Серце вітру. Хід ферзем

Гарячий душ зробив свою справу — змив пісок і піт, але натомість витягнув із Зака останні крихти енергії.

Хлопець вийшов у тьмяно освітлений коридор корпусу. На ньому були прості чисті штани й занадто велика сорочка, яку він навіть не встиг застібнути. Рушник недбало теліпався на шиї, а з мокрого волосся капала вода. Він почувався не золотим медалістом, а шматком відбитого м'яса, яке забули кинути на сковорідку.

Раптом з-за рогу, як пилипок з конопель, вискочила Еш.

— Опа! Гоп-стоп! Медаль чи життя? — дзвінко вигукнула вона, перегороджуючи йому шлях.

Зак від несподіванки аж підстрибнув, інстинктивно зводячи плечі і хапаючись за рушник. Він спантеличено кліпнув, а потім його губи повільно розтягнулися в хитрій, трохи знущальній усмішці.

— Еш? Почекай-но... — він театрально примружився, схиливши голову набік. — Ти що, навмисно чекала під дверима душової, поки я вийду напівоголеним?

Обличчя Еш миттєво спалахнуло так, ніби вона щойно з'їла ложку гострого перцю.

— Ой, боляче ти мені здався, збоченцю, — хмикнула вона, густо червоніючи до самих вух, а потім з усієї сили ляпнула його долонею по мокрому плечу. — Я просто... Проходила повз. У своїх гоп-стоп справах.

— Ай! — Зак скривився, хапаючись за плече. — Еш, май совість, у мене там синець, від твоїх попередніх гоп-стоп зупинок. А твої «справи» якось дуже підозріло вели тебе прямо під чоловічу душову.

— Буде два синці, якщо ще раз таке ляпнеш, — грізно прошипіла вона, хоча її щоки все ще палали вогнем. Вона показово відвернула голову, схрестивши руки на грудях, але її погляд усе одно зрадницьки ковзнув по незастебнутій сорочці Зака, перш ніж вона різко витріщилася у стелю. — Одягнися нормально, ексгібіціоніст!

Зак тільки закотив очі, незграбно намагаючись вологими пальцями зашпилити хоча б пару ґудзиків.

— Проїхали. Чого вештаєшся тут?

Еш миттєво змінила гнів на милість. Її очі знову загорілися захватом і вона, забувши про ніяковість, підскочила ближче, ледь не підстрибуючи на місці.

— Заку, це було просто щось! — вона активно замахала руками, реконструюючи події. — Коли ти обійшов того здоровила на останньому повороті, я думала, що зірву горлянку! Я кричала так, що Морфей ледь не оглух! А той твій ривок... Ти ніби летів, чесне слово! Я всім навколо кричала: «Бачите?! Це наш Зак!»

— Ага, летів... — Зак слабо, вимучено посміхнувся, перекидаючи рушник через плече. Комліменти були приємними, але зараз усередині все одно було порожньо. — Головне, що носом у пісок не приземлився.

— Та ти що! Ти був крутішим за самого Шустрика! — Еш легенько і вже набагато ніжніше штовхнула його ліктем у бік. Вона трохи нахилилася до нього, в її голосі з'явилися грайливі, фліртуючі нотки, які Зак уперто не помічав. — Ну, визнай, як воно, бути героєм дня? Від дівчат тепер відбою не буде.

Зак коротко хмикнув, але його очі залишилися тьмяними.

— У нас дівчат не більше п'яти, окрім тебе. У Рей і Джессі є хлопці, а Нора в житті мене не бачила.

Еш зніяковіло кивнула.

— Ну... Може воно... Так би мовити?

— От ти не впевнена, і я не впевнений чи справді воно так. Та й мені не так і важливо.

Він повільно пішов уперед коридором, а Еш одразу ж прилаштувалася поруч, намагаючись йти так, щоб ледь торкатися його плеча своїм.

— Чесно? Поки що я відчуваю тільки те, що я займаюсь чимось не тим, чим треба. Я маю бути гідним Кошмарика. Щось робити, щоб бути ним. А я... Бігаю. Я мав би вчитися не тікати, а навпаки, битися. Мені це не подобається, — пробурмотів хлопець, дивлячись під ноги. — Дякую, Еш. Мені приємно, правда. Просто... Настрою взагалі немає.

Еш трохи збавила крок, уважніше вдивляючись у його профіль. Вона акуратно, ніби випадково, поклала долоню йому на передпліччя.

— Справа ж не тільки в Кошмарику, правда? Ти через Рей? І через Брама?

Зак зупинився, притулившись потилицею до прохолодної стіни. Він прикрив очі на секунду і важко видихнув.

— І через них. І через Білла з Юною. Ми привезли медалі, але... Кому ми їх привеземо? Ми розвалюємося. Я стояв там, на тому подіумі, дивився на Свіфта і думав: «Добре, ми виграли. А що далі?». Скоро ми знову повернемося туди. До Центру. Після всього цього... Туди, де нас просто зжеруть.

— Ей, подивись на мене, — Еш стала прямо навпроти нього. Вона дуже хотіла взяти його за обличчя, але вчасно стрималася, лише по-хазяйськи вперши руки в боки. — Я... Теж сумую за ними. За наставником. Я ненавиджу...

Вона на мить затнулась. Як би вона не хотіла назвати ім'я його наставниці, але страх того, що Зак її відштовхне, був сильнішим за справжні емоції.

— ... Ситуацію, в якій вони опинились. Точніше, всі ми. Але нас не зжеруть. Чуєш? Тому що в нас є такі божевільні, як ти і Шустрик.

Вона трохи нахилила голову, тепло і дуже щиро посміхаючись йому.

— Ти сьогодні довів, що навіть коли за справу беруться такі кульбаби як ти, можна витягнути щасливий квиток. Ти обігнав тих, хто тренувався в Центрі роками! Тож не кисни мені тут. Ми повернемося туди і покажемо їм усім, де раки зимують. Ну і... Раком поставимо заодно. А якщо хтось полізе до тебе... Ну, я їм особисто очі видряпаю.

Зак подивився на її серйозне, рішуче обличчя.

— Чому це я кульбаба?

— Хіба не схожий? Можеш бути соняхом. Тобі личить.

Зак повільно зітхнув. Ця дівчина була справжньою стихією, її енергія нарешті змусила його щиро, хоч і втомлено, усміхнутися. Хлопець був абсолютно сліпим до її залицянь, сприймаючи все як звичайну дружню підтримку, що іноді зводило Еш з розуму.

— Головне, щоб раки не показали це нам, — усміхнувся він. — Добре, Еш. Я спробую не киснути. Тільки пообіцяй, що якщо я знову нитиму, ти не будеш бити мене по синцях.

— Не обіцяю! — вона знову хитро примружилася, грайливо смикнувши його за вологий комір сорочки. — До речі, Брут сказав, що сьогодні на вечерю буде подвійна порція м'яса для переможців. Якщо ти зараз же не підеш у їдальню, я з'їм і твою. А потім ще й розповім усім дівчатам у штабі, що ти спиш в обіймах із медаллю.

— Тільки спробуй торкнутися мого м'яса, — Зак нарешті відлип від стіни і пішов за нею, відчуваючи, як важкий камінь на душі стає трохи легшим.

Вони йшли напівтемним коридором поруч, перекидаючись жартами, Еш щоразу «випадково» зачіпала його руку своєю, тихо радіючи, що цей недоумкуватий чемпіон хоча б перестав сумувати.

Проте сама вечеря, яка зазвичай була найгучнішою і найвеселішою подією в штабі, цього вечора нагадувала поминки. Навіть подвійні порції запеченого м'яса, які Брут з гордістю виставив на столи, не змогли розтопити кригу, що скувала клан.

Зак колупався виделкою у своїй тарілці, розмазуючи пюре. Смак їжі здавався йому картонним. Він слухав уривчасті, тихі розмови за столом, бачив порожні місця, де мали б сидіти Білл, Юна... І Рей, яка так і не вийшла з лазарету. Не витримавши, юнак відкинув виделку.

— Я піду, — глухо пробурмотів він, не дивлячись ні на кого. — Щось не лізе.

Він підвівся, плправляючи светр і швидким кроком вийшов із зали.

Еш, яка сиділа навпроти, завмерла з шматком хліба біля рота. Вона стурбовано провела його поглядом. Потім рішуче відсунула свою тарілку і, тихенько вислизнувши з-за столу, рушила слідом.

Зак попрямував до відкритого балкона на другому поверсі — того самого, з якого відкривався вид на засніжений внутрішній двір і темну стіну хвойного лісу. Було вже зовсім темно. Свинцеві хмари нарешті прорвалися, на землю повільно, невагомо падали великі лапаті сніжинки. Морозне повітря миттєво обпекло щоки, але Зак лише глибше вдихнув його, намагаючись прочистити голову від важких думок. Він сперся ліктями на холодні дерев'яні перила, дивлячись у непроглядну темряву ночі. Позаду почувся тихий скрип підлоги. Еш. Вона стала поруч, злегка торкнувшись плечем його плеча. Сніжинки відразу почали плутатися в її темному волоссі.

Зак навіть не повернув голови. Деякий час вони просто стояли мовчки. Чути було лише, як вітер завиває в щілинах кам'яної кладки та як унизу, у дворі, перегукуються вартові. Еш не лізла з розпитуваннями, даючи йому час. Вона просто була поруч, ділячи з ним цей холод і цю порожнечу.

— Чому ти тут, Еш? — нарешті тихо і втомлено пошепки запитав Зак. Він не відривав погляду від темного лісу. — Там, у залі, тепло. Всі святкують. Ну, або намагаються.

Еш злегка насупилася, дивлячись на його профіль, який ледь освітлювався тьмяним світлом з вікон штабу.

— Дивне питання, Заку. Я тут, бо ти тут.

— Це не відповідь.

Вона зітхнула, хмарка пари вирвалася з її губ.

— Добре. Я тут, бо ти пішов, не доївши свою вечерю, хоча ще пару годин тому скиглив, що вмираєш з голоду. Бо ти виглядаєш так, ніби не золото виграв, а програв усе на світі. Я тут, бо мені здалося, що тобі не варто зараз бути самому.

Зак гірко хмикнув, міцніше стискаючи перила.

— Чому тобі не все одно? — він нарешті повернув до неї голову. — Чому ти постійно носишся зі мною?

Еш інстинктивно смикнула рукою, бажаючи доторкнутися до його плеча, заспокоїти, але в останню мить злякалася, що він відштовхне її. Вона стиснула пальці в кулак і сховала руку в кишеню теплого халата.

— Чому мені має бути не все одно? — вона намагалась сховати власну вразливість за вдаваною обуреністю. — Може, тому, що ми в одному клані? Може, тому, що ти мій друг? Чи мені потрібна якась офіційна довідка від лідерів, щоб турбуватися про тебе?

Зак відвів погляд назад у темряву.

— Справа не в тобі. Справа в мені. Мені... Важко сьогодні.

— Я бачу, — тихо відгукнулася вона. — Це через турнір? Через те, що сталося на арені?

— Ні, — він зробив глибокий, судомний вдих. — Сьогодні... Сьогодні День Народження Нейта.

Еш здивовано кліпнула. Ім'я повисло в морозному повітрі, абсолютно чуже і незнайоме. Дівчинка спохмурніла, перебираючи в пам'яті імена всіх членів їхнього клану і навіть хлоопців із сусідніх корпусів.

— Нейт? — невпевнено запитала вона. — Я... Я такого не знаю.

Зак сумно, якось надламано усміхнувся, продовжуючи дивитися на сніг, що падав униз.

— Звісно, не знаєш. Ніхто не знав. Ти ж не думала серйозно, що батьки назвали його Кошмариком?

Еш аж завмерла, розгублено кліпаючи очима.

— Кошмарик... Його звати Нейт? — вона широко розплющила очі. За весь час, що цей дивний, вічно веселий хлопець був у клані, нікому і на думку не спадало питати його про минуле. Кошмарик був просто Кошмариком. Учнем Рей.

— Нейт Мейр. Так його звали, — голос Зака став дуже тихим і дбайливим, ніби він боявся розбити ці спогади. — Він ненавидів, коли до нього так зверталися. Злився, гарчав. Але... Мені дозволяв.

Еш дивилася на Зака з абсолютним нерозумінням.

— Звідки ти... Як ти дізнався? Він же взагалі ні з ким не розмовляв. Ну, крім нас і Рей. Звідки ти знаєш його прізвище?

Зак повільно повернувся до неї, спершись спиною на перила.

— Бо ми були... Дуже близькими друзями, Еш. Набагато ближчими, ніж усі думали.

Він зробив паузу, дивлячись на сніжинки, що танули на рукаві його светра.

— Однієї ночі, коли я був на ночівлі у його кімнаті, він розказав мені. Довірив таємницю свого прізвиська. Свого походження.

— Нейт Мейр... Як іронічно. Здається батьки спеціально назвали його Нейтом, під стать прізвищу.

— Моюливо. Це ж... Азура. Він міг.

Очі Еш стали такими круглими, що, здавалося, зараз випадуть. Вона мимоволі зробила крок назад, прикривши рот долонею.

— Азура... Азура Мейр... Хм. Чому мені знайоме це ім'я... Стоп!!! Але ж... Хіба це не чоловік Небули!? Ти хочеш сказати... — її голос зірвався на здавлений шепіт, сповнений чистої, непідробної невіри. — Кошмарик... Він що, справжній син Небули?!

Зак повільно кивнув, усміхаючись у порожнечу з такою гіркотою, що Еш стало не по собі.

— Так.

— Але... Але як же тоді Рей? — Еш схопилася за голову. — Вона ж теж її донька! Виходить, вони...

— Брат і сестра, просто від різних чоловіків, — тихо закінчив за неї Зак. — Кошмарик знав. Він завжди знав, що Рей не просто його наставниця, що вона його старша сестра. Він прийшов у клан тільки заради неї. Щоб бути поруч. Щоб захищати її так, як умів.

Він знову відвернувся до лісу, його плечі ледь помітно опустилися під вагою цієї таємниці.

— А от Рей... Навряд чи знала про це. Вона ставилася до нього як до вірного ученикв, як до молодшого брата по зброї, але... Не по крові. Хоча, хто її, воєначальницю, знає. Вона ж завжди все тримає в собі.

Сніг продовжував падати, вкриваючи дерев'яну підлогу балкона тонким білим килимом. Еш стояла приголомшена. Здавалося, ніби ці кілька слів Зака перевернули весь її світ з ніг на голову.

Вона уявила вічно галасливого, дивакуватого Кошмарика. Згадала, як він завжди тримався за кілька кроків від Рей, як ловив кожне її слово. Усі думали, що це просто сліпа відданість учня. А це була любов брата. Брата, який не міг назвати сестру сестрою.

— Отакої... — прошепотіла Еш, ніби намагаючись вкласти цю думку в голові. Вона подивилася на Зака зовсім іншим поглядом. — І він нікому не казав. Тільки тобі. Заку... Ти носив це в собі весь цей час? З самої його смерті?

Зак слабо кивнув. Він схилив голову, ховаючи обличчя від колючого вітру.

— Так. А найгірше... — його голос раптом зламався, втративши ту вдавано спокійну нотку. Юнак різко обернувся до неї, в тьмяному світлі вона побачила, як блищать його очі. — Найгірше те, що він віддав своє життя, щоб я міг втекти. Він залишився там, у вогні, з мечем у руках, бо він був воїном. А я... Я просто біг. Трухло.

Він з огидою смикнув комір свого светра, ніби йому раптом стало душно на морозі.

— І сьогодні я зробив те саме. Я просто швидко бігав по колу. Який з мене герой? — він гірко, надривно засміявся, розвівши руками. — Яка користь із цієї золотої бляшки, якщо я не вмію захищати тих, кого люблю? Я мав би стати таким, як він. Навчитися тримати удар, а не тікати від нього. А я досі просто... Кульбаба, яку несе вітром.

Цього разу Еш не стала вагатися. Вона зробила крок уперед, остаточно скорочуючи відстань між ними і рішуче поклала обидві долоні йому на плечі. Її пальці були теплими, навіть незважаючи на мороз.

— Заткнися, Заку. Просто стули пельку і послухай мене, — її голос був тихим, але в ньому дзвеніла така сталева впевненість, що Зак мимоволі замовк.

Вона дивилася прямо йому в очі, не дозволяючи відвести погляд.

— Бігти — не завжди означає тікати. Ти розумієш різницю?

Зак насупився, не розуміючи, до чого вона веде.

— Еш...

— Ні, ти послухай, — вона ледь помітно стиснула його плечі, її голос пом'якшав, наповнюючись якоюсь глибокою, недитячою мудрістю. — Наш світ переповнений тими, хто вміє битися. Шейн, Небула, Джессі, Рей, Брам... Вони всі вміють ламати кістки і бити морди. Але до чого це призводить? Подивися навколо. Вони просто знищують одне одного.

Вона повільно ковзнула однією рукою вниз, по його передпліччю, невпевнено, але міцно накрила своєю долонею його холодну руку, що стискала перила.

— Нейт пожертвував собою не для того, щоб ти взяв меч і пішов помирати наступним. Він зробив це для того, щоб ти жив. Щоб хтось із вас двох продовжував.... Нести радість іншим. Твоя швидкість — це не боягузтво, Заку. Це твій спосіб нести життя далі. Коли ти біжиш... Ти несеш його пам'ять із собою. Якби ти сьогодні не побіг, якби ти здався, тоді б його жертва справді була марною.

Зак завмер. Він дивився на її маленьку, теплу долоню поверх своєї, а потім підняв погляд на її обличчя. Сніжинки танули на її віях, а в очах було стільки непідробної турботи, що в нього раптом перехопило подих. Слова Еш проникали кудись дуже глибоко, туди, де нила чорна, незагоєна рана провини того, хто вижив.

— Ти думаєш... Він не вважав мене слабаком? — тихо запитав він.

Вона м'яко усміхнулася і великим пальцем ніжно погладила його кісточки.

— Я думаю, що він довірив свою найбільшу таємницю не крутому фехтувальнику, не Морфею і не Джессі. Він довірив її тобі. Бо знав, що ти зможеш втекти від смерті і зберегти те, що робило його людяним.

Повисла довга, глибока тиша. Снігопад посилювався, Були тільки вони двоє на холодному балконі. Зак повільно розтиснув пальці, якими вчепився в перила, і, перевернувши долоню, обережно, невагомо стиснув руку Еш у відповідь.

— Еш, — його голос все ще був трохи хрипким, але з нього зникла та моторошна приреченість. На губах з'явилася слабка, але справжня усмішка. — Ти буваєш напрочуд мудрою, коли не намагаєшся відібрати в мене вечерю.

Еш тихо, полегшено засміялася, ховаючи спалах рум'янцю за розпущеним волоссям. Вона не забрала руку. Навпаки, зробила ще пів кроку ближче, так, що тепер їхні плечі знову стикалися, гріючи одне одного.

— Хтось же має думати в цій команді, поки ти бігаєш, — парирувала вона звичною грайливістю, хоча її серце зараз калатало десь у районі горла від цього простого дотику.

Вона подивилася на небо.

— З днем народження, Нейте, — тихо прошепотіла Еш у морозну темряву. — Обіцяю, я наглядатиму за цим швидконогим бовдуром.

Зак з вдячністю подивився на неї збоку. Він все ще не розумів багатьох речей, був сліпим до її прихованих почуттів і плутався у власних страхах. Але прямо зараз, стоячи з нею під цим снігопадом, він відчув, як крижаний вузол у його грудях нарешті розв'язався.

Здавалося, після такої важкої правди про Кошмарика між ними мала б повиснути довга мовчанка, але цей вечір ніби відкрив якийсь невидимий шлюз. Зак, відчувши тепло долоні Еш і ту несподівану безпеку, яку вона йому дала, раптом зрозумів, що більше не хоче тримати свої секрети під замком.

Він повільно випустив її руку і знову сперся на засніжені перила, вдивляючись у темряву лісу.

— Знаєш... — його голос прозвучав невпевнено, ніби він сам злякався того, що збирався сказати. — Раз уже ми сьогодні зриваємо маски і дістаємо скелети з шаф... То, мабуть, тобі варто знати ще дещо.

Еш злегка напружилася, відчувши зміну його тону.

— Тільки не кажи, що ти теж чийсь таємний син, — спробувала вона пожартувати, хоча всередині все стислося.

Юнак гірко, дуже втомлено всміхнувся краєчком губ.

— Гірше, Еш. Я взагалі не знаю, чий я син.

Він зробив глибокий вдих, закрив очі і видихнув слова, які роками каменем лежали в нього на душі:

— Я не рідний брат Акі.

Еш завмерла. Вона повільно кліпнула, раз, другий, ніби намагаючись перезавантажити власну свідомість. Її рот ледь прочинився.

— Ти... Що? — вона похитала головою, її очі стали розміром із два мідних п'ятаки. — Заку, фантом тебе забирай! Ти вирішив мене сьогодні просто добити?! У нас що, офіційний вечір серцевих нападів та одкровень?

Вона намагалася звести це на дотепний жарт, але побачивши, яким розгубленим і пригніченим виглядає Зак, миттєво здулася.

— Навіть у Нейта були батьки, — тихо продовжив Зак, не звертаючи уваги на її жарти. Його голос був порожнім і надзвичайно самотнім. — У нього була Небула. Був Азура. Була Рей. У нього були... Рідні. А я... Я навіть не знаю, як взагалі потрапив у свою сім'ю.

Він схилив голову, бездумно колупаючи нігтем лід на перилах.

— Я знаю тільки те, що я прийомний. Батьки колись проговорилися. Вони знайшли мене зовсім немовлям. Біля старого сараю, прямо в золотому, сухому сіні. Я був брудним, замурзаним, голодним... Ніби... — голос Зака раптом зрадницьки тріснув, йому довелося судомно ковтнути повітря. — Ніби хтось мене просто викинув. Підкинув, як непотрібне кошеня і пішов геть.

Еш стояла в абсолютному шоці. Усередині неї все стислося від того первородного болю, який зараз проривався крізь слова цього завжди веселого, безтурботного хлопця. Цього разу вона не вагалася жодної секунди. Вона мовчки зробила крок упритул до нього і міцно, надійно обхопила його за плечі, майже приобіймаючи збоку, щоб він відчув: він не один.

Зак вдячно схилив голову ближче до неї, відчуваючи тепло її куртки.

— Батьки казали, що коли мене знайшли, я не плакав, — прошепотів він, голос звучав так вразливо, ніби він знову став тією покинутою дитиною. — Вони казали, що я постійно тягнувся до світла. Був у Сонячному промінні. А пізніше... На лопатці сформувалася велика родима пляма. За формою... Точнісінько як Сонце з променями.

Він важко зітхнув.

— Я не знаю, хто я такий, Еш. Звідки я взявся. Чий я. Що мені робити зі своїм життям.

Раптом він підняв на неї очі, в них майнув дивний, містичний вогник.

— Але під час того забігу... Коли мені здавалося, що мої легені розірвуться і я зараз просто впаду вмирати... Свіфт раптом подивився на мене і назвав мене Сонячним воїном.

Еш затамувала подих, слухаючи його.

— Я клянуся тобі, Еш, — Зак стиснув кулаки, наче знову переживаючи той момент. — Щойно він це сказав... Щойно ці слова пролунали в моїй голові... Я відчув такий приплив сил, якого ніколи в житті не мав. Це було щось нелюдське. Щось, що йшло не від м'язів, а звідкись ізсередини. Ніби... Ніби я нарешті став на своє місце. Це дало мені сили вистрілити вперед і добігти першим.

Еш дивилася на нього, її серце переповнювалося неймовірною ніжністю і розумінням. Вона міцніше стиснула його плече і трохи потрусила, змушуючи дивитися прямо їй в очі.

— Тобі й не треба розуміти, як це працює, Заку, — м'яко, але дуже твердо сказала вона. — Ти шукаєш своє "я" в минулому, але твоя сім'я — вона тут. І те, що ти відчув на арені... Це був не просто адреналін.

Вона ледь помітно всміхнулася, очі заблищали від сліз.

— Це був Нейт.

Зак завмер, не вірячи своїм вухам, але слова дівчини лилися далі, теплі й зцілюючі:

— Він був там, поруч із тобою. Ментально. Він завжди був поруч із тими, кого вважав своїми. І він буде з тобою далі. У кожній твоїй гонці, у кожній твоїй битві, у кожній події. Він просто підштовхнув тебе в спину, коли тобі не вистачило власного повітря. Бо брати так роблять, Заку. Навіть якщо ви не однієї крові.

На очах Зака раптом виступили сльози. Вони обпікали холодну шкіру, але він навіть не намагався їх сховати чи витерти. Ця проста, але така глибока думка прошила його наскрізь, розбиваючи останній лід сумнівів.

Він судомно ковтнув клубок у горлі і, повільно, з безмежною вдячністю кивнув.

— Так... — прошепотів він, сльоза скотилася по його щоці. — Він був поруч.

Зак не витримав. Він повернувся і незграбно, але дуже міцно обійняв Еш, сховавши обличчя в її плечі, дозволяючи собі вперше просто бути слабким. А Еш обійняла його у відповідь, зариваючись пальцями в його вологе волосся, мовчки обіцяючи, що ніколи не дозволить цьому Сонячному воїну згаснути.

Лише за кільки хвилин вони повільно розірвали обійми. Зак, ніяковіючи від власної слабкості, квапливо витер очі тильною стороною долоні і знову відвернувся до лісу, глибоко дихаючи.

Еш залишилася стояти поруч. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, цей звук міг перекрити завивання вітру. Вона дивилася на його похилені плечі, на сніг, що танув на його світлому волоссі, і раптом у її голові промайнула відчайдушна думка: «Якщо вже згорів сарай, то хай горить і хата».

Вона зробила глибокий вдих, наповнюючи легені крижаним повітрям, і тихо почала, дивлячись кудись у нічну темряву:

— Заку... Мені абсолютно байдуже, чий ти син. Навіть якщо завтра виявиться, що ти спадкоємець Шейна, син самої анархії чи якогось потойбічного фантома... Я приймаю тебе таким, яким ти є. Бо я... Я чудово тебе розумію.

Зак трохи повернув голову, здивовано насупившись.

— Розумієш?

— Так, — Еш гірко усміхнулася, обхопивши себе руками, намагаючись зігрітися. — Я теж не знаю, хто мої батьки. Я взагалі не мала дитинства. Я виросла в дитячому будинку на околиці, звідки втекла, щойно навчилася швидко бігати. Я потрапила в цей клан абсолютно випадково, як безпритульне цуценя. У мене ніколи не було друзів... Аж поки я не зустріла Білла.

Голос здригнувся. Ім'я наставника прозвучало аж надто боляче для її слуху.

— Білл став для мене всім. Він був мені за батька, якого я ніколи не мала. Коли він дізнався, що Юна вагітна... Я так сподівалася, Заку. Я мріяла, що коли народиться цей малюк, я буду йому як старша сестра. У мене нарешті з'явилася б справжня сім'я. Але потім... — вона зціпила зуби. — Потім Джессі просто безчесно вишвирнула їх. Вона відняла це в мене. Одним наказом.

Зак мовчав, розгублено дивлячись на неї. Він ніколи не чув від Еш стільки болю. Він звик бачити її сильною, веселою, іноді різкою, але не такою розбитою.

— Еш... До чого ти це все ведеш?

Дівчина повернулася до нього. Її щоки палали, але погляд був неймовірно прямим і щирим. Вона зробила ще один, малесенький крок ближче, так, що опинилася майже впритул.

— До того, що я знаю, як це — бути самотньою. І я не хочу, щоб ти почувався так само. Я хочу бути поруч із тобою, Заку. Не тільки як напарник чи бойовий товариш. Я... — вона судомно ковтнула повітря, голос впав до тремтячого шепоту. — Я люблю тебе.

Зак завмер. Він витріщився на Еш, його обличчя витягнулося в абсолютному, безглуздому нерозумінні. Світ навколо ніби хитнувся. Кілька секунд він просто безпорадно кліпав очима, перетравлюючи почуте, а потім раптом... Коротко, нервово засміявся, коротко і неприємно.

— Ну ти й даєш, Еш... — він спробував відмахнутися, відступаючи на пів кроку назад. — Знайшла ж час для жартів. Фантом мене забирай, я майже повірив!

Він знову хмикнув, очікуючи, що вона зараз підхопить цей сміх, лясне його по плечу і скаже, що це був розіграш. Але Еш не сміялася.

— Що?... — її голос здригнувся, прозвучав тонше, ніж зазвичай, але вона вперто, майже відчайдушно дивилася йому прямо в очі. Попри мороз, щоки дівчини залив густий, гарячий рум'янець, що доходив до самих вух. Вона зробила невпевнений крок назустріч і протягнула руку, кінчики її пальців тремтіли. — Я справді... Я вже давно хотіла сказати, просто...

— Еш, зупинись! — раптом різко, майже грубо обірвав її Зак.

Він відсахнувся від її простягнутої руки. Усередині нього все похололо. Та легкість, яку він відчув хвилину тому, зникла, поступившись місцем дикому страху. Паніка в його очах миттєво звела глуху, цинічну стіну.

— Чому ти це кажеш? — його голос став жорстким, колючим, у ньому більше не було нічого від того втомленого хлопчика, яким він був щойно. Він почав гарячково захищатися єдиним способом, який знав — нападати. — Навіщо ти руйнуєш усе прямо зараз?

— Руйную? Я просто... — Еш розгубилася, її рука безсило повисла в повітрі.

— Мені не потрібні ці сентименти, зрозуміло? — відрізав Зак, відступаючи ще далі, майже до самих дверей. — Тим паче зараз. Тим паче від тебе. Я більше не збираюся ні до кого прив'язуватися. Прив’язаність — це слабкість, яка веде лише до болю. Я не хочу нікого підпускати близько. Ні Шустрика, як нового друга... Ні тебе... Тим паче.

Слова «тим паче» зачепили Еш сильніше, ніж мали б. Вона миволі здригнулася, наче її вдарили під дих і різко опустила руку, ховаючи її в кишеню. Її великі, сповнені надії очі раптом наповнилися пекучими сльозами, які вона відчайдушно намагалася стримати, гордо закидаючи голову.

Зак бачив, як їй боляче. Бачив, як гасне світло в її очах і це змушувало його нервувати ще більше. Почуття провини змішувалося з інстинктом самозбереження, перетворюючись на потворну агресію. Він хотів, щоб вона пішла. Хотів, щоб вона знову стала тією бойовою Еш, з якою можна було просто жартувати. Дружити.

— Я одинак, Еш! Хіба ти не бачиш? — він безладно розмахував руками, намагаючись заповнити простір між ними словами, які відштовхували. — Мені так простіше. Коли ти сам, тобі нема кого втрачати. Немає про кого хвилюватися. Я не хочу нести за когось відповідальність! Тим більше, за чиїсь почуття. Я не винесу цього знову.

Він зробив глибокий вдих, набираючи в легені крижане повітря, щоб вимовити найстрашнішу брехню, яка мала б поставити крапку.

— І взагалі... Давай будемо чесними, — він подивився на неї холодним, чужим поглядом. — Я не люблю тебе. Ми просто друзі, Еш. Напарники. Все. Тема закрита. Йди в їдальню, з’їж моє м’ясо, тільки облиш це.

Він випалив це на одному диханні, важко хекаючи, відчуваючи, як горло стискає спазм. Снігопад кружляв навколо них, але на балконі раптом стало так тихо і холодно, наче вони були в склепі.

Еш зблідла. Її губи ледь помітно затремтіли, але вона не дозволила жодній сльозі впасти. Вона кілька секунд просто дивилася на нього, переварюючи ці жорстокі, кинуті в паніці слова, намагаючись знайти в них хоч краплю того Зака, якого вона знала. Вся та іскра, яка горіла в ній весь цей вечір, весь той захват від його перемоги, все просто згасло, залишивши попіл.

— Ясно, — тихо, майже беззвучно відповіла вона. Її голос став порожнім, позбавленим емоцій. — Вибач.

Вона зробила крок назад. Зак судомно видихнув і міцно заплющив очі, зціпивши зуби. Усередині все кричало від того, яким покидьком він щойно виступив. Це було нестерпно. Він чекав. Чекав, що зараз пролунають кроки. Що Еш розвернеться, розплачеться і втече геть, ображена і розбита, як зробила б будь-яка інша дівчина на її місці. Коли вона не отримала своєї «казки», вона мала б піти, ненавидячи його. Він хотів цього. Хотів, щоб вона пішла і забрала цей тиск із собою.

Але... Кроків не було. Як і криків. Зак обережно розплющив одне око, потім інше. Еш не пішла. Вона стояла на тому самому місці, лише за крок від нього. Вона просто повільно відвернулася, спершись ліктями на перила і мовчки дивилася в темряву лісу. Хоча було очевидно, що кожне його слово завдало їй нестерпного болю, вона не зламалася. Вона не втекла, всеодно залишилася поруч з ним, перетравлюючи цей біль наодинці з собою, прямо тут, у його присутності.

Ця мовчазна, нерухома присутність здивувала Зака настільки, що він на мить втратив дар мови. Він очікував чого завгодно: істерики, ляпаса, звинувачень, але не цього гордого, тихого прийняття. Він не міг витримати цієї сцени. Не міг витримати такої абсолютної, беззахисної щирості і сили, якої в ньому самому ніколи не було. Вона була в тисячу разів хоробрішою за нього, Сонячного воїна з золотою медаллю.

Не витримавши тиску власної совісті та її мовчазної присутності, Зак різко розвернувся, мало не спіткнувшись і майже бігом кинувся до дверей.

Він схопився за холодну металеву дверну ручку, готовий пірнути в рятівне тепло і світло коридору, щоб сховатися у своїй кімнаті під ковдрою, але раптом... Завмер.

Він обіцяв прийняти пам'ять про Кошмарика, який ніколи не тікав. І що він робить зараз, за першої ж емоційної загрози? Він знову тікає, залишаючи єдину людину, яка щиро піклується про нього, одну на морозі з розбитим серцем.

Зак зціпив зуби. Він зупинився в дверному отворі, важко дихаючи. Усередині точилася жорстока битва між панічним бажанням втекти і слабким, але наполегливим почуттям обов'язку та сорому.

Він повільно, через силу, наче перемагаючи опір невидимих пружин, обернувся назад. Він очікував побачити, що Еш нарешті плаче, дивиться йому вслід із ненавистю, або що вона теж пішла.

Але вона навіть не обернулася. Вона так само стояла, нерухома, дивлячись уперед, на засніжені верхівки дерев. Горда, розбита, але незламна. Дівчина, яка, на відміну від нього, вміла тримати удар і не тікати, навіть коли світ руйнувався.

Зак тихо, протяжно видихнув крізь зуби, розриваючись від люті на самого себе, на свою слабкість, на свій страх. Він ненавидів себе за те, що зробив, і за те, що не може це виправити. Але зробити крок назад, на балкон, повернутися до неї, забрати свої слова назад... Він так і не наважився. Так і пішов. Лише... Залишивши прочиненими двері, щоб ненав'язливо, через їхній скрип, нагадати їй повернутися назад у будівлю.