Імператорський червоний

Вейчжен ледве зміг урвати кілька годин сну. Заснути вдалося лише глибокою ніччю, а щойно на сході замаячили перші промені світанку, він уже був на ногах. Звітів навіть за такий короткий час накопичилось багато, потрібно було оцінити завдані столиці збитки та по можливості почати усувати наслідки. Вейчжена дуже непокоїло питання спалених складів, але голова департаменту зерносховищ запевнив, що в разі потреби можна буде відкрити резервні, до них вогонь не дістався. Службовці розрахункового департаменту носилися з дорученнями, тільки й миготів їхній темно-зелений одяг. Голова відділу, бувши в похилому віці, замучився приходити до Вейчжен зі звітами та попросив дозволу працювати в малій залі разом з ним. Пізніше до них приєднався голова відділу майна та службовці міністерства громадських робіт.

Коли до зали увійшов князь Цінхуан, Вейчжен вже втратив надію, що сьогодні зможе підняти голову від паперів.

- Ваша Високосте.

- Генерале Сяо, - кивнув йому Вейчжен. - У вас є нове повідомлення? Новини з кордону?

- На жаль, від Його Величності вістей немає, ми відправили до нього посланців, але, боюсь, вони не встигли ще навіть дістатися лінії бойових дій.

Вейчжен і сам це чудово розумів. З моменту нападу минуло майже дві доби, але для нього вони перетворилися на два місяці. Занадто багато подій та турбот навалилося одразу. Вейчжен втомлено потер очі та відклав на підставку пензель. Документи можуть почекати кілька хвилин, поки він трохи відволічеться на розмову з Цінхуаном.

- Тоді що? - тільки й встиг запитати, як у зал увійшов помічник міністра Жень та сам голова військового департаменту слідом. На витягнутих руках помічник тримав об’ємний різний короб.

- До міських воріт прибув посланець від принца Ченсі з подарунком для управителя імператорського міста.

У залі миттєво стихнув шелест паперів та перешіптування чиновників.

- Ви перевіряли, що в ньому? – напруження враз охопило все тіло. Дерев’яний ящик виглядав дорого, навіть вишукано. В такому не соромно піднести дарунок самому імператору. Але якщо дарувальник нещодавно намагався захопити столицю Лін, всередині не могло бути нічого доброго

- Ні.

- То, може, й не варто відкривати? Хто зна, що цей хонський виродок міг прислати, - міністр Чао, здавалося, висловив вголос загальну думку.

Вейчжен був із ним повністю згоден, але й ігнорувати послання Ченсі не варто.

- Відкривайте, - кивнув він міністру Жень.

Той акуратно підчепив ажурну кришку та відкинув її убік. Тонкий зойк помічника різонув по вухах, молодик ледь не випустив короб з тремтячих рук, але міністр Жень перехопив його. Цінхуан з присвистом видихнув, але не наважився відвернутися.

Вейчжен зі свого місця побачив темне кучеряве волосся, що зараз більше нагадувало сплутані нитки, та сіру шкіру з вкрапленнями червоних плям засохлої крові. Голова. Принц Ченсі надіслав йому у подарунок чиюсь голову. Вейчжен підвівся та наче у тумані зробив кілька кроків. Замість думок була порожнеча, тіло похололо, наче він пірнув у гірські крижані води. А випливти вже не міг.

- Не дивіться, Ваша Високосте, - Цінхуан перехопив його за лікоть, але Вейчжен скинув руку, не озираючись.

Голова покоїлась на червоній оксамитовій подушці. Скляні очі дивилися на Вейчжена помутнілими зіницями. Людина, якій вона належала, була вбита днів п'ять тому, не менше. Обличчя в порізах, саднах та застиглій крові було віддалено впізнаване. І якщо викривлені смертю риси ще можна не признати, то хвилясте волосся та заколка з чорним каменем, що все ще тримала їх, не давала можливості засумніватися. Його Величність імператор Цінфан, законний правитель земель від Східного моря до гірських хребтів повернувся до імператорського міста.

У вухах наростав гучний дзвін, хтось щось говорив, але Вейчжен не чув та не розумів жодного слова. Свідомість помутніла, але він не міг відірватися від страшного видовища.

Це не могло бути реальним. Вейчжен же просто заснув над нескінченими паперами. Правда?

- Ваша Високосте, у вас кров!

Яка кров? У кого? У Цінфана на обличчі? Правильне зауваження, її необхідно стерти. Його чоловік не повинен бути перед підлеглими в такому вигляді. Вейчжен простяг руку, але хтось перехопив її та міцно стиснув.

- Ваша Високосте, не потрібно.

Він повільно повернувся, зустрічаючись поглядом зі зблідлим Цінхуаном.

- Не треба, - повторив він та наполегливо потяг Вейчжена геть.

Вейчжен дозволив. У голові крутилася по колу фраза «не час і не місце». А коли буде той час? Для чого?

В роті відчувався насичений металевий смак, Вейчжен насилу ковтнув та прикрив рот долонею, відчувши потуги нудоти. На пальцях залишилися червоні плями, і ось тоді в голові наче щось луснуло.

Вейчжен впав на коліна в покоях імператора, куди його привів Цінхуан. Несамовитий крик, що народився в грудях, вирвався назовні. Він кричав так, що вуха заклало, а горло дивом не здерлося на шматки.

- Ваша Високосте! - він швидше не почув налякані дитячі голоси, а відчув. Два маленькі тіла притиснулися до нього з боків, обхоплюючи його плечі та спину тремтячими руками.

Голос зірвався і тепер більше нагадував жалюгідне скиглення. Цінхуан опустився перед ним на коліна та стиснув його руки у своїх.

- Ваша Високосте, я прошу вас не як чоловіка імператора, не як людину, вище за яку тільки монарх, а як зятя. Як коханого чоловіка мого брата. Ви потрібні нам зараз, якщо падете ще й ви, від Лін нічого не залишиться, - його голос був не гучніший за шелест листя та проникав у саму свідомість.

Вейчжен підняв на нього вже більш осмислені очі. Янлін та Янвень стрепенулися, поглядаючи то на дядька, то на чоловіка свого батька. Вейчжен помітив застиглого в дверях Ло Ціна, блідого, як сама смерть.

- Відведи Їхніх Високостей у бібліотечний павільйон, хай виберуть собі книги з легендами, - прохрипів Вейчжен.

- Не хочу в бібліотечний павільйон, я хочу залишитися з Його Високістю, - Янвень замотав головою та ще міцніше стиснув тканину на спині Вейчжена.

- Так і буде, тільки спочатку книги, - Вейчжен обдарував євнуха важким поглядом, і той нарешті відмер.

Коли двері з шерехом стали на місце, Вейчжен згорбив спину ще більше. З тіла ніби всі кістки витягли, принаймні він почувався порожньою оболонкою, а не людиною. Очі пекло, але сліз, які хоч трохи допомогли б вилити його біль, не було.

Як люди це витримують? Коли помер батько, йому боліло, дуже. Коли пішла Цзяолі з їхніми дітьми, було важко. Але не так! Небо, не так же, що хочеться перестати дихати.

- Янлін повинен зійти на трон якомога швидше, імперія не може залишитися без правителя, тим більше у війну. Ви станете регентом, - говорити це було зрідні здирати з себе шкіру живцем. Навіть якщо його життя розсипалося прахом, він не мав права на своє горе, в країні сотні тисяч живих душ і саме це зараз першочергово важливо. Вейчжен повинен закінчити те, що почав.

- А як щодо вас? Яку роль ви відвели собі? - Цінхуан стиснув його плечі та змусив випростатися.

- Я вестиму справи, як… - горло судомно стиснулося, - імператриця-вдова. Направлю війська, щоб вибити ворога з наших земель, а після коронації нового імператора, з вашого дозволу, залишу столицю.

- І куди ви підете, третій княжич Юнан, вдівець імператора Великої Лін? У Юнан, які, можливо, зрадили всі домовленості та вас особисто? Чи Його Високість збирається жити, як звичайна людина?

Вейчжен не знав, що він збирається. Він поки що навіть не усвідомлював, що його тримає у цьому житті. Чоловік, який значив для нього так багато, мертвий, його рідна країна прямо чи опосередковано причетна до цього. Його брати… Якщо це правда, Вейчжен не пробачить їм. Лін буде мститись, і вони повністю в своєму праві. Всій княжій родині доведеться розплачуватись, Вейчжен готовий просити за молодших, але старші заплатять своє кров’ю, і він, третій княжич, також. Бо себе Вейчжен теж не пробачить.

- Ви… Ти про що думаєш? Не смій! – Цінхуан, певно, розгледів щось у його обличчі та з силою струснув за плечі, немов ляльку. Його очі почервоніли в куточках, але дивився він на нього з болем, густо перемішаним з гнівом. - Глянь на мене, Мей Вейчжен, ти житимеш, правитимеш, бо це те, чого хотів мій брат. Він змусив мене присягнутися, що захищу тебе та стану на твій бік. Ти сам щойно назвав землі Лін своїми. Так і є, це твій дім, твій народ, ти потрібен нам тут. Тому прийми волю свого покійного чоловіка і нашого імператора, Його Високість імператор-консорт Мей Вейчжен, законний регент спадкоємця Великої Лін.

Принц Ченсі зажадав аудієнції наступного дня. Вейчжен увійшов до зали, і багато присутніх чиновників дивилися на нього розширеними від здивування та страху очима. Вейчжен знав, як виглядає. Побіліле обличчя без жодної барви, майже сірі губи, запалі очі, обведені темними тінями. На тлі криваво-червоного одягу це виглядало ще моторошніше. Один раз глянувши на себе в дзеркало, Вейчжен побачив там мерця, і це не дуже відрізнялося від того, що він відчував усередині.

Цю ніч він пережив лише завдяки тому, що діти, немов відчуваючи його стан, відмовилися спати у себе, але на ранок з покоїв вийшов хтось інший. Опікун? Регент? Хай буде так, це його обов’язок перед Цінфаном, навіть якщо офіційного заповіту не знайдуть. Вейчжену достатньо його слів.

Принц Хончжоу переможно посміхався, поблажливо дивився на присутніх, ніби йшов павільйоном свого палацу. Тільки коли він зволив подивитися на людину, яка займала трон, його бравада розтанула. Хоча губи все ще кривилися в посмішці, але це виглядало радше потворною маскою, з тих, що актори одягають під час вистав.

- Що таке, Ваша Високосте? Розраховували побачити тут когось іншого? - куточок губ Вейчжена смикнувся.

Спадкоємець Хончжоу крадькома кинув погляд на залу та знову повернувся до Вейчжена.

- Ні, нікого. Але, зізнатися, я здивований, не думав, що Його Високість візьме стерно влади в свої руки. Так навіть краще, хто як не ви гідно оціните подарунок Хончжоу, - Ченсі навмисно виділив голосом звернення та, здавалося, навіть затамував подих, готуючись насолоджуватися справленим ефектом.

У Вейчжена не смикнувся жоден м'яз. Деякі міністри, пам'ятаючи його вчорашній стан, з побоюванням поглядали в його бік, тільки Цінхуан був схожий на крижану брилу, навіть не повернув голови в його бік. Настільки вірить у витримку зятя? Дарма. Вейчжен би не поставив навіть жалюгідний мідяк на свою душевну врівноваженість.

- Ваша Високосте, залиште своє красномовство для тих, хто його оцінить, - Вейчжен трохи схилив голову до плеча.

- Що ж, мені здавалося, раніше наші бесіди приносили вам задоволення. Нічого не вдієш, часи змінюються, ось ми вже по різні боки. Прикро, дуже прикро. Але все ще можна виправити, - принц Ченсі з вдаваною журбою похитав головою та продовжив уже серйозно, відкинувши блюзнірство: - Ваш імператор мертвий, армія під об'єднаним натиском Хончжоу та Шу скоро буде розбита. Через день тут будуть мої війська. Якимось дивом ви відбили перший напад, але проти п'яти тисяч солдатів вам не вистояти. Краще по-доброму здайте столицю, обіцяю, у такому разі зберегти ваші життя. А ви, Ваша Високосте, якщо захочете, зможете й надалі правити Лін в чині намісника. Як вважаєте, вигідна ж пропозиція?

Гнівні окрики почали лунати з усіх боків. Вейчжен підняв руку, закликаючи до тиші.

- Не боїтеся, що після цього саме ми зробимо Хончжоу своєю провінцією? Ви не очікували, що нам вдасться відстояти столицю. Навіть пограти в облогу не вийшло, ми знищили всіх, кого ви послали. Раптом у нас у рукаві ще щось приховано? - Вейчжен справді відчув слабкий натяк на інтерес. Цей самовпевнений молодик дійсно вважає себе непереможним?

- Ви мені здавалися розумною людиною, але, бачу, всього рік життя в Лін змусили вас зарахувати себе в ранг бога. А що ви скажете на те, що Юнан нас підтримало? - принц Ченсі потроху втрачав терпіння, складно тримати себе в руках, коли все йде не за наміченим планом

- Значить, незабаром вони теж стануть провінцією Лін, - байдуже повів плечем Вейчжен. Він мав час обміркувати це питання.

- Ви так просто віддасте їм свою країну? - принц зневажливо хмикнув та стиснув долоню на руків’ї короткого клинка.

- Я приєднаю не тільки Юнан, а й усі землі, що насмілилися посягнути на територію моєї країни, - люб'язно пояснив Вейчжен. У нього тепер є лише одна країна, і він зробить для неї все, що в його силах.

- Ви варті свого подружжя, імператорський чоловік Мей. Такий же виродок та зарозуміла мерзота. Як добре, що він уже здох, а...

Договорити Вейчжен йому не дав. Мало не перестрибуючи сходини, вже за два удари серця він був внизу, а на третій зімкнув пальці на шиї принца. Ченсі захрипів, його люди смикнулися, але імператорські гвардійці виступили з тіней та оточили їх живою стіною.

- Вам це так просто не минеться. Ви не розумієте, хто я? - з натугою проштовхнув слова через горло Ченсі.

- Цуценя, що не знає свого місця? – поцікавився Вейчжен. Гнів кипів у крові в'язкою смолою, хотілося стиснути сильніше долоню, відчути, як дробляться кістки. Він глянув поверх голови Ченсі та знайшов поглядом генерала Хуа. - Супровід убити, Його Високість у в'язницю, подивимося, скільки можна виторгувати за нього у Хончжоу. Виявиться малозначним – позбутися. Ми не тримаємо сміття в імператорському місті.

Солдати Ченсі навіть зреагувати до ладу не встигли. Бридкі хлюпання, з якими метал входить в плоть, хрипи з перерізаних горлянок та глухий звук, з якими важкі тіла мішками повалились на підлогу. Цього разу гвардійці не зволікали жодної миті, виконуючи його наказ. Особиста гвардія імператора, та її частина, що залишилася в палаці, вранці присягнули на вірність Вейчжену та спадкоємному принцу Янліну. Чим не гарна новина?

- Як гадаєш, віддасть татусик за тебе землі по той бік річки Хон або згадає, що в нього є ще сини? - прошипів Вейчжен на вухо принцу. Той щосили бився в його захваті, довелося послабити пальці, щоб виродок не задихнувся прямо зараз.

- Якщо вб'єте мене, батько вимагатиме вашу голову, інакше Хончжоу виступить війною проти Лін, - Ченсі закашлявся, хапаючи ротом повітря, його очі метали блискавки. Здавалося, молодик досі не усвідомлював всю плачевність своєї ситуації.

- А хіба Хончжоу ще не вступила у війну? Чи імператор про це поки не знає? Нічого, мої люди його сповістять, коли я прийду вимагати компенсацію за життя свого чоловіка.

Вейчжен відштовхнув хонця, і тому одразу ж заломили руки за спину. Ченсі впав би солдатам у ноги, якби його не тримали.

- Увести, - Вейчжен махнув широким рукавом.

Принц Ченсі чинив опір, але всі спроби були марні, без пієтету гвардієць потягнув його із зали. Тоді він зі злим розпачом вигукнув:

- Його смерть вигідна всім. Він принизив тебе перед всім світом. Знаєш, як тебе називають? Бордельний княжок. У нас навіть сатиричну постановку вуличні актори робили, де тебе в жіночих платтях користає імператор. Як постараєшся, стільки грошей відвісить на існування Юнан, - він зробив паузу, певно, розраховуючи на бурхливу реакцію. Але її не було.

Вейчжен хмикнув та смикнув кутиком губ, він не мав ілюзій щодо того, ким його вважають та як простий люд розважається. Вони нічого не знали ні про нього, ні про Цінфана.

Ченсі презирливо сплюнув.

- Він зробив твою країну колонією, а тебе своєю підстилкою. Я думав, ти зрадієш, що тепер вільний, ми могли б домовитись про особливий статус Юнан. Всі б від цього виграли. Але ти залишаєшся вірним цьому монстру?

- Монстру? - Вейчжен завмер, встигнувши поставити ногу на першу сходину. - Нехай так, але він мій монстр.

- Навіжений. Як так хочеш, скоро відправишся слідом за ним, ця війна буде за нами і все завдяки мені, - Ченсі вужем вивернувся, йому навіть вдалося звільнити лівицю. – Саме я вбив твого обожнюваного чоловіка. Ось. Цією рукою.

Він вишкірився та помахав перед своїм обличчям долонею, демонструючи мозолі від частих тренувань з мечем.

Якщо до цього Вейчжен ще міг себе контролювати, то тепер тільки небо могло його зупинити. Ченсі ще не встиг завершити рух, як Вейчжен опинився перед ним, вихопив клинок хонця з кріплення на поясі, замахнувся та рубанув йому по руці, прямо по згину ліктя.

- Якою?

Вейчжен чув кроки у себе за спиною, але не озирнувся. Молоде листя густо покривало розлогі гілки дерев, і він знаходив кволий спокій у тому, щоб спостерігати, як ті шелестять від подиху вітру.

- Засуджуєш? - він кинув швидкий погляд на Цінхуана, коли той став поруч, та знову повернув свою увагу саду.

- Вже точно не я. Але міністри схвильовані, деякі вважають, що цим ти накликав на Лін ще більші біди, - прямо висловився Цінхуан. Після того як вони вчора довго говорили, відкинувши всі церемонії, на ранок вже не бачили сенсу повертатися до палацового етикету. – Міністр Ся та міністр Ци вимагають, щоб імператорська охорона взяла тебе під варту. Як такого, що загрожує державній безпеці.

Вейчжен хмикнув. Він не сумнівався в цих двох.

- Краще б так рвалися захищати місто, як репетують. У їхніх департаментах стільки дармоїдів, на дивізіон би вистачило, - роздратовано буркнув генерал Хуа десь у Вейчжена за плечем.

Вистачило б і на два дивізіони. Тільки ж урядовці так звикли просто розмірковувати про війну, про абстрактні переможні кампанії Лін, підраховувати вигоди від нових захоплених земель, але стикнувшись з нею на справі, не на боці наступу, а коли ворожі стріли та мечі стали загрожувати їм особисто, не можуть визначитись, як же їм тепер бути.

- Ченсі оглянув лікар? – Вейчжен не відчував ні провини, ні полегшення. Йому було байдуже до стану хонця, можливо, він би навіть хотів почути що принц вмер, стікши кров’ю, але поки принц їм потрібен живим.

- Так. Ваша Високість занадто м’який, я б волів згодувати цього виродка собакам, – генерал Хуа невдоволено підтис губи, проте продовжувати тему не став. – Моя армія буде тут найпізніше – до сьогоднішньої ночі, тож будьте спокійні, Ваша Високосте, цим скаженим псам не взяти столицю.

- Добре, - кивнув Вейчжен. – Скоріш за все, напасти вони не посміють, але в будь-якому випадку потрібно бути готовими.

- Думаєш, не ризикнуть, поки їхній принц у нас?

- Думаю, принц Ченсі сам накаже відступати, - Вейчжен повернувся обличчям до генерала. – Я навіть допоможу йому написати листа.

Принц Хончжоу мав жалюгідний вигляд. Руку довелося відтяти, та трималася лише на клаптику шкіри та парі жил. Рану вже обробили, кров вдалося зупинити, але шок від втрати кінцівки та безперервний біль, хоч і приглушений цілющими травами, робили свою справу. Вейчжен байдуже дивився на скручену на циновці людину та не знаходив у своїй душі ні краплі жалю. Хіба Його Високість збирався щадити життя підданих Лін? Чи, може, це жалість керувала ним, коли він зніс голову імператору чужої країни?

- Убоге видовище, Ваша Високосте. Де ж ваша самовпевненість? – Вейчжен увійшов у камеру, жестом наказавши охороні залишити їх.

- Прийшов познущатися, подружжя Мей? - Ченсі підняв змарніле обличчя. Дивно, але зараз у його очах було більше свідомості, ніж нещодавно у головній залі. Значить, для нього ще не все втрачено.

- Прийшов поставити кілька запитань, у твоїх інтересах відповідати правдиво, - Вейчжен зупинився навпроти нього. Три кроки між ними здавались непереборною прірвою. В недалекому минулому Юнан і Хончжоу часто укладали торгові угоди, Вейчжен не раз мав задоволення вести бесіди з цією розумною, проте занадто імпульсивною людиною. Цікаво, і де ж цей розум подівся за останні пару років?

- Інакше що? Вб'єш мене?

- Можливо, але ж ми ділові люди, можемо домовитися. Раніше в нас непогано виходило.

Такий тон вартував йому неймовірних зусиль. Дивитись на людину, що вбила його чоловіка, що привела в Лін війну. Все всередині вимагало помсти, хотілося змусити хонця пошкодувати. Але Цінфан мав рацію, навіть правителі не можуть робити те, що хочуть. Особливо, коли на коні інтереси держави.

- Невже пробачиш мені вбивство твого дорогого чоловіка? Його навички в ліжку такі виняткові, що ти за них продав Юнан? – Ченсі глузливо вишкірився, проте майже відразу зморщився.

Вейчжен вдав, що другої фрази не почув.

- Вибачити? Хіба хтось говорив про прощення? Я пропоную тобі угоду, принце Хончжоу. Давай я розповім, як усе буде. Твої війська спробують взяти столицю, атакуватимуть числом та кидатимуть людей на списи, щоб пробратися за міські стіни. Щонайменше два гарнізони Лін затиснуть їх з боків та підійдуть з тилу, твої солдати почнуть відступати, але ми не дамо їм піти живими та будемо переслідувати до останнього. Потім я відправлю твоєму батьку подарунок з пропозицією викупити те, що залишиться від його сина. Але він відмовить, саме цього я і чекатиму. Того ж дня армія Лін вторгнеться в Хончжоу і перше, що вони зроблять - відріжуть доступ до річки. Ти ж пам'ятаєш, якими питаннями я займався в Юнан, кому, як не мені знати, що через особливості рельєфу ріка – найбільший торговий тракт та джерело води. Нагадай мені, як часто в Хончжоу бувають дощі? Що ж до тебе, то утримувати маловажного бранця мені буде ні до чого.

- Вважаєш, я повірю, що ви маєте ресурси відбитися від моїх солдатів? У столиці зараз немає армій, кого ти виставиш проти п'ятитисячного війська?

- І хто ж з управлінського апарату Лін дав тобі цю інформацію? - Вейчжен більше не сумнівався, що принц Ченсі пов'язаний зі змовниками. Коли планував напад, він точно знав, що місто практично беззбройне, і ніхто не має повноважень послати за допомогою. Сьогодні він розраховував зустріти у палаці не Вейчжена. Тоді кого? Хто мав зайняти місце правителя?

- Яка тепер різниця? Війна вже йде, - принц підповз до стіни та сперся на неї спиною.

- Це так, але на свою долю ти ще можеш вплинути. Хончжоу обмежиться репараціями за твою самовпевненість, ти разом зі своїми людьми повернешся додому і колись зміниш свого батька на троні. Прекрасний план, ти так не вважаєш? - Вейчжен тонко посміхнувся та опустився на одне коліно, щоб їхні обличчя були врівень.

- Однорукий імператор? Навіть звучить смішно, - істерично пирхнув Ченсі та, забувшись, смикнув залишками своєї кінцівки. По камері рознісся скрик болю та прокляття в бік Лін вцілому та зокрема Вейчжена.

- Зате живий, на відміну від імператора Лін, та, сподіваюся, неабияк порозумнішавши.

- Де гарантії? Чи мені вірити тобі на слово?

- На слово я б не вірив і Небесному імператору, - Вейчжен подивився в вікно з решіткою, що розташовувалося майже під стелею. Треба закінчувати, і так надто багато часу витратив на принца. - Тобі виділять покої, де ти залишатимешся під охороною, поки не вирішиться питання репарацій. Тоді тебе супроводять у Хончжоу та вручать особисто в руки імператору.

Ченсі довго мовчав, обмірковуючи почуте, хоча терпець Вейчжена закінчувався, він не квапив його. Якби не відомості, які той міг дати, хонець давно б вже повернувся до своєї армії. Частинами. Вейчжен би навіть особисто знайшов кілька гарних скриньок, щоб під стать титулу.

- Я не знаю, хто конкретно з ваших міністерств зрадник. Ми спілкувалися посланнями, щоразу їх доставляли різні люди. Коли до мене дійшли чутки, що Лін відмовила Шу, прийшов чоловік чи то з вашої канцелярії, чи з секретаріату. Він сказав, що незабаром Шу піде війною на Лін і що я міг би зробити свій внесок у перемогу. Я ще здивувався, з чого б цій людині бути впевненим у перемозі Шу, скажемо прямо, армія у них сміх та й годі, грошей королю хіба що на прикраси для наложниць вистачає. І тоді він розповів про план виманити імператора зі столиці атакою кордонів. Палац залишиться знеглавлений, і саме туди мав бути завданий основний удар. Ваш імператор настільки впевнився у своєму безсмерті чи просто не бажав ділитися владою, що не призначив ні першого міністра, ні хоча б імператрицю. Вельми зручно. Новому регенту залишалося лише відчинити ворота. Після цього Лін би не оговталася вже ніколи.

- Кого ж цей канцелярник записав князем-регентом?

Вейчжен мав лише один варіант.

- Він не уточнював. Напевно, хтось із його господарів.

Вейчжен розчаровано зітхнув. Він не сподівався на якусь конкретику, все ж надіявся, що хонець дасть йому трохи більше, ніж посланця-канцелярника. З чого йому почати? Перетрусити весь особовий склад канцелярії та секретаріату? Чи є у них на це час, враховуючи, скільки людей там працює?

- Як ви пройшли через пости Юнан? – це не було настільки важливо, знаючи напрямок, Вейчжен вже дав наказ частині військ вирушати до юнанського кордону, вдруге хоньці не змогли б скористатися цим маневром. Але все одно він не міг не спитати.

- Сподіваєшся дізнатися, чи не замішані в цьому князі? Так ось, що я тобі скажу, я знаю не більше за тебе. Ні Великий князь, ні другий княжич зі мною особисто не зв'язувалися. Я навіть з королем Фейю не контактував, хоча ми наче як на одному боці. Союзники всередині Лін спілкувались зі мною лише через посередників або листи, певно, боялися викриття. Мені давали інформації стільки, скільки вважали за потрібне, вели, ніби сліпе кошеня, обіцяли, що як тільки ми займемо столицю Лін, всі все дізнаються, ми разом обговоримо подальші дії та розділимо території. А поки задля спільної справи кожен знатиме лише свою роль, - Ченсі глузливо хмикнув. – Ролі він нам всім розподілив, постановник гуєв, а сам не спромігся впоратись з купкою міністрів, раз тепер ти тут всім керуєш. Його Високість виявився спритні… - він затнувся, витріщивши очі на Вейчжена. – Чекай. Так це ти?..

- Що я? Наказав вбити власного чоловіка?

- Я б так і зробив! Після такого безчестя…

- Ти хоч маєш уявлення, що таке честь? – не стримався Вейчжен. - Ти, безмозкий виплодок, котрий дозволив втягнути свою країну в війну. Дозволив маніпулювати собою. І заради чого? Захотілося слави та чужих земель?

- Це наші землі! – гаркнув Ченсі. – Прямо тут вісімдесят років тому майоріли наші прапори!

- Південно-східна Хончжоу раніше належала Юнан. Так, може, поговоримо про повернення цього регіону?

- Ти не розумієш. Це інше. Лінці захопили ці землі під час тодішньої війни та щоб познущатися з нас перенесли сюди свою столицю. Вісім років тому батько намагався домовитись, щоб притоку ріки Хон повернули нам, але ваш імператор-вискочка ткнув Хончжоу в мапи та заявив, що села вздовж берега виникли вже за часів Лін, і він не збирається віддавати своїх людей чужинцям. Своїх. Аякже. Батько завжди говорив, що вашому імператору дісталося все задарма, зате ми, сусіди Лін, тепер маємо триматись за своє зубами, щоб і це не відібрали. А тут мені випала можливість порадувати батька та забрати у Лін сотні лі земель, не просто кілька прикордонних селищ, а повернути нам цілу столицю. Хороша компенсація за незговірливість вашого імператора.

Вейчжен не зміг стримати сміху.

- Ти справді думав, князь-регент віддасть тобі імператорське місто? Єдине, на що б ти міг розраховувати – оця твоя річка. І це в кращому випадку. А якби почав вимагати… - Вейчжен обвів рукою тюремну камеру. – Колишні землі Хончжоу. Подобається? Ти маєш можливість залишитись під цими землями назавжди. Обов’язково накажу, щоб для тебе копали глибше та насипали зверху побільше. Заради цього ж ти прийшов з війною.

Ченсі зацьковано глянув на нього та закусив губу.

Вейчжен дивився на молодого чоловіка перед собою та бачив нерозумного хлопчиська, який ще не навчився відповідати за свої вчинки. Скільки йому років? Двадцять чотири? Двадцять п'ять? Не набагато молодший за Вейчжена, але в порівнянні з ним, він почувався старшим на ціле життя.

- Що ти хочеш, щоб я зробив? Я більше нічого не знаю. Зрадників серед своїх тобі доведеться шукати самому.

- Я знаю, і я вб’ю кожного, хто хоча б трохи причетний до заколоту. А що стосується тебе, хонський принце, ти хочеш жити?

- Так, - Ченсі ковтнув та опустив очі.

- Правильне рішення, - Вейчжен підвівся, визирнув за двері камери, віддаючи розпорядження охороні. - Зараз принесуть папір, я хочу, щоб ти написав послання своїм командувачам, хай уводять війська.

- Мені здавалося, я тебе непогано знав, а зараз наче хтось інший вдягнув твоє обличчя.

- Знаєш, як відчувається, коли твою душу розтаскують на шматки? Це наче перестати існувати. Твоїми стараннями я вмер вчора і тепер збираюся потягнути за собою якомога більше ворогів, - відсторонено кинув Вейчжен, з гидливістю та ворожістю спостерігаючи за скривленою людиною на підлозі. Він теж знав його іншим. - Особиста печатка з тобою?

- Мабуть, - Ченсі втомлено відкинув голову назад, стукнувшись потилицею об кам’яну кладку. – Мене наче не обшукували.

- Як тільки закінчимо, тебе відведуть нагору, лікарі займуться твоєю раною.

- Добре, - він заплющив очі, не додавши більше нічого. Ніби його раптом перестало цікавити його подальше становище. Але те, як смикався кадик, як нерівно здіймалися груди при диханні, видавали його стан. Він боявся. І, здається, тільки зараз почав усвідомлювати, яку яму викопав для себе власноруч.

Ченсі зруйнував його життя, Вейчжен зробив з ним те саме. Більш чесної угоди вони ще ніколи не укладали.

- Як ти його вбив? – слова зірвалися з язика, перш ніж він подумав, а чи хоче чути відповідь.

- Випадково. Я думав, що цілюсь у лінського генерала.