Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Денису, другові котрий познайомив мене з чудесним жанром сплаттерпанку. Спасибі Ден.

Наглядач Лісу помирав.

Його смерть була тихою, як подих осені, і повільною, наче згасання вогню під дощем. Він не опирався неминучому — не сумував за втраченим життям, бо знав: його час минув. Прогрес вбив усіх подібних йому вже давно — Наглядачів гір, вітру, джерел, степів і полів. Він залишався останнім із тих, хто народився разом із першим листком на дереві, із першою піснею води.

Ще вчора він блукав між стовбурами, торкався долонями кори, відчуваючи подих живого світу. Його подих був подихом самого лісу. А сьогодні — кожен вдих віддавався болем, кожен подув вітру ніс із собою запах металу, мастила і диму.

Місце сили, де тисячі років тому він народився зі світла й землі, тепер кишіло людьми. Важка техніка, ненаситна і бездушна, ревіла, як голодний звір. Ковші бульдозерів рвали землю, мов плоть. Зі страшним стогоном падали столітні дуби й ясени, їхній німий крик болю розривав серце Наглядача сильніше, ніж залізо, що шматує коріння.

Давно зникли мавки, що співали на узліссі, і русалки, що сміялися в нічних річках. Не стало лісовиків, що блукали стежками в місячні ночі. Водяник залишив свою ріку — вода без нього стала каламутною і мертвою. Навіть лісові птахи, ті, що чули голос Наглядача, розлетілися, відчувши близьку смерть.

Невидимий для людських очей, він бачив усе. Бачив, як люди розрили землю, де спочивав камінь сили — його серце, його життя. Бачив, як цей камінь розтрощили на друзки, змішавши з бетоном. Бачив, як місце, де колись проростали квіти й народжувалася роса, тепер вирівнюють під фундамент.

Колись він любив людей.

Колись допомагав їм — розганяв бурі, коли вони молилися, шепотів листям, коли хтось просив поради, оберігав їхні домівки. Але тепер... тепер він бачив у них лише темну силу руйнування. Люди стали хворобою на тілі Матінки-Землі. І це слово — “люди” — тепер звучало для нього як прокляття.

Він заплакав. І там, де сльози його торкалися землі, проростали крихітні пагони — тендітні, але живі, мов останній подих природи. Кожен пагін був його спогадом — про те, яким був цей світ, коли ще звучали голоси богів.

Та навіть помираючи, він не хотів піти просто так.

Він зібрав залишки своєї сили, і повітря навколо задрижало, наповнилося тріском блискавок і запахом дощу.

— Якщо не можу врятувати себе — врятую те, що прийде після мене.

Світ ще не знав, що він дав початок новому життю.

І що коли люди завершать своє будівництво — ліс повернеться. Але вже іншим.

Високо в горах, була печера — останній прихисток того, кого колись називали Наглядачем Лісу.

Світ його давно забув, але земля пам’ятала кроки його ніг, каміння — дотик його долонь, а вітер — його голос, коли співав пісні деревам.

У центрі печери, серед мохів і лишайників, стояв камінь. Старий, покритий тріщинами, від нього йшло глухе, майже непомітне дихання землі. На ньому лежало тіло — витесане з цільного стовбура прадавнього дуба.

Через отвір у стелі пробивалося вузьке пасмо місячного світла. Воно лягало на дерев’яне обличчя, надаючи йому ілюзії життя. Фігура виглядала людською, але в ній було щось глибше, ніж просто форма: візерунки нагадували жили, а тонкі тріщинки — рубці часу. Рельєфні м’язи під блиском світла здавалися живими, і в кожному русі лінії відчувалася сила, яку могла породити лише сама природа.

Наглядач ступив ближче. Його тіло було схоже на коріння — вузлувате, обвитe тонкими лозами, що пульсували світлом. Його обличчя, колись молоде, тепер нагадувало старий стовбур, розсічений блискавками. Але очі — глибокі, зелені, як мох після дощу — ще палали. Він дивився на своє творіння довго, майже ніжно.

— Пора... — прошепотів він.

Він опустив долоню собі на груди. Шкіра, схожа на кору, розійшлася під натиском його довгих, гілкоподібних пальців. Із глухим тріском він розірвав власну грудну клітину. З глибини його тіла вирвався запах сирої землі, дощу й смоли.

З розламаної плоті потекла густа зелена кров. Вона текла по його руці, крапала на дерев’яне тіло, і там, де торкалася, дерево оживало.

Наглядач тремтів від болю, але не зупинявся. Він рвав своє тіло ще ширше, його обличчя завмерло від болю, але очі світилися спокоєм.

Іншою рукою він розмазував кров по тілу, малюючи символи, давні як сама земля — знаки, які колись наносили Духи на перше дерево світу.

— Живи... захищай... пам’ятай...

Свіже дерево жадібно пило його кров, ковтаючи останки його життя. Печера наповнилася глухим гулом, ніби пробуджувався давній бог. Від стін почали сповзати шматки каменю, мох тремтів, краплі води падали з тріщин у ритм биття серця.

Очі Наглядача спалахнули яскравим смарагдовим вогнем.

Він зробив останній подих — і його тіло розсипалося в попіл. Попіл розлетівся, і з нього виросли дрібні паростки, що миттєво проросли в підлогу печери, сплітаючись довкола каменя.

Мить потому — фігура на камені розплющила очі.

Дикий, первісний крик вирвався з його грудей — такий, що навіть скелі здригнулися.

Це був крик болю, народження і спогадів про смерть.

Легенький вітерець лагідно колихав фіранки, немов хтось невидимий проводив пальцями по ніжній тканині. Місяць вийшов із-за хмар і залив кімнату блідим, майже срібним сяйвом. Воно повзло по стінах, освітлювало ліжко біля відчиненого вікна, і жінку котра спала на ньому. Світло місяця лагідно торкалося її плечей, волосся, губ — і здавалося, ніби світло пестило її уві сні.

Соломія лежала на широкому ліжку, їй снився приємний але неспокійний сон, вона дихала уривчасто, немов розмовляла з кимось у маренні. Їй снився він — чоловік із зеленими очима, який з’явився в її житті несподівано.

Вона пам’ятала вечір відкриття готелю до найменших дрібниць: дзвін келихів, музику, усмішки гостей… і його. Його темна шкіра мала відтінок дуба, а погляд зелених очей був глибоким, і якимось ніби сумним. Весь вечір вона відчувала його присутність — не просто як цікавість, а як жагу, що стискає груди, змушуючи серце битися швидше. Будучи привабливою, успішною бізнес леді, вона звикла до таких чоловічих поглядів.

Коли вечірка закінчилася і гості розійшлися, він підійшов. Ні слова — лише мить, коли їхні очі зустрілися. Цього вистачило, щоб вона зрозуміла: усе вже вирішено.

Вони піднялися до її номеру, відірвавшись від поцілунків та пестощів, лише для того щоб відчинити двері номеру. Як тільки двері за ними зачинилися, сукня жінки опинилася на підлозі, чоловік підхопив її на руки і поніс до ліжка.

Поки він скидав піджак та сорочку, м’язи грали під тканиною при кожному русі. Вона повільно, оцінюючи, провела долонею по його грудях, відчуваючи пружний рельєф преса. Він здригнувся від дотику. Руки жінки стягнули його штани, його член вже був ерогований, вона провела великим пальцем по краплі вологи, що виступила на кінці головки, і розмазала її. З хижою посмішкою на губах Соломія взяла його в рот. Вона прийняла його повністю, на всю довжину, її зуби легенько кусали шкіру, слина стікала на оголені груди.

Губи жінки, щільно обхопили член. Язик пестив з головку, ковзаючи по плоті, і чоловік застогнав. Вона не поспішала, дивлячись на нього знизу своїми великими, повними хіті очима. Вона робила мінет жадібно, ніби чекала цього все життя. Іноді вона зупинялася, щоб облизати яєчка, пестячи їх, а потім знову бралася за член, заковтуючи його все глибше. Вона чула його приглушені стогони, відчувала, як тремтять його м’язи. Її рот був гарячим раєм. Соломія відчула його сильні руки на своїй потилиці, і за мить стискаючи голову жінки, він почав грубо трахати її горло. Дихаючи носом, їй здалося що член стає ще більшим в розмірах. Так само раптово як почавши, він зупинився і штовхнув її на ліжко. Різким рухом розірвав шовкові трусики та з силою увійшов в неї. Вона крикнула від болю і неймовірної насолоди. Він заповнив її всю, аж до самої матки, його розміри були приголомшливими. Він почав трахати — жорстко, глибоко, без сентиментів. Кожен поштовх вдавлював в ліжко, і вона відчувала кожен сантиметр його великого члена всередині себе.

Він тримав Соломію за стегна, його пальці впивалися в плоть, залишаючи синці, важке жінки дихання лунало музикою в кімнаті. Вона кінчала, кричачи в його долоню, яку він приклав до рота. Її тіло повністю належало йому, воно було його власністю, його річчю.

Його рухи стали різкішими, хаотичнішими. Він глибше входив у неї, і вона відчувала, як він розбухає ще сильніше. З низьким стогоном, схожим на ричання звіра, він кінчив. Гарячі, густі струмені сперми виплеснулися глибоко у вагіну.

— Хочу... в дупцю, — сказала вона, і її голос був хрипким від бажання. Вона знала, що це звучить божевільно, але саме цього вона хотіла — чогось забороненого, чогось, чого вона ніколи не робила з іншими своїми коханцями.

Соломія повернулася, і стала навколішки. Вона відчула, як головка його члена впирається в неї. Він увійшов повільно, даючи їй звикнути, і вона скрикнула, коли він увійшов. Це було... дивно. Інтенсивно. Але до біса приємно.

Його руки стискали її стегна, і він трахав її повільно, але глибоко, кожен поштовх змушував її стогнати все голосніше. Соломія відчувала, як її тіло підлаштовується під нього, як задоволення наростає, змішуючись з легким болем, який тільки посилював відчуття.

Вона повернула голову, зловила його погляд і прошепотіла:

— Сильніше.

Його рухи стали різкішими, швидшими, і Соломія закричала, коли новий оргазм накрив її, змушуючи все тіло тремтіти. Вона відчувала, як він пульсує всередині неї, як його дихання стає уривчастим, і через кілька секунд він кінчив. Вона відчула тепло, коли він наповнив її, і це було... неймовірно. Він трахав її всю ніч.

Проте коли вранці вона прокинулася, його сторона ліжка була порожньою, залишився тільки його запах і сліди на її тілі.

Зрештою Соломія прокинулася, вся мокра від поту та збудження. Годинник на стіні показував другу ночі, прохолодний вітер пестив її гаряче тіло. Соломія стискала груди лівою рукою, праву вона повільно опускала до трусиків, які вже почали намокати. Досягнувши своєї мети, потихеньку почала рухати пальцем уздовж статевих губ, тонка тканина лише підсилювала відчуття від дотиків. Кругові рухи навколо клітора дратували і викликали ще більше бажання... Трусики стали ще більш мокрими, волога тканина стала важчою і її було вже не так приємно відчувати. Вона призупинила свої пестощі і зняла їх, залишивши на одній нозі, щоб не загубилися на великому ліжку. Жінка знову почала себе пестити вже двома руками, переходячи від грудей до рук, прослизнувши від плечей до ліктів і назад, перейшла до погладжування тіла, ковзаючи від грудей до стегон, все більше збуджуючись, внизу живота вже розтікалося рідке полум'я насолоди.

Її пальці проникли всередину, і вона налаштувалася на свій ритм, згадуючи моменти з незнайомцем, злизуючи свій сік з пальців. Він був чудовий, солодкуватий і зовсім трішки солонуватий, з легкою гіркуватістю, як у недозрілих лісових ягід.

Раптом її пальці на щось наткнулися. На дотик це відчувалося як ... листок з дерева. Обережно стискаючи предмет вона потягнула його. Дійсно це був листок з дерева, на гілці яка ховалася в глибині її тіла.

— Що за... Це блін сон,— сказала вона і відірвала листок.

В цей же момент її тіло пронизало таким різким болем від якого потемніло в очах, це відчувалося ніби її трахнули розбитою пляшкою.

На місці листка з’явилася густа, чорна кров. Вона закричала і відчула як всередині неї щось рухається. В світлі місяця жінка бачила як щось переміщається під її шкірою, немов змії чи черв’яки. І раптом крізь шкіру почали пробиватися пагони, вони рвали шкіру своїм зеленим листям. Біль був нестерпним, пагони виростали на животі, грудях, ногах. Вона відчула як пагін пробив шкіру на шиї і їй стало важко дихати. Її тіло звивалося в судомах болю, кровоточило і шелестіло листям. Два паростки вирвалися з черепу, видавлюючи очі. Чим більше було пагонів, тим слабшою була її боротьба. Вона вже не чула як двері в номер відчинилися і в кімнату увійшов чоловік, з яким вона не так давно на цьому ж ліжку кінчала раз за разом. Він повільно підійшов до ліжка, яке вже встигло перетворитися в живий килим поховавши під собою тіло Соломії.

Чоловік зупинився поруч, і пагони, мов слухняні істоти, потягнулися до нього. Тонкі стебла ковзнули по його зап’ястях, торкнулися долонь, впізнаючи того, хто дав їм силу. Листя тихо шаруділо, немов шепотіло його ім’я.

Він нахилився. Крізь зелену плоть, з-під шару живого коріння, повільно простяглася жіноча рука — бліда, ще волога від крові. Він обережно взяв її у свої долоні, стиснув її руку, і коріння почало відступати, відпускаючи те, що щойно народилося. Із ліжка підвелася вона — копія Соломії. Її тіло було зранене, переплетене молодими гілками, а очі… очі світилися тим самим відтінком зелені, що й його.

Вона стояла мовчки, ковтаючи повітря, наповнене запахом моху. На мить у її погляді спалахнув страх — короткий, людський, — а потім згас. Вона зробила крок до нього, і він розкрив обійми.

Її тіло торкнулося його — тепле, живе. У тиші ночі чути було, як десь під підлогою проростає коріння, як тріщать дошки, як дихає нове життя.

Він нахилився до її вуха й прошепотів:

— Ти — частина лісу тепер. Ти — мій голос серед людей.

Соломія заплющила очі, а коли знову відкрила — на мить її зіниця звузилася до тонкої, немов у звіра.

За вікном здійнявся вітер. Листя на деревах зашелестіло, повторюючи його слова.