Нед: В пошуках правди

Кімната була сповнена темряви, яку розсіювали поодинокі сонячні промені, що проходили крізь дерев’яні дошки. У приміщенні стояв страшенний ляск, а тихі схлипи переривалися криками лютого страху.

За нею постійно йшла смерть.

Величезна статура потвори схилилася над дівчиною, що втиснулася у дальній куток, ховаючи голову в плечі. По її щоках стікали сльози, але вона задушувала ридання в собі, сподіваючись, що монстр її не помітить.

Перед нею стояло величезне «щось». Обличчя неначе спливло, з широкої пащі стікала слина, немов він уже мріяв, як вгризеться в її плоть. Одяг разом зі шкірою опадав на підлогу, невблаганно лякаючи її.

— Я просто хочу зробити твоє життя щасливішим, — голос, булькаючий та хлюпочучий, змушував мурахи бігти по спині. Вона як ніколи яскраво зрозуміла: «це кінець»…

Вона сильно заплющила очі, закриваючи голову руками в останніх спробах захистити своє життя.

Різкий, гучний хрускіт змусив зідрагнутися і зачепитися поглядом за потвору, яка насторожено дивилася у бік виходу. Вона точно це знала.

Там, у напівтемряві, освітлюваний лише поодинокими променями сонця, стояв високий чоловік. Його риси здавалися нереальними, а очі закривали окуляри, не даючи роздивитися навіть блиск у них. На його голові були навушники, які він зняв та повернув голову у бік потвори.

— Вибачте, що потурбував, — це готель? — його веселий низький голос звучав незвично в цьому місці та відлунював від стін.

— Світ поповниться двома щасливими людьми! — збуджено озвався бульканням монстр. В його очах яскраво іскрилася радість, а в широких зіницях вона бачила своє відображення. За ними не було видно навіть кольору очей.

— Ох… — задумливо відгукнувся чоловік, роблячи впевнений крок уперед. — На жаль, мені дуже вже подобається жити своїм життям, яким би воно не було кепським, — промінь сонця пробігся по його обличчю, виділяючи широку усмішку на вустах.

— Я позбавлю тебе страждань!

Чоловік не слухав, а підходив ще на крок. Вона вже бачила його статуру. До неї залишалося кілька кроків.

— На превеликий жаль, сьогодні твої плани не збудуться. До речі, давно хотів спитати, — ще один крок. — А що з тобою сталося? Перший раз бачу настільки обшарпаного перевертня! — почулося страшне гарчання, що переривалося бульканням. — А! Зрозумів-зрозумів, не та фаза місяця? Ти що, не знав, що треба змінювати «хутро»? — насмішка звучала в його голосі.

— Якщо ти не хочеш бути щасливим! Тоді мучитимешся в агонії до самого кінця! — гучний рик та хлюпіт, а за ним сильний ривок, і тіло перевертня відштовхнуло чоловіка в стіну.

Дерево під його спиною хруснуло, і кілька дерев’яних пластин обсипалися на підлогу, впускаючи ранкове світло.

— Хочеш танцювати? Тож потанцюємо! — радість у голосі чоловіка не зменшилася ні на йоту. Він швидко вихопив срібний кинджал і ринувся на потвору. Різкий випад і три колючі удари, один із яких все ж знайшов свою ціль.

Підвал сповнився страшним, звіриним виттям.

Чоловік наступав на тварюку, завдаючи сильних ударів, паруючи кігтясті атаки. Він ухилявся, присідав, і складалося враження, що бачив ледве не краще за потвору.

— Чого ти не хочеш стати щасливим!? — у розпачі прогарчав перевертень, смугуючи кігтями по його животу. Подряпав одяг, але не шкіру.

— Якщо стану щасливим, то забуду, хто я такий, а цього мені не потрібно, — вишкірився чоловік та одним сильним рухом встромив зброю в серце перевертня.

На підлогу впало лялькою тіло молодого хлопця, що було вкрите тими самими лахміттями. Чоловік не зволікаючи дістав свою зброю з характерним звуком і витер її об одяг перевертня, що зараз лежав, втративши життя від його руки.

— Х… хто це?

— Перевертень. Мерзотна тварюка, може стати будь-якою людиною і підставити будь-кого. От тільки після смерті перетворюються на тих, ким завжди були, якщо, звісно, фаза місяця не дозволяє підтримувати вигляд. — Він повернув до неї обличчя, і вона ледве стримала крик, вдивляючись у гарне обличчя, замазане кров’ю. Його сині — тепер вона була впевнена в цьому — окуляри були теж у крові, що стікала по його обличчю. От тільки чоловік не звертав на це жодної уваги. — Ідімо геть, не хочу більше знаходитися в цьому гнилому місці, — він подав їй руку, допомагаючи піднятися.

— Як ви мене знайшли? Ви ж мисливець?

— Ну… мій старий приятель подзвонив і сказав, що в нього зникла молода помічниця. Я зіставив два і два. Ось ми тут! — Він широко посміхався.

Вони вийшли на вулицю, і сонце освітило їхні силуети. Воно різало очі, але ще ніколи їй не було так спокійно і добре.

— Як вас звати? — спокійно спитав він.

— Анрі, — тихо відповіла вона. Він протягнув їй руку.

— Мене звати Нед. Хоч і за таких умов, але я радий був познайомитися.

Анрі підняла погляд і зрозуміла, що саме їй здавалося дивним у ньому. Очі. Яскраві та живі, вони не фокусувалися ні на чому, за синіми скельцями окулярів, його очі не мали блиску. Він нічого не бачив. Був сліпим…