ЗОВ

Її пальці ще здригались, після того як Метт вихопив карту з рук. У голові гуділи голоси, сплітаючись у вир вирваних слів. Вона не наважилась обернутись, бо досі чула гарчання та хрускіт її кісток. Але Наомі і так була перед її очима – останній погляд, що кричав сильніше за будь-який звук.

Акея відштовхнулась від Метта, повільно розвернувшись до неї.

Чорний силует вовка затягував розірване тіло в туман, зникаючи назавжди. Залишились лиш плями крові, що всмоктувались в землю, змішуючись з ґрунтом. Здавалось, навіть вітер, не наважувався ворушити траву.

Вона поклала долоню на землю, немов намагалась відчути її, пробудити щось всередині. Але це була лиш суха земля.

Поряд сидів Метью, його нижня губа ледь ворушилась, як перед першим поцілунком. Чи жахав його власний вчинок? Безумовно. Він знав, що зробив. Але повторив би це знову, якби довелося. Знав, що не зможе їй це пояснити.

— У мене не було вибору, — тихо мовив він. — У нас не було…

— Досить… — вона зітхнула, — вже нічого не зміниш, — додала, не дивлячись на нього.

Він ледь встиг торкнутись її руки, як вона закрила обличчя й заплакала. Метт нічого не сказав. Мовчав, переконуючи себе, що іншого шляху не було.

— Мені так шкода, — його руки лягли на її плечі. — Кохана, будь ласка, нам треба триматися разом, єдиним цілим. Як завжди.

— Я знаю, — Акея торкнулась його долоні, поглянувши червоними очима. Вона розривалась від бажання бути поруч і прагненням утекти. Знала, що цей випадок – наслідок гри, яка маніпулює з свідомістю. Ці рани вже не загоїти, але з ними можна навчитися жити. Головне – разом.

— Часу мало, — сказала вона, дивлячись на останні карти.

— Так. Але цей час тільки наш.

— І я хочу зробити це разом.

— Що саме?

— Закінчити гру. Відкриємо карти разом, одночасно, — їх долоні зімкнулися.

— Разом, — підтвердив він. — Але ще є час.

І час ніби застиг для них. Дивлячись один на одного, поглинали красу очей. Трималися за руки, обличчя на відстані теплого подиху і дотики пальців сплітали невидимі нитки між ними.

Палаючий будинок грів землю, на якій вони сиділи, з іншого боку прохолодний туманний дотик ковзав біля них. Зірки згустились на небі, наповнюючи його блиском. Лиш тріск деревини з величезного багаття нагадував, що вони тут, а не серед зірок.

— Чому це сталося? — порушила тишу Акея. — Гра, все що відбулося, чому ми? — її голос був тихим, як шепіт листя.

— Не знаю що відповісти. Це в голові не вкладається, якщо чесно. За межами нашого розуміння.

Раптом усміхнувся, показавши зуби, трохи реготнув.

— Ти чого? — запитала вона.

— Нічого, вибач, — посмішка не зникала. — Я просто згадав, як ти дивилась всілякі потойбічні передачі, про відьом, чаклунів і тому подібне, — губи поступово опускались донизу. — Це все звісно треш, але щось у тому було правдивим. Напевно, — він знизив плечима, посмішка згасла. Оглянув територію, дивлячись на наслідки ночі. — Прокляття все ж існують, чи щось потойбічне. Бо ця гра…

— Змушує повірити в пекло, — додала Акея.

— Цікаво, хтось до нас грав в неї чи ми перші?

— Я думаю гра забрала вже багато життів. Наомі, Джейн, Хлоя, Девід…

— Досить, — зрізав Метт. — Я розумію, жах з кожним ім’ям, але давай спробуємо побути тільки вдвох, доки є час.

Акея погодилась. Щоб їх не чекало попереду, зараз вона рада бути удвох, не поринати в кошмари ночі. Якщо це останні хвилини, достатньо того, що вони провели їх разом. Людина перед смертю бажає бути поряд з тими, кого кохає найбільше. На жаль, цей привілей торкається не кожного. Що гірше: померти на самоті чи в оточенні незнайомців? Як би не скінчилась ця ніч, їм пощастило більше, аніж решті.

Метт дивився на її світле волосся, проводячи пальцями по локонах.

— Скільки ми разом, я вмовляв тебе пофарбувати волосся в темний колір. Хоч раз, — посмішка освітила обличчя. — Але ти вперто відмовлялась.

— О, так. Пару разів, ти навіть був близьким, щоб вмовити, — легкий сміх розколовся, як дзвіночок.

— Справді? — посмішка змішалась з легким сумом. — Але знаєш що? — вона уважно дивилась на нього. — Я радий, що ти мене не послухала. Люблю твоє волосся, завжди любив. Колір, їх відчуття на дотик, а зараз в тебе ще й червоне мелірування з одного боку.

Акея провела пальцями по вологому від крові волоссі та засміялась. Метт запитав, як її голова. Біль вже відступив.

— Мені навіть подобається, — звела червоний локон в бік, показуючи на нього.

— Стильно.

Її погляд змінився. Зачарована атмосфера легкості розтанула, повернувши до реальності. Чому тільки вона спіймала себе на думці: що заміть свіжої скошеної трави, вдихає спалену отруту. Це повернуло її до гри.

— Як гадаєш, які карти лишились? — запитала вона.

— Ну… Гадаю десятка пік та бубновий туз. А ти?

Він міг годинами милуватись її посмішкою. Особливо вранці, коли ніяких планів не було. Найкращі дні, коли нічого не сплановано. Ви будуєте ваш день крок за кроком, як заманеться. Могли тішитись годинами, перш ніж піднятися з ліжка.

— Давай серйозно. Ти гадаєш, нам пощастить? — Вона бачила невпевненість в його очах. Хоча він намагався це приховувати. — Що нам треба? Серце, — почала загибати пальці, — око, дзеркало, якщо інша карта якась з цих. Долонь, найкращий варіант, бо перекриє небажану карту. Можливо змія, якщо я правильно зрозуміла її: перенаправляти дію будь якої карти, на когось іншого. Вона нам не загрожує. Всі інші – проти нас.

— Рахувати чи гадати сенсу немає. Пам’ятаєш мій улюблений вираз? — він бачив, що відповідь «так». — Будь, що буде.

— Будь, що буде. Шкода немає випивки, звучало як тост.

Акея поглянула на ручний годинник, важко здихнула. Час танув.

— Не дивись. Неважливо. Ти хотіла зробити це разом, тому давай перегорнем карти до верху та просто зачекаємо.

Їй сподобалась ідея. «Будь, що буде». Не варто порушувати кредо.

Кожен поклав карту перед собою. Ідентичні, поки не почне проявлятись символ, який вирішить їх долю. Вони стояли обличчям одне до одного, тримаючись за руки. Карти лежали внизу.

Вони усміхались. Попри все, що було, попри те, що могло статися, вони посміхаються. Чому?

Бо вона поряд з ним, а він поряд з нею.

Для багатьох – цього достатньо.

— Про що ти жалкуєш, — запитала Акея? — Окрім того, що вибрав саме цю гру сьогодні. Про що жалкуєш у житті?

— Що не зустрів тебе раніше, — миттєво відповів він. — Кліше, знаю, — вони всміхнулись. — Ну, може шкодую, що не завів собаку. Ти знаєш, як я мріяв.

— Так. І ми її заведем.

— А ти?

— Чесно? Ні про що не жалкую. Кожне моє рішення чи вчинок, хороший чи поганий, привів мене туди, де я є. Тому немає про що шкодувати. А все, що не виконано, ми зробимо в майбутньому.

— Мені такий план підходить.

Спалах біля ніг змусив їх опустити погляд. Карти проявляли зображення. Останні.

— Дивись на мене, — Метт торкнувся її підборіддя, піднімаючи голову. — Яка ж ти гарна… попри все, що було.

— Ми вже можемо подивитись.

— Навіщо?

Вона притулилась до його сухих губ, стиснувши тіло, обіймала мов в останнє. Розірвавши поцілунок, вона опустила очі.

Метт не відвів очей. Дивився прямо, чекав коли вона поверне погляд на нього.

Її очі наповнились сльозами, зриваючи хвилі при кожному кліпанні. Губи не смикались між собою, намагаючись вимовити хоча б слово.

Метью дивився на неї з дитячою посмішкою.

— Я так рідко казав, які в тебе чарівні очі. Блакитні…

— Метт.

— … айсберги в океані.

— Метью.

Він упіймав її сльозу, що стікали по щоці, теплим пальцем.

— Я знаю, люба.

Вона знову глянула вниз.

На землі лежали дві однакові карти, з одним символом. Вони згорали одночасно, зафарбовуючи зелену траву сірим попелом.

— Скільки б не минуло часу…

— Метт, це «Черепи». Обидві карти – однакові. — Він не встигав ловити її сльози, але усміхався.

— Скільки б не минуло часу – я знайду тебе. Хоч за мільйони світлових років. У будь-якій галактиці, за межами всесвіту – я знайду тебе. Твоє серце – зірка, що освітлює мій шлях. Нехай воно ніколи не згасає і я знайду тебе. Ми назавжди разом, кохана. Є тільки ти і я. Тільки ми. Будь, що буде.

Їх губи злилися в найніжніший поцілунок, наче перший, що залишається в пам’яті назавжди. Поцілунок тривав цілу вічність.

Метт поклав щось у її долоню, стиснувши її у кулак.

Губи роз’єднались з неймовірним бажанням повторити це. Але Метт зробив крок назад, повільно відступаючи від неї.

Акея розтисла долонь в якій тліла карта «Серця».

— Ні, — ледь видихнула вона.

— Я взяв її, коли повернувся до будинку за грою, а з картою «Ока» бачив, як все має скінчитись. Тому не мав вибору з Наомі. Сподіваюсь, ти зрозумієш.

В її руках карта «білого серця» перетворилась на попіл. Так само, як дві карти на землі.

Він відійшов далі, але ще досить близько, щоб вона чула його голос.

— Це єдиний шлях, врятувати тебе. Це остання карта – ти останній гравець.

— Ні, Метт, благаю, — вона хотіла зникнути з цього світу, не бачите це. Серце калатало, легені стиснулись, без змоги скорочуватись. — Я кохаю тебе.

Його посмішка. Її вона запам’ятає. Не те, що на нього чекає.

— Я знайду тебе.

Його тіло злетіло в повітря, застигнувши в кількох метрах від землі. Всі кістки стиснулись, повітря рвало груди зсередини. Кров залила очі.

— Відвернись. Ти не маєш це бачити. Відвернись.

Як тільки вона відвернулась, його руки зігнулись навпіл. Вона прикрила вуха руками, коли звук переламаних кісток, здригнув її, вирвавшись назовні різким криком. Коліна в ногах переломились в різні боки. Тіло стискалось, але він зціпивши зуби, не видав ні звуку.

Останнє, що він бачив – дружину. Вона перемогла. І він всміхнувся в останнє. Його голова в мить повернулась вправо, до характерного хрусту.

Тіло впало на землю.

Туман перед Акеєю розвіювався. Проступали контури дерев та машин, які стояли на під’їзді. Місячне сяєво яскравіше, ніж будь-коли, прокладало шлях вперед.

Вона пішла, розтинаючи залишки туману, не озираючись.

Його посмішка — ось що я запам’ятаю останнє.