"Каселона". Криза адаптації

Мені на голову сіла асіанська качка, почала підбирати дзьобом загуслі краплі крові на скроні. Останнім часом вона часто вартувала біля вентиляції, полювала на агафу. Та інтелектом не відрізнялася і постійно висовувалася з укриття. Я сподівався, що її зведуть зовсім, і одним моїм кошмаром стане менше.

Спихатися качка не захотіла – лише міцніше влаштувалась і стукнула мене в лоб, впевнена у своїй перевазі. В чомусь вона мала рацію… Я міг розчавити її однією лівою, але не мав шансів упіймати цю блискавичну бестію, тоді як качка без проблем просвердлилася б крізь мене за лічені секунди. Думаю, сякий-такий розум вона мала, бо приховувала свою кровожерливу натуру і в руках господарів прикидалася мімімішною іграшкою.

Характерний стукіт скафандра в коридорі я почув здалеку. Модник повертався? Про нього попереджало чуття?

Важку ходу супроводжували брязкіт і ледь вловимий запах горілого пластику. Якийсь плазмовий інструмент? Точно не зброя, на неї у загарбників не було дозволу, але за бажання будь-який пристрій можна перетворити на знаряддя вбивства.

Я ляснув себе по голові в безнадійній спробі позбутися качки. Промахнувся, хоч і діяв дуже швидко. Лише у вухах загуло… І якась із кают відповіла схожим стукотом – у двері.

Кроки затихли, і тільки прискорене дихання свідчило про людину, що причаїлася неподалік.

Клацання. Запах пластику посилився, до нього приєдналося щось їдке, що спричиняло нудоту і гіркоту на губах.

Плазмовий різак нового покоління? Не здивувався б. Міжгалактичний розшук фінансується добре.

Стук повторився, до нього додався тріск. Качка насторожилася, припинила мене колошматити і завмерла, притиснувшись черевом до моєї маківки.

Я обережно забрався з прямої лінії від входу. Потужності сучасного різака вистачить, щоб пробити стіну, але навряд чи модник ризикне кораблем. Пошкодити електроніку легко, полагодити теж, але до того часу повернутися на корито Розшуку буде проблематично.

Тріск переріс у хрускіт. Кроки відновилися і почали віддалятися… Бортовий комп'ютер блимнув лампами, перемкнув освітлення в режим «вечірня ідилія в рожевих тонах», а внизу впало щось важке.

«Лайс», – дійшло до мене.

Ні Ка-тя, ні капітан не здатні виламати зачинені двері каюти, а лайс прогризе тонку перегородку за лічені хвилини. Щоправда, в його каюті всі доступні перегородки заварені шматками пластин, що використовуються для екстреного ремонту обшивки.

Клацання. Знову. І хрускіт. Лайс великий, двері великі, пластини міцні

Качка витягла шию і зашипіла. Усередині мене щось ворухнулось.

Я намагався йти нечутно, але босі ступні стикалися з підлогою надто голосно, піжамні штани шаруділи, моє дихання було уривчастим і хрипким.

Проте модник не обернувся. Напружено прислухаючись до тріску металу, він на напівзігнутих ногах спустився на житловий поверх і присів на одне коліно, займаючи зручну позицію.

Качка вп'ялася в мою шкіру всіма кігтями, посовалася, захоплюючи більшу площу, ще й хвостом стукнула по маківці.

У моїх нутрощах реально щось заворушилось, і списати це на неправильне харчування і гази я не міг.

– А-яу! Яу! Яу! – пронеслося коридором.

Лайс. Коли на борт піднімалися гості, його замикали, що спонукало його гризти двері особливо наполегливо.

Я трохи наблизився до модника і побачив: тварина поки що замкнена, кричить крізь невелику дірку в металі. Щоб звільнитися, лайсу знадобиться кілька годин, бо востаннє Райс не шкодував ані обшивки, ані припою.

Тріщало і хрускало в кают-компанії. Диван, можливо? Чи нові крісла? Ка-тя так ними дорожила! За її словами, їхня покупка була миттєвою примхою, що робило їх цінним придбанням, а не безглуздою тратою грошей, які й так течуть як пісок крізь пальці.

Модник зняв громіздкий шолом скафандра, поставив його біля стіни. Поки він це робив, заборонений у п'ятнадцяти системах бластер моделі ЗІТ («Здохни, інопланетна тварюко». Власне, саме назва і стала причиною заборони) стирчав із кобури. Якби я, як і раніше, був РІКом, то не роздумував би ні секунди. Опрацювання даних займало значно менше часу, ха-ха. Я б відібрав зброю і розпорядився б нею згідно з програмою.

Але який сенс брехати собі? Швидкість РІКа для мене недосяжна розкіш. Я рухаюся ніби через силу, кожен крок доводиться контролювати. Іноді мені здається, що мої суглоби заіржавіли, іноді – що їх щось блокує. Варто лише постаратися, і кайдани спадуть, я перевершу всіх РІКів у світі!

Або розсиплюсь на шматки.

От би модник відвернувся хоч на кілька секунд… Я б устиг якщо не відібрати бластер, то хоча б переламати руки цьому виродку, що посмів ходити «Каселоною» як у себе вдома!

Він обернувся і зустрівся зі мною поглядом.

Чи з качкою?

У нього відвисла щелепа. Пальці, щільно обліплені захисними рукавичками, судомно смикнулися в пошуках спускової кнопки, але схибили, натрапили на коротке дуло. З горла вирвався пронизливий крик, що заглушив завивання лайса.

Не впевнений, чи це адресувалося мені. З кают-компанії вибігла Катя, на якій висіли уламки її улюбленого крісла, за нею важко шкутильгав капітан – з кріслом цілком і довгими шматками покриття з підлоги, що тяглися шлейфом. Вирвані кріплення бовталися як якісь футуристичні прикраси і мелодійно побрязкували, анітрохи не гармоніюючи з сопінням і лихослів'ям.

– «Заро», якого біса ти нічого не робиш? – гаркнув Райс, адресуючись бортовому комп'ютеру.

Так, він навіть до програми звертався на ім'я.

Яка жалюгідність…

У повітрі розливався запах миттєвого клею. Особливо смерділо від Ка-ті. Мій аналізатор не працював, але пам'ять підказувала: це «Хвилинка 108.2» для багатошарового склеювання. Без спецрозчинників відірвати його від тіла неможливо, перевірено Ка-тею. Упевнений, за наявності альтернативи вона не зірвала б смужку шкіри від зап'ястя до ліктя.

– Три справні паралізатори та чотири справні шокери перебувають у медпункті, – безпристрасно поінформував комп'ютер.

– А інші?!

– Інші несправні. Процитувати повідомлення про необхідність ремонту номер п'ять, шість, сім, вісім…

– Досить!

– …тридцять дев’ять? – продовжувала комп'ютерна система. – Показати найвигідніші пропозиції інтернет-магазинів?

Я зрозумів, що під час останнього оновлення програмісти не поскупилися на додатковий блок реклами, який урізав інші функції; Ка-тя – що допомоги не буде; капітан – що йому доведеться рятувати Ка-тю, якій обов'язково захочеться власними руками врятувати хоч когось.

Ну а до модника напевно дійшло: які б повноваження він не мав і якими б карами не погрожував, Ка-тя не пробачить клей, а Райс – рани на руці Ка-ті. Ще й у мене був досить страшний вигляд… І кнопка бластера нарешті знайшлася!

Я мав узяти удар на себе і врятувати господарів ціною свого існування. У цьому програма не терпіла двозначностей, я добре пам'ятав. А то бували прецеденти… Власники як фарш, а на кібері ні подряпини, бо самозбереження виявилося пріоритетнішим. Глюк системи, акції кей-компаній сильно обвалилися… Чи результат атаки хакера, але хто ж зізнається? У сучасному світі правда – розкіш, яка потрібна небагатьом.

Я підняв руки, показуючи, що здаюсь. Для кіборга це небувале лицемірство, але я вже не був кей-продуктом, та й модник навряд чи бачив у мені машину. Він би так не трясся. Не молився б замість того, щоб сказати кодові слова розробника для доступу до управління РІКом-37.

Палець у рукавичці забарабанив по кнопці. Від хвилювання модник ніяк не міг потрапити в її центр, а тиснув на краї. Спрацьовував захист від випадкового натискання, але щомиті ворог був усе ближче до успіху.

Я не рухався, зате господарі корабля гриміли кріслом та уламками підлоги, забираючи увагу на себе. Чоловік із Міжгалактичного розшуку повернувся до них, готовий змінити першочергову ціль, і я відчув досаду навпіл із радістю.

Мені хотілося вижити.

І щоби вижила Ка-тя.

Капітан, мабуть, теж, бо його смерть її дуже засмутить.

Але головне – я!

Навіть лайс вловив особливість моменту і припинив гризти двері. Він відступив, а з проробленої щілини коричневою плямою випала шипоголова білка, ліниво обтрусилася і прогулянковою ходою попрямувала до Ка-ті.

У тварини змінився запах. Вона пахла піском, пустелею та кров'ю. У її пухкій туші ховалася первісна лють, сонні очі кидали виклик і кликали в бій, обіцяли гідну сутичку!

Білка розтяглася біля ніг модника, почухалася задньою лапою за вухом. Він опустив погляд і ніби розм'якнув, розплився всередині скафандра, став безформним. У людей це називається «розслабитися».

– На жаль, сталося прикре непорозуміння. – Бластер поки не опускався, дуло дивилося то на капітана, то на Ка-тю. – Ми з колегою підемо і забудемо цей прикрий інцидент.

– А нам що треба забути? Вас? – фиркнула Ка-тя. – Чи злісне перевищення повноважень, напад на цивільних, жорстоке поводження, тортури, побої, знущання?!

– Вас всього лише обприскали клеєм, щоб гуманно знерухомити й уникнути непотрібних протестів, – обурився модник, з розчуленням поглядаючи на чудовисько, що розтяглося на спині і махало лапами в повітрі. – Ні кроку далі! – Зброя повернулась до Райса, що демонстрував завзятість і йшов уперед без зупинки. – Я не хочу проблем.

– А я хочу, щоб ти здох, – буркнув капітан. – Це рахується?

Він все-таки зупинився – застиг як карикатурна постать, насилу утримуючи на спині важке крісло.

Монстр потягнувся і протяжно позіхнув, демонструючи два десятки білих зубів із зазублинами.

Мені на очі немов наклали червоний фільтр.

– Якби ви не хотіли проблем, то прийняли б нашу відмову від утилізації і не напали б під час її підписання, – скривилася Ка-тя. – Що не так із тридцять сьомою партією? Їм у геном додали щось від нтарі-дато? Це ж неможливо. Не можна поєднати генетичний матеріал різних інопланетян.

Потвора облизала морду довгим винно-червоним язиком і засопіла, звиваючись у спробі дістати зубами свій хвіст. Від неї йшов якийсь незвичайний звук… Немов вітер шипить у пісках.

Якоїсь миті стало важко дихати. Я торкнувся горла і відчув під пальцями, що тверді кульки збільшилися мало не втричі і відчутно тиснуть на трахею.

– Неможливо, – погодився модник. – Зате можна перекроїти генетичний матеріал нтарі-дато, щоб наблизити фенотип до людського, і поставити світ на поріг війни, тому що в біоінженерії є один маленький нюанс.

– Який же? – наполягала Ка-тя.

– Той, що нюансів дуже багато! – вибухнув гнівом чоловік із Міжгалактичного розшуку. – Це незаконно, нічим не виправдано та аморально!

– Ну так, ну так, пішла я на хрін, сказала людська ДНК, – прокоментував капітан.

Він говорив дуже тихо, зате монстр ставав усе яскравішим, і гучнішим, і насиченішим… Я не міг відвести від нього погляд і навіть сильні удари качки не сприймав як реальність.

– Ми підемо і ніколи не повернемося, – невиразно пообіцяв модник. – Даю слово. Можу написати письмове зобов'язання.

Бластер опустився, але це було ніби на периферії мого зору.

– Чому так? – ледь чутно спитала Ка-тя.

– У вас є білка. Ми тут зайві. Воно знищить себе саме.

– Як?!

– Ну, спочатку розбереться з вами, потім здохне з голоду. Десь через місяць, – люб'язно пояснив модник і зник, бо чудовисько лизнуло його скафандр, світ спалахнув червоним, звук пустелі захопив усе навколо і смак люті добив мій розум остаточно.