Імператорський червоний

Два місяці виявилося катастрофічно мало.

Вейчжен несподівано поцілив влучно, кидаючи напівжартівливе припущення щодо весільного одягу. Через тиждень йому доставили з Лін пакунки з вишуканими тканинами насичено-червоного кольору. Розриваючи шурхітливі упаковки, він з болючим очікуванням шукав сережки та традиційні весільні браслети, які остаточно підтвердили б його статус дружини імператора, але нічого такого не було. Так, серед купи тканин знайшлися різьблені скриньки з дорогоцінних порід дерева, наповнені витонченими золотими шпильками, заколками, підвісками на пояс, але кожна прикраса була, безсумнівно, чоловічою.

Він не знав, яке з почуттів у ньому переважує: розчарування, що його очікування не виправдалися, чи полегшення з краплинкою вдячності Сяо Цінфану. Й так зрозуміло, коли Мей Вейчжен увійде в сім'ю імператора, жартома чи з насмішкою його не раз назвуть імператорською дружиною. Цим же маленьким жестом імператор ніби наголосив, що бачить у ньому чоловіка та не збирається прилюдно принизити, вказуючи на його статус.

Проте весільний подарунок, що традиційно наречений відправляє своїй майбутній дружині та її сім’ї, Цінфан все ж таки зробив.

Щільний дорогий папір обпалював долоні не гірше за вугілля з печі. Договір, підписаний та завізований, навряд чи якась з жінок імператора отримувала настільки щедрий дарунок, але Вейчжен, замість того, щоб потішитись, відчув себе продажним хлопчиком з веселого будинку.

Моторошні, нав'язливі мислі крутилися в голові вдень та вночі. Не допомагало нічого, щоб він не робив, чим би не займав себе, вони тонким струмком пробиралися на поверхню, отруюючи кров. Це вимотувало. Перша думка після пробудження була про Сяо Цінфана, ним же й закінчувався його день. Лежачи в ліжку, Вейчжен гадав, чи дозволяє імператор своїм наложницям залишатись з ним на ніч або надає перевагу, щоб ті поверталися у свої кімнати. Чи стане він рахуватись з бажаннями Вейчжена або він з тих чоловіків, що піклуються тільки про власне задоволення? Після таких роздумів він почувався брудним. На душі було мерзотно, ось тільки не від подружнього ліжка, яке йому доведеться розділити з чоловіком, гидко ставало від самого себе. Ким він став? Мислить наче юна діва, котру віддали за багатого купця. Він же чоловік, нещодавно він сам був одружений, і останнє, чого він очікував від свого життя - опинитися по інший бік.

Він не хотів ділитися своїми переживаннями ні з ким. Тим паче з братами. Обговорювати з ними справи подружнього ліжка? Вистачало й того, що всі розуміли, що і як з ним могли зробити в Лін. Вейчжен не хотів почуватися ще більш принизливо. Але коли думок стало забагато, і він зрозумів, що не в змозі винести їх самотужки, пішов до тієї єдиної людини, котра завжди могла його заспокоїти.

Мама була рада йому, ніби вони рік не бачилися. Тільки почувши про його прихід, вона піднялася з місця та поспішила йому назустріч. Вейчжен схилив голову перед матір'ю, але та відмахнулася від церемоній та притягла його в обійми. Хоча зростом вона ледве сягала його плеча, йому на мить здалося, що він маленький хлопчик, якого мама здатна захистити від усіх негараздів.

- Вейчжен, любий, я вже думала, ти забув про свою стареньку матінку, - перебільшено суворо дорікнула йому Лан Се, колись улюблена наложниця князя Юнан, та відсторонилася, уважно розглядаючи сина.

Вейчжен відчув укол провини. Незважаючи на те, що мама говорила явно не всерйоз, він дійсно востаннє був у неї місяць тому, але найближчим часом у нього навряд чи вдасться виправитися. Лан Се погладила розкритими долонями по його плечах, передпліччях та невдоволено скривилася.

- Схуднув вже зовсім. Ти хоч їж страви, які матінка готує для тебе? - не чекаючи відповідь, вона взяла його за руку та потягла до низького столу, сервірованого чайним приладдям.

Вейчжен підозрював, що їй, в принципі, неважливо, що він відповість. Навіть клятвене запевнення, що кожен кошик з їжею знищувався в той же момент, як його приносили, не мали б ефекту. Висновки вже зроблені.

- Накажіть подати на стіл.

Поки дівчата-служниці метушились, мама щебетала про останні новини жіночої половини палацу, про чутки, які до них долітають, щось про те, що з-за моря привезли чудові тканини та хто вже встиг замовити собі нову сукню. Вейчжен зрідка кивав, підозрюючи що іноді навіть недоречно, але Лан Се і виду не подавала. Попри легкість та невимушеність розмови, її очі залишалися серйозними, вона уважно дивилася на нього, по одному виду вловлюючи його настрій.

Вейчжен їв, але смак їжі не відчував. Під строгим поглядом матінки варіант відкласти палички не розглядався. Коли остання піала спорожніла, вона махнула рукою, відпускаючи прислугу, та відставила убік чашку з недопитим чаєм.

- Ти себе зводиш, мало їси, погано спиш, тіні під очима такі, що навіть косметикою не замажеш. Прошу, поділися зі мною своїми переживаннями.

Звісно, Вейчжен не збирався розповідати їй. Щоб мама потім турбувалася? В її компанії він хотів відволіктися, сподіваючись, що хоч тут нав'язливі думки ненадовго залишать його. І це дійсно було так. Проте на що він розраховував? Що мати нічого не помітить? Двадцять сім років, а все такий же наївний, як у дитинстві. Відмахнутись та запевнити, що все нормально, не вийде, раз вона почала щось підозрювати. Ні, він, звісно, міг встати та піти, але ображати матір не хотілося.

- Ти чула про моє весілля? - обережно, на пробу почав він.

- Все князівство чуло, я все ще зла, що дізналася про таку важливу подію не від свого сина, а від дочки шановної другої наложниці.

- Я… Це не та радісна звістка, яку я хотів би повідомити матінці.

Значить про нього пліткує все князівство. Що ж, він розраховував, що матиме більше часу.

- Я твоя мати, я хочу дізнаватися про тебе з перших вуст, не має значення, радість це чи сум.

Лан Се подалася вперед, поклала свою долоню зверху його та зазирнула у вічі сина.

- Тобі весілля не дає спокою? Ось тільки лякаєшся ти самого шлюбу і чужої країни чи чоловіка, що стане твоїм подружжям?

Вейчжен до болю закусив губу. Матері вдалося докопатись до суті, навіть не почувши від нього жодного слова. Але як сказати вголос про те, чого соромишся навіть у думках? Він поклав вільну руку на тонку кисть Лан Се та видихнув на межі чутності більш-менш нейтральне, що хоч якось описувало його суперечливі почуття:

- Я не знаю, що він за людина, не знаю, чого він захоче від мене.

- Як і він тебе, у цьому ви рівні.

О, так, особливо рівні вони у своєму становищі та в бажанні випити весільного вина. Вейчжен стримав іронічну посмішку лише з поваги до матері.

- Можливо, але це не він має сім років бути заручником у чужих землях. Як він взагалі уявляє шлюб між чоловіками? Це такий спосіб вказати Юнан на більш низьке, залежне становище чи тут замішані особисті мотиви?

Вейчжен думав про це не один день. Вигоди з цього шлюбу імператору небагато. Або ж Вейчжен просто неспроможний мислити масштабно та зрозуміти весь грандіозний задум. Рахунки до княжої родини, як мотив виглядав надумано та тріщав по швах, варто лише трохи вдуматись. Занадто дріб'язково для імператора, надто складна помста. Та й хто так впав у немилість Сяо Цінфану? Князь Мей Вейхан, на відміну від їхнього батька, недостатньо вітав його? Другий брат? Якщо, звісно, Веймін хоч раз зустрічався з ним до цієї ради. Він сам? Ще менш життєздатна версія. Чим він міг не догодити лінському монарху, враховуючи, що бачив його всього двічі в житті, причому вдруге - два тижні тому.

- Він імператор, він не став би робити те, що йому не вигідно. Подумай про це, ти не можеш знати хід його думок. Може, ці сім років пройдуть для тебе тихо та розмірено, і імператора ти бачитимеш не частіше за нелюбу наложницю. Зрештою, спадкоємця ти йому не подаруєш, - Лан Се вивільнила руку з його долонь, зашурхотіла одягом, підвелася, щоб обійти стіл та сісти біля нього. Вейчжен нахилив голову, на мить притулився чолом до її плеча.

- А якщо ні? Якщо він захоче ... як я можу ..., - слова вирвалися проти волі, і він поспішив стулити рота, вмить пошкодувавши, що вирішив прийти. Мама завжди вміла розговорити його, навіть якщо він давав собі обіцянку мовчати. У дитинстві йому не вдавалося зберегти в таємниці жодну витівку. Ось чому це досі працює з ним?

- Ти хвилюєшся про те, що він може застосувати насильство або про необхідність розділити ложе з чоловіком? Зізнатися, я ніколи не помічала за тобою схильності до південних втіх, - матінка поцілувала його у волосся, і Вейчжен відсторонився. Те, як вона акуратно підбирала слова, давало йому зрозуміти, що і їй незручно про це говорити, але серце, що стискається від хвилювання, мовчати не дозволить.

- І першого, і другого? Я ніколи ... чоловіки не входили в коло моїх інтересів, - Вейчжен відвів погляд.

Через розсунуті двері павільйону виднілася частина квітучого саду. Вишня тільки недавно розпустила свої пелюстки, розповсюджуючи солодкувато-медовий запах. Він дивився на розлогі гілки, і можна було уявити, що він зараз сам, так і говорити про таке вголос буде простіше.

- Відмовити йому я не в праві, навіть якщо не поділяю його вподобань. Біль від фізичного насильства мене не надто хвилює… Хоча хвилює, звісно, але не так сильно, як приниження. Я розумію, що не перший піду в ліжко з чоловіком, але коли це відбувається добровільно, коли обидва цього бажають – нехай. Зрештою, це все залишається за дверима спальні. А так кожен у Лін та Юнан знатимуть. Я боюся цієї ганьби, боюся, що через сім років не зможу повернути своє життя назад. Не зможу бути гідним чоловіком, сином, радником князя.

Його висловлювання були трохи плутані, сумбурні, але це неважливо. Він зміг озвучити свій найбільший страх і, попри здоровий глузд, від цього на душі стало трохи легше. Говорити про це з матір'ю було ніяково, але кому ще він міг довіритися? Хто знав його краще? І хто ще міг зрозуміти його, як не та, кого видали заміж за незнайому та нелюбу людину.

Вони мовчали довго. Вейчжен не бачив її, продовжуючи з пильною увагою розглядати дерева. Дзвін порцеляни та звук, з яким вода цівкою полилася в тендітну посудину, підказав, що Лан Се налила собі чай. Коли вона через деякий час відставила піалу на стіл, Вейчжен почув тихий, але твердий, наповнений впевненістю у своїх словах голос.

- Не варто загадувати наперед, прописувати і йому, і собі варіанти поведінки. Можливо, всі твої страхи надумані, а він навіть пальцем тебе не торкнеться. Безперечно, він може виявитися жорстоким та деспотичним, але з тією ж вірогідністю - розумним та розуміючим. Я не можу запевнити тебе, що все пройде гладко, але в будь-якому разі пам'ятай, що все не дарма, що цим ти зробив для своєї країни більше, ніж десяток попередніх князів, народ Юнан про це знає. Цей шлюб не очорнить тебе в їхніх очах, не зробить іншою людиною, а через сім років люди у столиці святкуватимуть твоє повернення. Навіть у чужій країні не забувай, за твоєю спиною завжди буде князівство Юнан, твої брати і з тобою кожну секунду твого життя буду я.

Від матері він вийшов у змішаних почуттях. Небажаний шлюб, що насувався невблаганною хвилею, нікуди не подівся, але розмова з Лан Се допомогла віднайти таку необхідну йому рівновагу. Він знав, для чого він це робить та знав, що це правильно.

*

Вирішити питання управління майном було нескладно, але Вейчжен не підозрював, що це займе стільки часу. Понад три тижні, Вейчжен почував себе вичавленим апельсином. Його рахівник, енергійний чоловік трохи старше сорока років, вчепився в нього мертвою хваткою, поки готував необхідні розпорядчі папери. А коли потрібно було обрахувати майно, Вейчжен малодушно подумав: добре, що він скоро поїде до Лін. Зізнатися, в ці дні він сам готовий був взяти коня та скакати на зустріч з імператором без привалів на відпочинок. Настільки педантичну та скрупульозну людину ще треба пошукати, і це Вейчжен йому ще полестив. В останні дні йому на думку спадало тільки слово «причепистий», особливо, коли рахівник схопив його за рукав та силою потягнув ще раз усе перевіряти.

Нехай питання на кшталт продажу майна, великих придбань та розподілу доходів вирішуватимуться лише з його відома, у такому разі старший помічник надішле гінця з листом, але дрібні рутинні справи та забезпечення його домочадців ляжуть на плечі повірених. Веймін пропонував свою допомогу, Вейчжен же не хотів звалювати на другого брата зайві проблеми, достатньо і того, щоб той просто зрідка навідуватиметься в маєток. За це Вейчжен був спокійний. Але що викликало занепокоєння – цех з виробництва солодощів. Перший і поки що єдиний у столиці. Як Вейчжен міг зі спокійною душею залишити його напризволяще? Ну, добре, не напризволяще, але він справді вболівав за свою справу.

Війна з батьком за право займатися цим тривала не один рік. Князь Мей Хуан із невдоволенням повторював, що не бажає бачити свого сина куховаркою. Хіба гідно це нащадка королівської крові, третього княжича Юнан? Але Вейчжену було байдуже, хай називають його хоч куховаркою, хоч підносильником. Це була його мрія з дитинства, років із десяти він пропадав на кухні, заглядаючи під руки кухарям, мучив тих нескінченними розпитуваннями про поєднання продуктів, привезених з-за моря рідкісних спеціях. У палаці кожен знав, якщо княжича ніде немає, варто зазирнути на кухню. Після трьох років суперечок батько погодився, але наполіг, щоб особистість господаря виробництва не розголошувалась. Ось так у двадцять років Вейчжен почав створювати нові рецепти та вдосконалив старі на кухні власного цеху.

Десерти припали до смаку столичним жителям. Не минуло й трьох місяців, як кожен мешканець міста якщо не спробував ласощі від майстра Чжена, то вже точно чув про нього. Тоді Вейчжен не дуже вигадував, назвавши себе Чжен Веєм. Про що він тоді думав і чи думав взагалі, він зараз сказати не міг. Так що про таємницю його особи можна було забути відразу, але всі старанно вдавали, що це страшний секрет та ховали добродушні посмішки за рукавами. Люди прихильно ставилися до княжої родини, тож, певно, вважали, що молодшому княжичу можна й підіграти.

Вейчжен довго стояв перед зачиненими дверима, прислухаючись до дзвону посуду, тихих фраз, якими кухарі перекидалися між собою. Він відкладав похід у цех до останнього, ірраціональний страх стискав душу кігтями дикого звіра. Йому здавалося, поки він не віддав розпорядження про подальше виробництво, все ніби жартома, завжди можна повернути назад, але варто тільки це зробити, як зворотних шляхів не залишиться, сувора реальність обвалиться на нього у всій красі. Йому справді доведеться на довгі роки залишити свій дім, своїх близьких та справу, якій він планував присвятити все своє життя.

Зібравши волю в кулак, він на мить прикрив очі та з силою штовхнув двері. З кухні дихнуло запахами прянощів та пасти для рисових тістечок. Вейчжен із задоволенням втягнув в себе солодке повітря.

- Майстре Чжен, ви прийшли! Вас так давно не було! – від високого дівочого голосу в нього майже заклало вуха.

Помічниця кухаря, смішна смуглошкіра дівчинка сплеснула долонями, і якби її не осмикнув батько, міцний невисокий чоловік, що був у цеху старшим кухарем, вона не посоромилася б кинутися на Вейчжена з обіймами. Та нагородила батька невдоволеним поглядом, але розсудливо залишилася на місці, зминаючи в долонях білий фартух.

Вейчжен знав, що сумуватиме за цим місцем, цими людьми, він вже це робив. Усміхнувшись, він відповів на вітання безладного хору голосів кивком. Останнім часом справді нечасто вдавалося вирватися до цеху, надто багато справ у палаці, а після так званого сватання він вже не міг змусити себе переступити поріг великого світлого приміщення кухні.

Перші два роки він добре, якщо не ночував просто в комірчині за робочою залою, йому було важливо все робити своїми руками. Навіть одруження не стало приводом вчасно повертатися додому до молодої дружини. Але коли він встав за правим плечем старшого брата, як радник князя Мей, йому з жалем у серці довелося шукати управителя. Сам він ледь міг викроїти кілька вільних годин на тиждень. Це була його втіха після щоденної паперової рутини, але цього прикро мало, щоб контролювати процеси приготування, збуту, закупівлі інгредієнтів. Йому дуже пощастило, що він знайшов Мен Сюе. Висока жінка середнього віку дуже жваво ганяла кухарів, помічників та без зніяковіння могла силою виставити його з кухні, коли Вейчжен втрачав відлік часу.

- Ви якраз вчасно, майстре Чжен, Кан Лун саме зробив новий сироп з османтусу на пробу, - Мен Сюе з'явилася за його лівим плечем ніби нізвідки. Почувши її голос, кухарі, котрі до цього відклали ножі та миски, поспішили повернутися до роботи. Керівниця нагородила їх підозрілим поглядом та знову перемкнула увагу на Вейчжена. - Будьте спокійні, на час вашої відсутності ми впораємося. Обіцяю тримати вас у курсі справ. Звіти, як і раніше, будуть регулярними.

Вейчжен не сумнівався. Такій діловитій жінці можна й князівство довірити, не те що виробництво.

- Я знаю, пані Мен. Я вірю в кожного з вас, - він обвів поглядом працівників, помічаючи, як від однієї цієї фрази на їхніх обличчях засвітилися усмішки.

- Ми вас не підведемо, майстре Чжен, ось побачите, - впевнено пробасив старший кухар, інші теж підхопили, запевняючи, що все буде гаразд.

Тепло розлилося по всьому тілу, ніби він занурився у гаряче джерело. Від вдячності захотілося обійняти їх усіх разом. Для нього це багато значило, він знав цих людей так довго, що вони фактично стали для нього другою родиною. І вони його прийняли, обіцяли чекати, не засуджуючи, не висловлюючи огиди, хоча знали, що в Лін він їде не полуницю вирощувати. Можливо, матінка мала рацію, і йому потім вдасться повернутися до свого нормального життя.

- Майстре Чжен, погляньте, будь ласка, на список весільних десертів, - Мен Сюе витягла з кишені фартуха складений удвічі аркуш паперу та простягла його Вейчжену. - Можливо, ви забажаєте щось змінити?

Вейчжен пробіг очима по рівних стовпцях, написаних витіюватим почерком. На його смак, вельми вдалий вибір для весільного бенкету. Хіба що додати фенлісу, він привіз рецепт цих пирогів з ананасовою начинкою минулого року, коли відвідував юнанських торгових партнерів – острівну державу на південному заході. Повернувшись, вони з кухарями добряче поекспериментували, зробивши з десяток варіацій закордонного десерту. У підсумку зійшлися на думці, що тісто варто зробити м'якшим, додати більше жирів, щоб воно стало розсипчастим. А от начинку залишили оригінальну. Насичений смак увареного ананаса сподобався всім.

- А мені все ще здається, що махуа краще замінити мантьоу, - пробурмотів хтось собі під ніс, але Вейчжен все ж почув.

- Та ні, махуа краще підійде для урочистого захожу, - розсіяно кинув він, не відриваючи очей від списку. - Хто зробив таке замовлення? Доволі велике, та й інгредієнти не з дешевих. Не чув, щоб у вищих колах намічалося весілля.

Їм нерідко надходили замовлення для весіль та інших свят, це не було чимось новим, але тут було з чого дивуватися. Планується справді королівський розмах.

- Як же, майстре Чжен, ми готуватимемо для вашого весілля з Його Величністю. Повірте, до такої події ми розстараємося на славу, - старший кухар Жун Цзі для переконливості потряс у руках ложкою.

Вейчжен тільки дивом не випустив папір із рук. Його працівники готуються до його ж весілля? Він не був упевнений, що ця подія взагалі гідна того, щоб її святкувати за всіма правилами.

- Моє? Мен Сюе, я не збирався ... - Вейчжен невпевнено обернувся до керівниці та наштовхнувся на палку рішучість у чужому погляді.

- А ви думали, ми просто так віддамо найкращого виробника десертів князівства Юнан лінському імператору? Нехай кожен у палаці розуміє, яку послугу їм робить Юнан самою присутністю майстра Чжена.

Послуга Великій Лін. Це ж треба. Навіть якщо це брехня, виявляється, Вейчжену було важливо почути щось подібне.

*

Час, що залишався до від'їзду, промайнув в метушні приготувань. Здавалося, кожна людина, яку він зустрічав, воліла висловити свою підтримку. Якщо від близьких людей це виглядало доречно та справді додавало сил, то від придворної аристократії віяло награною співчутливістю. У Вейчжена щоразу зводило зуби, коли він дивився, з яким сумним виглядом черговий урядник затягував свою промову про шляхетність та обов'язок княжича перед країною. Вейчжен ледве утримувався, щоб гидливо не кривитись. Хотів би він подивитися на всіх цих гідних чоловіків, якби це їхніх дітей чи, краще, їх самих імператор Лін вимагав собі, як гарант договору. Тому, як би нудотливо не було від неминучого, він хотів, щоб все закінчилося чим швидше. Очікування та невідомість були важчими.

Коли настав день виїзду, Вейчжен зітхнув з полегшенням. Напруга в палаці досягла таких меж, що дзвеніло від найменшого подиху вітерця. Старший брат вийшов проводити їх і поки слуги готували вози з речами, удавом вчепився в передпліччя Вейчжена. Якби воля Вейхана, точно прив'язав би його до свого трону та не відпускав далі, ніж на крок. Вейчжен стійко терпів болісні відчуття від пальців брата, що стискалися наче лещата. Нехай. Якщо старшому від цього легше, він потерпить. Хто знає, коли вони ще побачяться.

Вейчжен не думав, що ці роки жодного разу не отримає дозвіл відвідати сім'ю або брати не зможуть приїхати в Лін, він же не справжній бранець у палаці Цінфана, щоб його тримали в казематах. Принаймні, він на це сподівався. Але в будь-якому разі це станеться нескоро, і якщо другий брат мав намір супроводжувати його в Лін та бути на весіллі як старший родич по чоловічій лінії, то князю, на їхню спільну думку, було не на часі залишати свої володіння, тож попрощатися їм доведеться біля воріт.

- Все готове, можемо вирушати, - Веймін кивнув братам та птахом злетів у сідло чорного з білими плямами жеребця.

- Ще не пізно передумати та поїхати возом, - старший брат повернув до Вейчжена стурбоване обличчя, ще більше стиснувши долоню на його руці.

- Може, ще на паланкіні? Чого ж розмінюватися на дрібниці? - миттю спалахнув Вейчжен та якомога акуратніше відчепив брата від своєї кінцівки.

Ця тема піднімалася в останній тиждень щонайменше разів десять. Не те щоб Вейчжен спеціально рахував, але на десятому, ювілейному, проханні князя не витримав та заявив, що його тоді слід нарядити в жіноче ханьфу з розшитими феніксами рукавами та замовити майстрам фенгуань. Що ж він за наречена, якщо для нього ще не зробили традиційний весільний головний убір. А як брат не хоче витрачатись на дорогоцінну корону фенікса, то хай згадає, що не сестру заміж видає. Їхатиме Вейчжен тільки верхи. Має ж хоч щось у ньому залишитися від чоловіка, він й так їде в дім нареченого, як справжнісінька дівиця, даром, що без червоної вуалі на обличчі.

Вейхан натягнуто усміхнувся та опустив очі. Роздратування Вейчжена миттєво змилося, натомість накотив сором. Брат нічим не заслужив, щоб на нього зганяти свою злість. Вейчжен знав його надто добре, щоб розуміти, тому зараз набагато гірше, ніж йому самому. Вейхан ще не один рік буде варитися в казані своїх думок, щоразу проживаючи той день, вишукуючи інші аргументи, прокручуючи різні сценарії в намаганні зрозуміти, що він міг зробити, щоб все склалося по-іншому.

Вейчжен притягнув старшого брата до себе та міцно обійняв. Вейхан миттю втиснув тіло Вейчжена в себе ще сильніше.

- Не хвилюйся за мене, все добре, головне - країна буде в безпеці, а я скоро повернуся, у тебе стільки паперів у кабінеті, що тобі сумувати не буде коли, - шепотів у плече старшого Вейчжен настільки впевнено, наскільки йому дозволяв голос.

Вейхан кивнув та розтиснув руки, даючи Вейчжен відсторонитися.

Перекинувши ногу через сідло, Вейчжен почув збоку єхидний голос другого брата:

- А я вже думав, ви там вологість тиждень розводити будете. Хоча… Мені завжди здавалося, що у дворі не вистачає ставка з коропами.

Вейчжен потягнувся, щоб відвісити брату стусана, але той зі смішком змусив коня зробити кілька кроків убік. Вейчжену нічого не залишалося, як з гордим видом пришпорити коня та рушити вперед. Не буде ж він опускатися до відповіді, тим паче брат завжди був у плані сентиментальності черствим сухарем. Услід йому пролунав тихий сміх Вейміна, і він теж не втримався від пирхання, маскуючи його під невдоволення. Що ж, брат завжди був тим, хто вміє підняти настрій, з ним навіть сумувати нормально не виходило, той завжди проходився по ситуації парою єхидних коментарів. Ніхто ж не помер, а все інше можна пережити. Так що в їхній сім'ї за ставки з коропами відповідали Вейчжен та Вейхан, і він радий, що саме другий брат зголосився його супроводжувати. Хоча це швидше виглядало постановкою перед фактом, але то вже деталі.

*

Сонце було в зеніті, коли їхня невелика процесія перейшла кордон князівства Юнан з Великою Лін.

- Попереду через два лі селище, - офіцер міського гарнізону, один із десяти солдатів, що складали їхню охорону, порівнявся з Вейміном та шанобливо схилив голову. [1 лі – 450-480 метрів]

- Добре, зупинимося на короткий привал, - другий брат коротко кивнув та жестом відіслав підлеглого.

Прикордонне село виявилося зовсім крихітним, три десятки дворів, не більше. Вейчжен сумнівався, що тут був хоч один, навіть кволий заїжджий двір, але чайна знайшлася. Заходити туди він відмовився, голоду не було, зате були підозри, що шлунок скрутить хворобливим спазмом, варто почути запах їжі.

Поки брат із солдатами та парочкою слуг дегустували місцеві страви, він неспішним кроком прогулювався, певно, центральною вулицею поселення, ловлячи на собі зацікавлені погляди місцевих. Вейчжен відповідав їм тим же. Крій одягу селян відрізнявся від того, що носили в Юнан, навіть у рисах обличчя цих людей він уловлював щось нове.

- Пане, не бажаєте скуштувати солодощі?

Перед Вейчженом виріс повненький чоловік середніх років. У руках він тримав лоток з нехитрими ласощами на кшталт зацукрованого глоду та мантьоу з солодкою бобовою начинкою. Вейчжен усміхнувся вуличному торговцю та вже зібравшись ввічливо відмовити, як його погляд упав на цукерки з паленого цукру. Нічого особливо, але вилиті вони були у формі ажурних квітів та листя. У голові промайнуло щось схоже на зародки ідеї.

- Ну, звісно, де йому ще бути?

Голос Вейміна з-за плеча пролунав несподівано та змусив здригнутися не лише його, а й торговця.

- Так, бери що тобі там сподобалося та поїхали, вже час, - Веймін обійшов його, заглянув у лоток, зацікавлено розглядаючи товар. – Добродію, заверніть нам чого цей пан захоче, але пошвидше, ми поспішаємо.

- П'ять фігурок з карамелі, будь ласка, тільки різних.

Вейчжен поклав на лоток монету та прийняв з рук чоловіка цукерки, загорнуті в папір. Не те щоб він сам не міг зробити такі ж, але хотілося краще роздивитись їхню форму та спробувати розкрутити ту, поки що химерну думку. Треба було відволіктись на щось, хай навіть нові солодкі ідеї йому ще довго не стануть у пригоді. Але краще зайняти себе, ніж в тисячний раз ганяти по колу одні й ті ж мислі.

- Міг би і мені взяти чогось смачного, - ображено протягнув Веймін, помітивши, що в кульці тільки карамель.

Вейчжен дістав одну цукерку та демонстративно хруснув приторним смаколиком.

- А що, у чайній годували погано? Шкода. Нічого, завтра святковий бенкет, потерпиш.

Якби не два вози з речами, вони б прибули до столиці ще до заходу сонця, а так доводилося підлаштовуватися під швидкість пересування вантажу. Коли вони в’їхали до передмістя столиці, вже стемніло, але на вулицях все ще було жваво. Крамниці та чайні вивісили біля своїх закладів паперові ліхтарі, створюючи затишну атмосферу.

Їхня маленька делегація легко змішалася зі строкатим натовпом, ніхто навіть не звернув увагу на новоприбулих. Певно, бачити солдатів в головному місті країни – не новина, і панів у багатому одязі в цих місцях чимало.

Готель, в якому вони мали ночувати, виглядав розкішно: різьблені віконниці, вкриті лаком та розписом декоративні підпірки, дах із закругленими ковзанами та червоною черепицею, навіть дерев'яні фігурки коропів біля входу були присутні. Вейчжен скептично підняв брову, глянувши на другого брата.

- Серйозно?

- Пробач, всі навколишні сараї, гідні імператорського нареченого, вже зайняті.

Усередині все виявилося не менш пишним. Господар готелю вийшов зустрічати їх особисто, схиляючись у поклонах та розкидаючи улесливі слова. Вейчжен навіть подивувався такому обслуговуванню. Невже господар зустрічає так кожного, на кому побачить багатий, хоч і запилений одяг? Але далі розмірковувати про це не став, яка різниця, як тут зазвичай вітають гостей. У будь-якому разі довго користуватися гостинністю не доведеться, завтра, не пізніше середини дня, йому потрібно дістатися палацу, тож вранці їх тут вже не буде.

- Можливо, панове хочуть повечеряти?

- Хочуть.

Вейчжен і рота не встиг розтулити, як Веймін спритно домовився про кімнати, щоб подбали про їхніх коней, а за невелику плату їхні вози розмістили в господарських складських приміщеннях.

- А потім накажіть доставити баддю для купання та гарячу воду до наших кімнат.

На язику так і крутилася шпилька, мовляв, братик так старається, щоб він постав перед нареченим у всій своїй красі. Свіжим, рум'яний та випромінюючи щастя одним своїм виглядом. Проте вони були не самі, його ремарка, що імператору взагалі немає різниці, який вигляд матиме Вейчжен, точно була недоречна посеред багатолюдної кімнати. Тому довелося стиснути зуби та покірно піти за служницею. Нічого, він ще пригадає Вейміну і позолочені підсвічники, і його нововідкритий потяг до пихи та марнотратства.

Якщо, звісно, не забуде. Що ближче ставав завтрашній день, чим більше скорочувалась відстань до того місця, де він проведе наступні роки, тим дужче росла тривога в душі. Вейчжен все ще надіявся, що за ніч щось трапиться. Таке, що дозволить йому виправдано та без докорів сумління розвернутися та поїхати додому.