ЗОВ

Усі повернулися до будинку.

Емма тримала Девіда за руку, дивлячись у підлогу. Вона не помічала, як його очі за лінзами окулярів здавалися бездонними. Вітальня освітлювалась тьмяним світлом люстри, відкидаючи довгі тіні на стіни, ніби будинок також оплакував втрату. Хлоя ледве ступала, наче ноги були не її. Знову подумала: краще б спала.

Наомі йшла останньою, без жодного звуку, ніби зникла в собі. Її не здивувало те, що трапилось. Не була навіть впевнена, що їй шкода. У якомусь темному куточку душі навіть раділа: Томмі не один залишив їх.

Вона махнула рукою – двері зачинились.

Акея залишилась. Стояла перед туманом, на тому самому місці, де щойно була Джейн.

Ні тіла, ні навіть запаху, який вона залишила по собі. Порожнеча. Мертва, тягуча тиша повисла на подвір’ї. Холодний вітерець з туману проникав крізь одяг, а її дихання утворювало хмарки пару, ніби туман відповідав їй.

Акея не плакала. Хотіла, але не могла. Порожній вираз обличчя, ховав тисячі гримас, які вирували всередині. Вона дихала повільно через ніс, в спробі віднайти залишки парфуму, який подарувала їй. У грудях було порожньо, серце відбивало ритм минулого.

Вона опустила очі на землю. Ось що залишилось від подруги. Сліди кросівок на тому місці, де вона востаннє стояла. Акея подумала: Скільки ще людей тут загине, до того, як ми переможемо? Та чи переможемо взагалі?

Вона відчула руку на своєму плечі. Метт.

Він нічого не сказав. Просто став поряд. Обидва дивились в переливні, сірі образи.

— Я мала її зупинити, — тихо промовила Акея. — Не дати їй вийти з будинку.

Глибокий вдих повітря заполонив легені, вона видихнула, сколихнувши в’язку млу, від чого та пішла хвилями.

— Припини. Ти нічого не могла вдіяти. Вона…

— Вона була моєю подругою, — прикрила тремтячі губи, — майже все моє життя. — Солоні краплі потекли з очей, підштовхуючи одна одну. — У неї зривало дах від усього цього жаху і я нічого не зробила. Не підтримала її, не була поряд, коли мала бути. Як би я…

— Це не твоя провина, — перебив Метт. — Ця гра – зводить з розуму, живиться нами, нашим страхом і болем. Вона від¬гризає шматок від кожного, але ти повинна триматись і я буду поряд. Твій біль, мій біль. Я навіть не уявляю, що ти відчуваєш, але благаю, будь сильною., бо ти сильніша за всіх, кого я знаю.

Вона ледь всміхнулась, дивлячись у зелені очі, торкнулась щоки холодною долонею. Його шкіра була тепла, контрастуючи з холодом ночі, а погляд – сповненим ніжності, ніби він намагався передати їй сили.

— Дякую, що поряд, — тихо мовила й поцілувала.

— Назавжди!

Вона відчувала його тепло в обіймах. Це допомогло перевести подих та зрозуміти, що робити далі.

— В мене є карта «Серця». Досі. Якщо Наомі права, в мене ніби два життя. Гра зупиниться, якщо карт не залишиться.

Метью звузив очима, розуміючи до чого вона хилить і йому це не сподобалось.

— Я спробую витягти якнайбільше. Якщо буде щось небезпечне, я скористаюсь картою «Серця». Але можливо зможу зменшити колоду і витягти щось корисне.

— Слухай, ми не знаємо чи Наомі сказала правду.

— Думаєш вона збрехала? Але навіщо?

— Можливо гра збрехала їй. Це вона показує ведіння чи щоб воно не було.

— Можливо, — зітхнула вона, — можливо ти правий. Та я вже вирішила. Спробую. Просто будь поруч, — вона взяла його за руку, торкнувшись кінчиками пальців обручки. Відчувала, що зараз мить, коли треба діяти. Ризик, до якого не звикла в звичайному житті, зараз здавався єдиним варіантом, вона була переконана в цьому. Відчувала впевненість, і страх відходив на другий план.

Її не переконати, він знав. Видихнув, поцілував так само ніжно й сказав, що буде поруч. Що кохає. Справді кохав.

Вони повернулись до будинку.

Емма й Девід сиділи на дивані. По червоних, заплаканих очам було видно: вона заспокоїлась зовсім нещодавно. Девід тримав її за руку та щось бурмотав на вухо.

Хлоя була поряд з ними, мовчки сиділа та прокручувала в голові крик Джейн. Він наче роздирав її горло. Вони не були подругами, та той звук пробирав до кісток.

Наомі стояла біля острова кухні, обпершись ліктями на нього, та випрямилась, коли вони проходили повз.

— Мені так шкода, — промовила Емма. — Не треба було це розповідати. Вибач мене, Акея, — очі знову наповнювались сльозами.

Акея холодно відповіла:

— Ніхто не винен, окрім гри.

Вона підійшла до колоди, дістала карту «Серця» з кишені та витягла ще одну. Всі здригнулись від різкості її дій. Наомі хотіла щось спитати, але промовчала.

Метью був поруч, як і обіцяв. Він спостерігав, як Акея перегортає карту і зображення «Долоні» вигравірувалось на білому папері.

— Це те, про що ти казала? — вона звернулась до Наомі, показавши карту.

— Так.

Акея поглянула на Метта – той кивнув. Вона продовжила. Витягла нову карту.

Сподівалась взяти ще дві-три, але гра мала свої плани, не відпускати їх так швидко.

«Череп».

Вона проковтнула ком в горлі. Впевненість вщухла, поступивши відчуттю безнадії. В горлі просохло, наче в пустелі, язик обводив щоки, намагаючись їх промочити. Тіло виділяло той самий запах страху, як у Джейн. Пальці стиснули карту, ніби намагаючись стерти символ.

— Цю карту ти бачила у Джейн? — Метт різко запитав Емму.

Та швидко кивнула головою декілька разів.

І що далі? Подумала Акея. Як це працює? Карта «Серця». Та відповідь прийшла сама.

Вона тримала їх у руках. Серце в лівій, череп в правій. Карти спалахнули й перетворювались на попіл одночасно. Так само, як з «Дзеркалом» та «Оком».

Метью витер спітнілого лоба, схопив дружину за руку, повернув до себе й міцно обійняв. Обійми тривали мить – але здавались вічністю.

— Тепер знаємо, як це працює, — сказала Хлоя.

— Так. І череп – це…

— Смерть, — закінчила Наомі.

Метью кивнув головою.

— Вже не дивує, — фиркнула вона.

Доки всі переводили подих, Метью запитав в Девіда, що він бачив. Той відповів, що – нічого. Коли прокидаєшся зранку і не пам’ятаєш, чи тобі щось снилося. Абсолютна пустота.

Це було дивно, але зараз дивувало все.

Вулиця вкрилась темрявою. Місяць і флуоресцентні ліхтарі по периметру будинку, освітлювали простір «під куполом». Небо було вкрите простирадлом зірок, ніби їх ще ніколи не було так багато, як сьогодні. Може вони взагалі в кишеньковому всесвіті, де все інакше: гра, туман, зірки, все це не з їх світу. Але вони реальні. Як їх біль – вона реальна.

— Я візьму, — зненацька сказав Девід.

Емма обернулась до нього, як і всі інші.

— Що? Ні! — вона скорчила розгнівану гримасу. — Ти тільки нещодавно виймав карту, зараз не твоя черга.

Вона підвелася з дивану, підійшла до колоди й взяла її до рук.

— Хто хоче? — простягнула, пропонуючи кожному.

Охочих не було, але ніхто не відводив погляду.

— Ну?

Акея хотіла зробити крок та щось сказати, але Метт вхопив її за руку та зупинив. Похитав головою.

— Я візьму, — сказав він.

Наомі голосно зітхнула та розвела руками, не приховуючи посмішку.

— Ну нарешті. Гру запропонував, а граєш менше всіх, — вона посміхалась дивлячись на нього.

— Та що з тобою не так? — кинула Акея. Вона встала перед Меттом, ніби прикриваючи його, як живий щит. Повільно крокувала до Наомі. — Ми всі налякані. Ти не єдина хто когось втратила, тому не поводь себе як стерво. Я люблю тебе, але зараз ти граєш проти нас. Тому будь люб’язна, прикрий свій писок і дай нам закінчити гру, доки ніхто більше не постраждав, — вона навіть не моргнула вимовляючи це.

Наомі мовчки стояла біля неї. Коли Акея розвернулась, вона відповіла:

— Так, закінчуйте. Я більше колоди не торкнуся. — розвернулась і пішла з вітальні у бік ванної через коридор.

Метт обійняв дружину та поцілував у лоба, після чого витягнув карту.

Він перейняв трохи впевненості у Акеї, знаючи що в неї є карта, яка його врятує, вразі чого.

На картці вигорала зелена, луската змія. Метт полюбляв змій, але зараз відчував, що доведеться використати карту «Долоні», яку Акея тримала у руці.

— І як нею скористатися? — запитала вона.

— Не знаю, — коротко відповів Метт.

— Можливо вона взагалі не знадобиться? — вкинула Хлоя.

Метт знизив плечима, сказав Акеї діяти, якщо щось трапиться. Але це не знадобилося.

За п’ять хвилин нічого не відбулося, та дехто, ще кілька хвилин озирався на нього, чекаючи чогось.

Наомі досі не повернулась. Хлоя розглядала татуювання на своїх руках, згадуючи історії. Не кожна з них мала значення, та це відволікало від реальності. Девід намагався пояснити Еммі, чому мусить зіграти наступний раунд.

— Це передчуття, —сказав він, уникаючи її погляду. — Воно з’їдає мене зсередини. Якщо не спробую, може статись щось гірше.

— Передчуття? — її голос зірвався на гіркий сміх. — Після всього, що ми бачили, ти хочеш ризикнути ще раз через якесь «відчуваю»?

Можливо це гра прожовувала його мізки, або він відкрив у собі шосте чуття. Він не переконав дружину, але відступати наміру не мав.

Емма гнівалась. Його рішення, суперечить логіці. Злилась також і на Хлою – та не витягла жодної карти, коли дехто вже мав кілька. Вона сидить і дивиться, а мій чоловік ризикує знову. Це справедливо?

Вона прокрутила це в голові, але не озвучила. Їй більше не хотіла говорити, ні з Девідом, ні з кимось іншим. Емма підвелася з дивану, показово відвернувшись від нього й відійшла до вікна.

Девід без слів провів її поглядом, опустив очі та зітхнув.

Він підійшов до Акеї й Метью, показавши на колоду рукою.

— Ти впевнений? — запитав його друг.

— Ні, — він всміхнувся, — але якщо що, у Акеї є карта.

Вона кивнула:

— Використаю, якщо буде треба.

— Добре, давай грати. — Меттью похлопав його по плечам. Взяв колоду в одну руку, розвів її пальцями та кивнув.

Сигнал зрозумілий. Девід торкнувся карти кінчиками пальців, витягнув її на половину і зупинився.

Метт та Акея підвели очі на нього, але мовчали. Спостерігали.

Девід повільно запхав її назад, пробіг пальцями по колоді, аж поки рука сама не зупинилась.

Це вона, подумав він і витяг карту.