ЗОВ

Метт задумався: хто насправді прийняв це рішення – він чи гра? Чому Девід раптом змінив карту?

Він поклав колоду на стіл, яка поступово ставала дедалі тоншою з кожною витягнутою картою, і це давало їм крихту надії. Перед ним стояв Девід, праворуч Акея, тримаючи «Долоні» напоготові. Він стежив, як друг перегортає карту. Бачив пересохлі губи та легке тремтіння в руках. І бачив новий символ, який їдко вигорав на папері. Глянув на Акею, потім знову на Девіда.

Той хотів щось сказати, але не міг. Наче стояв перед світлофором, де загорівся зелений, але ноги приросли до асфальту. Доки не посигналили ззаду, не рушив. Це був Метью, який штовхнув його за плече.

— Усе гаразд, брате? — голос Метта був глухим, з тривожними нотами.

Девід зробив два повільні кроки назад, ледве втримуючи рівно-вагу.

Хлоя, сидячи на дивані, підскочила. Встала позаду Девіда, збоку дивана.

Емма різко обернулась, бліда. Вона не бачила моменту, як він тягнув карту, але чула кожен звук, що супроводжував це. Стурбовано дивилась на Девіда та вигукнула:

— Що за карта?

Девід не відповів.

— «Місяць», — озвався Метт. — Це місяць. Ти готова? Як її використати, бо Девід якийсь дивний? — додав він до дружини. Її брови зсунулись, наче чекала чогось жахливого.

— Я готова, але… що мені робити?

Він зробив крок вперед.

— Девіде?

Той підняв очі, але їх вже не було видно.

Обидва ока заполонила чорна, густа, як смола, субстанція. Статична та нерухома. Через окуляри вони скидались на дві чорні діри, готові поглинути все живе.

Карта перетворилась на попіл.

Усе сталось швидко, майже миттєво.

Девід озирнувся. Здавалось, втратив зір, та він бачив – але не як раніше.

— Це… ні… Я не хотів… Цього не мало статися, — пробурмотів він. — Я бачив це… Але так не мало бути, — він був розгублений.

— Коханий…

Він обернувся на голос Емми. Вона застигла від погляду в його бездонні очі. Дихання пришвидшилось. Відчула, як втрачає його. Погляд його змінився. Вона бачила іншу людину. Пустий вираз обличчя лякав до судом, очі насупились, лезо в горлі не давало ковтнути.

— Вибач, — пустими очима дивився на неї. — Я маю вбити, — тихо додав він.

— Що ти сказав? — перепитав Метью.

Не дочекавшись відповіді, він вихопив карту з рук Акеї, виставив її перед Девідом, намагаючись активувати.

— Ну ж бо, працюй! — Метт стиснув її так, що кісточки на пальцях побіліли.

Девід різко зиркнув на нього. Ухопив ніж, з кухонного стола, змахнув і розрізав Метту єдину здорову руку. Лезо пройшло між долонею та ліктем, досить глибоко щоб він впустив карту й скрикнув від болю. Девід замахнувся ще раз, цілячи в груди, але Акея відштовхнула чоловіка назад, і вони разом впали на підлогу.

Хлоя та Емма скрикнули одночасно. Звук пронісся будинком. Девід перевів погляд. В його чорних очах виднілося безумство. Він крокнув до них. Дівчата зіштовхнулись й побігли в коридор. Девід рушив слідом.

Акея притулила серветки до скривавленої руки Метта. Він сказав, що все добре, просто подряпина, але ні. Вона бачила, як сочилась кров – рана глибока, як тріщина в сухій землі, якій краю не видно. Біль пульсувала, ніби вогонь, а кров капала на підлогу з ритмічним стуком, ніби годинник, що відлічує час.

— Мені треба швидше до них. Зупинити Девіда.

— Можеш рухати рукою?

— Так, вибору немає, — він зітхнув, — Гра керує ним, як пішаком. Точніше ми всі тепер пішаки.

— Як його спинити? Бо він кинувся на тебе з ножом. Це вже не Девід.

Метт підвівся, оглянув кімнату. Схопив кочергу, що стояла біля каміна.

— Гадаєш це необхідно?

— Сама сказала, в нього ніж, — кинув Метт. — А ти залишайся тут.

— Ні. Я піду з тобою. Там дівчата.

— Просто лишись тут. Будь ласка. Чекай нас, сиди тихо, в безпеці. Хто знає, що трапитись.

Він хотів її поцілувати, але крик нагорі змусив його побігти.

Другий поверх – довгий коридор з чотирма дверима, який вів у темряву. З однієї сторони гостьова кімната, з іншої – кабінет, спальня й ванна. Сходи плавно переходили на третій поверх. У кінці коридора вікно, затягнуте важкими шторами.

Метт пробіг по сходах, перестрибуючи через одну. Деякі з них заскрипіли. Поверх зустрів задухою та криком, який долинав з дальньої кімнати. Він помчався туди, тримаючи кочергу в правій руці.

За мить до того, як увірватися в кімнату, Наомі вибігла з дверей на почату коридору, біля сходів. Кімнати з’єднані між собою дверима, тому вони мали змогу пробігти весь коридор через них.

Він бачив, як Наомі помчала вниз. За нею нікого. Метт влетів у кабінет, пробіг його, просочився крізь вже відкриті двері до спальні. Перед ним стояв Девід, виймаючи ножа з дерев’яних дверей, які схоже були зачинені. Він припустив: Емма та Хлоя тримають двері з тієї сторони ванної, доки Наомі вибігала.

— Агов, друже, — вигукнув Метт. Девід озирнувся. На ножі виднілися червоні сліди його крові, яка досі стикала по руці. Метт змахнув кілька раз кочергою, давши зрозуміти, що Девіду краще прийти до тями. — Давай покладеш ніж і ми поговоримо.

Девід не відповів. Нахилив голову, поїдаючи темними очима. Серце Метта закалатало, відчувши, як адреналін виплескується з тіла. Він стиснув зуби так, що почув їх скрегіт. Зжав рукоять ще міцніше. Знав, що зараз відбудеться і був до цього готовий.

Повітря в кімнаті стало важким, ніби перед бурею, а запах дере-вини заповнив ніздрі. Зліва стояв дубовий стіл, справа велике ліжко, над яким годинник цокотав щосекунди.

Девід повільно покрокував до нього. Готовий був атакувати і Метт це бачив.

— Девіде, зупинись. Девіде!

Метт підняв праву руку догори – кочерга линула до Девіда. Той зупинив її, впіймавши в долонь, навіть оком не моргнув. Метт омлів від шоку. Хотів вдарити лівою, але згадав, що під товстим шаром бинта, обгоріла до м’яса шкіра. Він зірвався з місця, вдарив його плечем в груди, від чого обидва впали на підлогу.

Девід підвівся першим. Зброя відскочила в сторону. Він підняв Метью й вдарив його у живіт так, що той зігнувся. Біль супроводжував кашель. Після другого удару – стало важко вдихнути. Після третього – Метью впав на спину. Це був удар коліном в обличчя.

Метт відчував смак крові в роті, яка стікала через розбитий ніс. В очах помутніло, але він швидко зібрав розмиту картинку до купи. Перше, що він чітко побачив – Девід піднімає ножа. «Мені кабзда», подумав він.

Девід накинувся зверху, позбавляючи можливості підвестись. Ударив кулаком по обличчю від чого Метт на мить від’єднався від реальності. Кухонний ніж злетів над головою Девіда, націлившись в груди. Рука зірвалась вниз, прорізаючи повітря гострим лезом, яке з хрускотом увійшло в Метта.

Він не відразу збагнув, що трапилось. Доки не відчув нестерпний біль в лівій руці. Метт встиг підняти ліву руку, зупинивши гострий клинок, що увійшов в смажене м’ясо. Ніж просочив долонь та зупинився в сантиметрі від горла.

Мить тиші.

Потім крик. Від якого могли луснути склянки дешевого сервізу. Він закусив губу, але не відвів погляду. Рука тремтіла, простромлена наскрізь. Вона зупинила удар, що мав пройти крізь його тіло. Білий бинт обливався червоною фарбою. Метт поглянув в обличчя Девіда і не побачив в йому свого друга. Пульсуюча пітьма очей, поглинала його, зводячи з розуму.

Метт оглянувся вправо – кочерга поряд. Застогнав, коли Девід натиснув на ніж, але він напружив, що лишилось від лівої руки, й тримав її на тому ж рівні, намагаючись дотягнутись.

Він схватив її та врізав Девіду в голову. Від удару той відхилився вправо та впав. Метт відпустив кочергу, схопив ножа, що стирчав з долоні. Від різкого болю знову заволав.

Попереду скрипнули двері ванної. Метт перевів погляд на Девіда. Той підвівся на ноги, з місця удару на голові стікали дві тонкі струмки крові. В лівій руці він тримав окуляри, які жбурнув убік, побачивши в прочинених дверях Емму.

— Біжіть! — ледве прохрипів Метт. — Тікайте! —вигукнув з останніх сил.

Вони побігли після того, як Девід зірвався з місця, мов хижак на здобич. Емма захлопнула двері, вони вибігли до сходів.

Метал скреготів об кістки, коли Метью виймав ножа. Піт стікав по скронях, відчував, що на грані, тому повторював собі: «Головне не вирубитись». Ніж рухався повільно, супроводжуючись коротким, різким диханням густого повітря. Тиск здавлював черепну коробку, від чого, за відчуттями, вона розходилась навпіл.

Останні потуги вийняти ніж, здійснив одним ривком, від чого стиснув зуби, але звуку майже не видав. Відкинув його в бік й підвівся на коліна. Долонь тряслась, заливаючи кров’ю вологий бинт, з якого краплі падали на підлогу. Він притиснув її до грудей, зігнувши долонь на половину в кулак. Від шоку, біль відходила на другий план, десь за межі його здорового глузду.

Різкий крик унизу, повернув його до тями.

Кочерга піднялась, стиснута намертво в правій руці. Перші кроки кульгаючи рухався до ванної. Перетнувши її, пришвидшився. Рука була притиснута до грудей, очі завалені вогнем з звіриним інстинктом: захистити дружину, якщо вона в небезпеці. Він пролетів сходами, наближаючись до звуку, пробіг коридором та завернув до вітальні.

Перше, що він відчув – їдкий запах алкоголю змішаний з кров’ю, утворюючи нудотний сморід, який наче відчувався присмаком у роті. Очі розпливались під лампою, але очі зібрались, коли він побачив на підлозі два тіла. Хлоя лежала нерухомо, без подиху. Акея підводилась, волосся окрасилось в червоний, на тому місці, де була розбита голова. Підлога в осколках від пляшки віскі, яку вони розпивали на початку вечора. Між дівчатами сиділа Наомі, тримаючи руками Хлою за живіт, з якого лине кров.

— Метт, — в сльозами, озвалась Наомі. — Він її вб’є, — кинула погляд на середину кімнати.

Емма знизу, сіпала ногами в спробі вдихнути повітря. Над нею її чоловік, охопив шию. Руки стискали горлянку з такою силою, що було чутно характерний хрускіт. Погляд мов збожеволів¬шої тварини, яка має тільки одну мету – вбити.

Усе відбулося за лічені секунди. Метт ринувся, як лицар зі списом у руці. Контроль над собою він втратив, коли побачив на підлозі дружину.

Емма втрачала відомість, коли з грудей її чоловіка вилетів чорний, холодний метал, розбризкуючи кров на обличчя. Він проткнув Девіда наскрізь. Той зупинився, розслабивши руки, підвів їх до грудей. Хрускіт кісток було чутно після кожної піднятої ноги. Він підвівся, намагаючись зробити вдих, але не зміг. Легеня пробита настіж. Не поглянув на дружину, повернувся до Метью, занурившись в його вологі очі, сповнені шоком від скоєного.

Крок. Останні слова:

— Око. Я бачив… як… вбиваю її, — за кашлем линула кров. — Так не мало… бути. — Девід впав на коліна, Метью схопив за плечі. — Вона змусила мене…

Очі заплющились, тіло розслабилось й рухнуло на килим.

Емма намагалась закричати, але не змогла. Прохрипіла й накинулась на нього.

Метью відсторонився. З очима повними розпачу, шукав ту, яка не осудить. Він підійшов до Акеї, опустившись навколішки.

Слів не було. Тільки дихання та розпач. Обидва поглянули на Хлою. Вона вже не дихала. Наомі все ще тримала її за живіт, намагаючись зупинити кровотечу, та це вже не мало значення. Її руки були в крові, на обличчі маска відчаю. В очах здавалось, що смерть Хлої вбила залишки того, що лишилось після втрати Томмі.

Емма обіймала тіло Девіда. Благала прокинутись. Вмовляла відкрити очі, щоб вона ще раз побачила його погляд, який наповнював життя сенсом, змушував прокидатись зранку, через який вони одружилась.

Її сльози капали на холодну шкіру, а руки тремтіли, стискаючи одяг ніби намагаючись утримати душу.

Вона тримала його долоню, торкаючись обручки. Нахилилась, щось тихо промовивши. З’єднала їх губи в поцілунок, після якого підвелась. Торкнулась двома пальцями губ, на яких залишились сліди крові Девіда. Погляд її застиг, наче згадала усі найщасливіші спогади. Його життя пролетіло в її очах.

Емма обернулась до всіх, хто лишився. Погляд розбитої жінки, яка навіть не може промовити слова.

Ця мить – найгірша за вечір. Гнів, безумство, спустошення та смерть. Не одна. Сім’ї гинуть, дружба руйнується. Все, що колись здавалось цільним та стійким, зараз хитається на волосині.

Жах у тому, що ZΩW не дає перевести подих. Не дозволить висловитись, відповісти, пожалкувати. Гра ламає ззовні та зсередини. Вони, ще не усвідомили той момент, що час плине швидше ніж колись. Він не на їх боці. Девід зіграв свою карту. Час минув.

Чотири гравці. Двоє гратимуть одночасно.

Новий раунд розпочинається зараз.