РОЗДІЛ 1

Знаєте, яка річ найжорстокіша? Так, саме так, жорстока річ. Просто подумайте. Яка річ у вашому будинку найжорстокіша. Що може бути безжалісніше найжахливішого втілення зла в цьому світі? Ви ніколи не повірите, але це сімейний фотоальбом. Тяжка книга, на сторінках якої вся історія вашої родини. Що тут жорстокого, спитайте ви. Відповіддю буде: все. У ньому ваші батьки в кращому разі молоді, а в гіршому – живі. Та й ви сам інший там. Молодий, красивий, щасливий. Можливо, ви вважаєте такий себе й зараз. Але це не так. Рутина побутового життя поглинає як трясовина. Все докучає і стає однаковим. Однакові дні, однакові люди навколо. Якщо щось змінюється, це відбувається непомітно. Незначні зміни, які можна помітити тільки на застиглих спогадах фотокарток. Саме фотокарток, адже фото у соцмережах – це наше справжнє. Ми оновлюємо їх там щодня, публікуючи пачками. Щоб помітити зміни там, треба прокрутити стрічку хоча б на кілька років назад, але скажіть, хто це робитиме? А старий фотоальбом – це бомба уповільненої дії. Ні, навіть не так. Це міна з нашого минулого, яка чекає. Чекати вона може довго, поки ви дістанете його з шафи. Можливо, ви захотіли поностальгувати, а може, просто випадково, шукаючи щось інше. Але ви обов'язково відкриєте альбом і почнете переглядати фотографії. І ось у цей момент міна і детонує. Побачене буде для вас шоком. Все змінилось. І не в найкращий бік. Ви можете важко зітхнути, приймаючи даність буття. Ви можете почати задумуватись, а чому так? Ви можете усвідомити все, і почати робити спроби змінити те, що відбувається. Але одне точно: ви не залишитеся байдужим.

Одного з буденних днів це сталося і з Шанталь. Прибираючи, вона натрапила на фотоальбом. Злегка втомившись, вона відклала ганчірку і вирішила трохи перепочити, переглядаючи його. З перших сторінок її зустріла усміхнена пара – її батьки. Батько у військовій формі та мама в білій сукні. Ні, не весільній, а у звичайній легкій літній сукні. Хоча наступне фото було вже із весілля батьків. А далі була сама Шанталь. Дитина, дівчинка, підліток. Після народження доньки батько захопився фотографією і практично щодня фотографував свою принцесу, як він її називав. Шанталь була копією його мами: біле волосся переливалося рожевим відтінком на світлі. Багато хто, хто бачив її, вважали, що на дівчинку надягають перуку і щиро дивувалися, коли дізнавалися, що це натуральний колір її волосся.

Батько. Молодий брюнет, який клацав свою доньку ще на плівковий фотоапарат. Вона дістала з кишені телефон і перегорнула стрічку «Instagram». Фото з дня народження матері. Сивий чоловік зі зморшками на обличчі посміхається фарбовані блондинці зі старіючим обличчям. Її батьки. Вони так сильно змінилися. Як же вони постаріли! Чому вона цього не помічала? Невже й вона старіє? Шанталь перегорнула кілька фото, знайшла своє і полегшено зітхнула. Ні! Вона ще молода та гарна. Ось вона після душу в рушник кокетливо посміхається своєму відображенню. Ось вона з Валері грає. А ось вона з Андре. Андре… ось він змінився. На неї дивився молодий чоловік. Гарний, коханий, але скроні вже торкнулася сивина. Робота та стреси давалися взнаки.

Шанталь, відклавши телефон, перегорнула альбом і знайшла старе фото, зроблене на «Полароїд». Красивий брюнет посміхається на камеру. А вона, молода дівчина з незадоволеним обличчям дивиться в об'єктив. Їхнє перше спільне фото, вона тоді потрапила до лікарні з тонзилітом. Горло нестерпно боліло, було важко говорити. Вона лежала в палаті та читала Віктора Гюго «Знедолені». Як раптом двері відчинилися, і в палату влетів хлопець із криком: «Зараз я тебе увічню, гавнюк!» Шанталь з подивом подивилася на хлопця, а той натиснув кнопку на фотоапараті. Настала незручна мовчанка, яку порушив фотоапарат, надрукувавши знімок.

– А де Жерар? – безглуздо посміхаючись, спитав хлопець. У відповідь Шанталь спромоглася лише негативно похитати головою. Мовляв, вона й не знає жодного Жерара, не кажучи вже про те, що у її палаті його просто не могло бути.

– Пробач, – швидко кивнувши, хлопець кулею вилетів із палати, зачинивши за собою двері. Шанталь так і залишилася лежати на ліжку, здивовано дивлячись на двері. Знизавши плечима, вона збиралася повернутися до книги, як помітила знімок, що лежить на підлозі. Піднявшись, вона підійшла до нього. І тут двері знову відчинилися.

- Ніде його знайти не можу! - вигукнув хлопець. - Ти не проти, якщо я зачекаю його тут? Він взагалі в сусідній палаті лежить, але зараз, мабуть, на процедурах! Не хочу сидіти у порожній палаті! З тобою веселіше!

Від такої нахабності вона готова була вибухнути, але хворе горло не дозволяло їй висловити все, що вона думає про цього нахабника. Та хто він такий?! Що він тут влаштував?! Її обурення готове було вирватися назовні та грізною карою впасти на хлопця. Зовні це виявлялося у надуванні щік, витріщених очей і спробах не закричати від болю в горлі.

– Ти така цікава! - завзято промовив хлопець і підійшов до Шанталь. Він зухвало обійняв її за талію, притягнувши до себе, витягнув руку і сфотографував їх. Вона була в люті. Він же відверто лапав її! Вона вже хотіла заліпити йому ляпас, але хлопець швидко відсторонився і почав завалювати її питаннями:

– А ти чого тут лежиш? А ти знаєш Жерара? Як тебе звати?

Його просто так не позбудешся! Шанталь приречено опустила голову і підійшла до тумбочки, де лежав маркер і великий блокнот. Його вона використовувала для спілкування, оскільки говорити було боляче. Затиснувши зубами ковпачок, вона відкрила маркер і великими літерами написала «Тонзиліт», відповідаючи на перше запитання хлопця.

- О, дуже приємно, Тонзиліт! - усміхаючись, вигукнув незнайомець. – А мене звуть Андре!

Така реакція хлопця просто дратувала, і вона стала шалено бити його цим блокнотом. А він лише закривався руками та сміявся.

Так і з'явилось це фото. Їхнє перше спільне фото. Тоді ні він, ні вона не могли й подумати, чим ця історія закінчиться. Він прийшов відвідати свого друга і помилився палатою. Шанталь здалася йому кумедною, як він сам пізніше зізнається, та й настрій був добрий. А ось вона розлютилася від його витівок, але потім, заспокоївшись, вона, несподівано для себе самої, закохалася.

Він носив старі джинси та потерту косуху. І незрозуміло чому вона полюбила цей образ. Чим він привабив її, вона й сама не змогла відповісти, списавши все на долю, на знак згори. Просто цей хлопець став її людиною. Дорогою, коханою, її.

Що ж із ним стало зараз? Зовнішність? Так, він змінився, але Шанталь розуміла, що це через роботу. Він усе робить, аби вони з Валері були щасливі та нічого не потребували. Ні, ще щось. Вона поринула у спогади. Яким він був? Веселим. Так, він був хлопчиськом! А вона дівчиськом. Потім усе почало змінюватися. Їхні стосунки переросли в щось більше, ніж підліткове захоплення. Змінювалися і вони самі. Він ставав серйознішим, вона ж закохувалась у нього все більше. Ні, вона теж змінювалася, але, як вважала сама Шанталь, вона була завжди серйозною дівчинкою. Чи це було так, хто знає. Ми завжди іншої думки про себе, ніж насправді. Або ми недооцінюємо себе, або переоцінюємо. Але біда, об'єктивну оцінку нам не в змозі дати ніхто. Адже все, що ми можемо почути про себе, – це думка інших. А вона, як не крути, суб'єктивна, а отже, теж неправильна. Хто ми насправді ніхто не знає. Ніхто, якщо ви не затятий прихильник якої-небудь релігії. Інакше вашою відмовкою буде бог. Адже бог все про нас знає. Якщо це так, то він найнещасніший у цьому світі.

Але Андре продовжував змінюватись. День у день він ставав іншим. Це ставалося повільно, і Шанталь цього не помічала. Захоплена турботою про Валері, будинок, вона сприймала чоловіка, як і раніше, не зважаючи на те, що він уже інший.

Яким він став зараз? Замкнений, нелюдимий. І чому вона не помітила цих змін? Списала все на роботу та стрес? Так, легко списувати зміни у коханій людині на банальні, звичайні причини. «Все це через роботу! Він просто втомився!» І жодної думки, що причина може бути іншою. Але думати про інші варіанти вона не хотіла. Що ще може бути? Коханка? Думати, що в нього з’явилась інша, вона не хотіла. Шанталь вірила в те, що вона гарна дружина і в ліжку у них чудово. Чи чудово? Вона почала згадувати, коли вони мали останню близькість і… тиждень тому. Так, їм уже за тридцять, він утомлюється... на роботі. Так, так, так, знову ця відмовка про роботу! Вона зручна для Шанталь і вона її використовуватиме. Навіть якщо вона каже це собі. Адже зізнатися самому собі це найважче. Багато хто вважає, що найнижче, що може людина, це брехати самому собі, але це помилка. Ні, перший, кому ми брешемо, це ми самі. Збрехати своєму «Я» простіше простого. Це заспокоїть наше «Я» і дасть сили йти далі. Усі ми брехуни!

Він утомлюється на роботі (правда це чи брехня невідомо), та і їм не по сімнадцять, сили вже не ті. Пристрасть, звичайно, є, але того підліткового запалу вже немає. Можна обмежитись і сексом раз на тиждень. А може, все ж у нього є коханка? Може йому просто потрібна розрядка? Стрес на роботі… чому вона так зациклилася на роботі? Чому не можна все запитати прямо? Чому все так? Чому вона не помітила одразу, а зрозуміла лише зараз? Точніше вона нічого ще не зрозуміла, а лише помітила зміни. Слідство, а чи не причину. І ось про причину вона будувала припущення, які множилися в її голові в геометричній прогресії. І основними були саме робота та коханка. Перше не викликало у неї страху, а ось друге…

Не бажаючи більше ні про що думати, вона закрила альбом і, намагаючись відігнати погані думки, продовжила прибирання. Але міна вже почала детонувати. Повільно, але безповоротно. Шанталь все ж таки не змогла абстрагуватися від нав'язливих думок. Вона все більше поринала в них. Вона шукала причини, чому Андре змінюється. Робота, коханка, все це починало здаватися їй притягнутим за вуха. Адже він повертається щодня додому, вона зустрічає його смачною вечерею. Він кохає її, вона кохає його. І плід їхнього кохання – Валері. Хоча якого чоловіка зупиняли від зради діти? Адже чоловік зраджує не дітям, він зраджує жінці. Як і жінка зраджує чоловіку. Все залежить від обставин. Діти це плоди кохання, але що з ними робити, якщо кохання минулося? Це не товар за чеком, його не повернеш. Вони залишаються, і ми сподіваємось, що вони зрозуміють нас. Але вони ніколи не захистять вас від зради. Ні. Діти просто існують. Це нагадування, що колись ви, у кращому разі, кохали одне одного. Чи можливе те, що Андре більше не кохає її? Чи можливо, що він має іншу жінку? Думати про це Шанталь не хотіла, але незнання не давало спокою.

Знаєте, що найстрашніше у стосунках? Ні, це не зрада. Як не дивно, але зрада це норма у стосунках. Точніше, один з етапів відносин. Буває вона фінал, а буває й ні. Страшного у зраді немає нічого.

Найстрашніше у стосунках – це мовчання. Ми думаємо, будуємо припущення. Іноді вірні, але часто ні. І мовчимо. Фотоальбом – це міна. Але вона діє не миттєво. Вибухова хвиля розходиться довго, як у сповільненій зйомці. А ми мовчки за цим стежимо. Ми дивимося, як уламки летять у різні боки, розносячи на шматки наші душі. І коли ми стоїмо відкриті, оголені, ми наважуємося на відверту розмову. Ми вихлюпуємо все. Абсолютно все. Ми говоримо, що ще день тому не сказали б. Нам уже на все начхати. Ми ріжемо один одного правдою, одкровеннями та зізнаннями. Спливаючи кров'ю, фігурально або навіть буквально, ми віддаляємося один від одного.

І знову мовчання. Ми мовчимо, очікуючи, що інший зробить перший крок. А він, можливо, навіть і не збирається цього робити, все вирішивши для себе. Звичайно, буває і так, що мовчання знову зміняться виплескуванням своїх почуттів та емоцій одна на одну. І так все чергується: мовчання, виплескування, мовчання, виплескування. А потім з'являється посередник. Залежно від ситуації це або психотерапевт, або адвокат, або слідчий з особливо тяжких злочинів. Але ж цього можна було легко уникнути, просто вчасно поговоривши.

Цього вечора поговорити вирішила й Шанталь. Язики полум'я танцювали у каміні. Його світла було достатньо, щоб висвітлити два крісла, що стояли перед ним. Після вечері Андре сидів і відчужено дивився на вогонь. Шанталь не наважилася розпочати розмову під час вечері, щоб не залучати до цього Валері. Уклавши доньку спати, Шанталь спустилася на перший поверх. Вона зупинилася на нижніх сходах і подивилася на Андре. З коридору, через широку арку, він сидів до неї практично спиною. Вона бачила його потилицю та праву частину голови. Обличчя видно не було.

Шанталь все ще боялася цієї розмови. У них ніколи не було сварок. Хоча, ні, це брехня. У них були сварки та скандали. Але вони завжди були відвертими один з одним. Мабуть, тому вони так довго разом. Не розійшлися, бувши підлітками, не покинули один одного під час навчання у різних містах, а змогли зберегти свої почуття та створити сім'ю.

І зараз вона не розуміла, як не помітила цих змін у ньому. Якби вона була уважнішою, не піддайся рутині розміреного життя, все було б інакше. Але що саме могло бути інакше, вона не знала. Адже для цього треба зробити маленький крок – поговорити з Андре. Поговорити відверто, це складно. Правду кажучи, нічого складного в самій розмові немає. Головне, не впасти у пошуки винного і, як наслідок, взаємні звинувачення. Важко розпочати розмову. Вимовити перше слово, першу фразу.

Зробивши пару глибоких вдихів, Шанталь зробила крок вперед. Вона увійшла до вітальні та сіла в крісло поруч з Андре. Він стомлено глянув на свою дружину.

– Андре, нам треба поговорити, – обережно почала вона. Він продовжив мовчати, лише повільно кивнувши на знак згоди.

– З тобою щось сталося? - запитала вона, але він продовжив мовчки дивитися на неї. Вона почала ще сильніше нервувати. Навіщо вона почала цю розмову? Можливо, зараз він скаже, що все гаразд і їй це тільки здається. Чортів фотоальбом! Як звичайні знімки, покликані бути пам'яттю, зробили з нею таке? Чому вона почала сумніватися в Андре? У своєму коханому Андре. А чи її він? Вона хотіла поставити це питання, але боялася. Ні, краще вже почати розмову так. Можливо, все це лише її припущення, і зараз він розвіє їх, простою і банальною відповіддю. Шанталь чекала, а він стомлено дивився на неї.

УВАГА! ДАЛІ ВАМ НАЛЕЖИТЬ ЗРОБИТИ ВИБІР, ЯК РОЗВИВАТИМЕТЬСЯ СЮЖЕТ. ВИ МОЖЕТЕ ВИБРАТИ ОДИН ІЗ ДВОХ ВАРІАНТІВ:

ВАРІАНТ №1

Знову. Вона знову завела цю розмову. Якого разу вона починає її? У десятий? У сотий? У тисячний? Андре вже й не рахував. Усе це повторювалося. День у день, постійно. Він утомився від цього. З ним щось трапляється. Але чи зрозуміє вона? Навіть якщо зрозуміє, що вона зможе зробити? Адже вона піде далі, а він залишиться тут. І все повторитись.

Але ні, вона помітила. Знову помітила, знову починає розмову. Він дійшов до тієї точки, що одного дня достатньо, щоби помітити зміни в ньому? Мабуть. Отже, час діяти. Звичайно, він знає, чим усе закінчиться, але, можливо, цього разу все вдасться.

- Сталося, - тихо промовив він. Кивнувши Шанталь, він побачив схвильований погляд дружини. Все як завжди.

– Так, нам треба серйозно поговорити, – почав він. - Але, швидше за все, ти мені не повіриш.

Шанталь здивовано подивилася на нього.

ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ У РОЗДІЛІ 2.1

ВАРІАНТ №2

- Останнім часом ти сам не свій, - продовжила Шанталь, так і не дочекавшись відповіді.

Знову ця розмова. Кожне слово йому знайоме. Він знає, що спитає вона. Він знає, що відповість їй, і нічого хорошого в цьому немає і не буде. Адже все повториться. Жодної надії на зміну. Сказати правду? Вона не повірить. Краще збрехати. Адже брехня така солодка.

- Ні, все добре, - натягнуто посміхнувся він. – Просто складний контракт. За тиждень розв'яжу цю проблему, і я візьму відпустку.

Він простяг їй руку, манячи до себе. Шанталь усміхнулася у відповідь і підвелася. Вона з радістю сіла на коліна, притулившись до свого Андре. Цього пояснення їй вистачило. Вона даремно мукала себе поганими думками. Ось він, плід мовчання. Звичайне питання, проста відповідь. Все добре. Як вона й сподівалася! А надії часом збуваються, як і мрії.

Шанталь, притулившись до нього, заплющила очі. Мабуть, їй було достатньо його брехні. Брехати так легко. Хоча в його становищі це ні на що не впливає. Господи, коли ж закінчиться цей день?

ЧИТАЙТЕ ПРОДОВЖЕННЯ У РОЗДІЛІ 2.2

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.