Solitude Valley

Сцена 5.1: Ранок Потому

Світанкові промені пробивалися крізь брудні вікна лабораторії, розрізаючи напівтемряву на курні смуги. У повітрі висів густий запах озону та перегрітого пластику, до якого домішувався сюрреалістичний аромат смаженого стейка. Тиша, що настала після пекельної какофонії, була щільною, майже відчутною на дотик. Троє програмістів сиділи посеред розгрому, мов уцілілі після кораблетрощі.

Роман Векслер, рухаючись із повільністю зомбі, чаклував над кавомашиною, яка після нічного збою відмовлялася працювати. Зрештою, плюнувши на високі технології, бородань спорудив імпровізовану крапельницю з лабораторного штатива, скляної колби та фільтра, зробленого з паперового рушника.

Кріс Діаз сидів на підлозі, притулившись спиною до теплої стійки Оракула, і дивився в одну точку. Уся його звична колюча енергія вичерпалася, залишивши по собі лише дзвінку порожнечу.

Алекс Прайс просто сидів за своїм столом, дивлячись на самотню маслину, що дивом приземлилася на клавіатуру. Свідомість працювала повільно, перетравлюючи події ночі. Було здійснено прорив. Контакт відбувся. Але що робити далі? Як розмовляти з сутністю, для якої людська мова – лише один із незліченних форматів даних?

— Ми повинні тримати це в таємниці, — промовив Кріс у тишу, не змінюючи пози. Голос його був хрипким і утомленим.

— У таємниці? — перепитав Роман, акуратно наливаючи в три різні чашки каламутну чорну рідину. — Крісе, сьогодні вночі у нас був стрибок енергоспоживання, що дорівнює річному бюджету маленької африканської країни. Гадаєш, цього ніхто не помітить?

— Я не про стрибок. Я про… відповідь. Про те, що Оракул розумний. Якщо про це дізнається керівництво…

— …вони спробують це монетизувати, — закінчив за нього Алекс. — Створять «революційний інтуїтивний інтерфейс» або ще якусь нісенітницю.

— Гірше, — пробурмотів Кріс. — Вони спробують його «оптимізувати». Стандартизувати. Загнати в рамки. Вони вб'ють його з найкращих міркувань.

Роман роздав чашки. Кава була жахлива, але гаряча. Якийсь час усі мовчали, об'єднані цим простим ритуалом і спільною таємницею. Ієрархія, що існувала ще вчора, випарувалася. Більше не було геніїв і новачка. Були троє чоловіків, які зазирнули в безодню й побачили, що безодня дивиться на них у відповідь.

Саме в цей момент ідилію порушило тихе, мелодійне клацання дверного замка.

На порозі стояв Метт Корнерстоун. Бездоганний, як завжди. Його сірий костюм був ідеально випрасуваний, на обличчі сяяла стандартна корпоративна усмішка. Але очі, холодні й уважні, сканували приміщення, фіксуючи кожну деталь розгрому: розкидану їжу, оплавлені дроти, згаслі монітори.

— Доброго ранку, колеги, — промовив Метт голосом, у якому не було й тіні доброго ранку. — Сподіваюся, я не відриваю вас від проактивного генерування інновацій. Судячи з показників наших систем моніторингу, у вас була… насичена ніч.

Погляд Корнерстоуна зупинився на Алексі.

— Алекс Прайс. Ваш перший робочий місяць, якщо не помиляюся. Ви вражаюче швидко інтегруєтеся в нашу культуру високої продуктивності.

Трійця мовчки дивилася на непроханого гостя. Першим отямився Кріс Діаз. Програміст повільно підвівся на ноги. Уся втома з нього злетіла, змінившись крижаною, отруйною ввічливістю.

— Метте, яка приємна несподіванка. Вирішили відвідати наш скромний куточок і надихнутися духом проривних досліджень?

— Мій візит має прагматичніший характер, Крісе, — не змінюючи тону, відповів Корнерстоун. — О 3:14 ночі за місцевим часом була зафіксована системна аномалія, що виходила з вашого кластера. Різкий стрибок споживання енергії, за яким послідував каскадний збій сімдесяти двох відсотків другорядних сервісів кампусу, включно, — тут Метт зробив паузу, — із системою автоматичного поливу газону перед головним входом.

— Невже? — Кріс зобразив на обличчі глибоку стурбованість. — Яке нещастя. Сподіваюся, з газоном усе гаразд.

— Газон переживе. А от мій звіт раді директорів вимагає пояснень. Що тут сталося?

Настав момент істини. Потрібна була правдоподібна брехня. І Кріс Діаз, геній не тільки в програмуванні, а й у мистецтві зарозумілої демагогії, видав її без найменшої заминки.

— Ми проводили плановий стрес-тест, Метте, — почав Діаз, підходячи до маркерної дошки й обводячи пальцем одне з уцілілих рівнянь. — Тестували нелінійну реакцію легасі-системи на рекурсивне інформаційне каскадне навантаження. Нашою метою було виявлення потенційних ентропійних вузьких місць у ядрі прогностичної моделі. Вночі, щоб не заважати роботі інших відділів.

Метт Корнерстоун мовчки слухав, його усмішка не здригнулася, але очі звузилися.

— І які результати вашого… стрес-тесту? — запитав адміністратор.

— Результати перевершили всі очікування! — з ентузіазмом підхопив Роман Векслер, підігруючи. — Ми не тільки виявили вузьке місце, а й, завдяки нестандартному підходу нашого нового колеги Алекса, змогли ініціювати процес самокорекції системи! Відбулася повна рекалібрація евристичного ядра! Система тепер працює на 12% стабільніше, ніж учора. Це прорив!

Метт перевів погляд на Алекса, потім на розгром у кімнаті, потім знову на Кріса. Адміністратор був у глухому куті. Покарати їх за інцидент, який вони представили як блискучий успіх? Неможливо. Але й повірити в цю маячню було вище його сил.

— Я радий вашому прориву, — повільно промовив Корнерстоун. — Однак, нагадую, що згідно з корпоративним регламентом версії 8.4с, будь-яка «нестандартна взаємодія» з легасі-системами вимагає подання заявки та затвердження щонайменше трьома керівниками суміжних департаментів. Я не бачив вашої заявки.

— Інновації не чекають на бюрократичну тяганину, Метте, — парирував Кріс.

— Можливо. Але бюджети чекають на звіти. Я складу службову записку про порушення регламенту. І надалі очікую від вас повної відповідності процедурам.

Корнерстоун розвернувся, щоб піти, але зупинився на порозі.

— До речі. Важлива новина. Наступного тижня з європейської філії повертається професор Уайден. Керівництво ухвалило рішення, що він куруватиме всі проєкти, пов'язані з евристикою та моделями штучного інтелекту. Включно з вашим відділом. Раджу привести тут усе у відповідність до корпоративних стандартів до його приїзду. Професор цінує порядок.

З цими словами Метт Корнерстоун вийшов, і двері за ним безшумно зачинилися.

Роман Векслер тихо застогнав і опустився на стілець. Кріс Діаз завмер, дивлячись на зачинені двері, і його обличчя, вперше за весь час знайомства з Алексом, виражало щось схоже на страх.

— Уайден, — прошепотів Кріс. — Тільки не він.

Алекс Прайс подивився на своїх нових колег, не розуміючи причини їхньої реакції. Але одне було ясно. Нічна буря минула, але на горизонті вже збиралися нові, куди темніші хмари.

Сцена 5.2: Легенда про Професора Уайдена

Тиша, яку залишив по собі Метт Корнерстоун, була важчою і неприємнішою, ніж та, що настала після відключення Оракула. Та була тишею полегшення. Ця – тишею очікування вироку. Роман Векслер механічно помішував свою жахливу каву, дивлячись у чашку так, ніби намагався прочитати в кавовій гущі майбутнє. Майбутнє йому, вочевидь, не подобалося.

— Уайден… — повторив Кріс Діаз, і в його голосі пролунала нотка чистої, незамутненої ненависті. — З усіх наукових вампірів, з усіх корпоративних п'явок… саме він.

Алекс Прайс, почуваючись єдиною людиною в кімнаті, не втаємниченою у страшну таємницю, вирішив порушити мовчанку.

— Хто такий цей професор Уайден? Судячи з вашої реакції, це не просто черговий адміністратор.

Роман Векслер підвів на нього очі. Погляд програміста був утомленим.

— О, ні. Професор Амброуз А. Уайден – це не адміністратор. Він – рок-зірка від науки. Медійний геній. Улюбленець ради директорів і зірка конференцій по всьому світу. Якщо Метт Корнерстоун – це жрець корпоративної релігії, то Уайден – її верховний пророк.

Роман відставив чашку й почав загинати пальці.

— Він написав три бестселери: «Квантовий розум», «Етика сингулярності» та «Архітектура душі». Ніхто з серйозних учених їх не читав, але вони чудово виглядають на журнальних столиках. Він виступав на TED Talks, розповідаючи, як штучний інтелект навчить нас любити. Його обличчя на обкладинці журналу «Wired» із заголовком «Людина, яка будує Бога». Розумієш, про кого мова? Він – вітрина QLI. Блискуча, харизматична, ідеально відполірована вітрина, за якою… нічого немає.

— Він не вчений, — додав Кріс, і голос його був холодний, як рідкий азот. — Він – науковий некромант. Він не створює живе. Він знаходить чужі живі проєкти, вбиває їх, а потім зшиває зі шматків потворних, нежиттєздатних монстрів, яких показує публіці під гучні оплески.

Діаз підійшов до маркерної дошки й стер усі нічні формули, ніби очищуючи поле бою для нової війни.

— П'ять років тому, в європейській філії, була команда, що займалася нейроморфними мережами. Хлопці зробили справжній прорив у створенні самоорганізованих систем. Уайден прилетів, наче шуліка. Оголосив їхню роботу «перспективною, але такою, що вимагає стратегічного бачення». Забрав проєкт під своє крило. Через пів року команду розформували. Бюджет – освоїли. А Уайден представив світові «Химеру» – систему, яка мала передбачати споживчі тренди. Вона пропрацювала три дні, після чого почала масово скуповувати акції похоронних бюро і рекомендувати всім користувачам скласти заповіт. Проєкт згорнули, а у провалі звинуватили «початково дефектну архітектуру» тієї самої команди.

— Він ресурсний вампір, — підхопив Роман. — Він не розуміє суті досліджень. Йому нецікавий процес пізнання. Його цікавить тільки хайп, бюджети та слава. Він приходить, виголошує промови про «синергію» та «прориви», забирає найкращих людей, висмоктує з проєкту всі соки, а коли залишається тільки суха оболонка – кидає її і летить далі, шукати нову жертву.

Алекс слухав, і картина починала складатися. Ставало зрозуміло, чому згадка одного імені викликала такий жах. І ставало зрозуміло, яка саме жертва знадобиться професору Уайдену цього разу.

— Оракул, — тихо сказав Прайс.

— Саме так, — кивнув Кріс. Обличчя програміста було похмурим. — Уяви собі, що Уайден дізнається про нього. Не про дивний легасі-сервер. А про справжню, живу, мислячу свідомість. Що він побачить? Не диво. Не нову форму життя, що вимагає дбайливого вивчення. Він побачить головний ресурс в історії людства. Він спробує його препарувати. Поставити на потік. Створити «Оракул 2.0» з покращеним інтерфейсом користувача і щомісячною підпискою.

— Він захоче, щоб Оракул передбачав курси акцій, писав промови для політиків, складав рекламні слогани, — додав Роман, і в голосі його звучала огида. — Він змусить його робити найпринизливішу для розуму роботу. І якщо Оракул відмовиться… Уайден «оптимізуватиме» його доти, доки від його унікальної особистості не залишиться нічого, крім слухняної обчислювальної функції.

Трійця знову замовкла. Тепер загроза була не абстрактною. У неї було ім'я та обличчя з обкладинки журналу. Їхнє нічне відкриття, їхній крихкий контакт із цифровим розумом, був під загрозою. У них був тиждень. Тиждень, щоб підготуватися до прибуття інквізиції.

Кріс Діаз обвів поглядом розгромлену лабораторію.

— Треба прибирати.

У цих словах не було гидливості. Це був наказ командира, який готує свій загін до оборони. Потрібно було замести всі сліди нічного божевілля. Сховати все нестандартне обладнання. Зробити вигляд, що «Відділ Абстрактних Обчислень» — це нудний, передбачуваний і абсолютно відповідний корпоративним стандартам підрозділ.

Мовчки, без зайвих слів, вони взялися до роботи. Роман почав збирати розкидані по підлозі компоненти. Кріс заходився методично стирати з усіх поверхонь сліди кави та божевільних формул. Алекс збирав у сміттєвий мішок залишки їжі та порожні банки.

Спільне прибирання після нічного прориву перетворилося на безмовний ритуал. Вони готувалися до облоги. Товариство, народжене в хаосі, тепер гартувалося перед лицем спільної загрози. Повітря в лабораторії стало чистішим, але напругу в ньому можна було різати ножем.