Глава 4
Мама колотила ложкою цукор у чашці та слухала, підперши іншою рукою щоку.
– Звісно, сходимо, Іринко. А викладач ваш як вам? Ну, знаєш… Класний?
– Вона дуже мила, зовсім не сувора, звати її Ліана. Е-е, ні, Лівія Тиберіївна. Здається, вона угорка, їй уже майже шістдесят, принаймні так виглядає. Уроків сьогодні не було, але, думаю, треба скласти книги на завтра й випрасувати сорочку, ту, синю. Тому я піду до кімнати. А потім можемо приготувати вечерю разом. – Залюбки, сонечко. Що готуватимемо?
– А може, картопляний пиріг? Давно не куштували. І ти ж помиєш чашку?
– Ага, звісно, – почула я, зачиняючи за собою з гуркотом двері.
У першу чергу ввімкнула музику. Лунали «Дельфіни» Кузьми Скрябіна.
І взялася за справу: повісила випрані речі на вішак, попрасувала сорочку та штани, виклала непотрібне із сумки, склала ті книги, які знадобляться на завтра. Визирнула у вікно – усе, як завжди: лив дощ та задував сильний вітер. Як удома добре, тепло та затишно.
А потім приготували вечерю, повечеряли. Я пішла до кімнати, а мама з келихом вина дивилася щось по телевізору. Вона нікуди не ходить, прирекла себе на самотність, а я просто не хочу лізти зі своїми порадами.
Увімкнула нічник і, порившись в одній із коробок, які досі не розпакувала, знайшла не читану книгу Діани Сеттерфілд «Тринадцята казка» та з головою поринула в читання.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Ксенія Демиденко
Вікторія Прохоренко