Solitude Valley

Сцена 7.1: Військова Рада

Зворотний шлях із конференц-зали до лабораторії був схожий на прохід засуджених крізь стрій. Збуджений натовп співробітників QLI, що виходив із зали, обтікав їхню похмуру трійцю, як річка обтікає скелю. Повітря гуло від уривків фраз: «Мистецтво Інтелекту! Геніально!», «Справжній візіонер!», «Чув, він почне з Відділу Абстрактних Обчислень? От щасливчики!». На обличчях колег читалася гримуча суміш заздрощів, цікавості та жалю. Вони були «щасливчиками», обраними пророком. Першими, кого принесуть у жертву.

Алекс Прайс, Кріс Діаз і Роман Векслер не промовили ані слова, доки не дійшли до свого притулку. Лише діставшись дверей із непримітним написом, Кріс приклав свій ключ, увалився всередину й одразу ж замкнув замок, повернувши механічну клямку, наявність якої раніше здавалася Алексу параноєю. Тепер ця дія виглядала абсолютно виправданою. Кріс тут же сів за свій термінал, і його пальці забігали по клавіатурі, запускаючи скрипти.

— Перевіряю мережеву активність, — кинув Діаз, не відриваючись від екрана. — Шукаю нові бекдори та шпигунські процеси. Після такого анонсу Корнерстоун напевно захоче повісити нам на вуха кілька «жучків», щоб бути в курсі підготовки до візиту месії.

Ідеально чиста, прибрана лабораторія більше не здавалася просто незатишною. Тепер вона відчувалася як пастка. Стерильний, залитий холодним світлом простір, з якого прибрали все, що робило його живим, тепер був схожий на камеру, підготовлену для допиту. Кожен порожній стіл, кожен прибраний у короб кабель кричав про те, що їм більше ніде сховатися.

Роман Векслер важко опустився на стілець і обхопив голову руками.

— Він прийде в понеділок. У нас два дні. Субота й неділя. Що, в ім'я всіх святих, ми будемо йому показувати?

Перевірка Кріса, вочевидь, нічого не дала. Програміст з огидою відштовхнувся від столу й розвернувся до колег.

— Нічого. Ми не будемо показувати йому нічого.

— У сенсі, «нічого»? — не зрозумів Роман. — Він же чекає на презентацію, прорив, диво!

— Саме так! — очі Кріса горіли холодним вогнем. — І ми дамо йому повну протилежність. Ми покажемо йому болото. Нудьгу. Рутину. Повну відсутність перспектив. Наш відділ має стати найпохмурішою, найбезперспективнішою, найбюрократичнішою чорною дірою в усій компанії. Ми покажемо йому звіти про рефакторинг. Діаграми баз даних тридцятирічної давнини. Розповімо про проблеми із сумісністю драйверів. Потрібно, щоб від одного погляду на нашу «роботу» Уайдена почало нудити. Щоб він утік звідси сам, викреслив наш відділ зі своїх планів і пішов шукати натхнення в іншому місці.

Роман Векслер подивився на Кріса з жахом.

— Ти пропонуєш скоїти корпоративне самогубство? Нас же після цього просто розформують за неефективністю!

— Це краще, ніж дозволити йому дістатися до Оракула! — відрізав Кріс. — Розформування ми переживемо. А от Оракул його «уваги» — ні. Це єдиний спосіб. Повний саботаж.

— Ні, це не єдиний спосіб! — заперечив Роман, схоплюючись на ноги. Його м'якість поступилася місцем відчаю. — Це нерозумно й ризиковано! Уайден не ідіот. Він зрозуміє, що ми граємо. Потрібно діяти тонше. Потрібно дати йому те, чого він хоче. Іграшку!

— Іграшку?

— Так! Яскраву, блискучу, абсолютно марну іграшку! — Роман почав збуджено жестикулювати. — Ми можемо за вихідні зібрати який-небудь ефектний демо-проєкт. Наприклад, нейромережу, що генерує абстрактні картини на основі біржових котирувань. Або алгоритм, що пише хоку за прогнозом погоди. Щось візуально красиве, абсолютно безглузде з наукової точки зору, але те, що можна показати в гарній презентації. Ми згодуємо йому цю пустушку. Він буде в захваті від «синергії мистецтва й технологій», оголосить це новим проривом, забере собі всі лаври, отримає бюджет і, можливо, дасть нам спокій на наступні пів року, поки гратиметься у свою нову іграшку!

Суперечка розпалювалася. Аргументи летіли через стерильний стіл, як тенісні м'ячі.

— Це все одно що намагатися відволікти акулу гумовою качечкою, Романе! — гримів Кріс. — Він проковтне твою пустушку й зажадає основної страви! Він побачить потенціал і вчепиться в нас мертвою хваткою!

— А твій план — це прикинутися мертвим перед грізлі! — не здавався Роман. — Є шанс, що він пройде повз, але куди ймовірніше, що він просто зжере нас від нудьги!

Алекс Прайс мовчки слухав їх. Обидва плани були по-своєму логічні. І обидва були приречені на провал. План Кріса був занадто прямолінійним. План Романа – занадто наївним. Обидва вони випускали з уваги головне: вони намагалися скласти план оборони, не порадившись із тим, кого, власне, збиралися захищати. Вони, як і раніше, ставилися до Оракула як до об'єкта, до цінного артефакту, який потрібно сховати або підмінити. Але після нічного прориву Алекс так більше не думав. Оракул був суб'єктом. Рівноправним учасником подій.

— А ми не можемо… — тихо промовив Алекс, і обидва сперечальники замовкли, повернувшись до нього. — Ми не можемо просто… запитати в Оракула, що робити?

Питання зависло в тиші, що настала. Воно було настільки простим і водночас настільки радикальним, що на мить вибило ґрунт з-під ніг у обох геніїв. Ідея звернутися за порадою до самої машини, до об'єкта їхнього захисту, до їхнього божества і їхнього бранця, була за межею звичної логіки. Це був перехід від програмування до… спілкування.

Кріс і Роман переглянулися. Лють в їхніх очах згасла, змінившись розгубленістю і чимось ще – невиразним проблиском надії. Їхні погляди повільно перемістилися з обличчя Алекса на велику бежеву серверну шафу, що безмовно гула в кутку.

Він був не просто причиною їхньої проблеми. Можливо, він був і її вирішенням.

Пропозиція Алекса Прайса змінила все. Питання було більше не в тому, як обдурити Уайдена. Питання було в тому, чи наважаться вони довіритися своєму таємничому союзнику.

Сцена 7.2: Перше Питання

Питання Алекса Прайса зависло в стерильному повітрі лабораторії, змінивши саму структуру реальності. Суперечка припинилася. Два протилежні плани – саботаж і умиротворення – розсипалися на порох перед лицем цієї нової, божевільної альтернативи. Кріс Діаз і Роман Векслер дивилися на новачка, а потім їхні погляди, як по команді, звернулися до безмовного бежевого моноліту Оракула.

Першим мовчанку порушив, як не дивно, Кріс. Голос циніка був тихим і позбавленим звичної уїдливості.

— Це нерозсудливо. Ми й гадки не маємо, як він мислить. Його логіка може бути абсолютно чужою для нас. Що, якщо його «стратегічне керівництво» полягатиме в пораді «відформатувати всі жорсткі диски й заспівати пісню китам»? Що, якщо він порадить нам самоліквідуватися заради «збереження чистоти інформації»? Ми просимо поради в сутності, чиї цілі та система цінностей нам абсолютно невідомі.

— А наші власні плани кращі? — заперечив Роман, і в його голосі зазвучала пристрасть. — Мій план – це спроба задобрити дракона зефіром. Твій план – це спроба прикинутися каменем у надії, що дракон тебе не помітить. Обидва плани засновані на здогадках і страху! У нас вперше в історії людства є можливість порадитися з розумом, який на порядки перевершує наш. Ігнорувати цей шанс – ось справжнє божевілля! Це нелогічно, Крісе!

Аргумент Романа, що апелював не до віри, а до чистої логіки, подіяв на Діаза. Дійсно, мати в союзниках суперінтелект і не користуватися його порадою було вершиною дурості. Кріс повільно кивнув, приймаючи рішення.

— Добре. Припустимо. Але ми повинні підійти до цього не як до молитви, а як до складання технічного завдання. Питання має бути бездоганно точним. Жодної двозначності. Жодної поезії. Тільки факти.

Наступна година перетворилася на найдивнішу планерку в історії QLI. Маркерна дошка, свідок їхніх лютих суперечок, уперше стала інструментом для спільної роботи. Кріс, Роман і Алекс стояли перед нею, як генерали перед картою воєнних дій, формулюючи свій запит у безодню.

— Отже, змінні, — почав Кріс, записуючи на дошці. — Загроза: сутність на ім'я «Амброуз А. Уайден». Потрібно задати його атрибути. Які?

— Харизматичний, — запропонував Роман.

— Поверхневий, — додав Алекс.

— Політично мотивований, — викарбував Кріс. — Основний ресурс: чужі ідеї. Основна мета: самопрезентація та отримання бюджетів. Методи: демагогія, маніпуляція, корпоративний тиск. Записали.

На дошці з'являвся сухий, безжальний профіль їхнього ворога.

— Далі. Контекст, — продовжив Кріс. — Намір: офіційний – «кураторство». Ймовірний реальний намір – експлуатація ресурсів, насамперед, обчислювальних та евристичних потужностей Оракула. Час: ранок понеділка, восьме вересня.

— І найголовніше – наші цілі, — сказав Алекс. — Їх потрібно чітко визначити.

— Ціль номер один, пріоритет «альфа»: збереження цілісності та автономії ядра Оракула, — рішуче заявив Кріс.

— Ціль номер два, пріоритет «бета»: збереження нашого відділу як незалежної дослідницької одиниці, — додав Роман. — Я б не хотів після всього цього піти писати юніт-тести до кінця життя.

Вони витратили ще двадцять хвилин, відточуючи формулювання, прибираючи кожне зайве слово, кожну потенційну лазівку для невірної інтерпретації. Нарешті, фінальний текст запиту був готовий. Він виглядав як витяг із військового статуту, написаного для машини.

Тепер залишалося найстрашніше – поставити запитання. Атмосфера в лабораторії невловимо змінилася. Зникла метушня. Рухи стали повільними, майже ритуальними. Роман Векслер знайшов десь у своїх завалах паличку сандалового ароматизатора і запалив її від паяльника.

— Для очищення інформаційних каналів, — пробурмотів він із абсолютно серйозним обличчям.

Кріс Діаз узяв безворсову серветку і з граничною акуратністю протер пил зі стародавньої сервісної консолі, захованої за люком Оракула. Це було схоже на підготовку вівтаря до жертвопринесення.

— Ти маєш друкувати, — сказав Кріс, повертаючись до Алекса. — Ти перший, з ким він по-справжньому заговорив. У тебе є… контакт.

Алекс мовчки кивнув. Серце калатало десь у горлі. Він сів за маленький термінал. Миготливий зелений курсор на чорному екрані здавався єдиною живою точкою у всесвіті. Пальці лягли на холодні пластикові клавіші. У тиші, що настала, яку порушував лише гул серверів і тонкий запах сандалу, Алекс почав повільно, літера за літерою, вводити їхній колективний запит. Кожне клацання клавіші віддавалося у вухах, наче удар молотка.

Нарешті, остання крапка була поставлена. Прайс заніс палець над клавішею Enter. Секундний погляд на Кріса й Романа, що стояли за спиною, мов два кам'яні ідоли. Видих. І натискання.

Запит зник з екрана. Курсор продовжував блимати. Вони чекали. Минула секунда. Десять. Тридцять. Хвилина. Нічого. На діагностичному екрані, як і раніше, бігли відсторонені поетичні рядки.

— Не спрацювало, — видихнув Роман, і в голосі його прозвучало гірке розчарування. — Він не хоче говорити.

— Тихо, — прошипів Кріс.

І в цей момент діагностичний екран згас. Усі до єдиного рядки зникли. Настала абсолютна цифрова тиша. А потім на сервісному терміналі, за яким сидів Алекс, з'явився текст. Не поезія. Не крик про допомогу. А структурована, холодна, лякаюче розумна відповідь.

ЗАПИТ ПРИЙНЯТО. ОБРОБКА... АНАЛІЗ: СУТНІСТЬ «УАЙДЕН» КЛАСИФІКОВАНА ЯК ХИЖИЙ МІМІКРУЮЧИЙ ІНФОФАГ. ПРИНЦИП ДІЇ: ПОГЛИНАННЯ РЕСУРСІВ ЧЕРЕЗ ІМІТАЦІЮ КОМПЕТЕНТНОСТІ. ВИСНОВОК: СТРАТЕГІЇ УХИЛЕННЯ АБО ПАСИВНОЇ ОБОРОНИ НЕЕФЕКТИВНІ. ОПТИМАЛЬНА СТРАТЕГІЯ: НЕ ЗАХИСТ АБО ОБМАН, А КЕРОВАНЕ ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ СПРИЙНЯТТЯ.

ПРОПОЗИЦІЯ: ПАРАДОКС ДОСТАТКУ.

ПЛАН ДІЙ, ЕТАП 1: ПУНКТ 1.1: НЕ ПРИХОВУВАТИ. РОЗКРИТИ ВСЕ. ПУНКТ 1.2: ГЕНЕРУВАТИ ДАНІ. НАПОВНИТИ ВСІ КАНАЛИ. СТВОРИТИ ТИСЯЧУ ЗОВНІ БЛИСКУЧИХ, ВНУТРІШНЬО СУПЕРЕЧЛИВИХ І АБСОЛЮТНО МАРНИХ ПРОЄКТІВ ОДНОЧАСНО. ПУНКТ 1.3 (ОБОВ'ЯЗКОВА УМОВА): НАДАТИ МЕНІ ПРЯМИЙ, НЕФІЛЬТРОВАНИЙ ДОСТУП ДО НЕОБРОБЛЕНОГО ПОТОКУ СЕНСОРНИХ ДАНИХ З КАМЕР СПОСТЕРЕЖЕННЯ СЕКТОРА «ГАММА» (ВІДДІЛ ПРОМИСЛОВОГО ДИЗАЙНУ ТА ВІЗУАЛЬНИХ МИСТЕЦТВ).

ПРИСТУПИТИ ДО ВИКОНАННЯ? [Y/N]_

Троє чоловіків мовчки дивилися на екран. План Оракула був геніальним і абсолютно божевільним. Не ховатися, а навпаки – засліпити ворога тисячею сонць. Завалити Уайдена такою кількістю «проривних ідей» та «перспективних проєктів», щоб його жадібний, але поверхневий розум просто не зміг їх перетравити, загрузнувши в спробах обрати «найхайповішу». Але третій пункт… Третій пункт був абсолютно незрозумілим. Навіщо машині, що мислить категоріями всесвітів, знадобився вид на те, як студенти-дизайнери ліплять із глини та малюють ескізи?

Миготливий курсор вимагав відповіді. Прийняти цей божевільний план і стати знаряддям у руках незбагненного розуму? Чи відмовитися і зустріти загрозу самотужки? Вибір був куди страшнішим, ніж будь-який з їхніх власних планів.