Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Важкі, чорні, слизькі мацаки похмілля міцно стискали його тіло. В голові натужно гудів трансформатор болю, ломило тіло, а в роті ніби насцяли всі коти світу. Дмитро, для друзів просто Дімка, повільно розплющив одне око, і світло гострим списом пронизало його свідомість. Він застогнав, і пересохлим, ніби наждак язиком облизав сухі губи. Повернення в реальність було гіршим ніж сни в алкогольному маренні. Було так хуйово, що він був не проти впасти в кому, ніж в черговий раз переживати це все. Проте тіло поступово поверталося до життя. Чоловік лежав в незручній позі, ліва рука затерпла, а нижче поясу, в районі штанів відчувалася мокра, холодна пляма.

Він трохи повернув голову і знову спробував розплющити очі. Цього разу вийшло краще, і крізь розпливчасту картинку він побачив свій новий день.

Новий день, який одразу захотілося обміняти назад — бажано з доплатою. Кімната виглядала так, ніби в ній провели ритуал вигнання здорового глузду. Він спробував згадати вчорашній вечір. Мозок відповів туманом, уривками і якимось дуже підозрілим відчуттям, що десь там було прийнято рішення, за яке сьогодні доведеться платити тілом.

— Та ну нахер… — прошепотів він, дивлячись у стелю, як людина, яка щойно усвідомила, що життя — це серія помилок, зібраних у красиву обгортку.

Десь поруч задзижчав телефон. Звук був настільки різким, що здавалося — це не дзвінок, а спроба добити його остаточно. Дімка повернув голову в той бік, але світ знову поплив, і він на секунду заплющив очі, намагаючись не померти просто зараз — або хоча б зробити це менш ганебно.

Телефон не замовкав. Життя, схоже, не збиралося давати йому спокій.

Хитаючись, ніби він перебував на палубі корабля під час дев’ятибального шторму, тримаючись руками за стіл, Дмитро нарешті зміг підвестися. Кімната попливла перед очима — не просто попливла, а ще й вирішила трохи покрутитися для ефекту. Шафа хиталася, як п’яний священник на проповіді, стіл повільно нахилявся вперед, ніби хотів добити його морально.

До рота підкотила хвиля нудоти. Така раптова й потужна, що Дмитро інстинктивно затиснув губи й прикрив рот рукою, ніби це могло врятувати ситуацію. В горлі вже стояв гарячий, гіркий клубок, який вперто прагнув назовні.

— Нє… нє… нє… — прохрипів він, роблячи відчайдушну спробу домовитися з власним організмом.

Організм, як виявилося, на переговори не пішов.

Гірке блювотиння смердючою, густою рікою прорвалося крізь стиснуті губи й хлюпнуло на підлогу з характерним, абсолютно огидним звуком. Запах миттєво вдарив у ніс — різкий, кислий, з нотками вчорашнього алкоголю і чогось такого, що краще було б не ідентифікувати взагалі.

Дмитро застогнав, очі засльозилися. В голові загуло ще сильніше, ніби трансформатор вирішив, що зараз саме час додати напруги.

Наступна хвиля підкотила без попередження. Цього разу він навіть не намагався стриматися — просто зігнувся навпіл, упершись рукою в стіл так, що пальці побіліли від напруги, і дозволив тілу робити свою брудну роботу. Його трясло, кожен спазм проходив крізь усе тіло, як удар струмом. На підлозі під ним уже формувалася калюжа — мовчазне нагадування про те, що вчорашній вечір був не таким уже й геніальним рішенням.

Десь на краю свідомості промайнула думка, що тепер це ще й доведеться прибирати. Ця думка була настільки гнітючою, що йому захотілося знову блювати.

Він повільно випростався, важко дихаючи, витер губи тильною стороною долоні й кілька секунд просто стояв, спершись на стіл, дивлячись у підлогу з таким виразом, ніби там лежали відповіді на всі його життєві помилки.

— Більше… ніколи… — прошепотів він хрипко.

Організм мовчки засміявся, ніби почув найсмішніший в світі жарт.

Врешті, коли організм більш-менш “самоочистився” від наслідків минулого вечора, залишивши після себе спустошеність, тремор і легке відчуття близької смерті, Дмитро повільно вирівнявся і витер губи рукавом. Смак у роті став трохи менш катастрофічним — тепер він нагадував не каналізацію, а просто дуже поганий ранок.

Він озирнувся. І, чесно кажучи, картина не здивувала.

Його робочий кабінет виглядав так, ніби тут не просто бухали — тут святкували кінець цивілізації. Стіл був завалений пляшками, паперами, якимись незрозумілими обгортками і предметами, які в тверезому стані він би навіть не підняв із підлоги. Десь у кутку валявся піджак, який виглядав так, ніби його використовували як ганчірку для протирання гріхів.

— Ну, звісно… — пробурмотів він, криво всміхаючись.

Тремтячою рукою Дмитро потягнувся до пляшки пива на столі — єдиної, в якій ще щось плескалося. Рука трохи не слухалася, пальці ковзнули по склу, але він таки вхопив її, як потопаючий хапається за соломинку.

Підніс до губ. Зробив довгий, жадібний ковток.

І тут же різко виплюнув усе назад на підлогу.

— Та ти ж… — він навіть не закінчив фразу.

У пиві, як у тихому болоті, спокійно плавали недопалки. Розмоклі, жалюгідні, але гордо виконуючі свою останню місію — зіпсувати й без того зруйнований ранок остаточно.

Дмитро кілька секунд дивився на пляшку. Потім на підлогу. Потім знову на пляшку. Його обличчя скривилося, але не від огиди — від складного морального вибору людини, яка вже перетнула всі можливі межі. Рецептори на язику, попри все, встигли передати сигнал: алкоголь є. А значить — є шанс вижити.

Він повільно зітхнув.

— Та й хер з ним… — тихо сказав він.

І, не довго думаючи, знову приклався до пляшки. Цього разу вже без зайвих ілюзій. Пив обережніше, намагаючись не думати про склад напою. Останні ковтки, як не дивно, навіть зайшли краще — організм, схоже, вирішив: “ми вже на дні, можна й не вередувати”. Він опустив пляшку і, кліпаючи, спробував сфокусувати погляд. І тут помітив її. На кушетці. Жінка. Це усвідомлення прийшло не одразу — спочатку це була просто форма, силует, щось зайве в цій катастрофі. Але потім, ніби дальнє світло в нічній темряві, в голові спалахнуло ім’я: Брунгільда.

Чи ні. Можливо, Марія. Або Неля. Або взагалі Серафима — з таким самим рівнем імовірності. Але для нього вона була саме Брунгільда.

Через коси — дві товсті, біляві, заплетені грубо, як у скандинавських жінок воїнів. Через татуювання — вовки, ворони, руни, що вилися по руках, плечах і зникали десь під одягом. На спині — дерево життя, розкинуте гіллям, ніби карта чужої долі, яку він учора вирішив “вивчити” особисто. Вона лежала нерухомо, і в цьому було щось тривожне.

У голові, як вибухи, почали спалахувати уривки ночі. Шматки розмов, сміх, алкоголь, наркотики, холодильна камера моргу, її холодне але таке бажане, розкішне тіло яким він не хотів ділитися зі смертю.

— Це… — він проковтнув. — Це пиздець…

Фраза повисла в повітрі, як офіційний діагноз.Дмитро повільно провів рукою по обличчю. Життя і раніше не було цукром — швидше щось на кшталт старого, зачерствілого хліба, яким ще й можна вдавитися. Але сьогодні… Сьогодні воно вирішило подати себе в особливо гидкій формі. Він знову глянув на жінку. Потім — на підлогу. Потім — на пляшку в руці.

— І все це… через одного великого, мертвого хуя… — тихо промовив він.

День почався як зазвичай — хуйово, але стабільно.

Дмитро сидів у своєму кабінеті, трохи згорбившись над столом, і заповнював бланк розтину. Рука рухалася автоматично, ніби окремо від нього — роки практики зробили свою справу. Очі ковзали по рядках, а мозок десь паралельно намагався пережити залишки вчорашнього. Поставивши крапку, він на секунду завмер, подивився на написане, ніби перевіряючи: “чи не написав я там випадково «пиздець» замість причини смерті”. Потім знизав плечима, поклав бланк прямо на тіло — акуратно, з професійною байдужістю — і з видимим задоволенням закурив. Першу затяжку він зробив так глибоко, ніби намагався заповнити димом усі порожнечі в собі.

— О, бля… життя налагоджується, — пробурмотів він, видихаючи сизу хмару.

Чайник тихо загудів у кутку, додаючи до атмосфери легкий присмак побутового абсурду. Дмитро підвівся, підійшов до великого холодильника й відкрив дверцята. Всередині на нього чекали ще три тіла.

— Шо, народ… — він сперся плечем на дверцята, оглядаючи “компанію”. — Хуйово у вас тиждень почався, га?

Він тихо хмикнув, задоволений власним жартом. Тіла, як і завжди, нічого не відповіли. Хороші співрозмовники — не перебивають і не сперечаються.

— От і я про те, — додав він і зачинив холодильник.

Чайник клацнув. Дмитро зробив собі каву — міцну, чорну і вже збирався зробити перший ковток, як у двері голосно постукали.

Стук був різкий, настирливий, із розряду “ми не підемо, поки не відчиниш”.

Дмитро глянув на годинник.

— “Харон”, щось рано… — пробурмотів він і пішов відчиняти.

Але за дверима виявилися не ті, на кого він чекав. Двоє медиків. Каталка. Чорний мішок.

— Дмитре, як ти? — привітався старший, уже заходячи всередину, ніби це його особистий морг.

— Живий, на жаль, — відповів Дмитро, відступаючи вбік. — А ви шо, без дзвінка тепер?

Каталка тихо скрипнула, коли її завезли всередину.

— Маєш трохи брудної роботи, — сказав старший.

Дмитро скривився.

— Брудної?

— Ага, — коротко кинув молодший і розстебнув блискавку на мішку. — Самогубство. Твій новий друг вирішив ковтнути кулю.

Дмитро підійшов ближче. Глянув. Голова покійника виглядала так, ніби її пропустили через блендер на максималці. Кістки, мозок, кров — усе перемішалося в одну густу, липку масу, яка якимось дивом ще трималася на шиї.

— Мда… — тихо видав він. — Креативно.

Він нахилився трохи ближче, придивляючись. Тіло — як у професійного бодібілдера. Контраст із головою був настільки абсурдний, що мозок відмовлявся це нормально обробляти.

— Мент? — кинув він через плече. — Ці уйобки люблять «ковтати кулю» .

— Неа, — старший уже закурив і переглядав супровідні папери. — Сьогодні в тебе, Дімон, особливий гість.

Пауза.

— Знайомся. Петро Дриль. Порноактор.

Дмитро завмер. Потім ще раз глянув на тіло. Потім знову на обличчя… точніше, на те, що від нього залишилося.

— Та ну нахер… — тихо видихнув він.

В голові промайнули уривки — відео, чутки, історії. Легенда. Чувак, який “працював” так, що інші тільки мріяли. І ось, лежить. Без голови.

Дмитро розстебнув мішок до кінця і тихо присвиснув.

— Денисович… — звернувся він, не відводячи погляду. — Ви впевнені, що це він?

— Документи були на місці. Та й… — старший знизав плечима. — Його важко з кимось переплутати.

— Та вже бачу, — буркнув Дмитро.

Він обійшов каталку, оглядаючи тіло з різних боків.

— То нахуя ви його сюди притягли? Відразу в “Харон” або “Останній шлях”.

Молодший фиркнув.

— Дімон, родичі хочуть, щоб він виглядав… ну… як людина.

Дмитро повільно повернув голову. Подивився на них. Потім — на те, що залишилося від голови.

— Як людина? — перепитав він. — Ви серйозно?

Старший лише мовчки затягнувся.

— В ритуалках нема такого спеціаліста, як ти, — додав молодший.

І тут Дмитро трохи випрямився. Навіть груди розправив. Бо так — це було його. Його ремесло. Його, прости господи, талант. Але потім він знову глянув на тіло, і ентузіазм тихо здох.

— Саня… — сказав він уже спокійніше. — Навіть я тут нічого не зроблю. Це ж… фарш.

Він підписав бланк, клацнув ручкою і кинув її на стіл.

— Нам сказали до тебе, — знизав плечима старший. — А далі — як хочеш. По нього ввечері приїдуть. Ну, ми пішли.

Чоловіки потиснули руки і пішли. Двері зачинилися, і в кімнаті знову стало тихо.

Дмитро залишився сам. Він ще раз глянув на тіло.

— Ну шо, Дриль… — пробурмотів він. — Догрався, та?

Він обійшов каталку, зупинився біля ніг, потім знову біля голови.

— Чувак, який гатив найгарячіших тьолок світу… — він хмикнув. — А тепер лежиш тут, і я думаю, як тобі лице зліпити з… цього.

Пауза.

— Життя — та ще сука, — додав він тихо.

Гроші, випивка, наркота та хвойди — чотири стовпи, на яких тримався світ Дмитра. Стабільні, як податки і смерть, і приблизно такі ж неминучі. Він давно вже не мав ілюзій щодо моралі — вона в його професії вмирала раніше за клієнтів.

Робота патологоанатома, як не дивно, відкривала доволі широкий спектр “додаткових можливостей”. Світ, як він переконався, був набитий хворими виродками під зав’язку — і багато з них готові були платити дуже хороші гроші за дуже дивні речі.

Тому Дмитро навіть не сильно задумувався.

— Бізнес є бізнес… — пробурмотів він, надягаючи рукавички.

Рухи були чіткі, відпрацьовані, майже буденні. Як у кухаря, що розбирає тушу — тільки меню трохи інше.

За кілька хвилин “гордість” Дриля була акуратно відділена від решти тіла.

Дмитро підняв її, розглядаючи.

— Йоб твою… — тихо видихнув він.

Навіть після смерті це виглядало… вражаюче. Масивний орган, із татуюваннями, що вилися по шкірі, і пірсингом, який додавав усій цій картині якоїсь похмурої естетики.

Він кілька секунд мовчки дивився. Потім глянув вниз на себе. Потім знову на “експонат”.

— Ну, ясно… — хмикнув він. — Я зі своєю сарделькою тут взагалі як бюджетна версія людини.

В голосі не було злості — лише констатація факту і легка, майже дружня заздрість.

— Не дивно, що ти був зіркою, друже… — додав він і поклав “товар” у підготовлений контейнер.

Оголошення він накинув швидко. Без зайвих слів, без деталей — ті, кому треба, і так зрозуміють. Інтернет, як він знав, має темні куточки глибші за будь-який морг.

Після цього Дмитро ще якийсь час дивився на тіло.

— Ну шо… може, хоч морду тобі зроблю, га? — сказав він, більше для себе.

Він навіть спробував. Пару годин возився, прикидав, оцінював залишки, думав, як з цього зліпити щось, схоже на обличчя. Не вийшло.

— Нє… — нарешті сказав він, відкидаючи інструменти. — Я, звісно, майстер, але не чарівник. Тут треба не руки, а божественне втручання.

Тому він зробив простіше — гіпсову маску. Швидко, акуратно, без зайвих емоцій. Така собі ілюзія нормальності поверх повного пиздеця. Під час чергового перекуру, коли він стояв біля відчиненого вікна і вдихав дим разом із холодним повітрям, телефон коротко дзенькнув. Дмитро глянув, потім повільно видихнув.

— Та ви серйозно… — пробурмотів він.

Віртуальний гаманець поповнився на десять тисяч доларів.

— От це я розумію… фан-клуб, — хмикнув він. — Відданість до кінця, у всіх сенсах цього слова.

Він ще раз глянув на суму.

— А є гроші — значить, можна і пожити.

Решту дня він провів у звичному режимі — патрав тіла з холодильника, заповнював папери, жартував сам із собою і періодично ловив себе на думці, що сьогоднішній день, як не дивно, почав вирівнюватися. Хоч і через максимально хворі причини. Він уже не міг дочекатися вечора.

Коли приїхали забирати Дриля, Дмитро був максимально професійний. Віддав тіло, підписав папери, навіть зробив серйозне обличчя — настільки, наскільки це взагалі було можливо.

Двері зачинилися. Зміна закінчена.

Дімка навіть не перевдягався нормально — просто накинув куртку, схопив ключі і вийшов назовні. Його старий “Форд” зустрів його обіймами.

— Ну шо, старий… — сказав він, сідаючи за кермо. — Поїхали витрачати легкі гроші.

Дмитро, не особливо зважаючи на правила, майже на всіх вітрилах рвонув у ніч. Бо такі гроші довго не лежать.

Легкі гроші — легкий кайф. Початок вдалого продажу Дмитро відсвяткував кетаміном та екстазі. Нічний клуб «Мадонна» був більше місцем бісексуальних оргій ніж просто клубом. Там Дмитро в компанії двох гарячих дівчат та хлопців, щедро залив наркоту алкоголем. І пішло-поїхало, поїхало-пішло. Всі можливі барбітурати у всіх можливих кількостях щедро увійшли в його тіло та свідомість. Більша частина вечора та ночі перетворилася у відео на швидкій перемотці. Наркотики, алкоголь, секс і колесо сансари дало свій оберт. Дорога до моргу взагалі випала з пам’яті, він уривками пам’ятав як мчав пустими вулицями і дико реготав. Потім була холодильна камера, і таке бажане, хоч і мертве тіло Брунгільди, а затим огидний ранок.

— Так і здохнути можна,— пробурмотів Дмитро.

Йому не вперше було трахати трупи, коли ти постійно, так близько працюєш з людськими тілами...

Хиткою ходою він покинув кабінет, і тримаючись за стіни увійшов до секційної. На дверцятах холодильних камер він побачив лише одне ім’я, решта були пустими. На столі знайшов бланк прийому тіла. Жінка, тридцять років, причина смерті — невідома. Родичів які приїдуть за тілом немає. Він глянув на документи які були разом з бланком, з фото водійського посвідчення до нього посміхалася його нічна гостя яку він називав Брунгільда, і яку звали Олена.

— Ну що, підготуємо тебе,— сказав Дмитро сам до себе.

Перебивши похмілля двома косяками і чаркою віскі, він переніс тіло з кабінету в секційну. Розтин пройшов на автоматі, коли він закінчив, почув звук сповіщення. На його сторінці в даркнеті анонімний користувач питав чи немає випадково в нього на продаж чогось цікавого. Бажано жіночої голови.

— Випадково є,— сказав Дмитро,— глянувши на тіло перед собою.

Більшу частину грошей за член Дикого він спустив, а за голову анонім пропонував дві тисячі. Рідні немає, хоронити будуть в закритій труні.

— Вибач але тобі вона вже не потрібна, — він лагідно провів рукою по щоці покійної. Взяв пилу і відрізав голову зберігши частину татуювань на шиї. Цей клятий день нарешті закінчився.

Наступні дні після продажу голови, Дмитро провів на диво спокійно. Мінімум наркотиків та алкоголю, та багато роботи. Настільки багато, що він залишався ночувати в своєму кабінеті. На запитання Стаса, колеги з яким працював по змінно, чоловік віджартувався що в його будинку труять клопів. Насправді його мучило те, що тіло Брунгільди, чи то пак Олени, досі лежало в холодильнику під номером три. Стасу він наплів що родичі живуть за кордоном, тому тіло поки буде в них. Про себе він вже вирішив що ще день, і треба позбутися тіла.

Він саме дрімав після косяка, як крізь наркотично-еротичний сон почув грюкіт який долинав з секційної. Не надавши серйозного значення шуму, він перевернувся на інший бік, як знову почувся грюкіт, цього разу гучніший, а після здавлений крик. Його колега Стас, був майже копією Дмитра. Такий же любитель різних речовин які змінюють свідомість, тому першою думкою після остаточного пробудження, було те, що Стас знову під кайфом перекинув труп. Губи Дмитра розтягнулася в посмішці, він дістав смартфон, увімкнув камеру, адже не можна такий момент проґавити, і пішов до кімнати для розтинів. Крізь важкі металеві двері шум став чіткішим, складалося враження ніби там хтось бореться.

— Може Стасік знову ту готичну хвойду приволік?,— подумав в голос чоловік, — можна буде повторити новий рік.

Він хтиво почухав крізь штани член і штовхнув двері.

Від побаченого Дмитро різко зупинився. Інструменти розкидані по всій кімнаті. Каталка перекинута, стіни в кривавих слідах. Холодильні камери вздовж стіни відчинені. За столом для розтинів був якийсь рух.

— Стас, Стас, все в порядку старий? Я почув шум і....

Дмитро не договорив. Стас дійсно був в компанії жінки. Він лежав на підлозі серед інструментів, і намагався відбитися від оголеної жінки. Y- подібний шрам від розтину чорними рубцями прикрашав її тіло. На фоні рунічних татуювань, шрам виглядав як рідний. Дмитро відчув як сеча теплою цівкою біжить по його нозі. Голови в жінки не було.

Проте це не було завадою їй вибивати лайно зі Стаса. Руки покійної зімкнулися на його шиї, пальці прорвали шкіру і глибоко увійшли в тіло. Кривава піна виступила на губах Стаса, коли Брунгільда з нелюдською силою, допомагаючи собі скальпелем відділила голову від тіла. Стас захрипів, кров пішла піною з рота. Його ноги ще кілька разів сіпнулися по підлозі, розмазуючи калюжі крові, інструменти дзенькнули, коли він випадково зачепив їх п’ятою.

— Д… Ді… — спробував він сказати.

З огидним, рваним звуком, тіло Брунгільди відірвало голову Стаса. Немигаючим поглядом Дмитро дивився як тіло підвелося тримаючи голову за волосся, щоб в наступну мить поставити голову на власну шию. Почувся хрускіт кісток, коли тіло обертало голову неначе кришку на пляшці, шкіра шиї з’єдналася з шкірою голови. Істота повернулася в бік Дмитра і розплющила очі, чоловік майже зомлів коли воно заговорило до нього голосом Стаса.

— Де моя голова?

— Я...я..я...

Істота зробила крок вперед переступивши труп Стаса.

— Ти забрав мою голову! Де моя голова?

Дмитро інстинктивно схопив зі столу пилу, увімкнув її, і різкий гул розірвав тишу, але не розвіяв страх, а лише зробив його реальнішим. Істота застигла на мить, а потім розсміялася — сміх був ламаний, багатоголосий, ніби з її горла одночасно виривалися кілька різних звуків. Вона прошепотіла щось майже нечутно, і відразу після цього тіло Стаса ворухнулося. Спочатку пальці, потім рука, і ось він уже піднімався, наче його тягнули за невидимі нитки. Його шия була розрізана, голова відсутня, але це не мало значення — він рухався. Однією рукою він вирвав скальпель із власного горла. Він рушив уперед, прямо на Дмитра, роблячи нерівні кроки, і раптом послизнувся на калюжі крові. Його тіло різко впало вперед, просто на працююче лезо. Пила увійшла в грудну клітину з вологим, глухим звуком, ребра тріснули і розійшлися, лезо заглибилося всередину, розриваючи тканини, і тепла кров бризнула, заливаючи обличчя Дмитра, потрапляючи на губи, в очі, змішуючись із потом і страхом. Він рвонув пилу назад, відчуваючи, як вона виривається з м’яса з новим хрускотом, але тіло ще зробило один крок, повільний, механічний, і тільки потім впало остаточно. Брунгільда лише розсміялася голосом Стаса, і знову щось проговорила. З холодильних камер за її спиною, один за одним почали з’являтися покійника. Чоловіки та жінки, одні після розтину, інші нещодавно прибувші. З верхньої камери випало безноге тіло чоловіка який загинув під потягом. З божевільною посмішкою на обличчі він повз тягнучи за собою обрубки ніг. Покійника стогнали, гарчали і повільно але впевнено рухалися до Дмитра.

— Принесіть мені його голову!,— сказала Брунгільда вказуючи пальцем на чоловіка.

Щось підказало Дмитру, що зараз найкращий час для втечі.

Будівля моргу була старою, ще з минулого століття, з товстими стінами, що вбирали в себе холод і запахи смерті, і вузькими коридорами, де звук кроків розносився глухим відлунням. Кімната для розтинів ховалася в підвалі, за важкими металевими дверима, які зазвичай здавалися непорушними. Але не зараз. Дмитро влетів у них плечем, і ті з глухим тріском відчинилися, наче картонні, вдарившись об стіну так, що штукатурка посипалася на підлогу.

Він не зупинявся.

Коридор попереду здавався нескінченним — вузький, тьмяно освітлений лампами, що блимали і сичали. Його кроки луною віддавалися позаду, змішуючись із іншими звуками, які вже неможливо було ігнорувати. Над головою щось грюкнуло. Металевий скрегіт пройшов по вентиляційній шахті, ніби всередині щось повзло, б’ючись об стінки. Дмитро інстинктивно пригнувся, але не зупинився. І в ту ж мить за спиною пролунав різкий тріск — кріплення не витримало.

Шахта обірвалася. Металевий короб із гуркотом впав на підлогу, розсипаючи пил і іржу, і з нього, як із розкритої могили, виповзло тіло.

Той самий. Безногий.

Його тулуб перекрутився, руки вперлися в підлогу, і він рвонув уперед, швидко, майже неприродно швидко, тягнучи за собою криваві обрубки. Кістки ніг стирчали з м’яса, обліплені темними згустками, і кожен рух залишав за ним густий, слизький слід.

— Де… моя… голова… — прохрипів він.

Голос дерся з глибини розірваного горла, хрипів, булькав, ніби разом із словами виходила кров. Дмитро різко розвернувся, піднімаючи пилу, і тільки тоді зрозумів — вона, без електрики просто шматок металу.

— Бля… — видихнув він.

Погляд метнувся по стінах, і зачепився за пожежний щиток. Він рвонув до нього, ліктем розбив скло, не відчуваючи, як уламки врізаються в шкіру. Схопив сокиру, вирвав її з кріплення, і, навіть не думаючи, з диким, розірваним криком кинувся назустріч.

Перший удар прийшовся в плече. Лезо увійшло глибоко, розрубуючи м’язи та кістки. З-під удару бризнула темна, густа кров, перемішана з чимось водянистим і липким. Другий — по руці. Кістка тріснула, лезо пройшло крізь неї з глухим хрускотом, і відрубана кисть залишилася висіти на клапті шкіри, смикаючись, ніби ще жива. Але тіло не зупинилося.

Він рубав. Знову і знову. Лезо входило в тіло, розколювало кістки, розривало плоть, і шматки м’яса розліталися по стінах і підлозі. Кров бризкала в обличчя, заливала очі, змішувалася зі слиною і потом. Він відрубав одну руку, потім іншу. Та навіть це не зупинило мерця. Зуби покійника вгризлися в ногу Дмитра, прорвали шкіру, вп’ялися в м’ясо, і різкий, пекучий біль пройшов крізь усе тіло.

— АААА! — крик вирвався сам.

Сокира піднялася і з усієї сили опустилася вниз. Прямо на голову. Лезо увійшло глибоко, і з-під нього бризнула густа, сіро-червона маса. Очі покійника сіпнулися, щелепа клацнула ще раз — і завмерла.

— Ось… твоя… голова… сука… — прохрипів Дмитро, важко дихаючи.

Він різко вирвав сокиру, тіло здригнулося ще раз — і обм’якло.

Дмитро плюнув на нього, але плювок змішався з кров’ю і просто розтікся по підборіддю.

Нога горіла. Кожен крок віддавався болем. Він розвернувся і, кульгаючи, пішов далі коридором, залишаючи за собою криваві сліди.

Позаду щось рухалося.

Він чув. Як вони переступають через те, що залишилося від безногого. Як стогнуть. І як невідривно йдуть за ним.

Спираючись на сокиру, як на криву, залиту кров’ю тростину, і ковзаючи долонею по холодній, вологій стіні, Дмитро, задихаючись, видерся сходами з підвалу. Кожен крок віддавався тупим, розпеченим болем у нозі — зуби мертвої тварюки вирвали шмат м’яса, і рана пульсувала, ніби всередині щось ворушилося. Дихання зривалося, в голові гуло.

— Це блять якийсь сон… це не може бути правдою… — його власний голос лунав десь у глибині черепа, але був слабший за реальність.

Бо реальність смерділа кров’ю. Згустки крові на його обличчі вже почали підсихати, стягуючи шкіру.

«Тікати. Якомога швидше. Куди подалі.»

Він увірвався в кабінет, грюкнув дверима так, що рама здригнулася, і повернув ключ. Руки тремтіли. Дістав з шухляди столу аптечку. Розрізав джинси, і щедро обробив рану антисептиком. Біль вибухнув, як вогонь, розійшовся по всій нозі, змушуючи його скрутитися, але він лише шипів крізь зуби і притискав бинт, намотуючи його максимально щільно.

Знеболюючі пігулки.

Одна, друга, третя.

Ковтав насухо.

Дві ще. Ці запив віскі прямо з горла — алкоголь обпіка стравохід, змішуючись з металевим присмаком у роті. Дімка кинувся до шафи, дістав куртку і почав шукати ключі від авто, але знаходив лише непотріб. Раптовий спогад про те як Стас перед зміною позичав машину, ніби удар боксера важковаговика зупинив його пошуки.

І тоді — стукіт у двері. Глухий, важкий, ніби в них б’ють не руками, а всім тілом. Дмитро схопив телефон — немає мережі. Ніби світ за межами цієї будівлі перестав існувати.

Він підняв очі на вікно. За ґратами висів повний місяць — холодний та байдужий.

Вихід лише один. Через них. Він стиснув сокиру так, що побіліли пальці.

Удар.

Двері здригнулися, і з глухим тріском впали всередину. Перше тіло навіть не встигло повністю переступити поріг, як Дмитро рвонув уперед і з розмаху всадив сокиру в голову. Лезо ввійшло глибоко, розколюючи череп, з-під удару бризнула густа, темна маса, змішана з уламками.

Він уже вийшов у коридор, як наступна напала майже відразу.

Жертва утоплення. Її тіло було роздуте, синювате, шкіра місцями відходила клаптями, відкриваючи сіру плоть. Від неї смерділо річковим мулом.

Вона повернула до нього голову. І посміхнулася.

Губи розійшлися, відкриваючи чорні, розкладені зуби, між якими щось ворухнулося.

— А мене ти трахнути не хочеш? — голос був мокрий, ніби слова проходили крізь воду. — Ну ж бо… іди до мене…

Дмитро не відповів. Він ударив.

Лезо ввійшло в живіт із глухим, чавкаючим звуком, ніби розрубував переповнений мішок. Плоть розійшлася, розірвалася, і сокира пройшла крізь тіло майже без опору, розрубуючи його навпіл. Чорна, густа рідина вилилася назовні разом із нутрощами, що випали на підлогу важкою масою. Разом із ними посипалися риби — дрібні, слизькі, ще живі, що сіпалися в калюжі, і раки, які повзли по плитці, клацаючи клешнями, ніби не помічаючи, що їхній “дім” розвалився.

Дмитро відступив, притискаючись спиною до стіни, не зводячи погляду з тих, хто залишився. Двоє. Вони не поспішали. Йшли повільно, але впевнено, переступаючи через кров, через шматки тіл.

Він рухався вздовж стіни, ковзаючи по ній плечем. Крок. Ще. Ручка дверей уперлася в спину, він смикнув її, і він вирвався назовні, у ніч, у повітря, яке пахло не смертю, а холодом і асфальтом.

Шалено розмахуючи сокирою, Дмитро відступав, ковзаючи по асфальту, залишаючи за собою криваві сліди. Лезо свистіло в повітрі, розсікаючи ніч, але мертві не кидалися на нього. Вони рухалися повільно, розходилися півколом. Дмитро крутився на місці, задихаючись, очі бігали, не знаходячи виходу. І тільки коли холодна, слизька рука лягла йому на плече, він зрозумів.

Вони не нападали. Вони чекали.

Пальці вп’ялися в нього, як гаки, вдавлюючись у м’язи. Інша рука схопила його за шию. Ще одна — за пояс. Його відірвали від землі так легко, ніби він нічого не важив.

— Ні… ні! — вирвалося з нього.

Його жбурнули.

Світ різко перевернувся.

Він впав капот свого старого «Форда» з глухим ударом. Тіло вигнулося, повітря вибило з легень, а наступної миті потилиця з тріском вдарилася об вітрове скло. Скло не витримало — тріщини павутиною розбіглися під його головою, і кілька уламків увійшли в шкіру, залишаючи тонкі криваві доріжки.

Світ потемнів. На секунду.А потім повернувся — розмитий, хиткий, ніби він дивився крізь брудну воду. Його притиснули до капота. Руки тримали його за плечі, за груди, за ноги.

І тоді він побачив її. Брунгільду. Тіло — те саме, з розсіченим, чорним шрамом розтину, що розходився по грудях, як розкрита рана світу. Голова — Стаса.

Вона стояла над ним, трохи нахилившись. Очі дивилися прямо в нього — і в них було щось голодне. Вона зробила крок ближче.

З її волосся краплями капала кров — темна, густа, і падала Дмитру на обличчя, на губи, на очі. Він відчув її смак — теплий, солоний, із гнилуватим присмаком.

— Де… моя… голова.

— Я… я… — Дмитро захлинався повітрям, відчуваючи, як паніка стискає горло. — Я продав її… голови немає…

Її обличчя повільно змінилося.

— Немає… — повторила вона. — Продав…

Слово ніби застрягло між зубами. Її рука потягнулася вниз. Сокира. Вона з’явилася в її пальцях, липка від крові. Дмитро намагався вирватися, але руки мерців міцно його тримали.

— Тоді… — її голос став глибшим, важчим. — Я візьму… твою.

Сокира зависла над ним. На мить він побачив у лезі власне відображення — залите кров’ю лице, з розширеними від жаху очима.

І тоді вона опустила сокиру. Лезо увійшло в шию з глухим, вологим звуком, розрізаючи шкіру, м’язи, судини. Біль вибухнув — сліпучий, всеохопний, такий, що знищував будь-яку думку.

Він закричав. Але звук захлинувся в крові.

Тепла хвиля хлинула з розсіченої артерії, заливаючи груди, обличчя, капот машини. Він відчув, як щось усередині рветься, розходиться, як його власне тіло перестає йому належати.

Другий удар.

Світ почав гаснути, краями, ніби його занурювали в темну воду. Останнє, що він відчув — це як його голову різко потягли в бік.

Темрява нарешті забрала його повністю.

17.04.2026