ЗОВ

Девід відсторонено блукав поза межами вітальні, на що звернув увагу тільки Метт. Його кроки лунали тихо, ніби він шукав вихід з власного кошмару, а обличчя було байдужим, наче видіння витіснило всі емоції.

В цей час дівчата приводили до тями Емму.

— Що ти бачила, Ем? — вкотре перепитала Акея.

Емма крутила головою, мовчки, відмовляючись розповідати. Шок на її обличчі був такий самий, як у ведінні, коли Джейн встромила ніж у горло. Її бездонні чорні ями, замість очей, досі виднілись їй. Вона не могла глянути на Джейн, та водночас хотіла переконатись, що вона тут. Що жива.

Хлоя і Наомі стояли поруч, не тиснули на неї.

В очах виднілась суцільна панічна атака, подумала Хлоя.

— Як гадаєш, що вона там побачила? — тихо запитала вона.

Наомі знизила плечима:

— Сподіваюсь, розповість, — вона зітхнула, — або можливо, нам краще і не знати.

Хлоя глянула на неї, можливо і справді. Інформації замало, будь що може зіграти їм на користь. Вона подумала: бути непритомною на дивані, мабуть, найкраще рішення, прокинутись вже коли все закінчиться, або не прокинутись взагалі. Дивлячись на перев’язану руку Метта, шоковану Емму та тіло Томмі в сусідній кімнаті, померти уві сні – не найгірший варіант.

Емма все ще уникала погляду на Джейн, яка тряслась від побаченого. Емоційно нестабільна дівчина, котра стає свідком істерики однієї з найстійкіших дівчат в цьому будинку, викликає в неї нову хвилю паніки. «Вітаємо, Ви перейшли на наступний рівень».

Емма ковтнула холодної води, перевела подих та спробувала пояснити. Слова давалися в край важко. «Джейн виколола собі очі, перерізала горлянку, може просто вскрилась.» Це все не те, з чого починати, особливо коли Джейн стоїть поряд і тремтить.

— Я… Я бачила, Джейн.

Я не можу це розповідати. Я не можу підібрати слів.

— І що там… зі мною? — запинаючись сказала Джейн.

Емма повільно повернулась до неї. Вона була жива. Поки що, подумала Емма. Свідомість повністю припинила фільтрувати потік думок.

Вони дивились в заплакані очі одна одної. Емма хитала головою, ковтаючи соплі, що збирались від сліз. Голос вже хрипів.

— Ти… була у цій вітальні. На колінах і…

Акея обійняла її, намагаючись заспокоїти.

— Просто скажи, що було далі, все буде добре.

— Ну, кажи, — вигукнула Джейн.

— Ти виколола собі очі, — вона зітхнула, — та встромила в горло ніж, — сказала це швидко та впевнено, але коли закінчила, плач прорвався на поверхню знов.

Тіло Джейн скувала крига. В мокрих очах застигла паніка. Вона стиснула кулаки, але тремтіння не вщухало, думка тільки одна: забратися з цього будинку, якнайдалі.

— Я що…? — видавила з себе Джейн.

Емма протираючи рукою сльози, відповіла:

— Ти померла на цьому місці, — вона вказала пальцем в іншу частину кімнати.

— Так, годі, — вигукнула Акея. — Обидві заспокойтесь. Ми точно не знаємо, як працює ця карта. Заспокойтесь. Треба все обговорити та триматися разом, гаразд?

Дихання Джейн прискорювалось, наче намагалась вкрасти весь кисень в кімнаті, притисла обидні руки до грудей, намагаючись вгамувати серце. Голова запаморочилась, картинка перед очима розпливалась. Вона втрачала рівновагу, немов корабель-привид її гойдало до стіни.

— Ні, ні, ні, ні, ні. — Вона повторювала слово, не зупиняючись. Тихий голос швидко зірвався на пронизливий вереск.

Акея підійшла до неї, але вона розмахувала руками та верещала, не підпускала до себе ближче.

— Мені набридло бути тут! — її голос зірвався. — Мені начхати, що ззовні. Я йду! — Вона рвонула до дверей.

— Акея, зупиніть її, — вигукнув Метт.

Вона кивнула. Очі в неї, як дві монети. Подруга дитинства божеволіє, а вона не знає, як допомогти. Якщо вона не почує мене, я її вирублю.

— Пішли ви всі нахер!!! Я не подохну в цій халупі, я не гратиму в це!

Джейн провернула ручку та вийшла назовні.

— Ні, Джейн!

Акея не встигла їй завадити. Вона побігла слідом, решта також підскочили та рушили на вулицю.

Біль ще пронизав руку Метта, але він вже був у змозі рухатись, також побіг за всіма.

— Залишайтесь дохнути тут самі, але без мене, БЕЗ МЕНЕ!

Вона рухалась назустріч з задимленим куполом.

— Зупинись… Джейн, ти не вийдеш звідти, — Хлоя намагалась докричатись.

І Джейн зупинилась. За крок від туманної безодні.

Розвернулась до всіх.

— Не рухайтесь, — вигукнула вона, — не підходьте.

Акея застигла першою, за нею Хлоя. Решта позаду.

Джейн хитала головою й усміхалась крізь сльози.

— Все… я вільна. Я так більше не можу. Я. ТУТ. БІЛЬШЕ. НЕ. МОЖУ.

Сльози змішались з істеричним сміхом. Запах адреналіну просочився крізь її шкіру. Стискала й розтискала долоні в кулак, розганяючи мурах по шкірі. Очі блищали, вона ясно бачила все. Бачила шлях та всміхалась.

— Ходімо зі мною, я знаю, що попереду. Я це бачу, народ. Ходімо! — вона сміялась та плакала, продовжуючи стискати пальці.

— Джейн, будь ласка, повернись. Не роби дурниць, — голос Акеї також поступово зривався, вона робила повільні кроки вперед. — Ходімо в будинок, і пого…

— НІ!!! Я… Я не повернуся туди. — Вона голосно засміялась. Цей писклявий звук лякав навіть те, що ховалось в тумані. — Я йду додому!

Вона зробила крок назад та розчинилась.

На її місці лишивсь тільки запах. І тиша.

Акея стояла нерухомо. Її очі застигли на місці, де щойно стояла подруга. Ритмічне дихання завмерло.

З туману пролунав пронизливий і відчайдушний крик.

Останній в її житті.