"Каселона". Криза адаптації

Я один – маленький і вразливий, загублений серед безкрайньої пустелі. Мене мучить спрага і вбивають нестерпно гарячі промені білого сонця.

Воно стоїть у зеніті. Постійно. І воно пульсує, засліплюючи і проганяючи геть.

Я біжу. Спотикаюся, падаю, встаю, знову падаю, повзу з останніх сил… Навколо ні душі, але шерех піску каже: по мене скоро прийдуть.

Чи шукаю я укриття? Ймовірно. Воно не захистить від кошмару, але я кудись поспішаю і помираю в думках від усвідомлення того, що врятуватися неможливо.

Сонце не щадить ні живих, ні мертвих. Я переступаю кістки, які нікому поховати як годиться, і мрію зупинитися, скоритися неминучому, але якась зла сила тягне мене вперед – у міраж, що то з'являється, то зникає на обрії.

Хоч би як швидко я біг, та він не наближається. Ті скелі, що обіцяють захист, існують лише в моїй уяві. Я розумію це – і все одно йду, тому що здатися означає принизити предків, богів і життя.

Я – воїн.

Так.

Воїн.

На мені шкіра та панцир уйлота. За спиною – уламок дрюка. На голові чийсь череп. На шиї – намисто з пазурів ворога.

Єдиного ворога.

Подібні мені не воюють один з одним, бо ми маємо спільного супротивника.

Він смертоносний. Від нього не втекти. Його не перемогти. Ми будуємо укриття і копаємо пастки, але зараз я далеко від дому.

Я один.

Я виснажений.

Я відчуваю кроки монстра.

Він ступає тихо. Його величезна стрімка туша майже не створює звуків, але пісок шарудить під широкими лапами, видаючи присутність чудовиська.

Воно ховається серед барханів. Його шерсть кольору пустелі, і лише очі горять зеленим вогнем.

Вони – найгірше.

Вони притягують. Позбавляють волі. Не дозволяють рухатись.

У них не можна дивитися. Короткий погляд – і ти божеволієш. Тебе захльостує безрозсудна лють, ти кидаєшся в заздалегідь програний бій – і гинеш, навіть якщо поряд є укриття.

Я бачив, як це відбувається.

Я боявся втратити розум.

Я збирався глянути в очі монстру, щоб продати життя якнайдорожче.

Міраж застиг. Нарешті! Я міг би повірити, що він реальний. Каміння та палі… Чудовисько не пройде!

А я не дійду, бо воно чекає на мене за барханом.

На ньому багато крові. Його чи ні – не важливо. Без підмоги не вистояти, навіть якщо монстр доживатиме останні хвилини. До нього не наблизитись. Його не дістати!

Я беру дрюк обома руками. Монстр відкриває пащу, здатну перекусити мене навпіл. Між його зубів застрягла пофарбована шкіра, на ікло наколотий панцир уйлота, у тріщині зуба видніється шматок дерев'яного щита. Широкі ніздрі тремтять, вуха притиснуті, в очах палає вогонь. Це полум'я наповнює мене люттю, дає сили для останнього ривка!

Я замахуюсь і біжу, присвячуючи своє життя Всесвіту. Наступаю на кістки, падаю… Дрюк виривається з рук, зникає в пащі і… перекриває чудовиську дихальне горло.

Монстр хрипить і звивається. Йому не до мене. Він хоче зробити вдих, але лише глибше запихає дерево. Він сипить і стогне, рве кігтями пісок і своє горло…

А я лежу. Сил немає. І рук нема. На вигляд вони цілі, але я чомусь певен, що їх відкусили. І припалили. І перев'язали листям коро, хоча нічого подібного на мені немає.

А руки є. Ось вони, поранені та худі.

І пече дуже. На боках. Я зупинився, і це нестерпно.

Тінь. Тут? Та звідки? Напевно, в очах потемніло.

Монстр затихає, а наступної миті земля здригається від його падіння. Мене накриває піском, б’є хвилею повітря…

Я заплющую очі. Вони – зайве. Мені треба змиритися.

Треба.

В тіні добре. Поступово я отямлююся. Мені боляче, і я радий цьому. Я живий, чудовисько – ні.

Я підповзаю до нього, відпочиваю, п'ю його кров…

Сонце, як і раніше, у зеніті. Міраж не зникає.

Я встаю і йду вперед.

Іду.

Іду…

Стукаюсь лобом у стіну і прокидаюся.

***

Хворий кіборг – нонсенс, але на той час, як я знову побачив Ка-тю, моє програмне забезпечення багато разів просигналізувало про те, що мені потрібна екстрена медична допомога.

Зважаючи на показники, це дуже агресивна вірусна інфекція. Температура тіла піднімається, відрегулювати її власними механізмами не виходить. У внутрішніх органах відбуваються зміни, навантаження на імпланти зросло до критичної позначки, прогнозуються масштабні збої аж до повного виходу з ладу.

– Господи, РІКу, ти ніби посинів! – допомогла мені Ка-тя вкрай цінним (сарказм) спостереженням. – Треба тебе перевірити… І білку заразом, а то раптом вона принесла на корабель якусь пошесть?

Діагност, застарілий лише років на сорок, сказав, що з моєю температурою люди не живуть. Про кіборгів він не знав нічого, але припустив, що моя органіка має активно руйнуватися, і порадив використати кріокамеру, про яку (як і про її грошовий еквівалент) «Каселона» могла тільки мріяти.

– Відчепись, апарат ще не прогрівся і глючить, – відкинула Ка-тя пропозицію капітана полікувати мене відкритим космосом. – Зробимо аналіз крові й подивимось, у чому проблема.

Вона належала до тих людей, яким обов'язково треба зачепити невідому істоту на недослідженій планеті або особисто перевірити, чому з темряви долинають несамовиті крики та звуки плазмопили.

Олександр Райс, навпаки, уникав невизначеності. Поки він потурав Ка-ті, але я знав: якщо діагност покаже щось справді небезпечне, я опинюся за бортом, а Райс натисне на жалість і вимолить прощення.

Я – техніка. Не можна забувати про це. Що б зі мною не відбувалося, хоч би як розвивався мій штучний інтелект, я – не більше ніж олюднена машина. За мною можуть плакати як за справжнім покійником, проте ніхто не ризикне життям заради багатофункціонального пристрою моделі РІК-37.

– Хіба не час обідати? – запропонував капітан. Він щосили намагався прибрати Ка-тю з медпункту, щоб звести наші контакти до мінімуму. – Я замінив картриджі у синтезаторі. Можна трохи побенкетувати.

– Мені не час, – огризнулася вона. – Натисни для себе кнопку сам.

Здається, їй трохи хотілося, щоб я порадував світ унікальною небаченою хворобою. Вона пожирала очима стовпчик прогресу на подряпаному екрані діагноста, не помічаючи, що Райс пожирає поглядом її. Чекала вердикт… Нетерпляче перетоптувалася з ноги на ногу, шкрябаючи заклепками робочого комбезу по пластиковому корпусу діагноста, і барабанила пальцями по стегнах.

Шкала заповнювалася повільно, на дев'яносто дев'яти відсотках узагалі зависла на кілька хвилин. Потім стрибнула вгору й оголосила вирок: «Не виявлено крові, придатної для дослідження».