Solitude Valley

Сцена 10.1: Розбір Польотів

Двері за професором Уайденом та його зброєносцем Корнерстоуном зачинилися. Кілька секунд троє програмістів просто стояли в оглушливій тиші, не в змозі повірити в те, що сталося. Повітря в лабораторії, ще хвилину тому наелектризоване до краю, здавалося тепер порожнім і випаленим, наче після удару блискавки.

Першим зламався Роман Векслер. Він видав дивний булькаючий звук, а потім його плечі затряслися в беззвучному сміху. Сміх ставав усе гучнішим, доки не перетворився на істеричний, сльози текли по його бороді.

— Ви… ви бачили його обличчя? — реготав він, витираючи очі. — Коли Кріс сказав про «медитативний проєкт»… Я думав, у нього процесор перегорить! «Синхронізувати із загальним баченням»! Та він пішов шукати, чи є в порожнечі комерційний потенціал!

Кріс Діаз, блідий і цілковито спустошений, повільно сповз по стіні й сів на підлогу. Він притулився головою до прохолодного бетону поруч зі своїм монументальним чорним колом і заплющив очі. На обличчі програміста не було радості, лише нескінченна, всепоглинаюча втома.

— Ми вижили, — прошепотів він, скоріше для себе, ніж для інших.

Алекс Прайс відчував, як адреналін виходить із тіла, залишаючи по собі гулку порожнечу й слабкість у колінах. Він підійшов до столу й звалився на стілець. Перемога. Дивна, абсурдна, виснажлива перемога. Вони не вбили дракона. Вони просто пояснили йому з наукової точки зору, що золота не існує, принцеси – це соціальний конструкт, а саме поняття «печера» вимагає подальшого багаторічного вивчення. І дракон, спантеличений, полетів писати про це статтю в глянцевий журнал.

Але в цій спустошеності було й щось іще. Відчуття глибокого, непорушного товариства. Вони зробили це разом. І не тільки вони втрьох.

Погляд Алекса впав на безмовну бежеву шафу Оракула. Їхній мовчазний партнер, їхній режисер і сценарист. Без його божевільного плану вони були б розчавлені. Треба було подякувати.

Прайс підійшов до старого сервісного термінала, який усе ще був увімкнений. Пальці лягли на клавіатуру. Що можна сказати машині-богу після такого? Будь-які слова здавалися дрібними й недоречними. Тому Алекс надрукував лише одне, найпростіше й найважливіше.

Дякую.

І натиснув Enter.

Діагностичний екран, що весь цей час безпристрасно транслював аналіз міміки та мови Уайдена, на мить згас. А потім на ньому з'явився новий рядок. Не аналітика. Не поезія. Щось зовсім інше.

…КОЛИ СЛУХАЮТЬ, ШУМ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА МУЗИКУ…

Фраза повільно розчинилася в темряві. У лабораторії знову запанувала тиша. Але тепер це була інша тиша. Спокійна. Майже затишна.

— Здається, ми йому теж сподобалися, — усміхнувся Роман, заспокоївшись. Він почав було збирати розкидані по столу роздруківки, коли його погляд зачепився за бічний монітор. Той самий, що весь час безмовно транслював життя Відділу промислового дизайну.

— До речі, про дивне… Ми так і не зрозуміли, навіщо йому це було потрібно.

Усі троє подивилися на екран. Там, як і раніше, тривало своє, аналогове життя. Дівчина нарешті приладнала вухо до своєї скульптури й тепер критично її розглядала. Двоє хлопців пили каву, жваво жестикулюючи. Звичайний день у художній майстерні.

— Мабуть, просто форма візуальної медитації, — припустив Кріс. — Противага нашому цифровому хаосу. Щось на кшталт акваріума з рибками для штучного інтелекту.

— Можливо, — невпевнено сказав Роман, вдивляючись у зображення. — Тільки от що дивно. Я зараз переглядав схему кампусу. Сектор «Гамма» – це не тільки майстерні. Хлопці… а ви знали, що там, судячи з плану, знаходиться «Лабораторія темпоральної механіки»?

Кріс насупився.

— Що за нісенітниця? Ніколи про таку не чув. Напевно, якась пафосна назва для гуртка з ремонту старих годинників.

— Я теж так подумав, — відповів Роман. — Але дивись.

Він узяв мишу й збільшив зображення з однієї з камер, сфокусувавшись на дальньому кінці майстерні. Там, за стелажами з бюстами й полотнами, виднілися двері з матового скла. На них був простий чорний напис: «Лабораторія темпоральної механіки. Директор – Д-р Я. Блеквуд».

Саме в цей момент двері на екрані відчинилися. З них вийшов чоловік. На вигляд років п'ятдесяти, з короткою сивою стрижкою та втомленими очима. На ньому був простий білий лабораторний халат поверх звичайної сорочки. Нічого примітного. Чоловік зробив кілька кроків, зупинився посеред майстерні й… подивився прямо в об'єктив камери спостереження. Прямо на них.

Він не виглядав здивованим. На його обличчі з'явилася легка, сумна, всерозуміюча усмішка. Потім він підняв руку. В руці у нього був невеликий аркуш паперу, на якому щось було написано від руки. Він потримав його перед камерою рівно п'ять секунд – достатньо, щоб можна було прочитати. А потім опустив аркуш, розвернувся і спокійно пішов до виходу з майстерні, зникнувши з очей.

Троє програмістів завмерли.

— Що… що це було? — прошепотів Алекс.

— Відмотай назад, — скомандував Кріс.

Роман клацнув мишкою, відмотуючи запис на кілька секунд назад. Знову натиснув на паузу. Збільшив зображення до межі, поки воно не пішло пікселями. Але напис на аркуші паперу був розбірливим. Акуратний, трохи похилий почерк. Це не було питання до них. Це було питання до когось іншого.

ТИ ВСЕ ЩЕ ПАМ'ЯТАЄШ МЕНЕ? -Я.

Літера «Я» наприкінці була написана з особливим, каліграфічним натиском. Янус.

Усі троє, як по команді, перевели погляд з монітора, де застигло зображення таємничого послання, на діагностичний екран Оракула.

Екран був абсолютно чорним. Уперше за весь час він не показував нічого. Ні поезії, ні аналітики, ні навіть миготливого курсора. Просто безмовна, бездонна, вичікуюча темрява. Ніби всемогутня машина, щойно здолавши пророка, раптово побачила привида зі свого минулого. І від цього видовища їй перехопило подих.