РОЗДІЛ 4.4

Телефон розривався треллю на пасажирському сидінні. Шанталь досі намагалася поговорити з ним. То був, мабуть, сотий дзвінок. Вона переймалася за нього, адже він так швидко втік. Накинувши сорочку, Андре швидким кроком попрямував до гаража. Сівши в машину, він увімкнув відкриття ролетів і став заводити двигун. Він робив усе швидко, знаючи, що Шанталь біжить за ним, обсипаючи його питаннями. Він ударив по газах, коли вона вбігла в гараж і спробувала відчинити двері пасажирського сидіння.

– Андре, що трапилося?! - кричала вона йому в слід. – Андре! Відповідай!

А він мовчки їхав геть. Йому треба було втекти! Геть! Матриця почала давати збої. Першим був він, тепер вона. Що вона знає? Звідки? Він хотів дізнатись відповіді на ці запитання, але боявся. Боявся, що розпитування призведуть до ще більших проблем. До яких? Андре навіть не міг уявити. Точніше, міг, але це виглядало як параноя. Його мозок генерував різні варіанти. Від простого і навіть повсякденного скандалу до чорної дірки, що засмоктує всю планету.

Хоча як від простої розмови може утворитися чорна діра, він не знав. Та й не від розмови, а від слів, що скаже Шанталь. Андре боявся правди. Що вона знає? Що зрозуміла у четвер? Він хотів спитати, але страх… страх сковував його. Що вона відповість? Ні, не так! Що буде після її відповіді? Він вийде із петлі? Вона потрапить у петлю? Світ загине?

Нерозумно вважати себе центром всесвіту, але так чи інакше, Андре приходив до висновку, що він особливий у цьому світі. Світ дав збій, і цей збій він. Проживаючи тисячі повторів, мимоволі прийдеш до такого висновку. Для оточуючих життя йде своїм руслом, але він бачить лише цей день. Чому? Чому він застряг у цьому дні? Що це, воля вищих сил чи помилка у світобудові? Якщо ж воля, то чому саме він? У чому його особливість? Якщо ж помилка, то питання не змінюється: чому він?

Але сьогодні особливий день, особливий повтор. З ним заговорила Шанталь. І не просто заговорила, а змінила свою поведінку! З п'ятнадцяти тисяч ста сорока трьох Шанталь одна стала іншою. Помилка? Баг у системі? Андре був радий такій зміні, він хотів дізнатися, чому вона стала такою, чому відбулися ці зміни, що було у четвер. У четвер, який був востаннє сорок один рік тому.

Сорок років у петлі. Якби він прожив ці дні не законсервований цієї суботи, то йому було б уже за сімдесят. Адже так? Скільки йому років? Андре забув це. Боже, він забув, скільки йому років! Тридцять? Тридцять два? Тридцять три? Чи тридцять один? Напевно, тридцять три. Хоча, стривайте, ні! Йому тридцять два! Так, йому тридцять два. І з урахуванням років, прожитих у петлі, йому вже сімдесят три. Сімдесят три роки! Старий, який більшу частину життя прожив одного дня. Звісно, він боїться! Страх з'їдає його! Він звик до своєї сім'ї в рамках цього дня і нова поведінка Шанталь, подиктована, нехай буде помилкою, його налякала.

Але невже настільки? Він боїться навіть розмови із нею. Уявляє, що це спричинить всесвітній катаклізм. Хоча тут він переборщив. Ще одна чорна діра не знищить всесвіт, а лише поглине Землю, але, чорт забирай, чому це має статися?! Чому він настільки боїться розмови із Шанталь? Андре не знав що відповісти. Просто він боявся цих змін у ній. Він злякався, що його життя може змінитись.

Правду кажучи, він звик до свого життя. Йому не треба ходити на роботу, у нього вічний вихідний! За вікном чудова осінь, а поряд кохана дружина та донька. Що потрібне ще для щастя? Все інше. Він розумів, що Валері ніколи не виросте. Вона залишиться такою ж маленькою та безтурботною дівчинкою, чиєю найбільшою проблемою залишається незроблене домашнє завдання. Він ніколи не привітає Шанталь із роковинами весілля. У них ніколи не народиться син.

Так, Андре хотів сина. Не те щоб Валері була не бажаною дитиною, ні! Просто він хотів двох дітей. Щоправда, він хотів, щоб хлопчик був старшим, але народилася Валері. Що ж, він не впадав у відчай і вірив, що Шанталь народить йому сина, хоча про другу дитину вони говорили вкрай рідко. Андре боявся, що Шанталь не захоче народжувати. Знову боявся.

Страхи оточують нас. Страх – основа виживання. Ми боїмося шереху в кущах, бо там може бути небезпечний звір, який нас роздере. Так думали наші пращури. І фізично це зрозуміло. Але страх розмови з близькою людиною – це явно перебір. Бо ж Андре боявся і раніше, до петлі. Тоді що казати зараз. Страхи руйнують наші мрії. Ось він хоче другу дитину, але боїться поговорити із Шанталь. Нині теж саме. Він у петлі часу, звик до років однакового життя і тут зміна. Він боїться її. Це навіть не шанс вийти із петлі, ні! Це просто розмова. Але його скував страх. «Так не повинно бути! Це не правильно!» - повторював він собі в спальні. Не правильно? Але чому?! Відповіді не було.

Андре зупинив машину на узбіччі. Він давно виїхав за місто і мчав трасою. Просто вперед. Він не дивився куди їхав, занурившись у свої думки. Точніше, дивився, звичайно, але не акцентував на дорозі свою увагу. Він просто вів машину, покладаючись на свої навички водіння, занурившись у роздуми.

Андре опустив голову на кермо і заплющив очі, намагаючись звільнити розум від цих думок, але...

Страх! Страх, страх, страх! Його життя перетворилося на суцільний страх! Якщо щось вибивається з колії, значить все, це неправильно, і він шалено боїться цього. Хоча в сучасному світі це називається «боїться вийти із зони комфорту». Але він був упевнений, що на його місці цього боявся б будь-хто, хто проживе за певними правилами більшу частину життя. Зараз він розривався між двома крайнощами: продовжити своє життя у петлі та спробувати знайти вихід. Він уже давно зневірився його шукати і просто звик до петлі. Але бажання побачити дорослу Валері, зачати із Шанталь сина – були сильні. Він хотів змінити своє життя, але… боявся. Так, він боявся цього. Хотів, але боявся.

Можливо, він просто став малодушним. Піддається страху, тікає від сім'ї. Йому треба набратися сміливості та просто повернутися додому. Повернутись та поговорити. Поставити прості запитання. І найголовніше, не бояться відповідей. Це лише слова, вони не викличуть катаклізм, допоможуть розв'язати його проблему, будуть лише одним, але вірним кроком до виходу з петлі. Чи так це? Хто знає, але він хотів на це сподіватися.

Йому треба їхати! Так, просто завести двигун та поїхати. Це він зараз і зробить. Заведе двигун, розгорне машину та поїде додому! Він попросить вибачення перед Шанталь і просто погорить із нею. Запитає, що було у четвер, чому вона вважає себе винною. Що трапилося за ці дні.

Відірвавши погляд від керма, він глянув уперед. Перед ним була дорога, але трохи осторонь щось виднілося. Це була ще одна дорога, путівець. Вузька смуга, що йде в хащі лісу, що оточував трасу. Якщо швидко їхати, то цей шлях можна і не помітити. Біля дороги багато чагарників, які легко її приховують.

Андре завів двигун і повільно поїхав уперед. Йому б повертатися, поговорити з Шанталь, але зараз треба заспокоїтися і відірватися. Хоча це лише відмовка.

Чому його привабила ця дорога, він не знав, але витратити пару годин на невелику подорож міг. Це лише привід не їхати зараз додому і не говорити із Шанталь. Він уже дав собі слово, що повернеться додому, але ж він не зобов'язаний робити це відразу, так?

Дорога не повертала різко вправо, як це зазвичай буває, коли путівець відходить від траси. Вона йшла трохи убік, за кущами. Якщо з'їхати нею, то ще кілька десятків метрів машина йтиме практично паралельно трасі.

Дорога була настільки вузькою, що Peugeot 508 ледве протискувався. Гілки кущів і дерев постійно терлися об машину. Дві колії від коліс практично заросли травою, але все ж таки вгадувалися попереду. Повільно Андре вів машину вперед. Навіщо? Він сам не знав. Він не зміг знайти відповіді на свої запитання. То, можливо, він знайде відповідь на запитання: навіщо тут ця дорога?

А дорога все більше йшла в хащі. Андре навіть побоювався, що з повороту на нього виїде інша машина. Ні, аварії тут би не сталося, дорога надто вузька, щоб сильно розігнатися. Але вийти з машини не дадуть гілки. А здавати заднім ходом буде незручно. Та й хто знає, хто їздить занедбаними путівцями. Знову страх. Невеликий, але все ж таки. Він зароджувався в глибині душі та практично не давав про себе знати. Поки що цікавість брала гору. Та й не лише вона. Дорога надто занедбана, щоб зіткнутися із зустрічною машиною.

Дорога петляла, і Андре вже подумував все ж таки спробувати здати назад, але подивившись у дзеркало заднього виду, він зрозумів, що не вийде. Дорогу погано видно через вітрове скло, а через вузьку смужку дзеркала так і поготів. Повернутись заднім ходом не вийде. У кращому випадку він випадково не так виверне кермо, машина наскочить на якийсь корч і застрягне. Тоді доведеться важко вибиратися з неї, усувати перешкоду і насилу повертатися назад. А він цього не хотів.

Страх став сильнішим. Це був не такий страх, як перед розмовою із Шанталь. То справді був панічний страх. А що коли бензин закінчиться? А якщо ця дорога веде в нікуди? Раптом попереду глухий кут! Його почали лякати хащі. Здавалося, що гілки не просто б'ються об скло автомобіля, а намагаються розбити їх, увірватися всередину, схопити його за шию, зв'язати по руках та ногах, а потім розірвати на частини.

Андре на мить уявив цю страшну картину. Сигналізуюча машина з включеними аварійними вогнями, що застрягла посеред цієї путівці. Скляна крихта в салоні та на капоті. І його закривавлена усмішка жаху на відірваній голові, затиснутій у вузьких, але міцних лозинах. Машина, бите скло, найближчі гілки, усе це було усіяно частинами його тіла та нутрощами. Ця картина так яскраво і барвисто окреслилася в його голові, що він злякався своїх думок. Або фантазій. По спині почав підійматися холодок. Він уже не відчував нерівної дороги, якою пробирається машина. Звуки гілок, що б'ються об скло, відійшли на другий план. Тут, чортзна-де, серед дерев, на закинутій лісовій дорозі, він боявся самого себе, своїх думок і фантазій. Адже його бачення було настільки яскравим!

Андре пересмикнув плечима, відганяючи погане бачення, і глянув уперед. Машина так само повільно пробиралася крізь хащі, але попереду виднівся кінець зеленого тунелю. Звуки почали вертатися. Гілки все ще билися об скло, але це були лише гілки. Вони не погрожували його розірвати, це нісенітниця! Гра його уяви. Він далеко від людей, на порожній і старій дорозі. Такі місця вміють навивати жах.

Машина виїхала на невелику галявину, оточену високими деревами. Вони росли так близько один до одного, що більше схожий на частокіл, що оточує це місце. Їхні гілки давно розрослися і сплуталися, створивши ілюзію загородження, а не просто лісу. Густе листя вже опало, але гілки росли так щільно, що листя не могло впасти на землю і напівзогнилою масою висіло на них, не даючи сонячному світлу побитися, і здавалося, що за парою рядів дерев усе залито нафтою. Так, саме нафтою. Саме ці асоціації викликала темрява серед дерев. Густа, непроглядна темрява.

Узлісся не пустувала. На ній стояв старий дерев'яний одноповерховий будинок. Андре зупинив машину, заглушив двигун і вийшов озирнутися. Темрява між деревами така густа, що там навряд чи може щось сховатися. Ні, воно однозначно втопиться в цій темряві. А сама темрява, якщо вона жива, точно не вилізе сюди. Адже сонце ще високо і воно знищить, розвіє цю темряву.

Стара будова височіла перед ним, але ізоляція на цьому узліссі його зберегла. Будинок був застарілий, але не зруйнувався від вітру, дощу чи рук людини. Скло у вікнах, на диво, було ціле, але шар бруду на них говорив про те, що тут давно не ступала нога людини. Принаймні кілька років. Навпроти входу до будинку стояв фургон «Спринтер». Точніше те, що від нього залишилося. Колеса були спущені та вже частково поринули у ґрунт. Фарба пожовкла та облупилася. Швидше за все, він був білого кольору, але зараз був рудим від іржі. Двері хоч і були зачиненими, але скла у фургоні були відсутні. Тому природа встигла погосподарювати всередині салону, перетворивши обшивку сидінь на рвані та гнилі шматки матерії та поролону. Осколки скла були поховані під товщею напівзогнилого листя.

Трохи осторонь фургона стояв чорний пікап не в кращому стані, ніж фургон. Колеса також спущені, кузов побитий іржею. Ось тільки скла напрочуд цілі. Дверцята з боку водія були прочинені й Андре заглянула туди. Картина, звичайно, краще, ніж у фургоні, але небагатьом.

Як вони тут опинилися? І хто їх покинув? Що це за будинок? Хто його тут збудував? Чому він тут? Все це виглядало дивним. Не більше ніж його власна петля, але все-таки. Занедбаний будинок у лісовій гущавині. Тут до траси не більше п'яти кілометрів цим путівцем. І ним користувалися! Давно, але користувалися.

Роздуми Андре перервало гарчання. Воно долинало з темряви, що живе в гущавині лісу. Андре з побоюванням озирнувся і постарався глянути в темряву. Але він нічого не побачив, крім чорноти між гілками. А гарчання повторилося. На цей раз з іншого боку. Андре повернувся на звук, але знову нічого не бачив, як би він не вдивлявся. Серце почало шалено битися. Страх із шаленою хвилею накочував. Навіщо він звернув сюди? Чому не поїхав одразу додому?!

Гарчання продовжувало долинати з темряви. Тепер уже з усіх боків. Щось було там, за гілками. І воно було не одне. Андре кинувся до машини. Застрибнувши на сидінні, він повернув ключ у замку запалювання. Машина тихо забурчала, а Андре, переключивши передачу, вивертав кермо і тиснув педаль газу на підлогу. Машина різко розвернулася, мало не врізавшись багажником у пікап. Перемкнувши передачу, Андре погнав уперед, геть із цієї галявини. Йому здавалося, що гарчання набатом б'є з усіх боків.

Машину неймовірно трясло, колеса підскакували на купині нерівностях путівця. Андре гнав уперед не шкодуючи автомобіля. Гілки шалено билися об шибки. Дорога все також петляла, хоча Андре її майже не бачив. Лише кущі, що нависають із двох боків. Але він продовжував утискати педаль газу в підлогу. Йому здавалося, що злісне гарчання переслідує його. Щось або, що ще гірше, хтось женеться за ним чагарником.

Попереду з'явився просвіт, дорога виходила до траси. Машина продовжувала мчати вперед на граничній для цієї дороги швидкості. Гілки та сама дорога обмежувала швидкість машини.

Вискочивши на трасу, автомобіль підстрибнув як на трампліні, путівця була трохи нижче, ніж траса. Ліворуч почувся вереск гальм. Водій невеликої старої вантажівки ніяк не очікував, що з хащі лісу прямо перед ним вискочить легковик. Але Андре його навіть до ладу не помітив. Він швидко вирівняв машину на свою смугу і помчав до міста. Далі від цієї хащі та рика, що залишився десь позаду.

ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ У РОЗДІЛІ 5.5

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.