Імператорський червоний

Імператорським указом міністерствам на час свят давався відпочинок на чотирнадцять днів. Вейчжен цій новини радів, мабуть, більше за всіх, цілих пів Місяця він буде вільний від чиновників усіх рангів та їхніх колючих поглядів. На його рахунку було всього три засідання Високої ради, включно з тим демонстративним виходом, але йому вони вже встигли приїстись до тремтіння в колінах. Якщо спочатку міністри придивлялися до нього, мовчки терпіли його коментарі, то на третьому засіданні ніби поставили собі за мету піддати сумніву кожне його слово. Треба віддати належне, ці канцеляристи дуже старанно намагалися показати імператору некомпетентність його подружжя. Якби ще їхні висловлювання місцями не доходила до абсурду. Особливо тужився міністр Ся, скажи Вейчжен, що небо блакитне, цей чоловік похилого віку з незадоволеним обличчям почав би з піною в роті доводити, що воно зелене.

Спочатку Вейчжен не міг згадати, звідки йому знайомий його голос. А потім пам’ять підкинула фрагмент, котрого не вистачало. «Так і брав би його своїм наложником», сказане з огидою та зневагою. У день весілля ще трохи і він мав би щастя особисто познайомитись з міністром Ся та двома його співрозмовниками, поки вони з другим братом вивчали місцеві кущі в імператорському саду. Як і тоді, йому не сподобався ні тон, ні самі слова, але тепер на скрипучий голос наклалося обличчя з тонкими вусами та рідкою борідкою. Вейчжен був щиро радий не бачити його, хоча б на час свята не псувати собі настрій. А після сімейного вечора у нього і без міністра було про що подумати.

На четвертий день Нового року приїхав Веймін, і це стало справді приємною несподіванкою та дорогим подарунком. Вейчжен не розраховував побачити когось зі своєї сім'ї так скоро, брати ні словом не обмовилися в останньому листі про його приїзд. Але таким сюрпризам він завжди був радий. [На четвертий день Китайського нового року традиційно заведено відвідувати сім’ю]

Вони розмістилися у малій залі. Служниці спритно сервірували стіл. Вино, кілька традиційних лінських страв, фрукти та солодощі. Веймін, не зраджуючи собі, взявся спочатку за вино та пиріжки з солодкою начинкою.

- Старший брат сподівається побачити тебе навесні. Ти приїдеш до дня його народження? - Веймін виглядав цілком задоволеним життям, доїдаючи третій пиріжок, та навіть не давав собі ради дивитися на Вейчжена. Вся його увага була направлена на велику тарілку з тістечками. Вейчжен зглянувся над братом та підсунув її ближче до нього.

- Сподіваюся, що так, - по правді, Вейчжен і сам думав над цим, пізніше хотів просити Цінфана дозволу залишити Лін на кілька днів. - Як він? У листах він каже, що все добре, але знаючи його, він би не сказав, навіть якби щось сталося.

- Та що з ним станеться? Розгрібається з державними справами, відбивається від чиновників. Тепер, коли тебе немає, вони насідають на нього. А якби його воля, він би став плакальницею прямо в тебе під вікном та стогнав би вдень і вночі про гірку долю його маленького братика. Як бачиш, все як завжди.

Це було схоже на Вейхана. Його образ миттю з'явився перед очима, і Вейчжен тепло усміхнувся.

- А тебе, значить, не хвилює моя гірка доля? - капризно протягнув він, забравши блюдо з тістечками, коли брат заніс над ним руку.

- Гірка? Не сміши мене. Он квітнеш у заміжжі, наче османтус навесні. Очі блищать, волосся розпущене. Знав би, давно засватав тебе за чоловіка. Ясно, що не за імператора, але на генерала чи лорда якогось ти міг сміливо розраховувати, - Веймін глузливо посміхнувся та ще мав нахабство підморгнути. - І поверни мені вже тістечка. Де це бачено, у брата їжу забирати.

От же поганець! Вейчжен би із задоволенням запустив цим тістечком у не дуже розумну голову. Що тепер, якщо він заміжній за чоловіком, відразу перетворився на молодшу сестричку Вейміна? Навіть умілість у бойових мистецтвах та кровна спорідненість не врятувала б генерала Мей, надумай він шукати йому нареченого серед юнанської знаті. Але, попри пекуче бажання дати базікалу добрячого копняка, він був щасливий вперше за стільки місяців бачити брата, а той цим користувався.

- Це просто щось. Сам готував? - Веймін зі стогоном задоволення вгризся в імбирне печиво з горіхами та в'яленою сливою. - Для нас ти так не старався.

- Гей! Хочеш сказати, раніше я готував гірше? – а ось це дійсно образливо. Як же, знайшовся тут обділений. А чи не нагадати найдорожчому братику, хто з блаженним видом регулярно підчищав усе, що виходило з-під його руки? Та він на кухні маєтку Вейчжена бував частіше, ніж у своєму домі.

- Раніше ти готував не для нього.

Вейчжен так одразу і не знайшовся з відповіддю. Він готував для чоловіка лише кілька разів. Як це могло вплинути на його навички?

- З чого ти взяв, що це для Цінфана? – обережно поцікавився він.

- Ти любиш солодке, - просто сказав Веймін, наче це все пояснювало.

Вейчжен розгублено кивнув. Авжеж, він любить солодке. Став би він займатися кондитерською справою, якби не любив.

- І ти сам щойно сказав, - невинно додав Веймін. - Я всього лише припустив.

Ну звичайно, як він міг забути про здатність брата будь-яку розмову перетворювати на балаган. Навіть злитися на нього не виходило. Але все-таки щось у словах другого брата було таке, що дряпнуло всередині та намертво зачепилося у свідомості. «Ти любиш солодке». Вейчжен уважно оглянув стіл. Печиво, яке так припало до смаку Вейміну, тістечка з фруктовою начинкою. Останні особливо сподобалися Цінфану.

І тут він нарешті зрозумів.

Як тонко зауважив брат, при всій любові Вейчжена до солодкого його десерти вийшли будь-якими, але не солодкими. Їхня солодкість ледь відчувалася на язику, швидше була покликана підкреслити пряність спецій, кислинку фруктів або легку гіркоту горіхів. А якими вони ще могли бути, якщо він зробив їх для чоловіка? Він навіть не подумав, коли пропонував частування, що брат, звиклий до інших смаків, міг не вподобати нові рецепти. Але, дивлячись на те, як активно знищуються ласощі, можна зробити висновок, всіх все влаштовувало.

- Отже, Цінфан, - Веймін покрутив у пальцях спорожнілу чашу. – Він сам дозволив називати себе на ім’я?

Не дозволив, просто Вейчжен звик так називати його у своїх думках. Добре хоч обмовився перед братом, а не забувся у присутності Цінфана. Ніхто не мав права звертатися до Його Величності без підкресленої шанобливості. Навіть його родичі. Принцеса Ліїн використовувала нейтральне «племінник» та зрідка титул, коли говорила про коронованого небожа. Це було писаними нормами, котрі мав знати кожен підданий. На практиці ж монарх міг дозволити близьким людям говорити з собою менш формально, як це свого часу зробив Вейхан. Цінхуан, здається, більш вільно почувався з братом, ніж їхня спільна тітонька. А що стосується Вейчжена…

- Ми можемо вдати, що ти нічого не чув? – Вейчжен якомога непомітніше торкнувся кінчиками пальців щоки, впевнюючись, що вона дійсно така ж тепла, як відчувається. Треба бути обачнішим. Звідки тільки взялося? Раніше у нього не було проблем з контролем. Що змінилось тепер? А найголовніше, в який момент імператор Великої Лін в його голові перетворився просто на Цінфана?

- Авжеж, ні. Я давно хотів тебе спитати, але ніяк нагоди не було. Не в листі ж, надто питання серйозне.

Вейчжен придушив жалюгідний стогін відчаю. Ось що той ще вигадав? З таким змовницьким поглядом чекати від нього чогось світлого та доброго не доводилось. Веймін підчепив черговий пиріжок та вказав їм на Вейчжена, що ще більше підвищило градус абсурду.

- Ти ж тепер знавець у цій справі, як-не-як двічі випив весільне вино, так скажи... З ким у ліжку краще, з жінкою чи чоловіком?

- Та звідки я знаю? - вирвалося у Вейчжена перш ніж він встиг подумати.

Він очікував почути будь-що, крім цього. Даремно. Знаючи Вейміна, це цілком у його дусі. Зрадливий рум'янець, здається, перебрався ще й на шию, йому залишалося тільки молитися, щоб це було не сильно помітно. Злитися на брата безглуздо, тому він злився на себе, на свою реакцію. Вейчжен ніколи ні з ким не обговорював, що відбувалося за зачиненими дверима його подружньої спальні та не збирався починати. Навіть якщо він не ділить ліжко зі своїм чоловіком. Особливо, коли він не ділить ліжко з чоловіком.

Веймін здивовано підняв брови, навіть пиріжок відклав на блюдо.

- Так, а це вже цікаво. З дружиною ти точно спав, зачати дітей триманням за ручки - проблематично. Виходить, із чоловіком у вас нічого не було? Справді? Ви у шлюбі більше пів року, і він жодного разу не взяв тебе? Він у тебе точно зрячий?

Вейчжен задихнувся від обурення. Тільки й міг, як та рибина, беззвучно розтуляти рота.

- Ти зараз серйозно? – слова насилу проштовхнулися крізь горло, вийшло сипло та надто жалібно.

- Пробач, братику, але в нашій родині найгарніше личко дісталося тобі. Навіть сестру обігнав. Тож або твій імператор безсильний як чоловік, або у нього залізне терпіння.

- Не всі чоловіки готові лягти у ліжко з іншим чоловіком. Ти сам-то! Щось я не пригадую серед твоїх вербових дівчат жодного гарненького хлопчика. Чи ми зі старшим братом чогось не знаємо про твій гарнізон?

Веймін вдав, що не чув його, нетерпляче махнувши рукою:

- Зараз не про мене. У розпорядженні імператора така краса, що і чарівниці його гарему позаздрять, а він цим не користується. Знаєш, отримай я від політичного шлюбу когось, схожого на тебе, я б узяв його у свою постіль. Навіть із чистої цікавості, як це, відчувати під собою не м'яку жіночу піддатливість та покірність, а сильне тіло гарного чоловіка.

Здається, його щойно зрівняли з безправною наложницею чи взагалі продажною дівкою. Хороший настрій від приїзду брата злетів з нього, як сухе листя від пориву вітру.

- То що заважає генералу Мей? У нього в підпорядкуванні сотні молодих чоловіків, накажи їм, і можеш користуватися у своє задоволення.

- Так я ж сказав «гарного». От трапиться такий, одразу організую накази, - Веймін розреготався та змахнув з куточка ока сльозинку, що виступила від сміху. - І виклики в генеральський намет будуть, і своє задоволення.

- Брате, замовкни. Прошу тебе.

Вейчжен відчував, як його обличчя застигло фарфоровою маскою. Він розумів, що це всього лише жарт, Веймін ніколи б не скористався своїм становищем заради таких низьких бажань, але слухати про це неприємно. Гумор у другого брата завжди був специфічний, мабуть, у Лін він встиг відвикнути від цього. Тим паче не було жодного бажання знати про чужі фантазії, неважливо, реальні чи вигадані лише для того, щоб поглузувати. Уява мимоволі малювала Вейміна в компанії безіменного молодого чоловіка, Вейчжен щосили намагався відмахнутись від цих картинок. Особливо, якщо врахувати, що коханець брата підозріло нагадував особистого ад'ютанта генерала. Ні, він точно нічого не хотів знати про вподобання старшого.

Чайна чашка, добре, що порожня, перекинулася, Вейчжен не помітив як змахнув її рукавом. Сміх Вейміна одразу обірвався.

- Вейчжен? - в голосі брата більше не було ні краплі грайливості, Веймін нахилився до нього та з силою стиснув плече. - Що сталося? Тебе образили мої слова? Я просто хотів подразнити тебе, ти ж мене знаєш. Чи ... Він щось зробив? Він тебе змусив? Я…

Вейчжен квапливо похитав головою, поки брат ще до чогось не додумався. На язику так і крутилося питання, а що, Веймін міг би щось зробити, якби над ним справді вчинили насильство. Сам же щойно віщав про скористатися, взяти з цікавості та накази.

Проковтнувши мерзенний ком в горлі, натомість він видавив:

- Ніхто мене не примушував, заспокойся. Його Величність і пальцем мене не торкнувся у цьому сенсі.

Веймін трохи розслабився та випустив його багатостраждальне плече зі своєї хватки. Сумнів з його очей так і не пішов, тому Вейчжен вирішив пояснити:

- Я не знаю, чи можна це назвати дружбою, він мені довіряє, не як братові чи своїм довіреним особам, але точно більше, ніж слід тимчасовому чоловікові та чужоземному княжичу. Я навіть вважаюсь наставником його дітей, хоча останнім часом ми частіше просто граємо. Все, що між нами було – вечірні посиденьки, спільні вечері та розпиття вина. Нічого більше.

Все його життя в Лін вмістилося в кілька скупих речень. Вейчжен не став говорити про Високу раду та свою роль при дворі. Це стосується лише Лін. Так само як його поки неоформлені бажання стосовно Цінфана належати тільки йому.

Вони більше не поверталися до цієї теми, хоча він бачив, у Вейміна ще залишалися питання. Вони розійшлися по спальнях пізно вночі. На ранок, перед від'їздом, Вейчжен вручив брату подарунки для племінників разом із листами для матері та Вейхана.

- Старший брат буде щасливий, що в тебе тут все благополучно, може, хоч після цього не буде пориватися скинути князівство на мене та пішки крокувати в Лін захищати молодшого братика. Бачать боги, якби можна було, він би тебе всиновив.

Вейчжен пирснув та штовхнув брата кулаком у груди.

- Бути другом імператора – це, звісно, прекрасно. Бігати з його дітлахами, готувати для нього несолодкі десерти. До речі, він у тебе той ще збоченець, як можна не любити солодке? Але тобі цього справді достатньо? Я чув, як ти говориш про нього, бачив як блищать при цьому твої очі. Визначся хоча б для себе, чи хочеш ти бути йому просто другом.

От навіщо він такий проникливий, коли не потрібний? Веймін уже давно поїхав, а Вейчжен ще довго блукав на самоті серед голих дерев, покритих товстим шаром снігу. Слова брата по колу звучали в голові на всі лади, нервуючи та не даючи хоч на мить зупинитися.

Бути другом Цінфана – набагато більше, ніж те, на що він розраховував, але бути йому… ким? Партнером? Коханцем? Навіть у думках звучить дурнувато. Вейчжен підняв голову, підставляючи обличчя бляклому зимовому сонцю.

Того вечора, після викриття дружини Хань, якби вони вийшли за межі розмов… Щоб було? В той момент Цінфану було достатньо руку простягнути, і Вейчжен би підкорився йому. В очах чоловіка було бажання, то чому ж він зупинився? Він же бачив, не міг не помітити, тіло Вейчжена реагувало чесніше за його слова. Він дозволив собі торкатися імператора, дивитися на нього надто відверто, і Цінфан тільки заохочував.

Він міг би перехопити руки Вейчжена, виплутуючи його пальці зі свого волосся, владно потягнути, змушуючи нахилитися, а потім поцілувати. Наполегливо та палко, щоб у нього коліна підігнулися. Вейчжен міг би змахнути пару спорожнілих тарілок зі столу та опуститися на стільницю. Але Цінфан би не дозволив, він би притягнув до себе за талію та всадив собі на коліна.

Тіло Вейчжена огорнула гаряча хвиля збудження. Які б були губи чоловіка на смак? Чи залишився тоді на них смак чаю, який він пив? Вони б точно не дійшли до спальні, і одяг безформною купою вкрив би підлогу імператорського кабінету.

Вейчжен застогнав та закрив обличчя долонею. Досі найхвилюючим переживанням його життя були напівстерті з пам'яті п'яні поцілунки з безіменним чоловіком в альтанці княжого саду, але хто ж знав, що набагато яскравішою для нього стане близькість зі своїм чоловіком. Причому та, що врешті не відбулася. То чого ж він хотів від Цінфана? Відповідь виявилась неймовірно простою. Стати йому справжнім чоловіком.

*

В останній місяць весни минулого року, коли він тільки увійшов у стіни палацу законним чоловіком імператора, його лихоманило від однієї думки про близькість з чоловіком. Коли Сяо Цінфан у їхню першу ніч не доторкнувся до нього, Вейчжен був щасливий, ніби уникнув ув'язнення, а не спільного ліжка з привабливим чоловіком. А потім безмежно тішився, коли зрозумів, що Цінфану він, якщо й цікавий як коханцем, то не настільки сильно, щоб потурати швидкоплинному бажанню.

Ідіот.

Він довго думав над словами другого брата. Брехати собі – справа мало того, що безглузда, так ще й малоефективна. Як би він тоді не запевняв матінку, що байдужий до чоловіків, проте життя та Його Величність внесли свої корективи. Хоча, якщо подумати, насправді він навіть не збрехав. Його приваблював один конкретний чоловік. Той, що планомірно привчав до своєї присутності, потроху відкривався та змушував хотіти дізнатись більше.

Прийняття далося не настільки складно, як могло бути. Чи просто справа в тому, що це Цінфан, законне подружжя, Лін, Юнан та ще десяток країн у цій частині світу й так вважають, що вони ділять ліжко. Коли-не-коли захотілось відповідати тому, що про нього говорять. В голові це, звісно, звучало зухвало, а на справі він опинився перед вибором, охоплений сумнівами та протиріччями. Він може вдати, що нічого не змінилося, прожити спокійно відміряний термін шлюбу, задовольняючись дружнім спілкуванням, та повернутися в Юнан, у своє попереднє життя, наскільки це буде можливо. Або спробувати зробити свій шлюб щасливішим для себе, а після знову повернутися додому та намагатися жити так, ніби не було ні Великої Лін, ні її імператора. У підсумку він все одно опиниться в тій самій точці, питання лише, як він проведе наступні роки в Лін. Від цього неприємна гіркота осідала на язику, однак Вейчжен точно знав, що шкодуватиме більше, якщо не спробує. Роздумів на тему «а що було б, якби…» з нього вистачило ще після вечора з Цінфаном в його кабінеті.

Навіть якщо його чоловікові це не сильно потрібно, Вейчжен тепер хотів взяти від їхнього шлюбу все, що можливо. І ось тут викривалася ще одна проблема. Йому самому доведеться робити перший крок, доносити свої бажання словами. Чи діями. Так же він думав у першу подружню ніч? Яка іронія, тоді це стосувалося Цінфана, а зараз Вейчжен мав від нього обіцянку, що той нічого не збирається робити проти його волі та залізний самоконтроль чоловіка. Значить, доведеться або говорити прямо, (до чого Вейчжен не був готовий абсолютно та зовсім) або використати весь свій арсенал зваблення. Так сказати, для наочної демонстрації.

Вейчжен пирхнув, насміхаючись з себе. Було б що використовувати. За двадцять вісім років увесь його досвід – дружина та дві дівчини з квіткового будинку. На першій його змусили одружитися, а двом іншим він би сподобався, навіть якби був старим дідом з гнилими зубами, але з тугим гаманцем на поясі. Залишалося сподіватися на випадок, ліричні романи про кохання, знайдені в дальній шафі бібліотеки, та свою не надто багату в цьому напрямі фантазію. Вейчжен сподівався, що його колекція незручних моментів перед Цінфаном не поповнилася парочкою особливо жалюгідних екземплярів.

Після закінчення святкування вся адміністративна машина управління державою повернулася до повноцінної роботи, відповідно, питань, що вимагають термінової уваги імператора, побільшало. Вейчжен у ці дні бачив чоловіка тричі, і то, вони здебільшого займалися справами. Цінфан приходив зі стопкою паперів. Після першого такого вечора Вейчжен розпорядився принести до павільйону письмове приладдя.

Дивлячись на похилену голову чоловіка, як швидко під його пензлем народжуються довгі стовпці тексту, в грудях солодко завмирало. Він був таким гарний. Зосереджений, з трохи похмурими бровами, Вейчжену доводилося докладати величезних зусиль, щоб не відволікатися. Цінфан виглядав стомленим, але знайшов час прийти до нього. Вейчжен хотів би допомогти йому, полегшити його ношу, наскільки це можливо, наскільки він дозволив би. Те, чим чоловік ділився з ним - крапля в морі, але і з цим він намагався допомогти з усією віддачею.

У коротку перерву він заварив чай, передаючи піалу в руки Цінфана, затримавши пальці трохи довше, ніж того вимагали пристойності, навмисне торкнувся чужої шкіри. Рука чоловіка була теплою, шкіра гладкою та доглянутою, а серце Вейчжена зробило кілька зайвих ударів. Цінфан обдарував його довгим, трохи спантеличеним поглядом, але не сказав ні слова, кивком подякувавши за чай та підніс піалу до губ. Що ж, Вейчжен не розраховував, що все буде просто. Наступного разу він обов'язково придумає щось красномовніше.

Наступного разу довелося чекати довго. Цінфан не приходив майже тиждень, а потім він дізнався від своїх євнухів, імператор зліг із хворобою. Що з ним, до ладу ніхто не міг сказати, Ло Цін хитав головою та на всі розпитування розводив руками. Вейчжен хотів піти до нього сам, але, крім лікарів, до імператора нікого не пускали.

- Це для вашого блага, Ваша Високосте. Ми поки не знаємо, що з Його Величністю, не варто наражати себе на ризик. Подумайте про Його Величність, чи буде він радий, дізнайся, що його чоловік підхопив від нього недугу, - лікар, зовсім сухенький старий, з розумінням дивився на нього знизу-вгору.

- З ним усе буде гаразд? - голос залишався рівним, вже цим можна було пишатися.

- Ваше хвилювання за чоловіка природно, але будьте спокійні, Ваша Високосте, Його Величність сильний, він упорається з усім, - впевненість у тоні лікаря заспокоювала, нехай занепокоєння не вщухло, але стало трохи легше. Вейчжен кивнув та пішов, все, що він міг зробити – чекати.

П'ятнадцять днів, Вейчжен рахував, тяглися повільно, як та карамель. Від євнуха Ло він знав, Цінфану значно краще, але не зміг би заспокоїтися, поки не побачив це власними очима. Йому не довелося штурмом брати палац. Імператор прийшов до нього раніше. З блідою, майже прозорою шкірою на вилицях, які тепер виділялися на обличчі ще більше, але з легкою усмішкою на сухих губах.

- Складете компанію? Для швидкого відновлення лікар прописав мені піші прогулянки та свіже повітря.

Вони повільно обходили сад, що тільки почав оживати. Сніг давно вже зійшов, але тепло тільки зараз почало зігрівати вогку землю. Цінфан кутався в теплу накидку, в його кроки ще не повернулася колишня твердість, і Вейчжен користувався ситуацією повною мірою, підтримуючи чоловіка під руку. Цінфан добродушно дозволяв йому цю вільність. Лише тепер Вейчжен зрозумів, наскільки насправді був напружений усі ці дні. Коли відчув чоловіка поруч із собою, хай ще слабкого, але він дихав, спромігся підвестися з ліжка. Вейчжен нарешті зміг видихнути.

- Я чув, що ви приходили до мене. Варто було звалитися в гарячці, щоб чоловік засумував за мною? - жартівливим тоном кинув Цінфан.

- Ваша Величність розбалували мене, розважаючи вечірніми розмовами, а я тепер не можу без цього заснути, - з напускною серйозністю кивнув Вейчжен, повертаючи подружжю його шпильку. Хотілося сказати, як він насправді сумував за ним, як важко дається незнання того, що відбувається з важливою для тебе людиною, відсутність новин та гарантій на щасливий результат.

- Я хвилювався, - на межі чутності, тільки губами. Не для Цінфана, для себе, хоч так виплеснути накопичені переживання, інших слів він поки сказати не міг.

Чи почув його чоловік, він не знав. Дивитися на Цінфана не наважувався, спрямувавши погляд у безмежне світло-блакитне небо з білими розчерками хмар.

Цінфан м'яко звільнився від його хватки на своєму передпліччі, Вейчжен не встиг відчути жалю з цього приводу, прохолодні пальці зімкнулися на його зап'ястя, прямо на тонкій смужці голої шкіри, що виднілася з рукава. Великий палець, навмисно чи ні, пройшовся біля низу долоні, посилаючи по руці хвилю мурашок. У Вейчжена завжди були чутливі долоні, навіть від такої невигадливої ласки било по нервах. Хотілося чи то муркотіти, як великий кіт, чи попросити зробити так ще раз. Одне тільки усвідомлення, хто його торкався, робило відчуття ще гострішими.

Вейчжен обернувся до чоловіка, але той, як і він раніше, спрямував очі в далину. Зате Вейчжен дивився на чіткий профіль чоловіка та намагався зрозуміти, про що той думає. Такий, за своєю суттю, невинний жест міг мати десятки смислів, який з них вкладав Цінфан? Дружня прихильність, подяка за хвилювання, що б там не було, для Вейчжена це означало набагато більше.

- Ваша Величносте, цей слуга просить пробачити за вторгнення, він пам'ятає про ваше небажання нікого бачити, але прибув гонець прикордонного північно-східного гарнізону, - Ло Цін з'явився з нізвідки, схилившись у низькому поклоні.

Як тільки зумів підкрастись так непомітно? Вейчжен не чув кроків, не відчував чужої присутності, хоча знав, на значній відстані від них йдуть кілька слуг, а в тінях дерев причаїлися солдати особистої охорони імператора, але чоловік перетягнув усю його увагу на себе, змусивши забути про ще чиєсь існування навколо них двох.

- Приведи його, - коротко кивнув Цінфан. На його обличчя наповзла тінь, і пальці на зап'ясті Вейчжена стиснулися дужче.

Вейчжен скривився від відчутного болю, але руки не відібрав. В одну мить Цінфан з м'якого розслабленого стану перетік у бойову готовність воїна. М'язи напружилися, плечі розправилися, він навіть почав здаватися вищим.

Ло Цін підійшов так само нечутно, ведучи за собою молодого чоловіка в запорошеному одязі.

- Ад'ютант командувача північно-східного гарнізону Чжу Їн вітає Вашу Величність, - чоловік склав руки у військовому привітанні, - Ваша Високість.

Ад'ютант слідом вклонився Вейчжену, мазнувши по ньому швидким поглядом, та одразу тактовно опустив очі.

- Доповідь з кордону ми отримали вчора. Щось встигло змінитись?

- Ваша Величносте, чотири дні тому, наступного дня після відбуття гінця, делегація Чжон’ян Шу перетнула кордон. П'ятнадцяти осіб, рухаються швидко, без возів, у них був указ короля Фейю, ми не наважилися затримати посольство, - Чжу Їн покаянно схилив голову.

- Через скільки на них чекати? - невдоволення Цінфана відчувалося настільки явно, що кожен із присутніх зіщулився.

Ад'ютант Чжу, мабуть, прийняв це на свій рахунок, мова його стала помітно швидшою:

- Найпізніше – через два сяоші після заходу сонця, я обігнав їх майже на день, вони зараз мають бути на виїзді з провінції Ханьянь.

Цінфан кивнув. Здивованим він не виглядав, тільки розчарованим. Вейчжен гадки не мав, про що йдеться, але навіть те, що він чув, було достатньо. З боку Шу це як мінімум неповага до імператора Великої Лін. Дізнатися про посольство ось так, від прикордонного гарнізону, коли делегація майже потай перетнула кордон, а не з офіційного листа чи хоча б іменної карти… Ким себе уявив король Фейю?

Рука Цінфана стала холоднішою, а на контрасті зі шкірою Вейчжена відчувалася зовсім крижаною. Він потягнувся вільною рукою накрити долоню чоловіка, але не встиг, Цінфан розтиснув пальці та щільніше запахнув хутряну накидку. Вейчжен з тривогою глянув на чоловіка, сліди нещодавньої хвороби ще чітко виднілися на його обличчі, йому б відпочити в тиші та спокої кілька днів, посольство з'явилося дуже недоречно.

- Ло Цін, віддай розпорядження, нехай починають приготування. Жодних надмірностей, привітного приймання вони не заслужили, - імператор повернувся до євнуха в півоберта, і той з поклоном поспішив піти. Цінфан закинув голову вгору, підставляючи обличчя по-весняному боязким променям сонця.

- Сподіваюся, у короля Фейю справді важливе послання, рівноцінне втраченому часу наодинці з дорогим чоловіком, - Цінфан обернувся до нього всім тілом, в його очах читався жаль, той самий, що відчував Вейчжен. Він би з задоволенням повів чоловіка у свої покої, подавав йому чай, розважав розмовою, що завгодно, аби Цінфан відпочив та як слід оговтався від хвороби.

- Ваша Величносте, можливо, за таким раптовим вторгненням криється недобра звістка, можливо, переговори затягнуться, тому прошу вас, відпочиньте до приїзду посольства.

Вейчжен не розраховував, що його слова почують та візьмуть до відома, чоловік все одно зробить так, як вважає за потрібне, але й пустити все на самоплив не міг. Бліде красиве обличчя з загостреними вилицями зовсім втратило фарби, від цього яскраво-червоні губи на ньому виглядали ще страшнішими. Чи багато треба, щоб ослаблене тіло знову поступилося лихоманці? А переговори точно не стануть приємним, розслаблюючим заняттям.

- Навіть імператор цієї країни не може дозволити собі всього, тим більше відволікатися на власні слабкості. Часу залишилося небагато, ми не можемо дозволити їм застати нас зненацька.

Вейчжен це розумів, справа держави понад усе, він тільки сподівався, життя не надто болісно нагадає його імператору, що він, Син Дракона та намісник неба на землі, все ще людина з плоті та крові.