Імператорський червоний

- Ваша Високосте, прокиньтеся.

Вейчжен крізь сон чув наполегливий голос. Повільно розплющивши очі, він побачив схилену над ним служницю.

- Щось сталося? - за його відчуттями був ще ранок, не світанок, звісно, але теж досить рано. Не те щоб він любитель проспати до обіду, з його розпорядком радника князя Мей у нього б це й не вийшло, але вчора він засидівся допізна.

- Перепрошую, Ваша Високосте, Її Високість принцеса Ліїн просила передати запрошення супроводжувати її у поїздці у весняні сади Сінхуа.

- Зараз? - Вейчжен сів та потер пальцями опущені повіки, проганяючи сонливість. Її Високість не вперше сповіщала його про плани на культурну програму безпосередньо перед самим виходом, але щоб витягувати його з ліжка - це щось нове.

- Шлях до садів неблизький, Ваша Високосте. Цій служниці передати Її Високості відмову? – дівчина сором'язливо опустила очі.

Вейчжен глянув вниз, помічаючи, що тонкий нижній одяг за ніч розкрився, оголюючи плече, ключиці та ліву половину грудей. Він поспішив надати собі більш пристойного вигляду.

- Не варто. Краще приготуй одяг та розпорядися про воду для вмивання.

Він зібрався по-воєнному швидко. З волоссям довелося повозитися. У звичайні дні він сам заплітав собі зачіски, гладко зачісував, прибираючи волосся у високий пучок на маківці, але сьогодні воно не бажало лежати акуратно. Просити слуг допомогти не хотілося, йому ніколи не подобалося, коли хтось торкався його волосся. З роздратуванням він різкіше, ніж потрібно висмикнув шпильку, дозволяючи пасмам розсипатися по плечах. Востаннє. Він збере їх у пучок востаннє, як вийде, так і вийде. Грубо змушувати принцесу чекати ще більше через свою ранкову незграбність.

Провівши кілька разів гребінцем, Вейчжен зібрав прядки зі скронею та маківки і завмер, дивлячись на своє відображення. Щось подібне було на його голові в день весілля. Він тоді думав, що згорить із сорому, але зараз зміг оцінити красу такої зачіски. Закріпивши заколку, він критично оглянув себе. Пара тонких пасм обрамляла обличчя, підкреслюючи вилиці, довге незібране волосся гарною хвилею спускалося по плечах та спині, відтіняючи шкіру у вирізі ханьфу, роблячи її ще світлішою. Як тоді сказав старший євнух? Щось на кшталт «Імператору подобаються напіврозпущене волосся».

Вейчжен бешкетно усміхнувся своєму дзеркальному двійнику.

- Тоді чому б ні?

Принцеса його зовнішнім виглядом залишилася задоволена. Розуміюча усмішка промайнула на її губах, але говорити щось вона не стала.

Вранці було холодно, Вейчжен сховав руки у хутряній накидці та, заколисаний мірним погойдуванням возу, задрімав.

Дивитися восени у Весняному саду не було на що. Голі дерева, чагарники, пожухлий трав'яний покрив. У принцеси дуже специфічні смаки.

- Навіщо вам знадобилося сюди їхати? - Вейчжен озирнувся довкола та не знайшов жодної причини зараз бути тут. Навесні сад, напевно, прекрасний, він був би не проти приїхати сюди, коли гілки рясно вкриються квітами та розповсюджуватимуть свій аромат на цілий лі.

- Терпіння, Ваша Високосте, - відповіла Ліїн та, не чекаючи його, рушила по вимощеній доріжці вглиб.

Вейчжен з насолодою втягнув морозне повітря та пішов за нею. Навіть п’ять років першого шлюбу не наблизили його до розуміння жінок.

На просторій галявині було встановлено кілька низьких столів із фруктами та закусками, сидіння з високими спинками, застелені хутряними ковдрами. За одним із столів сиділо двоє чоловіків, одного Вейчжен не знав, а в другому, якщо напружити пам’ять, вгадувався князь Цінхуан, молодший брат імператора. Вейчжен бачив його лише одного разу, на весіллі, тоді він був у парадній військовій формі. У рум'яному від вина, усміхненому чоловікові в щільному темно-синьому ханьфу важко було впізнати того суворого, небагатослівного генерала. Трохи віддалік від них були встановлені мішені. Високий чоловік щось, певно, пояснював двом хлопчикам, показуючи рукою на дерев’яні розфарбовані дошки. Почувши їхні кроки, він озирнувся, щось сказав дітям та з усмішкою пішов до них назустріч.

- Ваша Величносте, - Вейчжен поспіхом схилився в поклоні, не такому формальному, як при дворі, але не привітати чоловіка він не міг.

Власне кажучи, Сяо Цінфан був останньою людиною, яку він очікував побачити сьогодні. Вейчжен гадав, вони з принцесою неспішно прогуляються садом, подивляться на тільки їй відомі красоти. І все це в умовній самоті. Хай охорона не впадала в очі, але слідувала за ними, куди б вони не пішли. Цього не уникнути. Проте про Його Величність принцеса могла попередити? Що у них тут, як виявляється, намічається майже сімейний захід. Якщо це можна так назвати.

- Залиште ці формальності палацу, - імператор простяг руку та схопив його під лікоть. - Ви ж знаєте правила, на виїзному полюванні етикету дотримуються лише на словах. Сьогодні, правда, ми зможемо підстрелити хіба що князя Цінхуана, якщо він нам заважатиме.

Цінфан кинув на брата веселий погляд, той же з награною суворістю пригрозив йому кулаком із затиснутою в ньому піалою.

- Ось, помилуйтеся на нього, Ваша Високосте, справжнє обличчя вашого чоловіка у всій красі, при свідках погрожує братові розправою, - Цінхуан перевів погляд на Вейчжена та відсалютував йому чашею з вином.

Вейчжен пирснув, прикривши рота долонею. Краєм ока він помітив, що принцеса встигла покинути їх та приєдналася до маленької компанії за столом, сівши ліворуч від незнайомого чоловіка.

- Це Лі Ден, чоловік тітоньки, командувач південного гарнізону, у вас ще буде час представитися один одному, - Цінфан ніби точно знав, про що він думає, - але це пізніше, зараз я хочу вас де з ким познайомити.

Цінфан повів його до мішеней, а Вейчжен враз примерз до землі, усвідомлюючи, з ким. Звісно, він знав, що у Його Величності є діти, без спадкоємців влада імператора могла похитнутись, проте не думав, що той захоче знайомити його з тими, хто у майбутньому займе лінський трон. Вейчжен не міг вигадати жодної причини, навіщо йому це робити.

Цінфан озирнувся через плече, помітивши його відсутність, і під запитливим поглядом Вейчжен змусив себе рухатися. Якби він був на місці чоловіка, діти, тим більше такі маленькі, знали б про існування іноземного подружжя, причому подружжя чоловічої статі, який всупереч суспільній моралі та шлюбним традиціям відбив поклони з їхнім батьком, виключно на словах і тільки тому, що приховати цей факт повністю не вийде, як би не намагатись.

Старшому хлопчику було років одинадцять-дванадцять на вигляд, другому менше, можливо, близько восьми. Обидва сумлінно стояли біля царственого батька з рівними спинами, трохи схиливши голови.

- Мої сини, Янлін та Янвень.

- Вітаємо, Ваша Високосте, - хлопці одночасно схилилися у бездоганних поклонах.

Схоже, його самого представляти не було потреби. Юні принци з дозволу імператора повернулися на позиції та продовжили тренувати стрільбу. У кожного в руках був невеликий лук, очевидно, зроблений на замовлення. Замалі для дорослого чоловіка, але для дітей якраз.

Вони стояли мовчки, спостерігаючи, як діти старанно прицілюються, перш ніж відправити стрілу в політ. Та не завжди досягала цілі, молодший навіть кілька разів неправильно заклав стрілу на тятиву, від чого вона впала йому під ноги, коли він відпустив пальці. Нічого, кілька років навчання у хорошого майстра, і при належному старанні в шістнадцять стане не гіршим за гвардійського лучника.

- Ви сьогодні маєте чудовий вигляд, - голос Цінфана пролунав несподівано над самим вухом.

Він обернувся до чоловіка та зустрівся з поглядом світлих очей. Імператор справді стояв ближче, ніж він думав. Цінфан підняв руку та провів кінчиками пальців вверх по його передпліччю, торкнувся плеча, підчепив темне пасмо.

Занадто близько. Надто інтимно. Вейчжен чув свій пульс у вухах. Лише від одного, по суті, невинного жесту. В його діях відчувалась невимушеність, як наче це найбільш природна річ з усіх можливих, а у Вейчжена серце колотилося об ребра, немов навіжене. Цінфан же не міг цього не чути? Він сподівався, що ні.

Чоловік наостанок несильно потягнув за прядку та відсторонився, повернувши свою увагу дітям. Вейчжен ще якийсь час дивився на бездоганний профіль та змусив себе відвернутися. Мішанина почуттів усередині бентежила. Коли він дозволив собі вільність у зачісці, не думав, що в цей день побачиться з імператором. Якби принцеса у дорозі дала зрозуміти, з ким вони проведуть цей день, Вейчжен, не замислюючись, хоч якось би зібрав волосся. А тепер це виглядало, ніби, знаючи смаки чоловіка, він спеціально зробив так, як подобається йому.

- Я давно обіцяв їм цю поїздку, але ніяк не міг знайти час. Думаю, мені слід попросити вибачення за те, що не повідомив вас заздалегідь. На виправдання скажу, що все вирішилось за лічені години, брат та тітонька дізналися про все не набагато раніше за вас.

Було зрозуміло, чому з усієї численної рідні Цінфан захотів провести час саме з цими людьми. Спочатку він подумав, що дружини Цінфана чи хоча б одна з них теж мають бути тут. Але ні. Ближнє коло імператора Лін, ті, кому він міг довіряти. Тільки як сюди вписувався Вейчжен? Як розцінювати, що з усіх жінок гарему він віддав перевагу єдиному чоловіку? На це питання, традиційно, ніхто не збирався давати Вейчжену відповідь.

Цінфан після недовгого спостереження підійшов до синів, напівголосно пояснюючи деякі основи, а потім і зовсім встав позаду старшого, поправляючи його стійку.

- Тятиву слід натягувати розворотом плечей, ти ж це робиш ліктем.

Дитина невпевнено кивнула, хоча Вейчжен сумнівався, що він зрозумів про що говорив імператор, однак перепитувати принц не наважився. Або через власний характер, або засоромився це робити в присутності чужинця. Цінфан накрив його руку своєю долонею та змусив опустити лук.

Було б правильніше залишити їх наодинці та не бентежити дітей ще більше, аж надто тихими для хлопчиків свого віку вони були. Племінники Вейчжена давно б перетворили тренування на веселу забаву, зі сміхом та задираннями один одного.

- Чоловік мій, ви ж вмієте стріляти? Не могли б ви нам допомогти наочно показати, про що я говорю?

Вейчжену вже б час звикнути, що чоловік непередбачуваний у своїх діях, але щоразу лише дивом з рота не вилітало щось схоже на «Ви серйозно?». Цінфан був серйозним та хотів отримати саме то, про що говорив. Він підняв брову, помітивши, як Вейчжен на мить розгубився. Тож нічого не залишалося, крім як прийняти з рук Цінфана лук з червоного лакованого дерева. Чудова зброя, робота руки гарного майстра, тільки в ньому навіть крапельки трепету перед нею не було. З такими ж почуттями він би прийняв і вигнуту палицю з натягнутою на неї полотняною мотузкою. Він бачив, як з такими грали діти на вулицях Юнан. Наскільки б не була прекрасна зброя, не важливо, чи то лук, чи витончений клинок, Вейчжен до всього залишався байдужим. Щоправда, це не стосувалося ножів. Кухонних. Та іншого гострого приладдя для приготування, ось тут би руки затремтіли від нетерпіння.

Вейчжена, як і будь-яку дитину аристократичного роду, вчили поводитися з різного виду зброєю. У тому числі з луком, так що стріляти-то він умів, але дуже посередньо. На відміну від того ж Вейміна, йому ніколи не подобалися уроки з їхнім надмірно суворим наставником, та й насильство, яке мало на меті застосування зброї, його відштовхувало.

Востаннє він стріляв не менше півтора року тому, коли Веймін підбив його поїхати з ним на полювання. Тепер же, замість насмішкуватого погляду брата, він відчував інший. Йому не треба було бачити Цінфана, щоб знати, на нього дивляться. Уважно, оцінювально. Не те щоб це нервувало, але… Вейчжен повільно видихнув та натягнув тятиву. Та піддавалась туго, якщо практикуватися щодня, пальці покриються грубими мозолями. Мішені стояли недалеко, якраз для навчання дітей, Вейчжен прицілився та затримав подих, відпускаючи стрілу. Та увійшла на два пальці нижче за центр. Непогано, хоч не зганьбився.

- Бачиш позу Його Високості? Як він розгорнув плечі? Не задирай лікоть, поверни корпус та натягни тятиву плечем. Зрозумів? - Цінфан поплескав сина по спині, і той нарешті усміхнувся та кивнув впевненіше, ніж уперше.

Наступний постріл Янліна вийшов у рази вдалішим. Хлопчик став у стійку, копіюючи позу Вейчжена, цього разу стріла потрапила на долоню лівіше за позначений центр. Принц щасливо усміхнувся та уклонився Вейчжену, як належить старшому наставнику:

- Дякую імператорському подружжю Мей за настанови.

Цінфан обдарував Вейчжена усмішкою, ніби в успіхах сина справді була його і заслуга. Вейчжен тихо хмикнув та подумки махнув рукою. Втручатися у виховний процес він не збирався.

Щоразу у юних принців виходило все краще і краще. Цінфан сам зробив кілька пострілів. Вейчжен відійшов убік, щоб не заважати імператору проводити час з дітьми, та просто спостерігав, як стріли його чоловіка одна до одної лягають по центру мішені.

Незабаром до них приєднався князь Цінхуан та командувач Лі. Те, що спочатку було навчанням старших спадкоємців Лін, дуже швидко перетворилося на щось на кшталт веселої метушні та змагання з глузливими вигуками та беззлобними смішками. Янлін та Янвень не залишилися осторонь, підтримуючи то дядька, то батька.

- Це все забави для дітей. А якщо в русі? Верхи на коні? – з азартом запропонував Цінхуан, одним махом випиваючи піднесену слугою чашу вина. Ще двоє слуг швидко та звично виймали стріли з мішеней.

Вейчжен давно вже повернувся до столів та разом із принцесою спостерігав за захопленими чоловіками. Цінфан зараз менше за все нагадував імператора. З порожевілими щоками, задиристою усмішкою він здавався ледь не молодшим за Вейчжена. Наче дозволив собі залишити в палаці весь тягар відповідальності за свою країну, ставши на кілька годин просто братом, племінником, батьком, молодим чоловіком, яким він насправді був. І як же йому це пасувало.

Навіть зі свого місця за столом Вейчжен бачив, як в очах Цінфана спалахнули вогники азарту після слів брата. Він махнув рукою, і непримітний слуга підвів до нього коня темно-коричневого забарвлення. Сяо Цінфан птахом злетів у сідло, той же слуга закріпив колчан зі стрілами біля його коліна та з поклоном простяг йому лук. Міцно стискаючи держак, імператор направив коня до краю галявини, де починалися густо насаджені плодові дерева.

Вейчжен дивився на нього, не відриваючись. Цінфан розвернув коня, торкнувся боків п'ятами та пустив його галопом. В одній руці імператор стискав лук, тримаючи його біля стегна, друга стискала повіддя. Навпроти мішеней він підвівся з сідла та відпустив повід. Стоячи в стременах, керуючи конем тільки ногами, він натягнув тятиву. Вітер кинув кілька пасм розпущеного волосся йому в обличчя, тільки Цінфану, здавалося, на це було байдуже. Одна за одною він випустив п'ять стріл. Від кожного його руху тканина на спині натягувалась, неспроможна приховати напружені м’язи та гострі лопатки.

Збоку пролунали схвальні вигуки, очевидно, стріли потрапили прямо в ціль, але Вейчжен туди не дивився. Серце прискорилось вдвічі, ніби це він зараз пронісся на повному скаку через всю галявину, демонструючи майстерність вмілого воїна, не кожен солдат би зміг це повторити.

З розпатланим волоссям, з самовдоволеною посмішкою, ніколи ще Вейчжен не бачив Цінфана таким. Якби не знав, нізащо б не впізнав у цьому вродливому чоловікові імператора. Немов корона раніше заважала йому розгледіти мигдалеподібну форму очей, точені лінії вилиць та несподівано пухкі губи, де верхня мала точно такий вигин, як спинка лука, котрий Цінфан тримав у руці. Зате тепер Вейчжен ясно бачив кожну його рису, але гадки не мав, що йому робити з цим нововідкритим знанням.

- Непогано.

Голос Цінхуана пролунав десь здалеку, Вейчжен струснув головою, проганяючи нав’язливі думки. Чари моменту розвіялися, і тепер би він сам не зміг сказати, що його так сполошило.

- Можеш краще? - глузливо посміхнувся Цінфан.

Цінхуана не треба було питати двічі. Його стріла ввійшла трохи нижче стріли Цінфана, на що він з досадою пирхнув. Вейчжен не дуже розумів, чого б це князю розчаровуватись в результаті, обидві стріли влучили в ціль. Якщо, звісно, генерал цілився саме в тренувальну мішень, а не деінде. Мовчазний командувач Лі теж піддався загальному настрою та зробив постріл. Коли князь запропонував Вейчжену взяти участь, він, не замислюючись, відмовився. Цінхуан вмить втратив до нього інтерес та відвернувся, імператор дивився на нього трохи довше, кутики його губ опустилися. Це могло не значити нічого, але Вейчжену здалося, що він бачив тінь розчарування на чужому обличчі.

Принцеса сиділа за столом та підбадьорювала кожного учасника, їй явно прийшлося до смаку таке видовище. Вейчжену теж було цікаво спостерігати за імпровізованим турніром, але… Зніяковіння затопило зсередини зненацька, змушуючи пересмикнути плечима. Як не старався, не виходило позбутися думки, що поки чоловіки розважалися, він поводиться, як справжня дружина імператора, саме так би відсторонено сиділа б будь-яка жінка з гарему Цінфана, у компанії інших запрошених жінок, зрідка підтримуючи свого чоловіка короткими фразами. І, здається, Цінфан подумав про те саме.

Чоловік більше не дивився на нього, зате Вейчжен тепер не відводив очей від статної фігури. В грудях щось неприємно шкреблося, вимагаючи проявити себе, показати, що він не трепетна панянка, в інтересах якої лише споглядання за квіточками. Він хотів стерти з обличчя імператора ледь помітні зморшки невдоволення, щоб Цінфан ні на мить не забував, що одружився з чоловіком. Саме зараз це здавалося важливим.

Ідея прийшла раптово, трохи дика, та, можливо, програшна, але Вейчжен загорівся одразу. Пройшовшись поглядом по столах, він знайшов кілька ножів. Вже в чому, а в користуванні ножами йому не було рівних, навіть Веймін не зміг опанувати цю навичку краще.

Під здивованим поглядом Ліїн Вейчжен підібрав три ножі та попрямував до компанії чоловіків. Столове приладдя не було пристосоване для метання, різне за формою та вагою, але нічого, він впорається. Вейчжен зважив на долоні один з ножів, підкинув на пробу. Центр ваги першого виявився зміщений в клинок, як і у другого, а от баланс третього був у руків’ї. Не найкращі екземпляри, проте, раз вибирати нема з чого, він витисне з доступного варіанта все можливе.

Компанія з трьох чоловіків та двох дітей про щось перемовлялися, посміюючись, але сміх припинився, коли він підійшов на стрілецький рубіж. Вейчжен потилицею відчував здивовані погляди, сам же дивися лише вперед, зір моментально став тунельним, перед очима не було нічого, крім мішеней. Утримуючи перший ніж за рукоятку, він прикинув відстань до дерев’яних муляжів та зробив два кроки назад.

Ніж у руці відчувався звичною важкістю, він міг контролювати силу кидка, міг з точністю сказати, наскільки глибоко в ціль увійде лезо, так, ніби шматок металу був продовженням його тіла. Він вдихнув, виставив ліву ногу вперед, рука з ножем здійнялася. Видих, і лезо з легким дзвоном увійшло на палець ліворуч від центру, зате другий та третій потрапили точно в ціль. Вейчжен задоволено усміхнувся, він давно не практикувався та вибрав більш просту техніку, але все одно залишився задоволеним результатом. Тіло наче саме краще нього пам’ятало, що та як треба робити.

Хтось присвиснув, змусивши Вейчжена згадати про глядачів, заради яких він це і робив. Здивування на чужих обличчях вартували багато.

- Вражаюче. Його Високість не такий простий, як здається на перший погляд, - Цінхуан окинув його поглядом, наче щойно побачив, та схвально кивнув.

Тільки Вейчжена мало хвилювала оцінка його навичок князем, наскільки б високою та не була. Він знайшов поглядом Цінфана, безмовно запитуючи: ти бачив? Оцінив? То що, все ще розчарований, дорогий чоловік?

Цінфан точно не був розчарований, здивований так, а ще зацікавлений. Вейчжен не був певен, проте йому здалося, він бачив у чужих очах щось схоже на гордість.

Він був більш ніж собою задоволений.

За столом панувала легка, невимушена атмосфера. Вейчжен маленькими ковтками пив вино, спостерігаючи, як вільно поводиться імператор у колі близьких йому людей, іноді не добираючи слів у спілкуванні з братом, як сміється, трохи схиливши голову набік. Він не очікував такої легкості від імператорської сім’ї. Цінфан же не був спадкоємним принцом, але він ним став, вбивши свого старшого брата. Це якось не в’язалося з картиною, котру Вейчжен бачив перед собою. З Цінхуаном вони здавалися близькими, дивлячись сьогодні на їхні жартівливі суперечки, Вейчжен не знав, вірити в це чи ні.

Діти довго м'ялися, в нерішучості поглядаючи то на Вейчжена, то на своїх старших родичів. На початку він цього не помічав, поки випадково не стикнувся поглядом з молодшим принцом. Янвень тут же збентежене відвів очі та для надійності відвернувся. Вейчжен зацікавлено підняв брову, але вдав, що нічого не бачив. Чекати довелося недовго. Цікавість пересилила невпевненість, набравшись сміливості, діти попросили навчити їх метати ножі. Вейчжен під схвальне фиркання Цінфана, котре він не надто старанно ховав за чашкою з чаєм, повів молодших представників династії Сяо на імпровізований полігон.

Вчити дітей метати столові ножі він не збирався, для першого уроку вони явно не підходили. Він показав правильну стійку, пояснив основні принципи базових технік та вирішив на цьому поки зупинитись. Обидва принци уважно слухали, зрідка невпевнено запитуючи щось. Вейчжен кожного разу схвально усміхався, заохочуючи говорити сміливіше. Діти ще не знали, як поводитися в його присутності, Вейчжен підозрював, їхні матері могли бути необережними зі словами, відзиваючись про його персону у присутності синів. Але, на щастя, юні особи швидко адаптуються та скоріше приймають людей, які до них добре ставляться. Невдовзі обидва хлопчики почали поводитися більш відкрито. Вейчжен і не помітив, як з нього витребували обіцянку навчити їх майстерності поводження з ножами після повернення до палацу.

- Якщо Його Величність дозволить.

- Чому я маю забороняти? Я тільки радий, якщо дорогий чоловік погодиться стати наставником моїх дітей, - голос Цінфана пролунав за спиною.

Вейчжен не знав, від чого більше здригнулося його тіло. Від несподіванки? Він не помітив, що Його Величність встиг покинути стіл та нечутно підійшов до них. Чи річ у тім, що чоловік нахилився до нього настільки близько, що пасма його волосся залоскотали шкіру шиї.

Вчити дітей імператора - велика честь. Вчені мужі та наставники з усіх куточків імперії, забувши про свою гордість та манери, побилися б за таку можливість. Вейчжен сумнівався, що метання ножів – така вже необхідна навичка, здобуття якої варто включити в навчальний процес. А навіть якщо їхній батько вважав інакше, чому це має робити саме Вейчжен? За потреби знайшовся б майстер, вправніший за нього.

Коли чутки про те, що він став наставником юних спадкоємців (і неважливо, наставником чого) рознесуться по імператорському місту, його статус в очах Високої ради злетить ще вище, а якщо вірити словам принцеси, вже зараз його вважають висококласним маніпулятором. Наставництво лише зміцнить його становище максимально наближеної до імператора людини. Не було жодного шансу, що Цінфан цього не розумів. Чого тоді намагається цим досягти?

Вейчжен озирнувся через плече, зустрічаючись зі спокійним поглядом чоловіка. Вони у шлюбі вже понад пів року, він би навіть сказав, що останнім часом вони зуміли зблизитися, але Вейчжен досі не міг розгадати його. Якщо існує ймовірність, що сьогоднішній день нічого не означає, крім того, що вони прекрасно провели час, то вона настільки мізерна, що брати її до уваги безглуздо. Бажання Цінфана ввести його в коло наближених навряд чи було продиктоване довірою, котра лише недавно зародилася між ними. Це розуміння віддалося трохи неприємним відчуттям, що на смак нагадувало жаль. Він був би радий, якби чоловіком керували миттєві, нераціональні бажання без жодного політичного мотиву. Але, певно, для цього імператор Великої Лін мав би бути кимось іншім.

Вони повернулися пізно. Вейчжен відчував втому, хоча вона була приємною. Вночі, лежачи у своєму ліжку, він прокручував у голові найяскравіші моменти сьогоднішнього дня. Думки перетікали мляво, ліниво, він встиг поринути у дрімоту, коли перед очима став образ його самого, коли він вирішив здивувати чоловіка та його родичів своїми вміннями. Сон злетів миттєво, і він широко розплющеними очима втупився в стелю. Це що ж виходить, він сьогодні красувався перед чоловіком, як дівчина на фестивалі квітів або, це навіть гірше, як молодик, що хотів вразити дівчину, котра йому сподобалася?

Від зробленого відкриття захотілося досадливо розревітися. У Юнан він мав славу розсудливої людини, так куди ж все поділося, варто було перетнути кордон Лін? Невже всі роки заміжжя йому судилося виставляти себе перед Цінфаном у найбільш ідіотському світлі? А сподіватися на те, що ніхто не надав значення денній виставі з ножами, не варто.

Вейчжен щільніше загорнувся в ковдру, накрився нею майже з головою, ховаючись від настирливих думок, інакше він ризикував згоріти з сорому. Він скаржився, що життя в Лін на початку було нудним та мізерним на події? Видно, боги його почули та зійшли до виконання його бажань. Але чомусь занадто вже буквально.

*

Імператор не жартував щодо навчання принців. Через три дні Ло Цін особисто прийшов до палацу Ланхуа та проводив Вейчжена до збройових павільйонів, де неподалік був обладнаний тренувальний майданчик. Діти з його появою чинно схилилися в поклонах, але Вейчжен махнув рукою, закликаючи їх підняти голови. Він не одразу помітив, що за спиною найстаршого з братів ховається дівчинка років десяти.

- Ваша Високосте, це принцеса Янмі, друга дочка імператора, - підказав Ло Цін у нього за плечем. - Вона побажала приєднатися до навчання, звісно, якщо ви не будете проти.

Вейчжен усміхнувся дитині та похитав головою. Як він може бути проти цього милого створіння? Дівчинка повернула йому легку усмішку, і він придушив бажання розтягнути губи ще ширше. На дитячому обличчі міміка Цінфана виглядала зворушливо. Сяо Янмі була копією батька, увібравши в себе найпривабливіші його риси, навіть волосся завивалося так само. У майбутньому вона обіцяла стати справжньою красунею.

Вейчжен вирішив розпочати з основ. Хоча зброя для тренувань була приготована, він не знав, чи дозволить сьогодні учням взяти її до рук. Давати дітям гостро заточені ножі він побоювався, хай сам зробив перший кидок, коли йому було дев'ять. Краще б зайвий раз попрактикувалися в каліграфії, але, очевидно, його думка імператорську сім'ю не цікавила.

Вейчжен важко зітхнув та подав знак, щоб йому піднесли навчальний інвентар.

Новоявлені учні слухалися беззаперечно, Вейчжену навіть сподобалося їхнє так зване навчання. За дві години юних спадкоємців забрали на інші заняття, хоча Янлін спробував вмовити, щоб їм дали ще трохи часу, євнух, певно, приставлений наглядати за принцом, був невблаганним. Хлопчик швидко заспокоївся, коли його запевнили, що Його Високість за кілька днів обов’язково прийде, щоб продовжити навчання. Зрештою, вони всі розійшлися повністю задоволені одне одним.

Поки Вейчжен складав ножі в короб, поруч із ним з'явився Ло Цін та комусь махнув рукою.

- Ваша Високосте, Його Величність велів передати вам це.

Вейчжен прийняв із рук слуги довгий футляр із лакованого чорного дерева. Притримуючи скриньку знизу однією рукою, другою він відкинув кришку. Всередині на оксамитовій тканині були викладені розкішні, трохи вигнуті ножі розміром із долоню дорослого чоловіка. Він захоплено простежив пальцями вишукане гравіювання на лезі біля руків’я. Кожен такий ніж коштував чимало, а одразу три…

- Його Величність висловив сподівання, що вам сподобається його подарунок. Чи можу я передати, що це так?

- Перекажіть Його Величності мою щиру подяку. Вони чудові, - Вейчжен обережно опустив кришку та кивнув євнуху Ло.

Кутики губ смикнулися. Подарунок справді був прекрасним, хай він і не збирався користуватися клинками за призначенням, сам факт, що чоловік замовив це для нього, розливався по тілу приємним теплом. Безумовно, всім займалися підлеглі за його наказом, але імператор витратив час подумати про те, що могло сподобатися Вейчжену.

Він би хотів обдарувати чоловіка у відповідь чимось не менш цінним, тільки не мав уявлення, що могло порадувати Цінфана. Він зробив собі уявну нотатку в наступну зустріч з принцесою Ліїн обережно витягнути з неї потрібні відомості.

Коробка з ножами зайняла почесне місце на робочому столі в його покоях, між тушечницею та вежею з записами, котра почала вже загрозливо нахилятися вбік. Вейчжен вкотре пообіцяв собі днями розібрати безлад на столі, а поки згріб все зайве в неакуратну купу на краєчку стільниці.

- Ваша Високосте, накажете подавати обід? – голос служниці пролунав від дверей. Всередину дівчина заходити не стала, покірно чекаючи на відповідь за порогом.

- Так, накрийте в гостьовому павільйоні, - трохи подумавши, обізвався Вейчжен. Він тільки зараз зрозумів, наскільки був голодний, перехопивши вранці лише пару шматочків фруктів. Що вдієш, після пробудження їсти ніколи не хотілося, і до обіду він, якщо був зайнятий, міг хіба що випити чаю.

Але, певно, боги вирішили, що він може ще потерпіти. Варто було зробити крок від робочого столу, як папери, потривожені різким рухом, з тихим шурхотом розсипалися по підлозі.

Вейчжен цикнув від досади, присів на коліна та почав збирати найближчі до нього аркуші. От нащо він їх збирає? Що заважає одразу викидати непотрібне? Та нічого, тільки, на жаль, про прибирання він згадував, коли стільницю переставало бути видно.

Підчіплюючи по одному кожен аркуш, він швидко переглядав нерівні стовпці, сортуючи записи на дві стопки: потрібні й ті, що можна сміливо відправити у сміття. Відклавши черговий аркуш, потягнувся за наступним, але замість звичних, написаних у поспіху слів, перед очима опинився складений у кілька разів, подекуди зім'ятий аркуш цупкого паперу зі зламаною восковою печаткою. Вейчжен вже бачив таку раніше, руки миттєво нахолонули. Йому здалося, він фізично відчув, як кров відлила від обличчя. Печатка імператорського дома Хончжоу. Князівство Юнан було у добрих відносинах з ними, вже багато років перебуваючи з їхньою країною у торговому партнерстві, а ось з Великою Лін у Хончжоу були напружені відносини.

Вейчжену не потрібно розгортати листа, щоб здогадатись про його зміст. Але доведеться. На підлозі між іншими паперами знайшлося ще три таких, він зібрав їх разом, розклав перед собою, замружився на одну довгу мить, глибоко вдихнув та рішуче взявся за перше.

Від кожного прочитаного слова в голові ставало мутніше. Явки, зустрічі для передачі нової порції інформації, прохання уточнити деякі деталі, сердечні подяки, адресовані Вейчжену та підписані особисто спадкоємним принцом Ченсі. Якщо це потрапить комусь у руки, Вейчжен, у кращому випадку, може розраховувати на довічне ув'язнення, як державний злочинець. Він обережно, ніби отруйних змій відклав послання та, повзаючи на колінах навколо столу, почав ретельно збирати папери, що залишилися на підлозі. Якщо є ще щось, не можна, щоб воно залишилося в нього.

Наступна знахідка стала ще гіршою. Ненадіслана чернетка нібито його листа принцу Ченсі. Почерк був його, навіть характерні недбалі риси окремих ієрогліфів. Стиль же не залишав сумнівів про їхню давню дружбу зі спадкоємцем трону Хончжоу, і «Вейчжен» писав йому про зміну вищих чиновників Лін, що станеться незабаром, про відкликану з прикордонних земель армію під командуванням князя Цінхуана, про зміну дислокацій гарнізонів та ще багато таких речей, про які справжній Вейчжен гадки не мав.

Що це? Хід у відповідь, про який попереджала принцеса Ліїн після усунення міністра Хань? А спільника вони йому вибрали розумно. Торгівля між Юнан та Хончжоу не була секретом, дізнатися про особисте знайомство княжича Мей та принца Ченсі нескладно. Додати до цього конфлікт Хончжоу та Лін, що загострюється з кожним днем, і вийде ідеальна партія.

- Ваша Високосте, все готове, - по внутрішніх відчуттях Вейчжена, служниця повернулася занадто швидко. І добре, що слуги не заходили в його покої без дозволу, зайві очі йому зараз точно не потрібні.

Вейчжен до болю стиснув щелепи та поспіхом сховав знахідки за відворотом верхнього одягу. Зараз що швидше він почне діяти, то краще. Зіграти на випередження, не чекати, поки супротивник завершить свою комбінацію. Він не сумнівався, у крайньому випадку за два дні до нього прийдуть з обшуком. Чужоземний імператорський чоловік Мей виявився засланим шпигуном, Висока рада буде у захваті.

Вейчжен стрімко попрямував на вихід, останньої миті згадавши про теплу накидку. Він різким рухом відчинив двері та, не давши дівчині розкрити рота, заявив:

- Проведи мене до імператорського палацу. Зараз.