Імператорський червоний

- Усе чули? - Вейчжен не дивився на генерала Хуа та князя Цінхуана, що вийшли слідом за ним з імператорської в'язниці.

- Цей хлопчисько! Та я б його!.. - генерал Хуа гнівно роздмухував ніздрі, було видно, що він ледве стримував себе.

- Не треба, генерале, наша злість, на жаль, нічого не вирішить. Доставте листа принца Ченсі командувачу, сподіваємося, здоровий глузд переважить над жагою розмахувати мапами сторічної давнини.

Коли генерал Хуа прийняв з його рук послання та пішов, Вейчжен повернувся до Цінхуана.

- Розпорядися закрити міські ворота та потроїти варту. Зрадники ще у столиці, вони мають тут і залишитися. Ченсі не отримав звістку про поразку, він чекав, що зустріне на троні когось іншого. Поки ми їх не знайдемо, ніхто не повинен залишати місто без мого відома. І хай складуть списки, хто з чиновників виїжджав зі столиці за останні пів року. Тільки тихо та без розголосу.

- Усіх чиновників? Не тільки секретарів? Це займе багато часу.

- Нехай. Принаймні у нас буде хоч якась зачіпка, якщо не вдасться виловити когось рангом вище.

- Ти підозрюєш конкретну людину, чи не так? — Цінхуан схрестив руки на грудях, проводжаючи поглядом вартових, що тільки-но змінилися на своїх постах.

- Я не можу бути впевненим ні в чому, але ніщо мені не заважає змусити всіх повірити у протилежне.

Вейчжен ніколи не любив наради, ні поки ще був підданим Юнан, ні вже як чоловік імператора Лін. Хто ж знав, що йому доведеться самому проводити їх кілька разів на день.

- Війська принца Ченсі відступили, до чого посилення охорони міста? - Вейчжен не бачив, хто це запитав, та й насправді не прагнув роздивитись.

Цього разу він наказав зібрати Високу раду в повному складі, і простора зала стала набагато тіснішою від кількості можновладців цієї країни.

- А на вашу думку, відступ п'яти тисяч – вже перемога? Тоді я нагадаю, ми перебуваємо у стані війни. Але гірше цього те, що війну Лін доводиться вести не лише із зовнішніми ворогами, – Вейчжен обвів присутніх багатозначним поглядом.

- Ваша Високість знає щось, що невідомо раді? - Міністр Ци, ніби оголошуючи загальну думку, вийшов уперед. Багато хто схвально закивав. - Чи не буде високоповажний чоловік Мей люб’язним поінформувати Високу раду?

- Думаю, дехто з вас і так чудово знає, про що я говорю, але для решти я поясню. Зрадники, шановні міністри. Ті, хто наважився посягнути на законну владу Лін. І вони знаходяться серед вас.

Це було ризиковано, але інших варіантів Вейчжен не мав. У нього не було в запасі місяців, років, щоб викрити супротивника, і він перейшов до єдиного, що міг зараз зробити. Змусити їх пришвидшитись зі своїми планами, спровокувати відкритися. Цінфан робив все повільно та акуратно, але Вейчжен не був стратегом, на відміну від чоловіка.

У залі обурено загули. Вейчжен не поспішав закликати їх до порядку, набагато пізнавальнішим було спостерігати за їхніми реакціями. Хтось щось казав, деякі гнівно переглядалися, але були й ті, кого не дуже вразила новина. Вейчжен не збирався підозрювати кожного такого чиновника, але подумки зробив собі позначку з кількох імен.

- Та як ви смієте! Ми шановані люди, які вірою та правдою служать на благо нашої держави. Як ви смієте звинувачувати когось з нас?!

Звісно, хто б ще це міг бути? Вейчжен більше б здивувався, якби міністр Ся промовчав.

- Після того, що мені стало відомо від принца Ченсі, я маю повне право говорити так. Більше того, хочу повідомити Високу раду, що збираюся розпустити раду міністрів та замінити всю урядову адміністрацію. Повністю, - викарбував останнє слово Вейчжен. – Винні будуть страчені без розгляду та права на виправдання.

- Імператриця не може віддавати такі накази, – міністру Ся довелося підвищити голос, щоб перекрити нову хвилю обурень. - Чи ви уявили себе князем-регентом?

- А що, ви розраховували самі зайняти це місце? - Вейчжен підпер голову кулаком, з щирою цікавістю дивлячись на почервонілого старого.

- Ви!.. Ви!.. Та хто ви такий, щоби взагалі стояти перед поважними чиновниками? Чужоземець, якого наш імператор побажав у своє ліжко. Там ви, може, маєте якісь заслуги, але для нас…

- На коліна, - Вейчжен випростався. Голос його звучав холодніше за кригу.

- Що?.. - міністр Ся здивовано роззявив рота, Вейчжен би міг зауважити, що це виглядало кумедно, якби всередині все не вкрилося інієм. Ніхто не має права говорити про їхні стосунки з Цінфаном у такому тоні.

- Я сказав, на коліна, Ся Пінчжан. Не забувайте, з ким говорите, - Вейчжен кивнув гвардійцям, і ті рушили до застиглого соляним стовпом старого. Без поваги натиснули йому на плечі, змушуючи з розмаху впасти на коліна. – Я не співачка з квіткового будинку, яких ви так любите відвідувати. Перед вами імператор-консорт, законний регент майбутнього правителя Лін. Хтось має заперечення? Тільки нагадаю, я не милостивий імператор Сяо Цінфан, терпіти ваші вибрики роками, як він, не збираюся. Незгодні вже зараз можуть поділитися своїми думками з командувачами Сяо та Хуа.

Міністри притихли та опустили очі. Вейчжен дивився на них важким поглядом, і вони нагинали голови ще нижче, ніби їм справді було непосильно стояти прямо.

- Заповіт Його Величності ще не оприлюднений, - спокійно зауважив міністр Жень з тонкою усмішкою на губах, але схилився в поклоні.

Вейчжен оцінив його витончену іронію. Навіть якщо заповіту немає або в ньому написано щось інше, всі будуть змушені вдати, що імператор Цінфан своєю рукою заповідав правити своєму чоловікові до повноліття сина. Трон завжди займає той, хто має повну підтримку армії, інших випадків історія не знає.

*

Шурхіт відсунутих дверей був на межі людського слуху, якби Вейчжен не прислухався, не чекав, точно б сплутав з завиванням вітру. Стараючись, щоб дихання й надалі залишалося рівним, Вейчжен намагався розрізнити кроки пізнього візитера та вгадати, що той збирається робити. Благо, дітей сьогодні було відправлено до інших покоїв у супроводі євнуха Ло та людей генерала Хуа.

Простирадло зашурхотіло, коли нічний візитер заліз на ліжко, Вейчжен докладав усіх зусиль, що не сіпнутись. Чужий погляд відчувався шкірою, ніби до нього хтось торкався. Хотілося повести плечима, скинути його з себе, але доводилося терпіти.

- Я мав рацію, зблизу ти виглядаєш краще, але все одно не розумію. Симпатичне личко, так, але є і гарніші. Так що в тобі так чіпляє? Демони, як же це злить, - голос був незнайомий, Вейчжен впевнений, що ніколи його не чув. – Не міг цей царствений виродок привезти когось іншого? Щоб мені не довелося корегувати свої плани. З урахуванням нових обставин, - останнє незнайомець вимовив їдко, з презирством, невідомо, кому саме адресуючи його.

Почулося тихе шарудіння одягу, і до горла пригорнулося холодне тонке лезо.

- Ваша Високосте, може, ви, як вихована людина, вже нарешті подивитися на мене? Ми обидва знаємо, що ви чекали на мене цієї ночі, не могли не чекати, після таких гучних заяв у раді, - прозвучало майже ласкаво. На контрасті з попереднім тоном та холодом ножа, така вдавана лагідність здавалася витонченим знущанням. І, певно, щоб закріпити ефект, незнайомець торкнувся пальцями його щоки, ніжно провів по лінії щелепи та з силою зім’яв великим пальцем нижню губу.

Вейчжен смикнувся, намагаючись піти від дотиків, і горло відгукнулося болем від розпоротої шкіри.

- Не треба так, Ваша Високосте, ми ж не хочемо, щоб ви постраждали більше необхідного, - лезо ще сильніше вдавилося в шию, погрожуючи при будь-якому русі встромитись ще глибше.

Під подушкою був прихований один із ножів Вейчжена, але дістатися до нього поки не було можливим. Вейчжен акуратно, намагаючись не ворушитися, зробив глибокий вдих та вглядівся в людину, що нависла над ним. Єдиний ліхтар біля ліжка давав не так багато світла, але цього вистачило. Забране в тугий пучок волосся, звичайне, нічим не примітне обличчя, його можна було б назвати приємним, якби не скривлені в неприязній посмішці губи. Але, найголовніше, Вейчжен бачив це лице вперше. Він був у цьому абсолютно впевнений.

- Мені потрібна печатка, Ваша Високосте, папір, яким ви відкликаєте війська з кордону, я вже підготував, ще один, де ви відсилаєте з палацу князя Сяо та генерала Хуа ви напишете самі. Так що будьте слухняним хлопчиком та дозвольте армії Хончжоу зайняти столицю, тоді я збережу вам життя. До того ж, від вашого рішення залежить життя дітей Його Величності. Якщо через два ке я не вийду звідси, мої люди приріжуть їх як курей, прикро, звісно, але нічого не поробиш. Вам, як я встиг помітити, чомусь ці діти важливі.

- Добре, - промовив Вейчжен. Лезо у його горла зникло, незнайомець трохи відсунувся, дозволяючи йому сісти, чим Вейчжен миттєво скористався. Торкнувшись шиї, він побачив, що на пальцях залишилася кров. Серце теж билося десь в горлі, проте Вейчжен перестав звертати на це увагу, коли на його коліна поклали документи.

Невідомий і справді підготувався. Все було складено правильно, кожен лист написаний рівним, каліграфічним почерком. Промайнула думка про слова Ченсі щодо канцелярії, але він не встиг за неї ухопитись.

- Покваптеся, Ваша Високосте, - чоловік уважно стежив за кожним його рухом, готовий будь-якої миті напасти.

- Навіщо тобі це потрібно? - Вейчжен не поспішав закінчувати виводити на цупкому папері наказ Цінхуану. За дітей він не хвилювався, генерал Хуа зуміє дати відсіч, а ось дізнатися, ким був цей молодий, акуратно вдягнутий чоловік, він хотів.

- Навіщо? - той кинув на нього погляд, сповнений непідробного здивування. – Ви дійсно про це запитуєте? Хіба це не справа честі помститися за свою родину? Чи, по вашому, я мав пробачити, бо він все ж таки імператор, гарант спокою країни та добробуту населення. Хай довгими будуть роки його правління. Тьфу. Його Величність не відчував жалю, оголошуючи смертний вирок своєму міністрові, як і не було в нього жалю до сім'ї цієї людини. Так, нехай мій батько і був винний, але викинути на вулицю мою матір із дітьми, це вчинок великодушного імператора? Наше майно відійшло скарбниці, мати була змушена поневірятися родичами з жалюгідними пригоршнями монет, поки не злягла остаточно. З трьох дітей мого батька вижив тільки я, одним Небесам відомо, чого це мені коштувало. І ви ще маєте нахабство запитувати, навіщо? Хочете поглузувати? Я б вам не радив, Ваша Високосте. Повірте, ви не хочете знати, яким безжальним я можу бути.

Вейчжен пропустив повз вуха погрози, зосередившись на складанні цільної картини. Тобто справа в особистій помсті? Не бажання влади, не амбіції завойовництва, а персональні рахунки?

- Заради помсти імператору вбити сотні, а то й тисячі людей? Війська Шу та Хончжоу не щадитимуть ні жінок, ні дітей.

- Байдуже. Це допустимі жертви. Жодна людина в цьому місті не простягла руку допомоги мені з моїми братами. Так чому зараз я маю жаліти їх?

- Твій батько був винний, але імператор пощадив твою сім'ю. Як же він мав вчинити з вдовою злочинця? Призначити довічне утримання? Оселити в імператорському місті? За звичайні проступки чиновників не страчують, твій батько зробив те, чому не було прощення. Хіба збереження життів домочадців – недостатня милість у такій ситуації? - Вейчжен уважно спостерігав за людиною перед собою, зчитуючи реакцію на свої слова. Доводилося вигадувати, використовувати найбільш нейтральні вирази, він гадки не мав, про якого чиновника йде мова, але розговорити незнайомця було необхідно.

- Милість, - виплюнув чоловік, наче це слово було отруйним. Його руки сіпнулися, проте він швидко повернув собі контроль. - Я думав, вже хто, а ти, княжичу, мене зрозумієш. Принижений заміжжям з чоловіком, змушений увійти в чужий дім на правах жінки, я гадав, ти станеш мені союзником. Ми обидва втратили все через примху імператора. Але вже скоро виявилось, що ти не настільки простий, як про тебе кажуть в Юнан. Ти вирішив вести свою гру, і ось тоді я зрозумів, у Лін з'явився не мій союзник, а конкурент. За лічені місяці ти випередив мене на сотню кроків, наш найдорожчий імператор подарував тобі владу майже нарівні з собою, всадив на трон, говорив в раді твоїми словами. Якби ти захотів, він би столицю в Юнан переніс. Мені інколи здавалося, ти його чимось обпоїв, не міг він за ліжкові задоволення…

- І тебе злість бере, що мій шлях до влади був коротшим за твій, - Вейчжен розтягнув губи в поблажливій посмішці. Він знав, що зараз ризикував, але так просто закінчити все не міг. Перед ним людина, винна у смерті його чоловіка, це він втягнув Лін у непотрібну війну, через нього люди зараз проливали кров. У Вейчжена все всередині горіло від бажання придушити виродка, змусити помучитись, щоб він зі своєю хворим сприйняттям зрозумів, життя будь-якого солдата, селянина, дитини, міщанина з дружиною важливіше за його продажного та нечистого батька, ким би той не був. Але Вейчжен стримувався. Йому потрібно знати, заради чого це все було.

- Хіба справедливо? Мені знадобилося майже сім років. Підійматися з самих низів, правдами та неправдами добиватися місця в державному апараті.

- Син міністра спромігся лише на скромну посаду в канцелярії? Погано старався, - Вейчжен бив навмання, але, як виявилось, доволі влучно.

- Стули пельку! Що ти можеш знати? – вибухнув чоловік в той же момент. – Якби мій батько був живий, ти б не дозволяв собі говорити зі мною так зверхнє. Мені довелося відмовитись від власного імені та сім’ї, а натомість у судове відомство, на посаду, яка за правом народження мала б бути моєю, призначили сина міністра, що замінив на цьому посту мого батька. А я, без імені та протекції, мав задовольнитись місцем писаря при канцелярії. Я був готовий спалити екзаменаційні павільйони, але іншої можливості потрапити в палацове місто у мене не було. Це згодом я зрозумів, що моє призначення – подарунок Небес. Я знав про все, що відбувається в імперії, через мене проходили документи найвищої важливості, а головне, у разі чого, хто б запідозрив цього самого писаря? Ці зарозумілі індики навіть не пам’ятають, як мене звати, зате я знав їх та про них. Надіслати листа туди, натякнути тут, відправити кілька людей шепнути пару слів у потрібні вуха, це виявилося нескладно.

- Тих людей, що розпускали чутки про регентство Ся Пінчжана... - почав Вейчжен.

- Правдоподібно виглядало, чи не так? Міністр Ся виявився дуже зручним у цьому плані. Про його амбіції легенди складали у кулуарах міністерств. Але старий ні в яку не хотів приймати наш бік, скільки б натяків та завуальованих пропозицій йому не робили. Поки це хонське сученя не розкололося, ви ж теж підозрювали його? – чоловік хмикнув, було помітно, що йому приємно згадувати про свої досягнення. Ніби Вейчжен був першим, перед ким він міг, не приховуючись, похизуватись. Проте він швидко схаменувся, помітивши, що рука Вейчжена з пензлем більше не рухається над папером. – Ваша Високосте, не випробовуй моє терпіння.

Вейчжен тільки встиг накреслити останній штрих, як папір вихопили у нього з рук.

- Чудово, - він перечитав написане і, мабуть, залишився задоволений. – Тепер сиди тут та чекай на подальші розпорядження. З тебе вийшла чудова імператриця, я хочу, щоб ти нею і залишався.

- Тобі недостатньо забрати у Цінфана життя та трон, тобі потрібні ще й його подружжя? Так сильно хочеш стати ним? – це вже не про помсту, ця людина настільки збожеволіла, що захотіла зайняти місце Цінфана у всіх сенсах цього слова. Де це бачено, щоб прийшовши до влади, новий імператор залишав гарем свого попередника?

- Подружжя? О, ні, боюся, ти мене не так зрозумів, - чоловік обережно відклав документ, щоб не змастити туш та підсунувся ближче до Вейчжена. – Я вб'ю кожну дружину, кожну наложницю, що мала хоч якесь відношення до нього, але ти… Усунути тебе не вийшло, він охороняв тебе, як найбільшу цінність. Тоді мене це засмутило, але потім побачив тебе в червоних шовках, ти увійшов до зали нарад як небожитель. Як же він дивився на тебе, я зрозумів, що ти маєш стати моїм трофеєм. Я заберу у нього його цінність, того, ким він по-справжньому дорожить.

Вейчжен не встиг навіть зрозуміти, як ця людина змогла так швидко опинитися біля нього. Притиснувши Вейчжена до узголів’я своїм тілом, він стиснув пальці на його шиї, прямо поверх залишеного ним порізу, та вп'явся в губи грубим поцілунком з тваринною пристрастю. Вейчжен, що було сил, відштовхнув його, але рука на горлі здавлювала його все сильніше.

- Не смій відвертатися! Не подобається? А коли він це робив, подобалось? - для простого канцелярського писаря він був сильний. Не просто дрібний чиновник - воїн, котрий старанно тренував свою майстерність. – Ти станеш моїм наложником. Будеш чемним та слухняним, і тоді я дозволю Юнан існувати далі. А ти станеш символом нової імперії, показником моєї сили та милостивості.

Вейчжен намагався не вслухатися в це марення, просунув руку під подушку, але рукоятку ножа намацати не зміг. Паніка почала просочувати тіло. Невже він якимось чином зсунув його кудись? Дихати вже не виходило, Вейчжен захрипів, однією рукою вчепився в зап’яток чоловіка, іншою ж судомно шарив по зім’ятих простирадлах, і за мить, що здалася вічністю, подушечки пальців торкнулися холодної сталі леза.

- І май на увазі, я хочу отримати таке ж обслуговування, як твій покійний виродок. Покажеш свою майстерність? Може, я теж розщедрюся на якісь ніжності для тебе.

Вейчжен не думав жодної секунди. Лезо легко увійшло між ребрами, і чоловік з гучним вигуком відсахнувся, тримаючись за темну пляму, що стрімко розросталася по тканині.

- Цінхуан, забирайте його, - трохи віддихавшись, кинув Вейчжен у бік дальнього неосвітленого кута.

З-за ширми з'явилися князь та ще два незрозумілі силуети. Поранений писар кинув зацькований погляд на Вейчжена та, переборюючи біль, вскочив на ноги, тільки втекти у нього не вийшло, гвардійці спритно заломили йому руки та змусили опуститися навколішки.

Цінхуан, увійшовши до освітленої зони, спокійно дивився на криваві розводи на шиї Вейчжена.

- І варто було так затягувати? Ми ж домовлялися, до першого небезпечного моменту.

- Я дотримався слова. Сам чув, вбивати він мене не збирався, - Вейчжен вибрався з ліжка та підійшов ближче до зігнутого чоловіка.

- Ти багато чого наговорив, писарю канцелярії, але одного я так і не дізнався, яке ім'я стоятиме у вироку.

Писар підняв на нього абсолютно божевільний погляд.

- Ти не знаєш? Але ти сам сказав сьогодні на раді…

Він завмер, широко розплющеними очима дивлячись в обличчя Вейчжену, і за мить вже реготав, перемежаючи сміх із схлипами болю.

- Я ж повірив тобі. Та не тільки я, кожен чинуша в тому залі згадав про всі свої гріхи та трясся за своє життя. І думав ще, хонське сученя не могло знати імен, але тільки в тебе в палаці достатньо влади, щоб… Тоді, кого чекав побачити сьогодні, якщо не мене?

Вейчжен невиразно знизав плечима.

- Будь-якого з міністрів. Іменами писарів я не цікавився.

*

Наступні дні тяглися для Вейчжена цілу вічність. Лише за перші три він підписав дванадцять смертних вироків. Спочатку в нього були сумніви, чи зможуть вони знайти всіх причетних, але генерал Хуа успішно переконав його у зворотному. Обшуки у будинках підозрюваних, сотні опитаних слуг, допити посібників писаря, що були схоплені тієї ночі. Як потім уже дізнався Вейчжен, чоловіка звали Фень Дін, саме під таким ім'ям він заступив на службу молодшим писарем три роки тому, уроджений Го Фен, син страченого міністра судового департаменту. Свого часу міністр Го займався приховуванням злочинів серед знаті. Вейчжена тільки мимохіть переглянув сувої з давньою справою та відклав, розбиратись, чи правильно вчинив Цінфан, чи можна було винести більш м’який вирок, він не збирався. Йому вистачало того, що відбувалося саме зараз. Шукати в собі розуміння чи співчуття до Фень Діна теж не було жодного бажання.

Столицю лихоманило, хвиля арештів, що прокотилася містом, змушувала багатьох здригатися від кожного шереху, чекаючи, що цього разу прийдуть саме за ним. Протоколи допитів та листи з благаннями помилувати множилися, займаючи вже більшу частину стільниці. Вейчжен би і хотів бути милостивим, тільки те, що відповідало за милосердя наче випалили розпаленим залізом. Зрадники Лін не були поблажливими ні до свого імператора, ні до людей своєї країни. Так чому він повинен? Тим більше, якщо зараз він проявить слабину, Янлін ще не встигне досягти повноліття, як його скинуть з трону. Цю заразу треба викорінити повністю. Показово та без жалю. Щоб вороги династії Сяо надовго запам’ятали та тричі подумали, перш ніж знову наважитись піти проти них.

- Ваша Високосте, дружина Сун просить дозволу зустрітися з вами, - Ло Цін нечутною ходою проковзнув у кабінет та поставив перед ним піалу з чаєм.

Вейчжен вдячно кивнув, відсунув папери, щоб випадкова крапля не зіпсувала готовий документ.

Ще недавно євнух Ло приносив сюди чай для Його Величності. А тепер Вейчжен займав кабінет Цінфана, керував його країною та намагався якомога менше про це думати, завалюючи себе роботою від світанку до пізньої ночі. Благо, зараз її було багато. Він не міг дозволити собі емоції, скорбота, належні ритуали під час трауру теж залишилися на потім, коли чужі війська не будуть загрожувати цілісності Лін. Небо, вони ж навіть поховати Цінфана не зможуть по-правильному, як годиться імператору, з відповідними почестями та церемоніями. Чи потурбувався хтось, щоб забрати його тіло? А як відрізнити його серед сотень полеглих, якщо на його обладунках не було знаків відзнаки. Лише ті, що носив кожен командувач у його армії.

Знаходитись серед речей Цінфана було важко, він гадки не мав, як зможе віддати наказ їх прибрати. А доведеться. Після коронації Янліна вся символіка його батька має зникнути. А щодо гарему… Вейчжен найменше хотів зараз бачити жінок Цінфана, але, крім його внутрішнього відторгнення, реальних причин відмовити дружині Сун не було. Він підозрював, що рано чи пізно вона буде шукати з ним зустрічі. Як мати Янліна, Сун Тінмей по праву могла б вважатися вдовою імператрицею, якби Вейчжен своїми діями не закріпив цей титул за собою. Що ж, він надіявся, ця розмова станеться хоча б після того, як у Цінфана з’явиться поминальна табличка.

- Хай увійде.

Тільки вчора весь гарем, всі, хто тікав з палацу по таємному ходу в ніч облоги, за розпорядженням Вейчжена повернулися до імператорського міста. В основному, це були дружини та діти перших осіб держави, численні родичі імператора, і якби Вейчжен не наполіг, був би в їхньому числі. Хоча навряд чи їм було б куди повертатися.

- Ваша Високість, - гарна мініатюрна жінка схилилася перед ним у глибокому поклоні. Було видно, що вона вагалася, не знаючи, як тепер до нього звертатися та як вітати. У результаті вона обрала щось середнє. Менше, ніж якби перед нею за столом сидів імператор, але більше, ніж належить одному з подружь свого чоловіка.

- Дружина Сун, - кивнув їй Вейчжен. - Що за нагальність привела вас до мене?

- Ваша Високосте, ця недостойна не посміла б турбувати вас, але останні події, як би не було тяжко, змушують хвилюватися. Смерть нашого царственого чоловіка стала ударом для всіх нас, дружина Дін важко злягла та досі не оговталася, ця покірна слуга збирається до кінця життя носити жалобу.

- Дружино Сун, чи не могли б ми перейти до справи? Ви ж не смерть Його Величності прийшли до мене обговорювати, - відпитий чай здався неймовірно гірким. З ким завгодно, але з дружинами Цінфана він не міг говорити про нього. Навіть у посмерті чоловік не міг належати йому, навіть траур Вейчжен був вимушений ділити. Один на трьох. Чи кохали його дружини та наложниці, чи відчував Цінфан щось до них у відповідь, Вейчжен не хотів знати, яким би егоїстичним та дріб'язковим це його не робило.

- Але все-таки Його Величність - причина, через яку я тут, - дружина Сун кинула на нього гострий погляд. — Якщо дозволите, я спитаю прямо: тепер, коли чоловік Мей зайняв місце імператриці, імператора-консорта при моєму синові, що буде з нами? Навряд вам потрібен гарем попереднього імператора.

- І ви прийшли просити у мене… Про що?

Душа Цінфана, можливо, ще десь блукає серед полів битв, а його наближені шукають, яку вигоду з цього отримати. Вейчжен анітрохи не сумнівався у людській практичності.

- Я хочу зберегти становище при дворі. Мій син – наступний імператор, я не претендую бути регентом, але хочу отримати щось рівноцінне цьому статусу.

Не претендує. Ще б пак у неї це вийшло. Якщо, звісно, у дружини Сун не захована в кишені своя власна армія, здатна відбити трон у всіх охочих. Але все ж таки щодо статусу вона у своєму праві. Він міг би розділити з нею обов’язки імператриці-вдови, ті, що він, як чоловік, не мав права виконувати.

- Звісно. Ви керуватимете гаремом та жіночою половиною палацу.

- Дякую, Ваша Високосте, ця негідна покірно прийме нові обов’язки та обіцяє підтримувати порядок на ввіреній їй території, - дружина Сун спішно вклонилася, що більше походило на відмашку. – Але це не зовсім те, що я хотіла б від вас отримати.

- Що тоді ви маєте на увазі?

- Візьміть мене за дружину, Ваша Високосте.

- Що? - Вейчжену здалося, що йому почулося. Не могла ж вона… Не через кілька днів після того, як вони дізналися про смерть Цінфана.

- Цей шлюб вигідний для нас обох. Ваше становище зміцниться ще більше, міністерство особового складу стане на ваш бік. Ви для всієї Високої ради були та залишитеся чужоземним княжичом, а я все ще племінниця нинішнього міністра, - дружина Сун говорила твердо, як наче дійсно не сумнівалася у перевагах своєї пропозиції.

Вейчжен заплющив очі, повільно вдихнув та видихнув.

- А як же довічна жалоба, дружино Сун? Ви щойно так гарно розливалися, наскільки вам болить від смерті Цінфана, - Вейчжен криво посміхнувся та підняв повіки якраз вчасно, щоб помітити, як здригнулася жінка при імені покійного чоловіка.

Перша дружина імператора. Він був тоді ще принцом, як вона відбила з ним весільні поклони. Вона ж народила йому трьох дітей, нехай старша дочка не дожила і до п'яти років. Те, що Вейчжен не викинув її з кабінету, було лише завдяки величезним зусиллям та залишкам поваги як до жінки та матері спадкоємця трону Лін.

- Ваша Високосте, ми всі, - вона зробила наголос на останньому слові, - тужимо за Його Величністю. Я розумію, ви останнім часом були до нього найближче, раз він навіть дозволив називати себе на ім’я, - кутики її губ смикнулися, а на обличчя майнула тінь невдоволення. – Не думайте, що коли Його Величність забув про нас та надав перевагу вам, ми, його дружини, не страждали, не сумували, не божеволіли від ревнощів. Але часи змінюються, ми маємо підлаштовуватись, хочемо ми цього чи ні.

- І бажано при цьому отримати свій зиск, так, дружино Сун?

- Хіба ви не робите зараз те саме? Нас розрізняє лише те, що Його Величність сам дав вам владу, якою ви влучно скористалися. Але тепер його більше не буде поруч, щоб підтримати вас. Вам доведеться шукати союзників серед міністерств, аби втриматись на постаменті, на який ви забралися. Тож я пропоную вам цю підтримку. А мою жалобу по чоловіку залиште мені, як і я не питатиму, що відчували ви до нього.

З неї б дійсно могла вийти імператриця. Завбачлива, з холодним розумом. Проте недостатньо мудра, щоб зрозуміти, що та кому варто говорити.

- Певно, дядько вам не сказав, через місяць-два весь склад Високої ради зміниться, хто знає, де опиниться ваш родич, - Вейчжен підвівся з-за столу і тепер мав можливість дивитися на неї зверху вниз. – Ви від завтра приймете свої нові обов’язки, відповідний наказ вам доставлять вранці. Ваша перша задача – довести до жінок гарему, що кожна, хто захоче піти – може це зробити вільно, їй буде виплачена певна сума на утримання, інші продовжать вести своє звичне життя.

- Ця Сун прийняла наказ, - видавила вона та вклонилася.

- Чудово, чекаю від вас звіт, - кивнув Вейчжен. – І ще. Надалі я хочу, щоб ви запам'ятали та передали гарему, якщо в когось ще виникне думка укріпити своє становище за рахунок шлюбу зі мною, через мою постіль, мою прихильність, їй краще подумати тричі та для збереження власного життя забути про це.

Сун Тінмей підібгала губи, не наважуючись дивитися на нього. Здається, вони нарешті порозумілися. Вейчжен махнув рукою, відпускаючи її, зараз їм точно нема більше про що говорити.

Коли двері за жінкою зачинилися, Вейчжен важко опустився на своє місце та закинути голову до стелі. Якби він міг обирати, ким переродитись, він би ніколи не обрав життя при дворі. Цінфан хотів змусити всіх показати свої справжні обличчя. Чи знав він, що для цього йому доведеться померти?