ЗОВ

Хоч Наомі відійшла подалі, їй видно, що Метью в трансі щось бачив. Було цікаво, що саме, хоча обличчя залишалось байдужим.

Пальці ковзали по шиї, торкаючись золотого намиста, що подарував Томмі, згадуючи день народження. День був особливий – ніч ще краща. Його дотики, сміх, яких зараз так бракує. Труднощі, сварки, непорозуміння через які вони пройшли — неважливі. Важливо: що вони належали одне одному, але його забрали у неї. І цього вона не пробачить. Хоч десь в темному кутку душі вона розуміла, що ніхто не винен. Хоча б у тій мірі, в якій вона це бачить. Не так, як звинувачує їх. В ній билися дві правди.

Залишилось три карти. Кожна – крок у прірву.

— Чому не можеш розповісти, що бачив? — невдоволено запитала Акея. — Якщо ти знаєш, щось, що допоможе завершити гру, мусиш сказати, — вона шукали відповіді в його очах.

— Кохана, будь ласка, довірся мені. Це як з Тоні і Стренджем. Якщо я розповім, це не відбудиться, — він усміхнувся.

— Це дурня, Метт. Ти знаєш, які карти наступні?

— Ні, але думаю, знаю, що треба зробити, щоб перемогти.

— Всім трьом?

Він поглянув на Наомі. Вона сиділа на траві, споглядаючи на палаючий будинок.

— Головне – ти і я. Пам’ятаєш? — промовив майже пошепки. Наблизився, що кінчики носа торкались один одного. Вона кивнула, але він бачив смуту в її очах. — Ми переможемо, всі втрьох і виберемось звідси. Я обіцяю.

Запах гарі посилився, вогонь розгорався, охоплюючи дім. Краплі поту повзли спиною, ніби в найспекотніший день. Поза туманом, як і раніше – тиша.

Здавалось, що завершення так близько, але водночас, хто знає, що гра підготувала наостанок. Метт знає. Або хочу думати, що знає. Вірити йому. Тоді не так лячно. Ми впораємось, так. Я в це вірю.

— Пам’ятаєш, як ми приймали важливі рішення? — спитала в Метта, всміхнувшись.

— Так. Спонтанність – наше все, — вони обидва розсміялись, ніжно торкнувшись долонями.

— Завжди це подобалось. Наче підтвердження, що ти живеш, розумієш?

— Так.

— І кожен раз, все виходило, як не є краще. Щоб не надумали зробити, — її рука стисла долонь чоловіка. — Зараз треба зробити так само.

Іншою рукою вона вхопила карту, перегорнула лицем догори.

— Не будемо гаяти час, — додала вона.

Акея не впізнавала символ. Нове зображення: чорна тварина, з ще чорнішими очима на білому фоні картки.

Рука Метью дістала з кишені карту «Змії». Він почув її поклик, голос. Вона говорила з ним, на мові донині невідомій йому. Не людській – зміїній. Він знав, що мусить зробити. Вибір був тільки один.

— Схоже на вовка, чорного вовка, — сказала Акея.

Після цих слів, Наомі зирнула на них. Її спантеличила нова карта, тим паче з твариною.

— Метт, це не до добра.

Йому здавалось, мов пісок просочився до рота, горло пересохло, ковток зробити неможливо. Він спробував зволожити сухі губи, але язик був таким же сухим. В голову знову вдарив тиск, ліва рука запульсувала, біль повертався колючими ударами. Краплі поту стікали з брів на повіки. Груди так стислись, що подих урвався. Але рішення вже прийняте. Або Акея, або Наомі.

Вихопив «Вовка» з руки дружини, підвівся, тримаючи обидві карти в руці.

— Що ти робиш? — підводячись, вигукнула Акея.

Він не відреагував.

Навів дві карти в бік Наомі, та щось бурмотів під носа. Акея зробила крок до нього, та він відсахнувся, виставивши скалічену руку перед собою.

Карти згасали одночасно.

— Вибач, — зціпивши зуби, озвався до Наомі. — Я не маю вибору.

Вона підвелася. Її погляд не був збентежений. Хоч не була впевнена, що відбувається, та відчувала, що Метью щось знає. І це грає проти неї.

— Метт, що ти робиш? Що відбувається? — голос зірвався на хрип. Вона знову спробувала зробити крок.

— Акея, стій де стоїш, — закричав він.

Карти зникли. Обидві.

— Це все, так? — тихо мовила Наомі.

Метт дивився в її очі. Погляд холодний, але рішучий. Не знав, що відповісти, але промовив, сухим голосом:

— Для тебе — так.

З туману, мов з розірваного сну, повільно виступає чорний звір. Лапи м’яко ступають на землю, майже не лишаючи сліду. Чорні очі, схожі на ті, що заполонили Девіда. І ось – увесь він.

Чорний вовк. Величезний, мов з кошмару. Шерсть ніби вбирає світло, поглинаючи кожен його промінь. Опущені щелепи оголювали ікла – гострі, наче леза. Гарчання ледь чутне, змушує затамувати подих. Дим і гар від будинку висіли важкою завісою, змішуючи жар зі звірячим смородом.

Ніхто не рухався. Окрім чорної смерті, яка повільно наближалась.

— Що ти накоїв, Метт? — тихо мовила Акея.

— Те, що мусив.

Він вхопив руку дружини, та потягнув убік, подалі від Наомі. Акея намагалась вирватись, але він тримав намертво. Повторював їй: Це єдиний вихід, так треба.

Вовк рухався до Наомі.

— Тікай! — крик виривався з неї, стискаючи горло до болю. — Тікай!

Але куди? Повсюди смерть: вогонь, туман, тварина. І ви. Усе навколо віє смертю.

— Пробач… — розривала горло Акея, виплескуючи слину в повітря. Кожна жила на шиї тремтіла, наче готова луснути. М’язи скорочувались від безсилля.

Тварина збила з ніг Наомі, накинувшись на неї зверху. Акея не відводила погляд, доки Метью не відвернув її, притискаючи до себе. Останнє, що вона побачила: як гострі пазурі розривали шию ліпшої подруги.

Їх залишилось двоє.

Дві карти – двоє гравців.