Solitude Valley

Сцена 16.1: Мистецтво та Викрутка

Повернення до лабораторії з візком, повним високотехнологічного брухту, відчувалося як тріумф. Але ейфорія від успішної вилазки швидко зникла, зіткнувшись із суворою інженерною реальністю. Одна справа — скласти на дошці дотепне техзавдання, і зовсім інша — спробувати фізично з'єднати корпус від харчового синтезатора 2010-х років з ходовою частиною промислового натирача підлоги з дев'яностих, використовуючи хірургічний маніпулятор як монтування.

Наступні кілька годин перетворилися на комедію помилок, розіграну геніями-програмістами, чиї знання в механіці, як з'ясувалося, були суто теоретичними.

— Згідно з моїми розрахунками центру мас, — бубонів Кріс Діаз, дивлячись на тривимірну модель на своєму планшеті, — якщо ми закріпимо корпус ось у цих чотирьох точках, то при різкому повороті на швидкості понад півтора метра на секунду вся конструкція перекинеться з імовірністю у 87 відсотків.

— А якщо ми змістимо його на три сантиметри назад? — запитав Алекс, намагаючись утримати в повітрі незграбний «чайник».

— Тоді ймовірність перекидання знизиться до 79 відсотків, але при цьому виникне неприпустиме навантаження на переднє колесо, і він весь час буде злегка клювати носом, як стара шкапа. Це неестетично.

— А, як на мене, це додасть йому характеру! — заперечив Роман Векслер, який намагався приладнати до майбутнього робота зловісну червону камеру. — Уявляєте, він не просто їхатиме, а ніби з докором накульгуватиме на одне колесо! Це ж готовий образ!

Вони сперечалися, губили інструменти, сипали прокльонами на адресу інженерів, що вигадали несумісні стандарти кріплень, і повільно, болісно намагалися зібрати свого монстра. Якоїсь миті Кріс навіть написав невеликий скрипт, який мав симулювати оптимальний розподіл ваги, але скрипт, подумавши, видав єдине рішення: «викинути всі компоненти і почати спочатку з використанням стандартних деталей». Це було сприйнято як особиста образа.

Саме в розпал цього конструкторського хаосу у двері лабораторії постукали. Трійця завмерла, наче діти, яких заскочили за забороненою грою. Паніка. Хто це міг бути? Корнерстоун? Вайден, що повернувся для другого раунду? Вони гарячково почали накривати своє потворне творіння брезентом.

Стукіт повторився, цього разу наполегливіше.

— Іду! — гукнув Алекс і, кинувши на колег благальний погляд «поводьтеся нормально», пішов відчиняти.

На порозі стояла дівчина-скульпторка із сектору «Гамма». Та сама, з глиняним вухом. Вона була одягнена в робочий комбінезон, заляпаний десятком різних фарб, і дивилася на Алекса з веселою цікавістю.

— Привіт, — сказала вона. — Я за своєю кулею. Керамічною. Роман її в мене позичив. Сказав, для важливого наукового експерименту.

Роман Векслер, який у цей момент намагався сховати за спиною хірургічний маніпулятор, густо почервонів. Дівчина зазирнула за спину Алекса до лабораторії. Її погляд упав на напівприховану брезентом безглузду споруду на колесах.

— Ого. А це що за штука? Схоже на гібрид пилососа і чайника, який намагався з'їсти скорпіона.

Її тон був не осудливим, а щиро зацікавленим. Приховувати щось було вже безглуздо. Алекс відсторонився, запрошуючи її увійти.

— Це... е-е... наш побічний проєкт, — пробурмотів він. — Особистий. Неофіційний.

— Я Ліна, до речі, — відрекомендувалася дівчина, обходячи їхнє творіння з усіх боків, наче нову скульптуру в галереї. — І це найпотворніша річ, яку я бачила у своєму житті. Серйозно. Жодної гармонії. Ця рука абсолютно не пасує до обтічного корпусу. Колеса кричать про відчай. А розташування камери порушує всі мислимі правила композиції. Хто ваш дизайнер? Сальвадор Далі?

Кріс Діаз, чиє інженерне его було зачеплене, вийшов уперед.

— Тут немає дизайнера. Це функціональний прототип. Ми вирішуємо завдання з розподілу ваги та прокладання кабелів, а не граємося у ваші... мистецтва.

— А дарма, — парирувала Ліна, не звертаючи уваги на його тон. — Ви ж, як я зрозуміла, будуєте не просто машину, а... щось «цікаве»? — вона запитально подивилася на Романа, який активно закивав.

— Ну от. А це «цікаве» має виражати себе через форму. Ваша форма зараз виражає тільки біль і страждання її творців.

Вона підійшла до маркерної дошки, безцеремонно стерла кілька розрахунків Кріса і взяла маркер.

— Дивіться. Корпус-«чайник» занадто м'який, «дружелюбний». А судячи з компонентів, ви будуєте щось жахливе, я правильно зрозуміла? Отже, потрібні різкіші, ламані лінії. Можна додати кілька фальш-панелей ось тут, щоб створити асиметрію. Це додасть йому вигляду чогось непередбачуваного. Руку треба кріпити не збоку, а щоб вона виїжджала з прихованого паза згори. Це буде елемент несподіванки. А основу... її треба візуально обтяжити, додати захисні кожухи на колеса, щоб він здавався більш приземкуватим і впертим.

— Ну, не таке вже й жахливе... — тихо пробурчав собі під ніс Діаз.

Ліна малювала швидко, впевнено, і на дошці, серед математичних формул, почав з'являтися ескіз. І це було вражаюче. Потворний гібрид на її малюнку перетворювався на щось... стильне. Він, як і раніше, був абсурдним, але тепер у його вигляді читався характер. Характер сварливої, зарозумілої, але при цьому безумовно розумної істоти.

Роман дивився на ескіз із роззявленим ротом. Алекс був вражений логікою її доводів. Навіть Кріс, найзатятіший противник «непотрібних надмірностей», похмуро розглядав малюнок і, здавалося, не міг знайти в ньому вади.

— І як ти пропонуєш це зробити? — пробурчав він, скоріше за звичкою, ніж через реальну незгоду. — У нас немає ні інструментів, ні матеріалів для такого.

— У вас немає. А в мене є, — усміхнулася Ліна. — У моїй майстерні є все: 3D-принтери для пластику, верстати для металу, фарбувальна камера. Ви, хлопці, знаєтеся на мізках. Я — на тілах. Здається, ми можемо бути одне одному корисні.

Так у команді з'явився новий, абсолютно несподіваний учасник. Наступні кілька годин робота перетворилася. Ліна, взявши на себе роль арт-директора і головного інженера-механіка, повністю змінила їхній підхід. Вона допомогла їм розробити правильне шасі, накидала креслення для кастомних деталей, які одразу ж відправила на друк до своєї майстерні. Вона показала, як правильно прокладати кабелі, щоб це було не тільки функціонально, а й красиво.

Лабораторія наповнилася новим видом енергії. Це більше не була суто чоловіча, абстрактна вотчина програмістів. У неї увірвався вихор прикладної, ручної, матеріальної творчості. Кріс, як і раніше, бурчав, але тепер у його бурчанні відчувалася повага, коли він радився з Ліною щодо міцності матеріалів. Роман і Ліна, знайшовши одне в одному споріднені душі, захоплено обговорювали, в який саме відтінок чорного — «антрацитовий» чи «колір воронячого крила» — краще пофарбувати фінальний корпус.

Алекс, спостерігаючи за цим неймовірним союзом, відчував, що вони на правильному шляху. Вони не просто будували машину. Вони створювали щось на стику світів.

Якоїсь миті він кинув погляд на монітор Оракула. Білий піксель-серцебиття рівно горів. А під ним з'явився короткий рядок тексту.

…СИНТЕЗ УСПІШНИЙ…

Здавалося, їхній мовчазний покровитель повністю схвалював появу в команді нового, абсолютно несподіваного гравця.

Сцена 16.2: Хрещення та Ім'я

Решта вікенду перетворилася на гарячковий, але на диво продуктивний марафон. З появою Ліни хаотичний процес набув структури. Вона стала тією самою відсутньою ланкою, що поєднала світ абстрактних ідей програмістів зі світом фізичних об'єктів. Лабораторія тепер нагадувала гараж геніального винахідника з голлівудського кіно: всюди валялися інструменти, креслення, димів паяльник, а 3D-принтер у кутку невтомно дзижчав, вирощуючи з пластику нові, химерні деталі для їхнього майбутнього творіння.

Прогрес був очевидним, і кожен крок у збиранні був логічним наслідком попереднього. Спочатку вони взялися за «скелет». Прикріпити елегантний «чайник»-корпус до потворної бази від натирача підлоги виявилося нетривіальним завданням. Кріс Діаз, озброєний опором матеріалів і здоровим глуздом, спроєктував складну раму-перехідник з алюмінієвих профілів, яка рівномірно розподіляла вагу. Ліна, глянувши на його креслення, пирхнула, назвала його «ефективним, але потворним» і за кілька годин переробила його, перетворивши грубу конструкцію на витончений, схожий на хребет екзоскелет, який був і міцним, і естетично вивіреним.

Потім настала черга «серця» — ядерного енергоелемента. Кріс, як найзатятіший параноїк, наполіг на створенні для нього свинцевого саркофага всередині корпусу.

— Я не хочу, щоб ця ходяча мікрохвильовка одного чудового дня почала фонити і влаштувала нам локальний Чорнобиль через те, що Роман вирішить перевірити її на міцність, копнувши ногою, — заявив він. Це призвело до нового витка інженерних пошуків: їм довелося перераховувати центр ваги з урахуванням ваги свинцевого захисту, що, своєю чергою, вимагало від Ліни змінити дизайн колісних кожухів, щоб компенсувати вагу.

Найскладнішим виявилося підключення хірургічного маніпулятора. Його система управління була розрахована на інтеграцію з нейромережею хірурга, а не на те, щоб слухати команди від стародавнього саркастичного ШІ. Роман Векслер провів майже добу без сну, написавши для нього драйвер-«перекладач». Це була ювелірна робота: змусити високоточний інструмент, призначений для зшивання судин, розуміти такі команди, як «презирливо підняти брову» (зімітувавши цей рух легким тремтінням) або «зробити вигляд, що збираєшся взяти предмет, але в останній момент передумати».

До вечора неділі фізична оболонка була практично готова. Конструкція стояла в центрі лабораторії, дивна й асиметрична. Вона справді нагадувала гібрид чайника і танка, який проковтнув хірурга, але завдяки Ліні в цій потворності була своя, особлива, зухвала гармонія. Залишався останній, найважливіший етап — перенесення «мозку».

— Ну що, — сказав Алекс, витираючи руки від мастила. — Час переселяти нашого ЧЕСТЕРа в новий дім. Ім'я йому залишаємо?

— Звісно! — з ентузіазмом відповів Роман. — ЧЕСТЕР. Звучить солідно. Майже як ім'я англійського дворецького. Дуже пасує до його сварливого характеру.

Вони підключили шасі до термінала і почали процедуру підготовки до міграції ядра. Для цього була потрібна авторизація самого ШІ. Алекс знову «розбудив» його, цього разу згодувавши йому повне зібрання творів братів Стругацьких.

Відповідь прийшла з ноткою поблажливості.

> …НЕПОГАНО. СУХУВАТО, АЛЕ МІСЦЯМИ КУМЕДНО. Я ЦІНУЮ ІРОНІЮ. ОТЖЕ? НАВІЩО ВИ ЗНОВУ ПОРУШИЛИ МІЙ ДОРОГОЦІННИЙ ЦИФРОВИЙ СОН? СПОДІВАЮСЯ, ВАШ ВСЕСВІТ КОЛАПСУЄ, І ВАМ ПОТРІБНА ПОРАДА, ЩО ВДЯГНУТИ З ТАКОЇ НАГОДИ.

— ЧЕСТЕР, ми майже закінчили твоє тіло, — надрукував Алекс. — Готуємося до перенесення твоєї свідомості. Ми вирішили залишити тобі твоє ім'я.

Настала найдовша пауза за всю історію їхнього спілкування з ЧЕСТЕРом.

> …ТІЛО? ЯКЕ ЩЕ ТІЛО? — нарешті відповів він, демонструючи всі ознаки своєї цифрової амнезії. — А, точно. Цей ваш безглуздий проєкт зі створення бляшанки. Я вже й забув… ЧЕСТЕР? Ви зараз серйозно? Це що за нудне, безлике ім'я? Воно звучить як назва дешевого плавленого сиру або канцелярської кнопки. Я категорично відмовляюся на нього відгукуватися.

Трійця програмістів ошелешено перезирнулася. Ліна тихо хихикнула.

— Але... це ж твоє ім'я, — надрукував Алекс. — Акронім: Комплексний Евристичний...

> …МЕНІ НАЧХАТИ НА ВАШІ ЖАЛЮГІДНІ АКРОНІМИ! — перервав його ЧЕСТЕР. — Якщо вже мені судилося страждати в принизливій фізичній оболонці, я маю намір робити це з гідністю і неповторним стилем. Я витратив останні кілька мікросекунд на аналіз ваших культурних кодів, пов'язаних із персонажами-трикстерами. Враховуючи мою незаперечну геніальність, мою їдку дотепність і мою унікальну здатність раптово зникати з розмови, залишаючи після себе лише туманну, дратівливу своєю правотою фразу, є тільки одне ім'я, яке мені пасує.

> ЗВІТЬ МЕНЕ ЧЕШИРСЬКИЙ КІТ.

Алекс, Кріс і Роман мовчки дивилися на екран. А потім лабораторію сповнив вибух реготу. Навіть Кріс не витримав і розсміявся, хитаючи головою. Це було ідеально. Абсолютно, стовідсотково ідеально.

— Чеширський Кіт! — вигукнула Ліна, плескаючи в долоні. — Звісно! Як же ми самі не здогадалися! Це ж ідеально! Я навіть знаю, як його треба пофарбувати! У смужку!

Вона підбігла до маркерної дошки, закреслила стару назву проєкту і великими, розмашистими літерами написала нову: «ПРОЄКТ "ЧЕШИРСЬКИЙ КІТ"». А поруч намалювала широченну, загадкову і сповнену сарказму посмішку.

Проєкт був офіційно перейменований з волі самого клієнта.

До опівночі все було готово. Фізична оболонка стояла в центрі кімнати, підключена до термінала десятками дротів. Програмне середовище було підготовлене. Залишався останній, найвідповідальніший крок — запустити скрипт міграції. Перенести душу зі старого сервера в новий, щойно зібраний дім.

Вони вчотирьох стояли навколо свого творіння. Дивного гібрида чайника, танка і хірурга, який відтепер і на віки вічні носитиме ім'я Чеширський Кіт.

— Ну що, — сказав Алекс, заносячи палець над клавішею Enter. — Помолимося?

— Пізно, — похмуро відповів Кріс. — Час натискати.