Вірш про щось

Відвертість сліпо, до нестями

У неоглядну далечінь

Вела кривими нас стежками

З-поза меж наших розумінь

Так люто, зле й несамовито

Вона кричала через плач

А ми все йшли, як малі діти

Ще й у поході грали в квач

А крик її лунав у вухах

Та так приглушено, немов

Комар. Комар дзижчав і пурхав

І розганяв у жилах кров

А відмахнутися - несила

А як і сила, то - нехай

Вона благала і молила

Переступити через край

Відкрить серця свої і душі

Окови зняти і пісні

Зруйнують скелі непорушні

В тій непроглядній далині

І я писав вірші для неї

В серце встромляючи перо

Й криваво-чорні орхідеї

Але чи я робив добро?

Комусь той вірш, як кістка в горлі

Комусь як на душу бальзам

Мені ж... це кров, що йде поволі

З пером собі завданих ран...