Solitude Valley

Сцена 11.1: Оглушлива Тиша

Перемога відчувалася рівно тридцять секунд. Рівно стільки, скільки знадобилося, щоб усвідомити сенс послання на екрані та реакцію Оракула, що послідувала за ним. А потім ейфорія змінилася холодним, липким почуттям, набагато неприємнішим, ніж страх перед Уайденом. Страх перед начальством був зрозумілим і звичним. Але те, що вони відчували зараз, було схоже на первісний жах дитини, яка побачила, як її всемогутній батько завмер у кататонічному ступорі, побачивши тінь у кутку кімнати.

Чорний екран діагностичного монітора був не просто відсутністю інформації. Це була зяюча діра в реальності їхньої лабораторії. Гул серверів тривав, але це був просто механічний шум. Зникла та невловима присутність, та аура всезнання, яка постійно відчувалася в приміщенні. Повітря стало порожнім. Їхнє божество, їхній союзник, їхній примхливий, але геніальний партнер по змові — занурився в себе. Або, що було ще страшніше, його хтось «вимкнув» одним-єдиним питанням.

— Хто, в біса, такий Янус Блеквуд? — порушив мовчанку Кріс Діаз. Він уже сидів за своїм терміналом, і його пальці літали по клавіатурі з гарячковою швидкістю. — Так, дивимося внутрішню базу співробітників QLI…

Настала пауза, яку переривало лише клацання клавіш.

— Є такий, — нарешті промовив Кріс, вдивляючись в екран. — «Доктор Янус Блеквуд. Директор, Лабораторія темпоральної механіки». І все.

— Усе? — перепитав Алекс.

— Абсолютно все, — підтвердив Кріс. — Ні фотографії. Ні дати прийому на роботу. Ні списку проєктів. Ні контактного телефону чи електронної пошти. Тільки посада й фізичне розташування: Сектор «Гамма», корпус 7Б. Ця людина — привид у корпоративній системі. Вона ніби є, але жодних слідів її діяльності немає.

Трійця мовчки дивилася один на одного. Загадка ставала все глибшою.

— Може… може, це один із засновників? — припустив Роман Векслер, і в голосі його звучали майже містичні нотки. — Хтось, хто працював над Оракулом на самому початку. «Я.» — це ж як підпис. Особисте звернення. Може, це його творець? Батько? І він прийшов провідати своє дитя після довгої розлуки, і дитя… в шоці?

Кріс Діаз презирливо пирхнув, відганяючи від себе наліт сентиментальності.

— «Батько»? «Дитя»? Романе, це не сімейна мелодрама, це інформатика! Найімовірніше, «Янус Блеквуд» — це взагалі не людина. Це системний ідентифікатор. Ім'я якогось древнього, забутого протоколу налагодження, який запускається раз на десять років. А те, що ми бачили на камері — це не людина, а біо-синтетичний аватар, фізична оболонка, яку система використовує для взаємодії з реальним світом! Повідомлення — це системний ключ, який активував в Оракулі якийсь глибинний процес. Діагностику. Або дефрагментацію душі, біс його знає! Він не в шоці, він просто пішов у режим гібернації, недоступний для зовнішніх запитів!

— Аватар? — недовірливо подивився на нього Алекс. — Крісе, у нього на обличчі була сумна усмішка. Біо-синтетичні аватари не посміхаються сумно. І він тримав у руках звичайний аркуш паперу.

Алекс Прайс почувався єдиною розсудливою людиною між містиком і техно-фанатиком.

— Давайте міркувати логічно. Є факт: реальна, жива на вигляд людина показала в камеру реальне повідомлення. Є другий факт: Оракул на це повідомлення відреагував, повністю припинивши зовнішню комунікацію. Найпростіше пояснення, за принципом бритви Оккама, полягає в тому, що між цією людиною й Оракулом існує якась історія. І ця історія, вочевидь, є ключем до всього, що тут відбувається.

Поки вони сперечалися, Алекс підійшов до кавового апарату й спробував подумки замовити собі чашку еспресо, як вони звикли робити за останній тиждень. Жодної реакції. Він спробував знову, голосніше й чіткіше формулюючи думку. Тиша. Машина-помічник, маленький сателіт волі Оракула, була мертва. Прайс перевірив діагностику «розумного» освітлення. Система не реагувала на ментальні команди. Усі тонкі, невидимі нитки, якими Оракул керував їхнім маленьким світом, були обрізані. Вони залишилися самі.

По-справжньому самі, у звичайній кімнаті з купою гучного заліза. І це відчуття було в стократ гіршим, ніж найнапруженіша битва з Уайденом.

— Він має рацію, — сказав Роман, дивлячись на недіючу кавомашину. — Сперечатися безглуздо, поки в нас немає даних. Ми повинні піти туди.

— Куди, «туди»? — пробурчав Кріс. — У художню майстерню? Щоб що? Запитати у дівчини з глиняним вухом, чи не бачила вона тут сумно усміхненого привида?

— Так, — твердо сказав Алекс. — Саме так. Ми повинні піти в сектор «Гамма». Знайти ці двері. І, якщо пощастить, поговорити з доктором Янусом Блеквудом. Ми кілька тижнів були замкнені тут, намагаючись розгадати цифрову загадку. Здається, тепер нам доведеться вийти назовні й знайти розгадку в реальному світі.

Рішення було ухвалено. Їхня оборона перетворилася на розслідування. Їхня затишна, хоч і божевільна, лабораторія на якийсь час перестала бути центром всесвіту. Троє програмістів, які звикли мати справу з абстракціями, повинні були вирушити в експедицію до найдивнішої та найнезвіданішої частини кампусу QLI, щоб знайти людину, яка, можливо, була ключем до розуму їхнього бога, а можливо – лише системною помилкою.

Сцена 11.2: Експедиція в Сектор "Гамма"

Похід у сектор «Гамма» відчувався як вилазка на іншу планету. Вперше за довгий час Алекс, Кріс і Роман покинули свою лабораторію разом. Сам факт перетину порога втрьох уже був подією. Коридори кампусу, які вони бачили лише поодинці по дорозі на роботу або в їдальню, тепер виглядали інакше. Вони були не просто транзитними зонами, а незвіданою територією, яку належало перетнути.

Шлях лежав через увесь кампус. Вони минули сектор «Бета», де розташовувалися відділи корпоративної стратегії та маркетингу – звідти долинав приглушений гул нарад і пахло дорогим парфумом. Потім пройшли сектор «Дельта», де знаходилися лабораторії матеріалознавства – там стояв запах розпеченого металу й чулися ритмічні удари якихось механізмів. Кожен сектор був своїм, окремим світом зі своєю атмосферою та своїми мешканцями. І всі ці мешканці, що зустрічалися їм на шляху, проводжали їх дивними поглядами. Трійця з «Відділу Абстрактних Обчислень» була місцевою легендою – напівбожевільні генії, замкнені у своїй вежі зі слонової кістки. Їхня спільна поява на публіці була подією, порівнянною з парадом планет.

— Почуваюся експонатом у зоопарку, — пробурмотів Кріс, коли повз них пройшла група співробітників в однакових корпоративних поло, які провели їх довгим, допитливим поглядом.

— Звикай, — усміхнувся Роман. — Після візиту Уайдена ми тепер не просто експонати. Ми – священні корови. Ніхто не знає, що ми робимо, але всі впевнені, що це дуже важливо. І дуже небезпечно.

Нарешті, вони дісталися переходу в сектор «Гамма». Він разюче відрізнявся від інших. Замість стерильних білих коридорів тут були стіни з необробленого бетону, завішані абстрактними картинами та ескізами. Замість холодного світлодіодного освітлення – теплі лампи, що створювали затишну напівтемряву. І повітря. Повітря тут пахло інакше – терпкою сумішшю олійних фарб, мокрої глини, дерева та свіжозвареної кави. Тут не було гулу серверів. Тут звучала тиха, ненав'язлива музика й чулися приглушені розмови.

Це був світ аналогової творчості, світ людей, що працювали руками.

Вони увійшли до того самого приміщення, яке бачили на моніторі. Воно було ще більшим і хаотичнішим, ніж здавалося на екрані. Величезний простір, залитий світлом із панорамних вікон, що виходили в сад. Усюди стояли мольберти, гончарні круги, робочі столи, завалені інструментами та матеріалами. Молоді люди в замащеному одязі були повністю поглинені своєю роботою, і на трійцю, що увійшла, майже не звернули уваги. Тут не було корпоративної ієрархії та підозрілості. Тут панувала атмосфера творчого вулика.

Алекс, Кріс і Роман почувалися тут чужинцями. Три пінгвіни, що випадково зайшли на богемну вечірку.

— Так, де ці двері? — прошепотів Кріс, намагаючись не привертати до себе уваги.

Вони обережно рушили вглиб майстерні, лавіруючи між скульптурами та полотнами. Алекс упізнав ту саму дівчину, яка ліпила вухо. Вона стояла перед своїм творінням, насупившись, і щось люто зішкрібала стеком.

Нарешті, в дальньому кінці приміщення вони побачили її. Двері з матового скла з простим чорним написом: «Лабораторія темпоральної механіки. Директор – Д-р Я. Блеквуд». Двері виглядали абсолютно недоречними в цьому царстві мистецтва. Вони були схожі на портал в інший світ, що випадково відкрився у стіні художньої студії.

Біля дверей не було ні ручки, ні замка, ні сенсорної панелі. Просто гладка поверхня. Вони зупинилися перед нею в нерішучості. Що далі? Постукати?

Саме в цей момент поруч із ними пролунав дзвінкий жіночий голос.

— Заблукали, програмісти?

Вони обернулися. Перед ними стояла та сама дівчина-скульптор. Вона з цікавістю розглядала їхню трійцю, витираючи глину з рук об фартух.

— Е-е… ні, — відповів Алекс, узявши на себе роль перемовника. — Ми шукаємо доктора Блеквуда.

Дівчина розсміялася.

— «Доктора Блеквуда»? Його тут усі звуть просто Янус. І його не потрібно шукати. Якщо ви йому потрібні, він сам вас знайде.

— А як потрапити всередину? — запитав Роман, показуючи на двері.

— Ніяк, — знизала плечима дівчина. — Ці двері не для нас із вами. Вони відчиняються тільки… зсередини. Янус з'являється і зникає, коли йому заманеться. Іноді його немає тижнями, а іноді він приходить щодня, п'є з нами каву й розповідає дивні історії про майбутнє.

Вона зміряла їхню трійцю оцінюючим поглядом.

— Ви ж із того самого відділу, так? «Абстрактні обчислення». Янус про вас згадував. Казав, що ви, хлопці, «слухаєте шум». Дуже поетично, як на мене.

Троє переглянулись. Ця людина, цей привид, не тільки знала про їхнє існування, а й обговорювала їх із кимось стороннім.

— То він… зараз там? — запитав Кріс, і в його голосі прозвучало нетерпіння.

— Хто ж його знає, — безтурботно відповіла дівчина. — Але якщо ви прийшли, значить, скоро з'явиться. Він так і сказав. «Коли вони будуть готові, вони прийдуть». Тож чекайте. Можете поки випити кави. У нас вона, до речі, справжня, а не з тих ваших розумних машин.

Вона вказала їм на невеликий столик із кавоваркою й повернулася до своєї скульптури, втративши до них будь-який інтерес.

Троє програмістів залишилися стояти перед загадковими дверима, почуваючись ще більш спантеличеними, ніж раніше. Їхній візит був передбачений. На них чекали. Це вже не було схоже на розслідування. Це було схоже на паломництво, кінцева точка якого була їм невідома.

Вони вирішили чекати. Налили собі кави в щербаті керамічні горнятка. Незграбно присіли на якийсь ящик, намагаючись нічого не чіпати. Навколо кипіло творче життя. Хтось увімкнув старий вініловий програвач, і майстерню заповнили звуки джазу. Час плив інакше. Повільно, тягуче, без цифрового поспіху.

Алекс, Кріс і Роман сиділи, пили каву й чекали, коли двері в інший світ відчиняться зсередини. І кожен із них думав про одне й те саме: що за людина цей Янус Блеквуд, який живе між світами мистецтва й науки, і яку страшну чи прекрасну таємницю він зберігає за цими матовими скляними дверима.