«Між попелом і світлом»

Коли в душі лиш тиша і руїни,

І світ навколо губить кольори,

Чоловіки не плачуть від утоми,

А просто гаснуть мовчки до пори.

Він не зламався від ударів долі,

Не від образ чи від чужих проклять.

Він просто йшов по випаленім полі,

Де мрії вже ніколи не злетять.

Та раптом погляд твій, немов ікона,

І тихий шепіт: «Я в тобі жива».

І віра ця сильніша за закони,

Вона народжує нові слова.

Він знов знайде і сили, і причину

Звестися з попелу, почати все з нуля.

Бо ти даруєш віру ту єдину,

Яка його від прірви відвела.