що довелось ковтати повітря ротом, як після бігу.

Повітря було гірке. Насичене трав’яною гіркотою, потом і чимось стерильним — як у старих лікарнях. Гіркота наче запікалась у носі. Рей ступила перший крок. Потім ще один.

Підлога під ногами здалась нестійкою, мов рухалась разом із нею. Стіна, мов єдина опора в усьому світі, стала плечем, на яке можна спертись. І вона сперлась. Не тільки тілом, а й думками.

Вона повільно дійшла до другого ліжка. До Джессі.

Світ на мить стиснувся до цього одного силуету — блідого, мов небо перед хуртовиною.

Її подруга лежала нерухомо, лише груди ледь підіймались, як у дитини. Плече перемотане — бинти не білосніжні, як на початку, а вже рожево-бурі. Біль пройшов повз неї — і залишився всередині.

Рей нахилилась до Джессі. Тіло знову здригнулось, але вона не відступила. Долоня тремтіла, коли потягнулась до руки подруги. Вона стисла її легко, ніжно. Наче боялась, що надто сильне натискання зламає все.

Жодної відповіді. Тільки пульс.

Тонкий. Ледь помітний. Як нитка між світами. Рей не відводила очей.

І раптом нахилилась. Її чоло торкнулось чола Джессі.

Тепло до тепла. Дихання до дихання. Не як молитва. Не як прощання. Як присутність. Як: "Я тут. Я з тобою. Я ще є".

Її очі заплющились. І в ту ж мить...

"...і зійде Сонце Анархії..."

Голос не прозвучав зовні.

Він вирвався з глибини. Різкий, фантомний, як скрегіт леза по склу.

Голос, знайомий до болю.

Слова, що колись прорізали її свідомість крізь сон — тепер звучали прямо в голові.

Рей різко видихнула, мов її вдарило струмом.

— Ні… — хрипко прошепотіла вона. — Ні, цього не буде... Ніколи...

Вона відскочила назад. Відштовхнулась рукою від краю ліжка, відкинулась у бік, ніби від гарячого вугілля. Її груди ходили ходором, очі розширились. Подих збився. Світ затремтів — ніби на краях зору щось рухалося, повзло, обертаючись. Плями. Тіні. Примари.

Вона хапалась за повітря, ніби воно могло повернути їй рівновагу.

— Це сон... Це просто... Зла нечисть, фантоми...

Її пальці тремтіли. Вона обхопила голову руками, намагаючись зупинити цей гул, цей шепіт, цей… Подих ізсередини, що належав не їй.

Але шепіт ще лунав. Уже не словами. Вібрацією. Як перший гул землетрусу.

І тільки тоді, коли її плечі почали стискатися від внутрішнього холоду…

Двері розчахнулись. Грубо. Різко. І…

— Що ти, демоничка, твориш?! — загуркотів голос, який не можна було сплутати.

Брутус.

Широкоплечий, з перев’язаною долонею і в руці — шмат ганчірки, мов бойовий штандарт. Він кульгав, але не сповільнювався. Його лице було перекошене — не гнівом, а страхом, замаскованим під сварку.

— Я тебе ледь відігрів, в тебе передсмертна температура, а вже бігаєш, мов нічого не було?! Та мені, може, ще треба ногу собі пришити, але я приперся — а ти тут лізеш до людей! У тебе пульс є?! Може, перевіримо?!

Він майже швиргнув ганчірку об землю, кинувся до неї й загнув пальцем у повітрі:

— Лягай. Негайно. Бо інакше я ляжу на тебе сам, і триматиму, поки не відпочинеш хоч півгодини!

Рей кліпнула очима. Її губи ворушились — але слів не було. Вона не могла сказати, що злякалась. Не його — себе. Тіней. Шепоту.

Брут дивився на неї ще мить — і в очах його щось опустилось. М’яке. Болюче. Він затих, опустив руки.

— Ти хочеш бути сильною. Я знаю. Але сила — це знати, коли падати, — пробурмотів він уже майже пошепки. — І я не витягував тебе з того світу, щоб ти впала знову сама.

Він обережно поправив подушку на її ліжку. Мовчки. І в саме цю мить...

В кімнату увірвалася друга фігура.

— Рей?! Рей!! — голос Морфея аж тріснув.

Його очі метали блискавки, а пальці — судомно смикали комір. Обличчя біле, як крейда, ніби він ще досі не вірив у те, що бачить.

— Я… Я бачив, як тебе несуть… — він ковтнув повітря, підступив ближче, ніби боявся, що вона стала фантомом. — І ти була… була Як...

Він не зміг продовжити. Просто завмер. І швидко, як хлопчисько, що зганьбився, відвернувся, потер очі.

— Я... думав, що вже... Все, — прошепотів він. — І що ми навіть не попрощаємось.

Рей ледь посміхнулась. Слабко.

— Я ще тут, Морфею. Не встигнеш позбутися.

Він гмикнув. Потім притиснув долоню до грудей і зітхнув із силою трьох драм.

— Мені потрібно лягти. Помирайте в інший день, добре? Років так через п'ятдесят. В теплому ліжку, в оточенні друзів і сім'ї. Я сьогодні не витягну.

Він побрів до вікна і став, повернувшись спиною — тримаючись за підвіконня, щоби не здригнутись. Але плечі його тремтіли.

А тоді, мов тінь, що рухається раніше, ніж помітна, з'явився третій.

Дейл.

Просто переступив поріг — і, побачивши Рей, що сповзла на підлогу поруч з ліжком Джессі, підійшов і міцно її обійняв.

Без зайвих церемоній. Без запитань. Тільки тепло рук — тихе, стримане, справжнє.

Рей завмерла. Її очі розширились. Цей чоловік не був тим, кого вона асоціювала з ніжністю. З обіймами. Він завжди здавався трохи осторонь, трохи в тіні — заглиблений у свої думи. А тут тепло.

— Я… — почала вона, але зупинилась. — Що це взагалі?

— Ти жива, — прошепотів він їй на вухо. — Ти дихаєш. І я це відчуваю.

Вона хотіла відповісти жартом. Як завжди. Як бронею.

Але цього разу… Нічого не злетіло з язика.

Він відсторонився рівно настільки, щоб подивитись їй в очі, і одразу ж перевів погляд на бинти на її боці.

— Не смій знову вставати. Якщо хочеш, я сам принесу все, що треба. Навіть повітря.

— Джессі більше дісталося, — прошепотіла Рей, хапаючись за логіку, як за рятувальний круг.

— Джессі без тебе б не дійшла, — відповів Дейл. — А я...

Він усміхнувся. Тихо, мовби з себе.

— Я ще ніколи так не радів, що хтось просто... Живий.

Рей опустила погляд. Її плечі трохи зімкнулись.

— Ти ще довго триматимеш мене так, наче я з кришталю? — буркнула вона, боком зиркнувши на Дейла, що все ще обережно тримав її за плечі.

— Я просто перевіряю, чи ти не фантом. Бо вже годину в мене в голові крутилась версія, де все це — або марення, або галюцинації на спиртових парах Брутуса.

— Ей! — почувся з кутка ображений голос. — Це була медична настоянка. На дягелі. І шипшині. І... Ще якійсь штуці з пліснявої бочки.

Рей пирснула, але від сміху одразу скривилась — ребра знову нагадали про себе. Вона втиснула лікоть у бік.

— Що з тобою? — Дейл присів на одне коліно, почавши оглядати її.

— Все нормально, я просто забула, що всередині мене ще концерт на дві кулі й пошкоджене его.

Морфей підняв голову, не відходячи від вікна:

— Якщо твоє его пошкоджене, то я — бойова галка.

— Хочеш я тебе намалюю? — Рей підморгнула йому. — Така собі галка з пафосом. Чорно-синя. На спині напис "контрабас емоцій".

— Та ну! — Брутус хрюкнув. — Це мені на плащ! Пишіть: "Медик. Грізний. Недооцінений. І пахну полином."

— Пахнеш, як якщо б хтось розлив аптеку й підпалив, — пробурмотів Морфей.

— А ну геть! — махнув рукою Брутус. — Я вас усіх зашивав. Знаєте, як це страшно — тримати в руках твою селезінку й думати, що вона зараз чхне?!

— До селезінки ще ніколи не доходило, — буркнув Морфей.

— Ще пара слів і дійде!

Рей відвела погляд. Очі зволожились, але вона сховала це за напівусмішкою.

— Бруте... Дякую. Без жартів.

— Та пфф, — махнув той. — Це моя робота. Я як швачка, тільки з характером і без ниток для вишивки.

Пауза. Коротка. З тишею, але вже теплою.

Дейл знову дивився на Рей. І в його погляді вже не було тривоги — тільки полегшення, замішане з подивом.

— Ти справді встала, хоча ледь не померла.

— Ну... Я така. Особлива. Ти ж знаєш. Надійна, як лівий черевик в дощ.

Морфей пирснув від сміху. Дівчина зітхнула, знову вперлась спиною в ліжко й прикрила очі. Її плечі тремтіли від втоми, але вона вже не була сама. Тут був хаос, жарти, дивний затишок.

— Знаєте, що дивно? — пробурмотіла вона. — Я боялася померти. Але тепер чомусь боюсь знову жити.

Брут, що саме щось порпався в ящику, зупинився.

— Це нормально, — буркнув він. — Ми всі боїмось жити після того, як майже не померли. Але потім, зазвичай, хочемо їсти. А от це вже знак, що вигоїмось.

— Я не голодна, — сказала Рей. — Просто… Хочу кави. І фісташки.

Морфей подав голос з вікна:

— Ой, каву? У нашому становищі? Тільки якщо на травах, з присмаком паніки й домішкою нічного чергування.

— І ще з ароматом спалених нервів. Це, між іншим, фірмовий смак Дейла, — додала Рей, ледве стримуючи усмішку.

— Я не варю каву, я варю стратегії, — відповів той, з цілком серйозним виглядом. Але його очі сміялись.

— Майте совість, дайте у відключці полежати... — прохрипіло раптом із боку ліжка.

Голос був сипкий, надтріснутий, наче стара струна, але сповнений звичного характеру. Усі завмерли.

Рей повільно повернула голову. Брут аж завмер над ящиком, і тільки Морфей, що досі стояв біля вікна, спочатку не повірив.

А потім — наче щось вибухнуло всередині нього.

— Джессі?! — видихнув він. — Джессі!!!

Він кинувся до її ліжка, спіткнувся об шкіряну сумку, ледь не розвалив усі ліки на столику, опустився поруч і схопив її за руку, за плече, за щоку — ніби не міг визначитись, що саме тримати.

— Ти тут, ти жива, ти… Ти дивишся на мене, а я ще не знепритомнів — значить, це не сон!!

— Агов, лицарю трагедії, — хрипко буркнула Джессі, примружуючись. — Одне питання. Скільки ми так провалялися і де "Чорна Конюшина"? Бо від твоєї паніки в мене починає кров дзвеніти.

— Та я ж... Я думав, що... — почав він плутано. Його очі блищали, губи тремтіли. — Я вже писав в голові некролог! І другу частину балади! І...

— А я пишу в голові прокльони, — пробубоніла вона. — Почни зачитувати — і я доб’ю другу строфу.

У цю мить Брутус буквально вхопив Морфея за шкірку і відтягнув від Джессі так, ніби відривав собаку від каструлі.

— Відійди, дурень закоханий! Не треба цілувати її, як ікону, в тебе язик не стерильний.

— Це не поцілунок, це обряд! — намагався викрутитись той, але Брут уже штовхнув його на табурет.

Морфей сидів, дихаючи, мов ковальський міх, а потім…

— Нащо вас туди понесло, дурепи?! — рвонуло з нього раптово. — З головою все добре?!?

Він підвівся знову — тепер уже не з ніжністю, а з вибухом емоцій, що рвались із нього, як повітря з проколотого бурдюка.

— Ви ледь не втопилися! Обоє! Ви що, вважаєте, що я просто декоративний шептун на варті?! Я не дозволю тобі померти раніше мене, Джессі, ти чуєш?!

— Тоді тобі доведеться бути безсмертним, — відказала вона різко. — Бо я все одно перша лізтиму в біду. Звичка. Іди привчайся.

— Звичка?! — заверещав фальцетом Морфей. — Звичка — це коли ти ввечері читаєш перед сном! А не коли ти летиш у засідку з мрією криваво розпластатися на снігу!

— Ну пробач, що не люблю помирати буденно, — хмикнула Джессі, — в ліжку, серед в’язання та ромашкового чаю.

— Ромашка знімає стрес! — закричав Морфей, вже майже на межі істерики.

— А ти ні, — пробурмотіла вона, знову заплющивши очі. — Ти тільки підвищуєш тиск.

— Мені особливо, — буркнула Рей, притуливши долоню до свого чола. — І температуру заодно. Бруте, в мене мабуть вже всі п'ятдесят шість.

— Ти тут давай не цейво.... Не ворожи. І ляж, або я сам тебе вкладу. З температурою не бігають, — буркнув Брутус, а потім знову втиснув Морфея назад на табурет. — А ти, геть звідси.

Рей знехотя повернулась до свого ліжка, і хоча біль досі пульсував у всьому тілі, не могла не посміхатись. Непомітно, гірко — але все ж.

Морфей вдихнув повітря, випустив, ще раз вдихнув… А тоді різко піднявся.

— Ну й гаразд! Ну й піду!

— Нарешті щось розумне, — буркнув медик.

Джессі встигла ще прошепотіти вслід:

— Якщо підеш — візьми щось солодке. Або хоч трохи терпіння.

— Я візьму траву, — буркнув Морфей, виходячи. — Валеріану. І відро.

Двері грюкнули. Тиша.

— Ну, — прошепотіла Джессі. — У нас, принаймні, точно є двоє чоловіків, готових за нас померти.

— У нас? — Рей підняла брову. — Та я з Інком досі не вирішила, чи я його люблю, чи насправді хочу кинути в чан з філософією.

— Це взаємне, — хрипко засміялася Джессі. — Тобто, ідеально.

Брут важко сів на лаву, втер лоба.

— Ідеально, каже… А в мене серце вже сіпається, як у білки з перенапруження. Хай тільки хтось ще раз спробує впасти в кому — я ляжу поруч, і тоді ви мене рятуватимете.

Двері в палату розчахнулись з таким грохотом, ніби хтось вибив їх плечем. А може, так і було.

— Джессі?! Рей?! — першим влетів Зак, в очах паніка, за спиною вітром занесло Юну, Білла та Вайпера.

— О, свята Брутева настоянка... — буркнув цілитель, витираючи лоба. — Скільки ще людей може вміститись у цій кімнаті?! Проводьте жеребкування, хто зайвий.

Юна швидко забігачала очами по кімнаті, оцінюючи стан дівчат:

— Нам доповіли, що ви... Ви...

Зак майже ковзнув до ліжка Джессі на колінах.

— Ти жива? Ти… — він вхопився за край ковдри, ніби це могло її втримати в реальності. — Наставнице… Я… Я думав…

Він не договорив, але очі його горіли щемом і полегшенням водночас.

— Ти, я бачу, вже теж встиг вирости в драматурга, — хрипко усміхнулась Джессі. — Хочеш, я в наступний раз не прокинуся, і тоді твої репліки зазвучать ще переконливіше?

— Я вчусь у найкращих, — прошепотів він, і хоч це був жарт, в його голосі бриніли сльози.

Білл стояв за кілька кроків, мов укопаний. Його погляд ковзнув від Рей до Джессі — і зупинився.

Вона зустріла його очі з тим самим поглядом, що колись змушував його мовчати довше, ніж хотілось.

І хоч жоден не сказав і слова — між ними щось зімкнулось.

Стара, болюча нитка, яку обірвали не до кінця.

Юна ж уже обіймала Рей, але не ніжно, а так, як обіймаєш подругу, яку хочеш стуснути і поцілувати одночасно.

— І чого ви завжди йдете вперед без нас? — просичала вона. — Нам же тільки вас і не вистачало в комі!

— Рей завжди любила на себе тягнути увагу, — відповіла Джессі замість неї. — А я просто… Підтримала старшу.

— Фантом забирай, — прошепотів Білл, нарешті вдихнувши. — Я думав, ми запізнились.

— Ну, ми тут, — кинув Вайпер. — А от де не тут — то Конюшина. Вони залишили тільки порожній штаб і багато слідів. Ми з ними ледь не зіткнулись.

— Вони рушили на південь. До нас, — додала Юна. — Але трохи змінили напрям. Ми на них ледве не нарвались на перевалі.

— Добре хоч, що ні вони на нас, — додав Зак. — Хоча я ще ніколи не біг так швидко в житті.

— Це не ти біг, це я тягнув тебе за шкірку, — хмикнув Вайпер. — Дякуй моїм м’язам і страху смерті.

Білл зробив крок ближче. Його погляд ковзнув по обличчю Джессі — мов хотів щось сказати, але не знайшов слів. Нарешті він зібрався:

— Ми були десь у трьох годинах шляху позаду них. Але вони, здається, зрізали через оту ущелину за три милі від нас на північ. Вони майже тут.

— А ми вже переконалися, — хмикнула Рей, обережно поправляючи плече. — Їхні пастки теплі, як свіжоспечений хліб.

— І з приправами, — додала Джессі. — Гарненько так приправили кулею і втопленням. Дуже гостинно.

— Це було близько. Дуже. — сказав Білл, дивлячись їй просто в очі.

Джессі витримала паузу, не опускаючи погляд.

Мовчанка. І всі ніби це відчули.

— Ой, ну почалося… — пробурмотів Брутус, встаючи. — Я краще піду підготую зілля. І знайду собі валеріану.

Вайпер зітхнув, вмостившись на підвіконня:

— А я лишусь. У цьому кабінеті драми явно буде ще кілька епізодів.

Тим часом штаб гудів, як осиний вулик перед бурею.

Морфей ішов коридорами швидко, крок за кроком. В його руках був список: подертий клапоть паперу з десятками відміток. Час від часу він ставив галочки, шкрябаючи олівцем.

— Сховище? Перевірено. Зброя? Зібрано. Дельтаплани? Зібрано. Продовольство? Максимум на три дні. Кінні розвідники? — він бурмотів сам до себе, наче мав потребу почути слова вголос, аби повірити, що все це справжнє.

У його погляді читалась напруга — така, що вібрувала просто в повітрі.

— Морфею, — тихий голос позаду змусив його зупинитися.

Він обернувся різко. Інк стояв за спиною, мов тінь, яка щойно з’явилась з повітря.

— Допомога треба? — запитав той тихо.

Морфей ледь-ледь нахилив голову. На мить його губи сіпнулись, але не усмішкою — чимось глибшим.

— Привіт, друже... Можливо, тільки моральна.

— Завжди поруч, — слабо усміхнувся Інк, підморгнувши.

Морфей знову пішов коридором — Інк пішов поруч. Їхні кроки лунали в унісон.

— Я... — почав глашатай, але не закінчив. — Я не знаю, що буде далі. Але знаю точно — якщо ми ще раз ризикнемо кимось із них...

— Не буде "якщо", — відповів Інк рівно. — Ми витягли їх. Цього разу.

— А наступного? — Морфей різко зупинився. Його погляд — майже вогонь. — Ти бачив Джессі? Ти бачив її руки? Це не просто втома. Це край. І Рей...

Він затнувся.

Інк не відповів. Лише опустив очі. Його руки мимоволі зімкнулись за спиною. У грудях — щось тепле. Щось рідкісне. Полегшення.

Рей жива. Жива. І це головне.

— Я... Не знаю, як пояснити, — тихо сказав він. — Але я встиг. Ми встигли. І я вдячний кожному з вас. Навіть... — він зітхнув. — Навіть собі.

Морфей пробурмотів щось нечітке, схоже на «оце так его», і вже збирався рушити далі, коли коридором їм назустріч пройшли двоє.

Брам — в масивному плащі, завжди тихий. І Шин — прямий, мов лезо.

Перший кивнув коротко Морфею. Той відповів так само — швидко, майже автоматично.

Шин пройшов трохи повільніше. І, не зупиняючись, ковзнув поглядом по Інку. Погляд — мов ніж, холодний, гострий. Оцінюючий. Той не змигнув. Лише гордо, майже з викликом, відвів погляд убік.

Шин, проходячи повз, ледь помітно всміхнувся. Тиша між ними тривала секунду. А потім зникла, як і Шин з Брамом за поворотом.

Морфей перевів подих.

— Що то за мила ненависть між вами? — кинув він у бік Інка.

Той злегка підняв плечі.

— Деякі люди народжуються, щоб не домовитись.

— Або вбити одне одного?

— Можливо. Але не сьогодні.

— І не в моєму штабі, — кинув Морфей і знову рушив вперед. — Бо у нас є набагато цікавіша загроза.

Повітря на дворі було густим. Вечір тиснув не кольором, а вагою — таким собі чорнильним небом, що налягало на плечі.

Морфей і Інк вийшли з дверей будівлі, не домовляючись — просто вийшли. Ноги самі винесли, мов треба було вдихнути хоч ковток того гіркого повітря, що пахло соснами, гаром і втечею.

Небо повільно вбирало в себе світло. Далеко на заході ще тлів багряно-рудий обрій, але й той гаснув, мов згорілий вуглик.

— Не люблю, коли вечір такий тихий, — сказав Морфей, обмацуючи поглядом горизонт. — Ніби щось чекає.

Інк став поруч, руки в кишенях, погляд пильний.

— Так воно і є, — озвався він. — Хтось чекає, а ми ще тут.

Морфей зітхнув. Провів долонею по волоссю, ніби хотів стерти втому з чола.

— І що далі? Ти ж бачиш, в нас не штаб, а набір розкиданих валіз. Половина людей ще не зібрана. Куди бігти? Як? І головне — коли?

Він повернувся до Інка, і вперше за довгий час у його голосі з’явилось щось, схоже на страх.

— Скільки в нас лишилось часу, га? Як ти думаєш?

Інк хотів відповісти.

Але небо зробило це першим.

Птахи. Спочатку — одна чорна стрічка над верхівками дерев. Потім — друга. Третя. І за кілька секунд — величезна хмара, мов небо розсипалось пір’ям. Вони зчинили панічний вереск і рвонули вбік, наче врятуватися можна було лише в хаосі.

Обидва завмерли.

— Це... Не просто птахи, — сказав Морфей хрипло.

І тоді — стукіт. Глухий, далекий. Якби хтось бив по барабану з-під землі. Спочатку просто ритм. Потім — ще один. І ще. Швидший. Ближчий.

— Копита, — прошепотів Інк.

І в ту ж мить…

Земля здригнулась. Спершу ледь-ледь. Потім — чітко. Глибоко. Немов у нутрощах світу щось прокидалось.

І ще за мить…

— Що це... — почав Морфей, але не встиг.

Небо вибухнуло. Спалахнула північ — не світлом, а полум’ям. Із тіні лісу, мов з нутра пекла, вистрілили вогняні стріли — сотні, а може й тисячі. Вони летіли високо і стрімко, шиплячи крізь повітря, як змії.

Інк завмер на півкроці, очі розширились.

— Ми не просто не встигли, — сказав він тихо. — Ми вже запізнились...

— Напад!!! — заревів Морфей, розвертаючись і кидаючись назад у двері штабу. — Усі на коней, негайно!! Всім виходити!!! Готувати втечу!! Це вони!!!

— Підняти сигнал!! Тривога!!! — голос Інка злився з його, і обидва помчали коридорами, перегукуючись з охороною, підіймаючи табір.

Усередині штабу вирувало пекло.

Крики, гуркіт, металевий дзенькіт — усе зливалося в один суцільний гул, мов саме повітря здригалося від страху. Люди бігали з вузлами речей, з мечами, з уламками планів. Хтось виносив карти, хтось шукав сідла, хтось просто стояв посеред коридору, не в змозі зорієнтуватися.

Біля центрального входу стояв Морфей, нервово стискаючи в руці уламок дерев’яної вішалки, який, здавалось, мав би бути списом, шаблею або хоча б символом порядку. Його очі бігали, губи шепотіли список людей, що ще не були біля коней.

Поруч, трохи осторонь, стояв Інк — мовчазний, але напружений, мов тятива. Чіткий, готовий. Лише його пальці ритмічно барабанили по руків’ю кинджала — ледь помітно, але невпинно.

— Де Брут?! — гаркнув Морфей. — Він мав бути з сідлами та аптечками ще п'ять хвилин тому!

— Він у східному крилі, — спокійно мовив Інк, не повертаючи голови. — Бачив його з підсумками й... Чимось зеленим. Може, жаба. Не здивуюсь.

— Жаба?! — Морфей замружив очі. — Чудово! Залишимо її як талісман, коли нас тут підіжарять на вертелі!

У цю мить з дальнього коридору, ковзаючи по плитці, вилетів Дейл. Він був блідий, волосся спітніло, очі — повні паніки. Майже врізався в стіну, спершись на неї плечем.

— Морфею! — хрипло вигукнув він. — Я не знаю, як вони будуть їхати! Вони... Вони ледве тримаються на ногах!

— Що?! — Морфей підскочив ближче. — Дівчата? Обидві?

Дейл кивнув, згрібаючи повітря долонями, ніби воно могло дати відповідь.

— Їм гірше!! У Джессі майже лихоманка, пульс скаче, вона каже, що чує голоси. А Рей просто... Вона вся на зубах. Як, як вони...

— Вони сильніші, ніж ми думаємо, — тихо вставив Інк, погляд його ковзнув до дверей кімнати.

— Справа не в силі, — роздратовано викинув Морфей. — Це про тіло. Про сухожилля, м’язи, кістки, які не пережили ніч. Ти бачив, як вона дихала, коли її тільки вклали в ліжко?

— Я бачив, як вона дихає зараз, — мовив Інк, тонким, майже загрозливим голосом. — І цього достатньо.

— Достатньо для чого? Щоб померти на сідлі, як герой? — Морфей аж стис кулаки. — Може, нам слід... Придума—

— Що? Посадити їх у кошик на повітряній кулі?! — раптом обірвав його Дейл. — Нам нема чим жертвувати! В нас — хвилини. Можеш крутити карти, можеш лічити кінські хвости — але коли сюди увірвуться пси з Конюшини, все, що ми не винесли на собі, буде спалене. Включаючи нас. Небула... Я знаю її. Вона б'є двічі. І вдруге — по кришці труни.

Пауза. Секунда вічності.

І саме в цю мить... До них підійшли троє. По середині — Брутус.

Високий, похмурий, задиханий. Його рука підтримувала Рей, а інша — Джессі, вся спітніла, поблідла, з вологим чорним пасмом волосся на чолі. Всі троє трималися один за одного, мовби між ними струм.

— Час? — вичавила Рей, ледве стоячи.

— Не чекає, — відповів Інк, не зрушуючи з місця, але голос його м’яко зламався.

Рей стисла щелепи. Джессі важко перевела погляд на Дейла, і той уже біг до неї.

— Ми винесемо себе, — прошепотіла Джессі, хитаючись. — Ми вже це робили. Ти просто йди поряд.

Рей похитнулась і сперлась об стіну, дихаючи важко, нерівно. Її плечі здригались — від болю, втоми, напруги, що насіла, мов каміння.

З неба впали перші вогняні стріли.

Вони вдарили по даху з сухим тріском, наче хтось ламав ребра цієї будівлі. Полум’я зайнялось одразу. Дим, спека, тріск. Все змішалось.

Джессі стояла хитаючись, тремтячи. Рука — на плечі Дейла. Але її погляд… Вже не тут.

Він став відстороненим. Далеким.

Її зіниці затуманились, губи сіпнулись. Потім…

— Палац… — прошепотіла вона. — Батько… Вогонь…

Рей одразу обернулась.

— Джессі? Гей… Джесс, це тут! Не зараз!

— Ні… Не знову… — її подих урвався. Очі скляні, плечі скуті. — Не тут… Я… Я не можу… Він палав… Я чула… Його крик…

Дейл уже діяв. Він мовчки підхопив її на руки, обережно, але впевнено. Джессі слабо опиралась — не фізично, а всередині. Її губи ще щось шепотіли, але тіло вже здавалося ватяним.

— Я понесу тебе, — сказав він тихо, в її скроню. — Це не палац. Це вже інше місце. І я тут. Як і тоді.

Його очі ковзнули на Інка.

— Не відставай. Потурбуйся про неї... Будь ласка.

І саме в цю мить — ще один удар. Східний кут штабу спалахнув, немов димовий факел. Люди заволали.

Полум’я вибухнуло у вікнах. Вогонь і страх наблизились на відстань подиху.

Інк кивнув Дейлу, і коли ті зникли надворі, він мовчки підійшов ближче до Рей. Його рухи були тихими, мов тінь, але впевненими. Він зупинився перед нею, не доторкаючись, але так близько, що вона могла відчути його подих.

— Ти не поїдеш сама, — сказав він. Його голос був тихий, але у ньому вібрувала сталь.

Рей не відповіла. Тільки звела брову, намагаючись триматися рівно. Слабкість щосекунди здавалась зрадницею в тілі.

— Головна ціль Небули — ти, — продовжив Інк. — Вони не зупиняться, поки не зловлять. Але вони не зможуть. Не сьогодні. Не коли ти зі мною.

Він зробив крок і, не чекаючи дозволу, опустився, вже готуючись підхопити її на руки. Рей здригнулась, вдарила його кулаком по плечу — не сильно, але з характером.

— Я ще можу ходити! — огризнулась вона.

Інк зупинився. Подивився на неї згори вниз, не опускаючи рук.

— Я знаю. Але зараз не час доводити. Зараз час виживати.

— І я не просила тебе, — додала вона, стискаючи зуби.

— Знаю й це, — сказав він рівно. — Але прошу я. Дозволь.

Його очі зустрілись з її. У них не було надриву, ані образ — лише глибоке, спокійне прохання.

Беззахисне.

— Я розумію, що ти ще сердишся. І маєш на це право. Але, Рей… Довірся мені. Хоча б зараз. Хоча б тут. Я не підведу.

Дівчина завмерла. Її подих ще пульсував у грудях. Вона довго дивилась на нього — шукаючи тріщину, фальш, обман.

Не знайшла.

— Це останній раз, коли я даю себе нести, — пробурмотіла вона нарешті. — Наступного разу я тебе сама понесу. У мішку.

Інк усміхнувся. Тонко. Майже непомітно.

— Домовились.

Він швидко підхопив її, притис до грудей і рвонув уперед, у коридор, що вже дихав вогнем.

Морфей провів поглядом Інка з Рей і нарешті швидко закинув руку Брута собі на плече.

— Що ти робиш?! — зашипів цілитель.

— Я виведу тебе. І більше не кину. Ніколи, — твердо мовив Морфей, міцно підтримуючи кульгавого товариша.

— Я сам вийду, не роби з мене безпомічного!!

— Не зараз, Бруте. Йди. Я не вийду звідси без тебе. Ясно?

На мить губа похмурого цілителя сіпнулася. Очі зволожилися. Куточки губ створили подобу усмішці:

— Дякую... Бовдуре.

Морфей усміхнувся:

— Ну як завжди.

— Я не міг втриматися, Бене. Справді... Дякую.

Як тільки вони вийшли на вулицю, до них підбігли запорошені, збурені, майже задихані Зак, Кошмарик, Акі й Еш.

Їхні обличчя були злиті у вираз страху й рішучості.

— Вони не тільки зі сходу! — випалила Еш, майже задихаючись. — Я чую копита… Багато. Із заходу! Цілими хвилями! Сотні!

— Це капкан. Нас заплутали, заманили. Коли ми вийдемо — ми вже в середині кільця, — кинув Акі, озираючись.

Морфей зітхнув. Погляд його потемнів, а очі забігали по території, ніби малював ними карту.

— Східна лінія, скоріш за все, ударна. Західний фланг — затискач. Це класика. Клин кавалерії. Вони йдуть назустріч одне одному. Зімкнути кільце. Змусити нас тікати назад — просто в їхній вогонь. І лучники… Фантом їх дери, лучники нас не просто спалюють. Вони нас заганяють, як стадо.

— Вони не хочуть, щоб ми вийшли, — хрипко додав Брут. — Вони хочуть, щоб ми залишились. І згоріли.

— Кляті шакали, — просичала Еш, стискаючи кулак. Її лице побіліло від гніву. — Це не наступ. Це страта.

— Побіжим на південь, — зробив короткий висновок Морфей. — Це єдиний варіант, при якому ми можемо вижити.

— Вони нас і гонять на південь, — почухав потилицю Кошмарик. — Це буде дуже довга погоня.

— Але це шанс. На схід і захід нам замовлена дорога в потойбічний світ. На північ, в лігво ворога — тим паче.

Повисла незручна тиша. Але коли здалеку почувся бойовий клич ворогів, які вже майже наздогнали їх, ніхто вже не зволікав. Вони побігли. А небо ще сипало і сипало стрілами, наче світ вирішив стерти їх із карти. Але поки вони бігли — на карті ще лишалось життя.

Стеля штабу вже вигиналась від жару, як розжарений метал. Вогонь хапав балки, лизав двері, шматував повітря, мов голодний звір.

— По конях!!! — пролунав командний голос Морфея. — Не озиратися!! Курс на південь!!! Повний вперед!

Гуркіт копит. Скрегіт зброї. Людські крики, зойки коней. І все — під акомпанемент стріл, що падали з неба, мов кривава злива.

Інк тримав Рей, посаджену перед собою. Його руки обіймали її міцно, майже непомітно — не як коханець, а як оберіг. Її голова сперлася на його плече, але очі лишались відкритими. Вони були першими, хто рвонув вперед. Ведучими.

— Тримайся, — прошепотів він, і п’яти коня вдарили в землю.

Позаду, в диму, вгадувались постаті інших. Білл різко змахнув вуздечку — Юна сиділа за ним, однією рукою тримаючись за сідло, другою — за його бік. Її волосся палахкотіло у світлі пожежі, мов полум’я, а сама вона мовчала. Тихо. Напружено.

— Не думай навіть падати, — кинув Білл. — У мене лише дві руки, і одна ще досі погано себе почуває.

— Тоді не зламай другу, герой, — буркнула вона.

Брам і Діна мчали далі зліва, їхній кінь скидав іскри з каміння, як метеор. Брам тримав дівчину міцно, його очі весь час сканували обрій попереду. Діна стискала його куртку, не в силах навіть мовити.

— Просто дивись вперед, — сказав він. — І не озирайся. Що б ти не чула.

Дейл один з останніх. Його руки тримали Джессі — вона лежала на ньому, очі її були закриті, дихання нерівне. Але він не зупинявся.

Вони їхали майже впритул до хвоста — по боках уже починались вибухи.

— Тримайся, тримайся, тримайся… — шепотів він, як мантру.

— Вперед! Вперед, усі! — кричав хтось із гвардії. — Не зупинятись ні на мить!

Хромого Брута Морфей посадив з Вайпером. Його буквально витягнули на коня, притискаючи до сідла, хоч і сам ледве дихав від напруги.

— Не рипайся, я ще тебе вивезу! — войовничо вигукнув Вайпер, зрушуючи їх з місця.

— Ти ще малий мені командувати, — просичав Брут.

— Ну й добре! А ти занадто молодий, щоб вмирати — поїхали!

Шин мов тінь з’явився з іншого боку. Сам. Його постава — пряма, як спис. Обличчя — камінь. Його кінь вивівся під стріли мов безшумний привид.

Еш і Акі їхали разом, маневруючи між загравами, кричали щось одне одному, не чуючи слів. Їхні обличчя горіли страхом і рішучістю водночас.

Зак і Кошмарик їхали окремо, кожен на своєму коні. Вони бігли останні з молоді і передостанні в колоні. Зак крикнув щось, мовляв:

— Я не дам їм нікого взяти!

А Кошмарик відповів з усмішкою:

— Я знаю. І я злюсь, що з тобою згоден!

І… Останній. Морфей. Він стояв посеред палаючого двору.

Один. Обличчя в сажі, очі — червоні. Він обернувся ще раз — нікого. Лише полум’я. Він скочив на коня, штурханув його ногами — і рвонув услід за усіма. Його силует на мить вирізався на тлі полум’я, мов останній рядок пісні.

А позаду гуркотіло. Копита. Клин. Ворожа кавалерія. Гриміло небо, тріщала земля. Неначе сама планета тікала разом із ними.

Полум’я злизувало край штабу, а крики переслідувачів виростали все ближче. Гуркіт копит посилювався. Земля тремтіла, мов живий звір, що передчуває смерть. Кіннота ворога уже майже наздоганяла — силуети вершників зливались у темряві, та одна фігура виділялась виразно. Висока, постава горда, плащ, що майорів позаду, здавався зроблений з диму й зоряного пилу. Волосся — темне полум’я.

Небула.

Її голос прорізав повітря, мов розпечене лезо:

— За Шейна. За Люсика. За моїх дітей!!! В атаку!!

Вона їхала на чолі флангу — упевнено, безстрашно. І її очі, мов дві чорні прірви, здавалось, уже вп’ялися в когось попереду. І Дейл відчував, що цей погляд на його з Джессі спинами.

— Ну-бо, швидше!! — крикнув він сам собі, боляче штурхнувши коня ногою. Той заіржав і помчав їх так швидко, що за кілька миттєвостей вони опинилися десь посередині колони.

Зак і Кошмарик відстали, ніби випадково пропускаючи Морфея вперед. Вони були останні. Найдалі. Лишились прикривали тил. Їхні коні вже парували, піна на боках, як сніг у крові. Вітер бив у лице, сипались стріли, а вони ще тримались.

Попереду, далеко, блиснула постать Морфея. Він обернувся, зриваючи голос:

— Не відставайте!!!

Зак рвонув поводи.

— Вона тут! Вона... Вона веде їх сама! — прохрипів він.

— Я бачу, — кивнув Кошмарик. — Гарна, стерво, нічого не скажеш.

— Це... Погано, так? — прохрипів Зак, важко дихаючи.

— Це дуже погано. Якщо вона вирішила їхати сама — вона знає, що ми ще не зломлені. Значить, прийшла ламати. Особисто.

Зак зиркнув на нього. На якусь мить вони зустрілись поглядами.

Під копитами хрустіли гілки, тріщало коріння.

Вогонь догорав уже за спиною, але пекло наближалось.

Кошмарик посміхнувся — тихо, по-дружньому. І від того, ця посмішка різала сильніше за будь-яке прощання.

— Слухай, друже…

— Ага?..

— Якщо хтось і мав бути останнім козирем… Це ми з тобою.

— Козир? Ми? — засміявся Зак гірко.

— Ага. Два валета. Ти з вибитим зубом, я з тріщиною в ребрі. І обидва — дурні до кінчиків шпор.

Зак витер обличчя рукавом.

— Тільки не геройствуй. Я не витримаю, якщо ти вирішиш вмерти красиво.

— Та ні, що ти. Ми просто трохи… Пограємось з часом.

Зак на мить замовк. Тиша була гучною — між двома друзями, між життям і чимось, що стояло вже зовсім поруч.

— Якщо хоч один із нас вирветься... — почав Кошмарик.

— Вирвемось обоє, — заперечив Зак різко.

— Ну, тоді… Тримайся ближче.

Попереду останній вигин стежки, за ним — схил. Можна було встигнути. Можна було вирватись. Але тільки якщо хтось затримає хвіст погоні.

Хтось.

— Готовий? — тихо спитав Кошмарик.

Зак кивнув. Але Кошмарик вже все вирішив. Це не було раптово. Не було геройством з пориву. Це було рішення — зріле, тихе, прийняте ще кілька годин тому, коли побачив стан дівчат. Коли почув, як Морфей стиха зривається на шепіт. Коли відчув, що коло замикається. І що комусь доведеться зробити неможливе.

І він вирішив, що це буде він. Але не сказав Заку. Бо той би не дозволив. Бо той би сказав щось дурне на кшталт: "Якщо ти вмираєш — я з тобою."

А це було б зовсім не по плану. Зовсім не круто.

Дерева миготіли з обох боків, наче кадри в стрічці. Вітер хльостав по щоках, в очі летіла зола. Позаду гриміли копита переслідувачів. Попереду — хтозна-що. Кошмарик знав ці скелі з прогулянок разом з наставницею. Вони були тут з Рей доволі часто. Любили разом проводити тут тренування. Ці вузькі повороти. Тут можна було зникнути. Тут можна було загубитись.

Коли вони наблизились до розвилки — вузький прохід між двома чорними виступами — він різко натягнув повід.

— Зак, лети! — крикнув він.

— Що? — не зрозумів той одразу, але… Вже було пізно.

Кошмарик уже спрямував коня вбік, у тінь, у хаос. І ще встиг озирнутися — посміхнувся. Широко. Як завжди. Та з якоюсь тугою на дні погляду.

— Виведи їх, малий. Доживи.

— Що ти робиш?!! — закричав Зак, сіпаючи поводдя. — Ти здурів!?!

— Ні. Просто нарешті зробив щось толкове, — крикнув Кошмарик, віддаляючись. — Не будь дурнем! Вперед, товаришу! І передай наставниці, що я її люблю!!!

Його сміх ще на мить залишився в повітрі, перш ніж розтанути в тріску гілок.

Кров у вухах гуділа. Зак на мить завмер. Зціпив зуби. Серце болісно впало кудись під ребра.

В спогадах виринули слова Кошмарика, які тоді звучали як щось нереальне. Майже комічне, з його вуст:

“Жертва — то не почесна смерть. Це про те, щоб інші дожили. Просто дожили.”

І він вдарив п’ятами коня — і рвонув уперед. Не дивитись. Не обертатись.

А Кошмарик…

Він мчав. Ліс розступався, як театральна завіса. В очах світилися блискавиці — не страху, а рішучості.

Попереду — перша лінія кавалерії. Понад двадцяти вершників. Очі в шоломах блищали, щити виблискували в полум’ї від стріл.

— Ну що, шакали?! — закричав він, виринаючи просто перед ними. — Хто перший — отримає мою голову, як трофей! Я ще теплий!

Один із воїнів крикнув — і всі ринули за ним.

Кошмарик повернувся і зник у гущавині. Туди, де сам кілька годин тому ще ходив з Еш та Акі на полювання. Де перевіряв кожну стежку. Позаду кричали люди. Кричали коні. Дерева валились. Щити дзеленчали.

А Кошмарик мчав уперед. Сміявся крізь сльози. Не від болю — від зухвалості. Від волі. Від того, що це — правильно.

— А я ж казав, — пробурмотів він у вітер. — Помру ефектно, без банальщини...

І, піднявши обличчя до неба, прошепотів:

— Живіть, дурні… Хай живе клята свобода.

Десь далеко попереду — Зак рвався крізь гілля, затикав кров, що текла по щоках, і витирав її разом зі сльозами.

Він не знав ще напевне, чи Кошмарик загинув. Але відчував.Як тиша осідає в грудях, важка, як свинець.

Він був уже далі. Погоня ще жила за його спиною — з хрипами, гуркотом копит, уривками команд, криками і лютим лементом переслідувачів. Але вона вже не була єдиною хвилею. Вона розпалася. Зламалася на уламки, як спис об камінь.

Бо його побратим змусив її зламатися. Зак не мчав навмання. Він мансував. Петляв. Обманював.

Пил стояв стіною, замітаючи сліди. Плащ — роздертий і закинутий на кущі — став приманкою. Серпантин, знесилений кінь, рвучкі повороти вліво-вправо, стрибок через струмок, спуск униз по камінню. Він зривав гілки навмисно, лишав сліди в одній стороні, а сам ішов інакше.

Джессі вчила:

"Той, хто не сильніший — має бути розумнішим. А ще — безжальним у хитрощах. Змусь ворога сумніватися — і ти вже майже переміг."

Зак кинув погляд через плече.

Вершники були. Ще десь. Далеко і близько водночас. Але вже не знали точно, куди саме дивитися. Вони втрачали напрям.

Він пустив коня через зарості. Потім — підвів тварину між двох валунів, де було тіняво і вузько. Сам опустився разом із нею, тримаючи за морду, аби та не іржала.

Піт стікав по спині. Дихання гуділо в грудях, мов бивень, що ламається.

І тут — гуркіт. Кілька вершників промчали повз. Прямо поруч. Один з них обернув голову — майже подивився в очі. Але коні гналися далі. Без сумніву. Без зупинки.

Зак ще якусь мить лежав, завмерши. Тільки потім — повільно піднявся. Відчув, що ноги трусяться. Не від втоми. Від адреналіну.

Його кінь фурчав, нервувався. Але мовчав. Ніби теж розумів — тиша рятує життя.

— Дякую… — самими губами прошепотів Зак, і погладив тварину по шиї.

А тоді…

— Поїхали, — прошепотів він.

І вивів її — повільно, обережно, петляючи ще кілька разів, аби впевнитись, що за ним більше не йдуть.

Зак біг довго. Спочатку мовчки. Потім зі стогоном у грудях. А потім уже сам не пам’ятав, як рухався. Коня довелося спішити, бо тварина хрипіла, вдаряючись копитами в камінь і землю, задихалась. А далі він ішов сам. То бігцем, то навшпиньки, то просто вповільнено, як той, хто не має права вмерти — бо хтось інший уже вибрав це замість нього.

Він ішов по копитах. По слідах в ґрунті. По відламаній гілці. По подряпаному каменю. Шукав їх очима, вухами, серцем. І боявся одного: що буде пізно.

Лише через хвилин двадцять, Зак був десь далеко , на пагорбі, врешті — тиша. Жодного крику, жодного стуку копит.

Він зупинився, сперся руками об коліна, намагаючись схопити повітря, як рибина, викинута на берег. А тоді — зібрався. І піднявся на вершину. І побачив їх. Клан. Вони були внизу, в глибокій улоговині, серед скель. Там, де тінь і волога затримувались найдовше. Коні пили воду з калюжі. Люди стояли, сиділи, хтось вже лежав. Перший раз за весь цей час — зупинились.

Морфей сперся на сідло, говорив з Дейлом, вказуючи кудись уперед. Інк — тримав Рей за талію, вона схилилась до нього, але не відчужено, а так, ніби втома втекла з серця, але ще пульсувала в тілі. Шин крутив у пальцях стрілу — його очі дивились кудись у землю, вглиб. Білл стояв біля Юни, тримаючи її зап’ястя — мовляв, "я тут". Брутус пив щось із фляги, сидячи з суворим, але втомленим лицем. Джессі сиділа, заплющивши очі, спершись об плече Дейла — у такій позі, яка могла бути або сном, або молитвою. Ніхто не говорив гучно. Лише шелест листя і поодиноке іржання коней.

Зак на мить просто стояв. І дивився. І тільки коли хтось із вартових на пагорбі обернувся — і закричав:

— Вершник!

Всі підвелись. Білл одразу інстинктивно потягнувся до зброї. Морфей звів голову. Рей озирнулась.

І тоді — побачила.

— Це… Зак, — прошепотіла вона.

Морфей, не чекаючи ні миті, скинув шапку з голови і кинувся вгору по схилу.

— Зак!!! — закричав він. — Зак, ти живий?!

Той уже спускався, тримаючись за кінську гриву, ледве пересуваючи ноги. Але живий. Порох, кров на плечі, порвана куртка. Очі — шалено блищали. Живий.

Морфей перший добіг.

— Ти що, з каміння зліплений?! — захрипів він. — Я ж уже... Я ж уже подумав, що...

— Я... Я викрутився, — прошепотів Зак. Голос його хрипів. — Я пустив пил, лишив сліди, розірвав плащ... коня — в ущелину, сам — у гущу... Вони думали, що я далі, але...

— Тихо-тихо, — Морфей стиснув його за плечі. — Ти з нами. Це головне. Ти з нами.

До них уже підтягувались інші.

Інк підійшов неквапливо, але пильно. Білл — навпаки, стрімко.

— Як ти вирвався? — спитав Білл. — І Кошмарик? Він теж... Він з тобою?

Зак підвів очі. І стало зрозуміло — ні.

— Він... — голос зірвався. — Він відвернув погоню. Виїхав просто на них. Сміявся, кричав... Заманив у ліс. І дав бій Небулі.

— Один?.. — Юна затулила рот.

— Один. Навмисно. Я… Я навіть не встиг зреагувати… — Зак похитав головою, наче сам не вірив. — Він не сказав. Просто рвонув уліво… Я думав, що він маневрує, а він… Обрав шлях в один кінець.

— Він знав, — голос Рей раптом тріснув. Сльози покотилися по щоках. — Ще зранку він був якийсь… Спокійний. Який же він... — вона зробила глибокий вдих, а потім...

— Дурень!!! Дурень!!! Який же... Нащо він це зробив?!

— Тш-ш... — Інк встиснув її голову собі в груди. — Не плач, будь ласка... Не зараз...

— Він... Передав, що любить тебе, — Зак підняв голову догори, щоб самому не дати волю сльозам.

— Я не пробачу себе... Ніколи, за цю дурну мужність!!! За те, що... Навчала його цьому!! Що дозволила втекти разом із нами на волю!!! — із Рей буквально вилетів відчайдушний хрип, що змішався зі сльозами.

На очах Еш і Акі виступили сльози. І якщо Акі ще тримався то Еш... Звила ще гучніше за Рей. Від такого крику очі намокли й у Джессі. У Юни. Та навіть у Білла:

— Мужик. Справжній... Герой.

— Він завжди говорив, що буде сміятись навіть перед смертю, — прошепотіла Джессі, розплющуючи очі.

— Він виграв для нас час, — тихо мовив Дейл, і його голос став твердим. — Для всіх нас.

Морфей обійняв Зака однією рукою — щільно, тепло. А тоді пробурмотів:

— Як він це витримав… Сам? Як не зламався? Перед обличчям смерті... І зустрів її зухвало...

Зак відповів не одразу. А потім — тихо, ледь чутно:

— Він знав, що я маю дожити. Він це вирішив. Ще до того, як ми виїхали.

Тиша опустилась важка, повна втрати. Хтось зітхнув. Хтось відвернувся.

І тільки Інк, як завжди, був прямим.

— Він зробив свій вибір. Ми зобов’язані його вшанувати. А це означає — вижити. Йти далі.

Всі кивнули. Повільно. Але впевнено. Бо жити іноді складніше, ніж жертвувати собою. Але таким був шлях Кошмарика. А значить і їхній теж.