"Каселона". Криза адаптації

Цього разу мені снилася гроза, що вигнала потвор із лігва і показала їм шлях до мого прихистку. Я ховався в розколині, куди побігла вода. Вони йшли потоком, рятуючись від верхової пожежі.

Блискавка винна, мабуть. Я не вловлював зв'язку між нею та вогнем, але відчував: він є. І я знав, що незабаром мене змиє хвилею. Треба йти, монстри – не найстрашніше!

Взагалі-то, саме так: і страшне, і ненависне, і смертоносне.

Я міг уникнути води, міг уникнути пожежі… Але я не міг ухилитися від заздалегідь програної сутички. Не мав права показати потворам спину. Це була б їхня перемога. Вона існувала лише в моєму серці, але цього вистачало, щоб тримати мене на місці.

Я вдихав тепле вологе повітря, що пахло димом і тліном, і відчував незрозумілий приплив сил. Здавалося, весь світ підтримує мій виклик, схвально стукає в ритуальні барабани і виє, вимагаючи не осоромити свій рід.

На шиї пульсували вени, кулаки стискалися в очікуванні бою… Я підняв їх до неба і…

Не зміг опустити. Навіть пальцем поворухнути не зміг, бо в мене кілька разів підряд розрядили паралізатор, хоч я зрозумів це не відразу після пробудження.

***

– Ну чому цій бракованій партії не можна просто позносити голови? – запитав чоловік, якого я ніколи раніше не зустрічав і який з'явився на «Каселоні» за останні кілька годин. – Клопоту було б значно менше.

Близько сорока років, гладкий, з ідеальними зубами, густе волосся – явний результат використання імодаліського шампуню з ханаїлотісами, костюм від «Екітано», туфлі від «Іоші», паралізатор з емблемою Міжгалактичного розшуку.

Ну я і влип… Якщо справа не стосується офіційних відомств, внутрішній захист «Каселони» дуже добрий, і це не сарказм. Вона не жаліє ні своїх, ні чужих, оцінює ризики без використання гуманістичних принципів і валить усіх, до кого має питання.

Але розшук – окрема тема. Комп'ютер навіть на місцеву поліцію може не зважати, проте Міжгалактичні угоди роблять його поступливим та послужливим.

– Завдання – утилізувати за правилами. Жодних заперечень, сержанте! – гаркнув другий чоловік і штовхнув до мене гравікаталку.

Цей тип був молодший, зліший і, прямо скажу, тупіший. Він носив чорний самоочисний костюм, чорні антигрязьові туфлі (ідеально для космічних кораблів, не сумнівайтеся), чорні окуляри та чорну перуку. Думаю, повноважень у нього було більше, ніж у першого, а ось із інтелектом не пощастило, як і зі словниковим запасом.

– Вантажте, сержанте. Час не на нашому боці. Власники також. Ха. Ха.

Модник позадкував до дверей.

– Сержанте! Я до кого звертаюся?

– Потрібен захисний костюм, капітане. Це може бути небезпечно.

– Припини негайно. Це п'ята утилізація. Вона не відрізняється від попередніх.

– За всієї поваги, капітане, раніше це кіберсміття не було синім, волохатим і розпухлим.

– Я подам рапорт!

– А я одягну скафандр і візьму герметичний мішок, – виявив твердість духу модник і пішов, залишивши служаку метатися по медпункту на самоті.

Я не міг точно розрахувати, скільки триватиме дія паралізатора. За інструкцією – шість-вісім годин. За відчуттями – шість-вісім хвилин. Можливо, тому що я кіборг і мутант. Можливо, тому що заряд було виставлено на мінімум, щоб збільшити серію ударів. За моєю логікою, один бабах ломом ефективніший, ніж п'ятдесят шльопань лінійкою, але хто я такий, щоб вказувати Міжгалактичному розшуку?

– Потворні макаки, я б вас давно підсмажив, – бурмотів служака, крутячи шиєю на всі боки. – Піднялися, виродки, наплодили швалі, а нормальним людям розхльобувати. Кібери нового покоління, називається… Особливий кей для Еліанії, називається, с-суки! Перестріляти їх мало!

Час минав, модник не повертався, від власників «Каселони» не було жодного сигналу. Якоїсь миті я уявив, що могло б утримувати їх на відстані, і здригнувся від страху та люті.

Варіантів лише два. Перший: вони самі мене здали для утилізації. Другий: їх утилізували, щоб уникнути конфлікту, в якому Катя обов'язково взяла б гору дорогою і безглуздою ціною.

Служака помітив здригання і зреагував на подив оперативно: гахнув мене в скроню руків'ям паралізатора і відскочив із разючою спритністю. Твердий пластик тріснув, гострий край розсік мою шкіру. Кров бризнула як із пульверизатора. Тобто ні, це я замахав головою, раптово відчувши, що мені не вистачає чи то повітря, чи простору, чи чиєїсь зламаної шиї в руках.

Болю не було. Впевненості у рухах теж. Мовного транслятора – тим паче.

Я скинув якісь тонкі ганчірки, що заважали дихати на повні груди. У сенсі, сорочку – нову, піжамну, з сонечками та квіточками. Ка-тя замовила її в галанет-магазині для капітана, але він не оцінив яскраві кольори.

Даремно, звичайно. Замовлення було оптове, зі знижкою. І мені дуже сподобалося. Нагадувало про дитинство, якого я ніколи не бачив.

– Ти! Тварино! Стій!

Я і встав. Із ліжка. Голова паморочилась, зоровий апарат глючив… Він давав відтінки, яких я не знав. Вони не входили до комплекту тридцять сьомої моделі. Адже я пам'ятав усе: мови, програми, блоки реклами, патерни поведінки… І те, що раніше аналізатор запахів працював на чверть сили, якщо не менше. Тепер він закидав мене інформацією, що не означала для мене зовсім нічого. Яка різниця, що солдафон продукував понад двадцять запахів? Я хотів стерти його на порох, а не нюхати.

Він клацав паралізатором, поки кнопка не залипла, потім жбурнув марний шматок пластику мені в голову. Промахнувся на крок. Прокричав щось нерозбірливе і схопив із тумби біля скляної шафи валізку з хірургічними інструментами, замахнувся нею як зброєю.

Це був подарунок від якогось лікаря, з яким я не перетинався і якого не згадували без прив'язки до Нтарі-Дато та шипоголових білок. Ка-тя цінувала ці металеві штукенції, нехай і не вміла користуватися ними на практиці.

Білка була чудовиськом, лікар – ніким, валізка – нісенітницею, але Ка-тя засмутилася б, якби її пошкодили.

Яке мені діло до її почуттів? Не знаю. Напевно, ніякого. Цим я виправдовував для себе той факт, що зламав вояку руки, відібрав інструменти і стиснув худу шию.

– Пусти! Не треба… – А далі він міг лише булькати, поки його обличчя наливалося кров'ю.

Мені це не сподобалось. Я не хотів його мучити. Я повинен був перебити йому хребет одним рухом, але руки погано слухалися, ніби належали комусь іншому – тому, хто намагався мене зупинити.

І запахи… Вони вбивали! Від ворога має пахнути люттю та смертю, а не страхом! Сенс нашого існування в тому, щоб перемагати непереможного супротивника, а не давити нікчем.

Служака припинив сіпатись і обм'як. Я розтиснув пальці, дозволивши йому навалитися на прочинені двері скляної шафи і сповзти на підлогу, хапаючи ротом повітря.

Мені теж було важко дихати, і не дивно: на шиї затверділи шість куль розміром як невелике яблуко. Вони упиралися під підборіддя, заважаючи нахилити голову. Коли я їх зачіпав, то аж задихався від короткочасної потреби трощити все довкола.

– Напад на агента Міжгалактичного розшуку, – прохрипів із динаміків бортовий комп'ютер. – Напад на агента Міжгалактичного розшуку з використанням корабельного обладнання, – уточнив скрупульозно. – Протоколи безпеки будуть застосовані через п'ять, чотири…

Я приготувався уникати ударів стаціонарного паралізатора та шокера. Наша система пригальмована, але старанна, якщо вже зволила помітити, що щось не так, то спрацює добре.

Вся міць корабля шарахнула по солдафону, який тільки-но почав оклигувати.

– …два, один, – закінчив комп'ютер. – Загрозу знешкоджено.

Як же він помилявся! Чоловік із розшуку – ніщо в порівнянні зі мною. У нього були документи, паралізатор та поганий характер, у мене – потреба вбивати. Я не міг говорити, проте відчував за п'ятьох. Весь світ ніби волав, що гідний супротивник поруч, лише його кров погасить вогонь у моєму серці.