ЗОВ

Хлоя сиділа нерухомо. Мовчала. Лише слухала.

Голова дзвеніла, у вухах стояв глухий гул, наче вона щойно виринула з глибини. Усе, що розповідали друзі, звучало як спогад з чужого сну: Томмі мертвий, карти, кров, правила. Її пальці ледь тремтіли, але обличчя залишалось спокійним. Волосся злиплось від поту, очі були розширені, ніби намагаючись осягнути хаос навколо.

Вона тільки слухала. І чим довше, тим менше в ній залишалось подиву. Відчуття, що світ дав тріщину, було знайоме. Вона не кричала, не плакала, не заперечувала, просто приймала реальність. Хтось на її місці подумав би, що їй влаштували розіграш. За хвилину вискочить Томмі зі схованки і вони всі посміються, але вона знала, що це правда. Вона пам’ятала все, що сталося до падіння. Пам’ятала прокляту гру, карти, кров Томмі та туман, який намагався затягти її до себе.

Джейн підвелася вперше за довгий час. Вона благала всіх поїхати звідси. Треба покинути цей будинок і повернутися додому. Машини на в’їзді біля воріт, усього в п’ятнадцяти метрах від будинку. Просто треба добігти до них і свобода.

Хлоя перебила її, подумавши: «Наївне дівчисько».

— Ми не дістанемось автівок, навіть якщо щось побачимо у тумані. А ми ніхрена не побачимо, повір мені, — вилаялась Хлоя, вказавши на вікно.

— Що там сталося? — з острахом запитав Метью.

Хлоя витримала паузу, поглянувши у вікно. Туман наче наближався, чи то їй здалося.

— Мене щось вхопило за ногу… холодне, липке… І потягло всередину.

— Наче рука чи що? — уточнив Метью.

— Ні. Скоріш якісь… — вона похитала головою, насупивши брови, — щупальця.

Різкий сміх зірвав напругу.

— Ти смієшся з нас? — вкинула Джейн. — Там нічого немає, крім сраного туману. Вона головою шибанулась, нащо ви її слухаєте? — Її макіяж вже був розтертий, а обличчя почервоніло від тиску. Вона була готова кинутись в бійку, будь що, тільки б поїхати додому.

— Я знаю, що відчула, — огризнулась у відповідь Хлоя, — Я точно це знаю. В туман йти не можна. Він живий. Це не просто вологе повітря, а щось… темне. Там було щось! Не знаю, що у вас тут відбувається, але там… — вона похитала головою, — ніхто звідти не по¬вернеться.

— То нам і не треба повертатися, нам треба звалити подалі.

— Бляха, хочеш - вали, — вона вказала рукою на вихід. — Істеричка йобана.

— Це я істеричка? У тебе з головою проблеми, ти…

Акея втрутилась, відтягнувши Джейн у бік. Останнє, що потрібно, це сварки один з одним. Вони всі в одному човні, яке рухається до пекла.

Джейн заспокоїлась та повернулась до стіни.

— Ми тут в вакуумі. Ні зайти, ні вийти, — холодно сказав Метью.

Тепер часу було обмаль. Є бажаючи зіграти?

— Може Метт хоче карту? — вкинула Наомі.

Акея розгублено глянула на неї.

— Він нещодавно отримав свою.

— Ага, — Наомі підвелася з дивану, підійшла до Акеї. — Твій чоловік запропонував цю гру. Через нього ми тут. Через нього загинув Томмі, — сльози накотилися, слова вилітали разом з гарячими бризками слини. Вона показувала пальцем на Метта, дивлячись Акеї в очі, обличчя спотворилось від болю, руки тремтіли, а голос зривався, наче щось виривалось назовні.

Акея знала, що це не Наомі, не її найкраща подруга. Втрата та біль говорить за неї, але стриматися не змогла:

— То може і я винна? Це я всіх запросила на святкування, чи не так?

Наомі нічого не відповіла. Відійшла до вікна, дивлячись в одномірну пустоту попереду.

Акея глянула на годинник, потім на колоду. Вона проґавила момент, коли капітанська пов’язка перейшла на її плече, але хтось мусить діяти. Зараз це вона.

— Можливо хтось з вас? — вона кинула погляд на Емму з Девідом.

Вони переглянулися. Пауза накаляла кімнату. Колода чекала нового гравця. Новий раунд – нова плоть. Якби цей слоган був на коробці до початку гри, можливо Метт не дістав би її з полиці.

— Чого застигли а, Девіде? — буркнула Джейн. — Ви ж так хотіли грати, ну то давайте.

Акея кинула гострий погляд, і Джейн замовкла.

— Добре, — зітхнув Девід, — я витягну. — Торкнувся руки дружини, поцілував її та підвівся.

Акея взяла колоду зі столу та розгорнула її до Девіда.

— Це щось новеньке, — його голос злегка тремтів, з лоба стікали краплі поту під окуляри. Він витер брови й додав: — Карта «Дзеркало». Сподіваюсь, це добре.

Він відійшов у бік.

Емму трусило від нервування. Легкі судоми скручували пальці рук, вона дивилась на Девіда, який стояв осторонь в іншій половині кімнати, дивилась на його спітніле, червоне обличчя, відчувала його біль та страх. Думала, краще б вона витягла ту карту.

За кілька хвилин, нічого не відбулося. Девід повернувся до решти. Їм залишалося тільки грати далі, сподіваючись, що ця карта буде на їх боці в наступних раундах. Можливо, це козир в його рукаві?

Поцілувавши чоловіка, Емма сказала, що буде наступна. Так чи інакше, кожен має це зробити. На що Джейн фиркнула, але ніхто не відреагував.

Кілька хвилин ніби вічність. Тиша оселилась у вітальні, з’їдаючи кожен звук. Колода дихала, чекаючи.

Емма зітхнула, підійшла.

— Не хочу з цим тягнути, — сказала і витягла карту.

Білий аркуш – ненадовго. Вона невідривно спостерігала, як символ «Ока» вимальовується, залишаючи по собі запах спаленого паперу.

— Наомі, теж саме око, що й у тебе? — вигукнула Емма, показавши їй карту.

Наомі прищурила очі, роздивляючись карту та мовчки кивну-ла.

Добре, подумала Емма, дуже добре. Краще присісти. Її думки підхопила Акея.

— Емма сідай. Бо ще впадеш, — вона допомогла їй сісти на диван та відійшла.

Поруч був і Девід, який тримав свою карту у долоні, посміхався дружині.

— Все буде гаразд, кохана.

Вона кивнула.

Зображення «Ока» поступово зникало, осипаючи попіл на її сукню.

Карта Девіда розчинялась так само. Він помітив це, коли попіл торкнувся його пальців. Його очі мов ґудзики за мить наповнились туманом.

Вони завмерли. Тіла м’яко осіли на диван. Карти одночасно зникли.

Свідомість ковзнула кудись глибше. Вони обидва поринула в світ ZOW.

Всередині все вирувало.

Емма стояла у вітальні, наповненій димом.

Крик.

Вона оглянула кімнату – пусто. Зробила крок у бік різкого звуку, розриваючи густий дим на шматки. Він розвіювався, відкриваючи темний паркет, дерев’яні стіни з картинами невідомих авторів. Низ люстри, яке ледь виднілась, був прямо над нею.

Посередині була дівчина. На колінах. Спиною до Емми. Вона стогнала та важко дихала.

— З тобою все гаразд?

Відповіді не було.

Біляве довге волосся, нагадувало Джейн.

Емма зробила кілька кроків оминаючи її зі сторони.

Дихання Емми наростало, пришвидшилося. Тиск вдарив в праве око, від чого хотіла зупинитись, але продовжила. Вона вже бачила профіль її обличчя. Голова Джейн опустилась, ховаючи погляд. У правій руці – ніж, з якого повільно стікали краплі крові.

Емма жахнулася, підвела руки до обличчя, кричущий біль вилетів з її вуст. Жах охопив очі, перетворивши їх на дикі очі звіра. Долоні тряслися, прикриваючи губи, які також тремтіли, сльози ринули.

— Джейн… — прохрипіла вона.

Джейн підняла голову. Заміть очей – лише дві темні, закривавлені западини, червоні сльози стікали по щоках, залишаючи криваві доріжки. Її шкіра була блідою, як мармур.

Серце Емми завмерло.

— Я… не… хотіла… грати, — прохрипіла Джейн, піднявши ліву руку з картою. На білому тлі червоні плями, розтерті пальцем, посередині «Череп».

Наступним рухом, Джейн змахнула праву руку вбік, випрямивши лікоть. Без жодного звуку, зігнула його і врізала лезо в своє горло. Ніж перетнув шкіру, розрізаючи її наче по шву. Глибоко. З характерним, глухим хрустом. З рота просочилась кров, заливаючи губи та підборіддя.

Емма з закам’янілим обличчям тільки спостерігала.

Останнім ривком вона змахнула ніж, розірвавши горло. З нього рвонув струмінь гарячої крові, малюючи криваві дуги на підлозі, стінах і обличчі Емми.

Емма заверещала так, що крик відбився від стін і пронизав будинок.

Світло люстри пробило очі. Вона прокинулась, відсахнушись від Акеї, яка намагалась її торкнутись.

Наомі підскочила з дивану, налякано дивлячись на Емму.

— Гей, Емма, — намагалась заспокоїти її Акея. — Все добре, це я.

Та забилась в кут дивана, притуляючи коліна і руки до голови. Вона плакала, промовляючи: «Так не буде».

Девід повернувся одночасно з Еммою. Його очі були порожні. Окрім тривоги за дружину, він наче нічого не відчував. Спокійний та тихий. На обличчі застигла маска спокою, ховаючи внутрішній шторм.

Метью, який сидів на кріслі, відчуваючи, як біль у руці поступово вщухає, завдяки знеболюючим, був певен в одному: Вони бачили не одне й те саме, але обидва були налякані до смерті. Тільки показували це по-різному.