"Каселона". Криза адаптації

Сонце вбивало. Знову. У моєму дикому ворожому світі воно було таким же безжальним, як і монстри, що таїлися за кожною розпеченою скелею. Я не міг сховатися ні від нього, ні від них, бо…

А й справді, що мені заважало?

Адже я рухався.

Я кудись ішов і знав, що не дійду. Ноги загрузали в піску. Іноді ступня потрапляла на гострий камінь, чи кістку, чи шматок засохлого сукулента… Я стискав зуби, долаючи біль.

Не можна видавати жодного звуку. Ворог не спить! Він чує навіть подих, але я намагався дихати і ступати в такт поривам вітру, щоб приховати свою присутність.

Мене так учили, хоч нікому з наставників ця наука не допомогла.

Піт заливав очі, важка шкура натирала шкіру до пухирів та виразок, від дрюка ламало плечі. Я рухався нерівномірно, ледве переставляючи ноги… Навіщо на них намотане ганчір'я? Воно не захистить ні від спеки, ні від уколів, ні від отруйних мандибул піщаних убивць.

Ганчірки заважали. Та все заважало, особливо змучене тіло!

Моя ціль? Скелі, як завжди. Міраж на обрії, що обіцяв укриття.

І що я забув у пустелі? Мене оточували чудовиська. Вони володіли цим світом! Навіщо я пішов на їхню територію? Маячня якась…

Як і будь-який сон.

Я щось прокричав. Коротке слово на кшталт чийогось імені чи прізвиська. Воно загубилося в пам'яті, спроби його згадати закінчувалися образою та розчаруванням. І воно було важливим, інакше серце б не боліло від думок про нього.

Воно коштувало ризику?!

Ну й дурість! «Ні звуку» – єдиний спосіб протягнути хоч трохи довше на землях, усипаних кістками.

Ні звуку!

Але я знову вигукнув ім'я.

Воно було важливіше, ніж моє життя? Коли я думав про нього, серце завмирало болісно і солодко. РІК тридцять сьомої моделі ніколи не відчував нічого подібного.

Крик. Знову. Хриплий і слабкий, проте він знайшов відгук. Монстр почув, і від його утробного гарчання заклало вуха.

Здригнулася земля. Я впав, з'їхав униз барханом, забив піском кожну рану… І зупинився.

Тупіт наближався, я вигукував чиєсь ім'я, сонце витягувало з мене всі соки, але мені не було страшно. Я відчував радість і знав, що вона безглузда. Чекав на монстра з нетерпінням. Хотів почути його гарячий подих на обличчі! Коли небо закрила величезна туша, вкрита шматками чиєїсь плоті, я…

Я витягнув дрюк, бо наді мною нависало не те чудовисько, яке я чекав, хоч би що це означало.

Воно облизало морду, продемонструвавши вибитий передній зуб і врослу кістяну платину в яснах, а за його спиною з'явилися інші велетні – смердючі, голодні та смертоносні. Вони відчули здобич, їх не могло зупинити ніщо.

По моїх щоках потекли сльози від раптового усвідомлення того, що я зовсім ще малюк. Мій дрюк – іграшка, зброя не з панцира, а з кори! Я плакав, кричав, розмахував марною палицею… Якоїсь миті мене торкнувся жорсткий язик, земля пішла з-під ніг, по обличчю хльоснула шкіряна шлея…

Ім'я, яке я не міг назвати, знову зірвалося з губ. Невже через нього я потрапив у піски? Кому воно належало? Чи мало це значення? Ім'я змушувало страх відступати! Воно боролося з природою, з одвічним порядком речей! Завдяки йому я не був звіром, що кориться інстинктам.

Майже не був.

Я кричав – і мчав удалечінь, летів над барханами як на крилах. Чудовиська вили мені вслід, але сон уже звернув у іншу колію. Цей поворот приніс відчуття щастя та свободи. Я хотів, щоб він тривав якнайдовше. Я ловив кожну мить, бо не знав, чи зможу ще раз поринути у фантазії.

***

– РІКу, спробуй-но поїсти… Ну РІКу… Ну будь ласка…

Я впізнав голос, але про слова міг лише здогадуватися за прохальним тоном – і через те, що в безпосередній близькості від мого обличчя маячила миска з кашею, від якої аж шибало спеціями та ароматизаторами.

Ка-тя вважала, що чим сильніший у їжі запах, тим швидше вона з'їдається – можливо, для того, щоб менше нюхати «Ароматизатор Суперсмак 1000%» і планувати вбивство його творця.

Я хотів відштовхнути миску. Її вміст переміг би у конкурсі найшкідливішої їжі. Залишки моєї кей-свідомості стверджували, що після такої вибухової суміші організм відновлюватиметься понад добу.

Але я був голодний. Як я міг ігнорувати їжу? Вона – засіб для виживання, тому…

Катя закричала. Порожня миска впала на підлогу. Райс прибіг із несправним паралізатором, причому капітан знав, що я знаю, що паралізатор зламаний і ремонту не підлягає.

Усередині розливалося тепло, навіть більше – по шиї йшов жар. «Спеції» – напрошувався висновок. Але й вони не могли приховати смак чогось незвичайного, дражливого та дикого. Воно асоціювалося з нескінченними пісками та сонцем зі снів. У ньому таїлося щось давнє, могутнє, зле і невгамовне.

Я облизнув губи, прагнучи вловити останні крихти вислизаючого відчуття.

Катя показала капітанові надкушений палець, щось радісно сказала і, аж підстрибуючи від щастя, вирушила обробляти рану.

«Семе, поглянь, він їсть! Отже, видужує!» – озвучив я її мову.

Так уже було і з лайсом після м'ясного синтезатора, і з кроликом після олевії, і з асіанською качкою, що після дієти зі сміттєзвалища не відразу звикла до звичайної їжі.

Мене почали годувати, не шкодуючи фантазії. Я не міг пересилити себе і зупинитись. Ка-тя запідозрила недобре лише після другого відра комбікормів.

Вона була задоволена і злегка розсіяна, приділяла капітанові знаки уваги, бо думала: він прислухався до її аргументів і добровільно звільнив мене від ременів. Райс, навпаки, хмурився, бурчав і фліртувати не збирався, бо вважав: Ка-тя розстебнула ремені всупереч його словам.

Я не міг їм сказати, що розірвав пута, сіпаючись уві сні. Мова остаточно мене покинула, її розуміння теж.

Нарешті метушня закінчилася. Ми всі втомилися, набридли одне одному і хотіли самотності. Я точно хотів, адже дискусія на тему «чи потрібен мені підгузок» сильно вплинула на мої барабанні перетинки. До єдиного рішення опоненти не дійшли і збиралися повернутись до цього питання пізніше.

Капітан позіхав і поглядав на утилізатор, Ка-тя мучила мною біоконтролер. Нарешті здалася й вона. Принесла кролика, поставила поруч зі мною пишну олевію, не помітила асіанську качку, що прослизнула над її головою… Ласкаво подивилася на мене і сказала:

– Ууум-уум-умум-ууум.

Можливо, це означало: «З природою тобі буде веселіше, і мені начхати, що ти її ненавидиш».

Райс повів Ка-тю геть, хоча вона й шукала способи залишитися, щоб з чистою совістю впасти з ніг біля мого ліжка.

Після її відходу з'ясувалося, що вона, як не дивно, не помилилася. Мені справді стало набагато веселіше, тому що кролик був дуже смачним, олевія – соковитою та освіжаючою, а карликова качка довго тріпотіла в шлунку, приносячи дивовижні та заспокійливі відчуття.

Про те, що її отрутою можна вбити загін кіборгів, я не думав. Навіщо мені ця інформація? Я ж не… хм… не кіборг? А хто?

Чомусь здавалося, що відповідь на це питання я дізнаюся після сну. Мабуть, вічного, бо качка напевно вже почала перетравлюватися.