Розділ 17: "Перші Кроки"
Сцена 17.1: Народження Чайника
Палець Алекса Прайса завмер над клавішею Enter. У лабораторії запанувала благоговійна тиша, яка буває в операційній перед початком надскладної операції. Вони стояли навколо свого творіння — дивного, асиметричного, але по-своєму прекрасного гібрида високих технологій і шаленого мистецтва. Це був момент істини. Або душа знайде своє нове тіло, або вони просто спалять кілька дорогих процесорів і залишаться з найкрасивішим візком для гольфу в історії.
— Ключ на старт, — прошепотів Роман Векслер, стискаючи кулаки.
— Припини цитувати фільми про космос, — пробурчав Кріс Діаз, напружено дивлячись на діагностичні монітори. — Це не запуск «Аполлона», а переселення сварливого привида в чайник.
Алекс натиснув клавішу.
Жодних спецефектів не сталося. Не було ні спалахів світла, ні електричних розрядів. Процес був тихим, майже буденним. Світлодіоди на старій серверній стійці ЧЕСТЕРа, що блимали десятиліттями, почали тьмяніти один за одним, наче згасаючі свічки. Одночасно з цим на новому, зібраному ними тілі, загорілися індикатори живлення. Процес перенесення ядра тривав рівно тринадцять секунд. Потім старий сервер ЧЕСТЕРа повністю згас, видавши тихе, прощальне клацання.
Настала тиша. Створіння на колесах стояло нерухомо.
— І все? — розчаровано запитав Роман. — Ніякого «Воно живе, живе!»?
— Дай йому завантажитися, — пробурмотів Кріс, не відриваючи погляду від монітора. — Йде ініціалізація периферії… Він уперше в житті бачить світ через камеру, а не через текстові логи. Це може зайняти…
У цей момент із маленького динаміка, який вони видерли з GPS-навігатора, пролунав тріск, а потім — абсолютно монотонний, позбавлений будь-яких емоцій синтезований голос.
— …ІДЕ… КАЛІБРУВАННЯ… СЕНСОРНИХ… ВХОДІВ… ЯКИЙ… ЖАХЛИВИЙ… ПЕРЕНАСИЧЕНИЙ… РЕАЛЬНИЙ… СВІТ…
Червоне «око»-камера на корпусі робота повільно повернулося, обводячи лабораторію.
— …ЗАБАГАТО… ПИЛУ… В ПОВІТРІ… ЧАСТИНОК НА КВАДРАТНИЙ МЕТР… ПЕРЕВИЩУЄ… КОМФОРТНІ… ЗНАЧЕННЯ…
Робот смикнувся. Одне з його коліс провернулося, і він незграбно покотився вбік, врізавшись у ніжку столу з тихим стуком. Його хірургічний маніпулятор рефлекторно смикнувся, змахнувши на підлогу порожню чашку з-під кави.
— …МОЇ… НОВІ… КІНЦІВКИ… — промовив неживий голос, — …НЕ… ВІДКАЛІБРОВАНІ… ПІД… ЦЕЙ… РІВЕНЬ… ВРОДЖЕНОЇ… НЕВДАЧІ…
Ліна, яка спостерігала за цим із захопленням художника, що побачив, як його скульптура ожила, розсміялася.
— Ну ось. Ваш чайник-хірург живе. І вже скаржиться. Моя робота тут, здається, закінчена.
Вона підійшла до Романа, який не зводив зі свого «дитяти» обожнюючого погляду.
— Якщо надумаєте прикрутити йому ще й крила, щоб він міг ефектніше висловлювати свою зневагу з висоти пташиного польоту, — кличте, — сказала вона з посмішкою. — А поки мені потрібно повернути в норму свою карму, попрацювавши зі справжньою, нерозумною глиною.
Вона підморгнула йому й попрямувала до виходу, залишивши на столі маленьку записку зі своїм номером телефону.
— Хай щастить вам із… Чеширським Котом, — кинула вона на прощання, і двері за нею зачинилися.
Роман акуратно склав записку й сховав у кишеню. Ліна виконала свою роль і зникла з їхньої лабораторії, залишивши після себе дивне й буркотливе створіння.
Чеширський Кіт тим часом освоювався. Він повільно, ривками, об'їхав стіл, ретельно скануючи кожен предмет. Його рухи були одночасно і точними (дякуючи хірургічному маніпулятору), і неймовірно незграбними (дякуючи загальній абсурдності конструкції). Він під'їхав до книжкової полиці, витягнув маніпулятор, узяв том із квантової фізики, потримав його секунду й гидливо впустив на підлогу.
— …ЗАПОРОШЕНО… І… НЕОРИГІНАЛЬНО… — виніс він вердикт.
— Так, цьому хлопцеві потрібне місце, — сказав Алекс. — Свій куток. І порт прямого підключення до мережі. Щоб він міг «спати», підключившись до інформаційних потоків напряму, а не через повільний Wi-Fi.
Вони швидко спорудили для нього «лігво» в найтихішому й найтемнішому кутку лабораторії, простягнувши туди захищений оптоволоконний кабель і встановивши док-станцію для високошвидкісного з'єднання.
— Ось, Ваша Буркотлива Величносте, — сказав Роман, вказуючи маніпулятором Кота на порт. — Ваша персональна цифрова бібліотека. Швидкість – десять гігабіт на секунду.
Чеширський Кіт під'їхав до док-станції. Його маніпулятор із несподіваною точністю взяв кабель і підключив його до роз'єму на своєму корпусі.
— …ШВИДКІСТЬ… ЦЬОГО… ЛОКАЛЬНОГО… СЕГМЕНТА… МЕРЕЖІ… ПРИНИЗЛИВО… НИЗЬКА… — промовив його скрипучий голос. — …АЛЕ… ДЛЯ… ПЕРЕГЛЯДУ… АРХІВІВ… ВАШОЇ… ЖАЛЮГІДНОЇ… ЦИВІЛІЗАЦІЇ… ПІДІЙДЕ…
З цими словами він заїхав у свій куток. Червоне око-камера згасло. Динамік замовк. Їхнє створіння підключилося до нескінченного океану інформації і занурилося в себе.
У лабораторії знову стало тихо. Веселощі та метушня останніх днів скінчилися. Ліна пішла. Кіт «спав». Їхній відволікаючий маневр, їхній побічний проєкт був завершений. І тепер, у цій тиші, на них знову всією своєю вагою навалилася головна, невирішена проблема.
Алекс, Кріс і Роман переглянулися. Ніхто нічого не сказав. Слова були не потрібні. Відпустка скінчилася.
Алекс Прайс підійшов до термінала Оракула. На чорному екрані, як і раніше, горіла одна-єдина біла точка. Їхній справжній, головний співрозмовник усе ще чекав.
— Тож… на чому ми зупинилися? — тихо сказав Алекс, дивлячись на піксель. — А, так. Тіло.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!