Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Запах гнилої плоті з самого ранку спокушав хлопця. Він просочився навіть крізь старі, потріскані дошки підлоги й завис у повітрі, змішуючись із вогкістю ночі, що ще не встигла розвіятися. Як тільки перші промені сонця торкнулися верхівок сосен біля підніжжя гір, Ієремія вже був на ногах.

Він натягнув свій потертий комбінезон із грубої тканини, що колись був синім, але тепер більше скидався на кольори осіннього болота. Взувся у армійські черевики, з облущеною шкірою та вкритими засохлим брудом, і важко спустився сходами з другого поверху старого будинку, що поскрипували при кожному кроці, намагаючись не розбудити Мамцю.

Запах ішов з кухні. Повільно човгаючи, він дістався туди, де крізь фіранку пробивалася вузька смуга світла. Світло лягло на стіл, на якому лежало тіло, накрите тканиною. Звідти й тягнуло — солодкувато-гнилим ароматом, який звичайна людина не змогла б витримати й хвилини. Але для Ієремії це був райський запах. Він завмер, прислухаючись до знайомих звуків дому. Усе спокійно. Мамця ще спить.

Тоді він повільно зняв тканину. Під нею було спотворене жіноче тіло, точніше торс . Руки і ноги були ампутовані, живіт розпоротий, горлянка перерізана. Ієремія простягнув руку й обережно торкнувся вагіни трупа. Плоть під пальцем була м’яка, піддатлива, тепла від кімнатного повітря. Він натиснув сильніше — і палець легко провалився всередину.

З глибини пизди вибухнула рухома маса білих черв’яків, що звивалися, лоскочачи його шкіру. Ієремія захихотів, чистим, безтурботним сміхом.

— Як м’яко… — прошепотів він, скидаючи комбінезон і дістаючи член.

Йому було двадцять два, але в його майже порожньому погляді було щось беззахисне й наївне. Сила в його руках була така, що він міг би зламати двері одним ударом, але розум його застряг десь у дитинстві. Хлопець підтягнув торс до краю столу, плюнув на член, і увійшов в труп. Гнила плоть розійшлася від його рухів, він міцніше схопився за край столу прискорюючи ритм, проникаючи все глибше. Крізь діру в животі жінки він бачив головку члена, яка ритмічно рухалася вперед-назад між черв’яків.

Захопившись і майже досягнувши оргазму, він не почув, як відчинилися двері на кухню.

— Ієреміє! — різкий голос Мамці, прорізав тишу.

Він злякано здригнувся від звуку її голосу.

На порозі стояла, висока, худорлява, літня проте досі міцна жінка. Вона була одягнена в свій улюблений тигровий, а в руках тримала мокрий рушник. Жінка підійшла ближче і безжально вперіщила ним хлопця по спині.

— Ієреміє, хіба я тобі не казала — не можна гратися з їжею?! — голос жінки був гучний, попри її роки. — Хіба Господь схвалив би таке, коли є стільки голодних людей у світі?!

Хлопець знітився, дістаючи з трупа вкритий слизом член.

— Але ж, Мамцю… м’ясо вже не добре, — пробурмотів він, — тут є черв’яки…

— Тим паче! — рішуче обірвала вона. — Бери й віднеси свиням.

Він слухняно кивнув, поправив комбінезон і схопив торс, притиснув його до грудей й повільно рушив надвір. За ним тягнувся важкий запах розкладу.

Мамця ще трохи стояла біля дверей, дивлячись йому вслід.

— Біда з цією дитиною, — пробурмотіла сама до себе.

Вона зітхнула, підійшла до плити, клацнула вмикачем. Полум’я лизнуло дно чайника. Стара відкрила морозильну камеру, і дістала шматки плоті, печінку та нутрощі. Сім’я велика, треба її гарно нагодувати.

Вона саме нарізала печінку, коли Ієремія потягнув за рукав її халату.

— Ну чого тобі?

— Мамцю, але в мене...в мене оце,— сказав хлопець показуючи на все ще стоячий член, який випирав крізь тканину комбінезону.

Мамця витерла руки об ганчірку, і опустилася на коліна. Ієремія вже скинув комбінезон, і руки Мамці почали надрочувати його член, все ще в слизу після трахання трупа. Вона нахилилася і поцілувавши головку член, взяла його в рот. Її рот був вологим, неймовірно теплим раєм. Вона ковзала губами по всій довжині, ковтаючи глибше, і хлопець відчував, як напружуються м'язи її горла, приймаючи член. Її язик танцював по найчутливішій частині, кружляв, ніжно натискав, та облизував пеніс. Вона робила мінет з якоюсь хижою цілеспрямованістю. Як та, хто знає толк в цьому і отримує свій кайф. Вона то поглинала його майже цілком, давлячись, але не зупиняючись, то зосереджувалася на кінчику масуючи яєчка.

— Мамцю...мамцю я зараз...

Вона не зупинилась. Навпаки, її пальці вчепилися в сідниці, притягуючи ближче. Це стало останньою краплею. Судорожний поштовх, і Ієремія відчув, як гаряча сперма б’є їй в горло. Вона ковтнула, не відриваючись, висмоктуючи все до останньої краплі. Кілька крапель сперми бризнули їй на підборіддя. Вона повільно відпустила член, все ще твердий, блискучий від її слини. Витерла губи тильною стороною долоні і підвелася. Очі її горіли.

— А тепер, дозволь я продовжу готувати сніданок. Іди поки підготуй пікап, поїдеш сьогодні в місто.

Клан Спейдів, колись «величні володарі гір», тепер радше нагадував карикатуру на самих себе. П’ять душ — стара баба, три придуркуватих чоловіки різного ступеня деградації та один дід, який, схоже, вже давно забув, що він живий. І все це пишно іменувалося «кланом». Колись вони панували в цих місцях, воювали з кланами сусідів, різали і жерли чужинців, поклонялися своїм бісам — словом, класика гірської самодостатності. А тепер? Тепер вони просто виживали, сповзаючи в забуття із такою гідністю, ніби то був їхній вибір.

Тепер від колишньої слави лишилися самі тіні.

Старий будинок із чорними віконницями стояв на узвишші, похилившись, ніби сам готувався до смерті. Навколо — лише гори та ліс. І в цьому кутку світу жили лише п’ятеро: Мамця, Ієремія, його двоє братів — Бартоломей та Клетус — і старий Дідо, котрий заснував цей клан.

Мамця, хоч усі кликали її так, насправді була бабцею Ієремії. Його справжня мати давно померла. Колись вона зухвало пішла проти клану: сказала, що не хоче жити серед лісу, що внизу, у місті, люди інші. Однієї ночі вона втекла.

Повернулася через пів року — виснажена, бліда, з мутним поглядом і тремтячими руками. Героїн висушив із неї все людське, а в животі вже зростав плід. Ієремія народився того літа коли ліс горів так, що попіл падав на дахами, наче чорний сніг.

Дідо тоді хотів одразу винести немовля в ліс, але Мамця стала на заваді. Сказала: «Гріх — вбивати того, кому Господь дозволив дихати». Відтоді гріхи Спейдів лише множилися.

Ієремія готував старий пікап до поїздки в місто. Він залив бензин, перевірив мастило і готував ножі. Довгі, важкі, кожен із грубим лезом, з темними плямами, що вже давно не відмивалися. Пальцем перевіривши гостроту — задоволено усміхнувся.

В кузові лежав дробовик. Ієремія розібрав його, змастив, обережно вставив патрони. Сухе клацання затвора задзвеніло приємно, мов музика.

Йому подобалися такі поїздки. Місто в долині тепер кишіло туристами: спраглими до пригод, із наплічниками, телефонами, з наївними усмішками. Одного-двох можуть і не знайти. Ліс тут величезний, річка бурхлива. Кого цікавить, куди зник ще один мандрівник?

Клан Спейдів, хоч і зник із людської пам’яті, досі тримався своїх «священних традицій». Але світ змінився, і навіть канібали мусили йти на компроміси: тепер вони продавали свинину в місто, чи міняючи на необхідне.

Ієремія, закінчивши роботу, витер руки об штанину й задоволено розтягнув губи в посмішці. Вітер приніс запах з дому — печеного м’яса. Його шлунок гучно забурчав.

По дорозі він заглянув до свинарника. Дерев’яні дошки паркану були вкрита шаром бруду, в повітрі стояв густий, майже їдкий сморід. Свині хрюкали, товклися біля жолоба, їхні тіла блистіли потом і жиром.

Ієремія зупинився й спостерігав.

Те, що ще вранці було гнилим трупом, тепер зникло без сліду.

— Молодці… — прошепотів він.

Він знав: саме ці свині годуватимуть місто. Їхнє м’ясо Спейди привозили на ярмарок під виглядом «домашньої свинини». І ніхто, навіть найдосвідченіший торговець, не здогадувався, що у смаку тієї свинини було щось особливе, щось... людське.

Ієремія ще трохи постояв біля загорожі, слухаючи, як свині жеруть, і посміхався — дитячо, щиро. Потім розвернувся і рушив до дому, де Мамця вже накривала на стіл.

Хоч би яким тупим не був Ієремія, навіть він помітив зім’яту траву й сліди від шин, що вели з шосе в ліс. Недовго думаючи, він звернув. За якусь мить гілки дерев уже шкрябали по кузову старого пікапа, залишаючи на іржавій фарбі подряпини.

Ліс був старий і густий. Повітря в салоні пахло смолою, бензином і старим потом, що в’ївся в сидіння. Десь попереду блиснула вода — озеро. Ієремія заглушив двигун, витягнув ніж і решту дороги вирішив пройти пішки. Машину залишив між деревами, прикриту тінню, мов звіра, що ховається перед стрибком.

Берег зустрів його тишею й сліпучим світлом.

Посеред галявини стояв Land Rover, немов чужинець серед дикої глушини, біля позашляховика лежав розкиданий одяг. На капоті джипа сиділа дівчина — її руде волосся вогняною рікою спадало по її оголених плечах, сяяло на сонці, немов жевріло. Вона пила пиво, не помічаючи Ієремії. Перед джипом навколішки стояла ще одна — така ж руда, тільки з двома тугими косами, що звисали до оголених сідниць. Її обличчя ховалося між широко розставлених ніг подруги, вона робила їй кунілінгус.

Ієремія завмер. Нечасто йому траплялося бачити таких чистих, гарних істот — особливо в такій ситуації.

Ховаючись за деревами, він акуратно ступаючи приблизився ближче до дівчат. Щось у них видалося йому підозріло знайомим. Спершу він вирішив, що це просто через те, що всі з міста виглядають однаково. Але потім його тугий мозок нарешті клацнув — і все стало на місце.

Дівчата були схожими не тільки одна на одну, а й на ту дівчину, чий труп він сьогодні спершу трахав, а потім згодував свиням. Так це ж дівчата з клану старого Еда Лі. Трійнята. Він чув як про них говорили Мамця і брати. Клан Лі, був таким же давнім як клан Спейдів, от тільки замість того щоб сидіти високо в горах і полювати на туристів, вони тісно співпрацювали з цивілізованим світом, хоча були жорстокими тварюками як і Спейди. А ще вони були ворогами. Саме через ворожнечу, декілька днів тому, Бартоломей привіз в багажнику одну з трійнят, Маргарет. Значить, перед ним на галявині Елізабет та Джулія. Маргарет була помстою за вагітну дружину Клетуса, котру трійнята викрали місяць тому і розіп’яли в лісі, попередньо, перед тим випатравши. У цих краях помста передається разом із прізвищем — як хвороба, тільки без шансів на лікування.

Ієремія хижо посміхнувся. Його мозок ледве встигав за думками, але серце вже билося від передчуття, азарту, який з’являється, коли ось-ось станеться щось цікаве. Але спершу треба подрочити.

Та, що лизала підвелася і притягнула голову дівчини до себе, злилася з нею в дуже ніжному поцілунку. Її губи ковзали по губах сестри, поцілунок з ніжного став переходити в пристрасний – вона смоктала язик дівчини, облизуючи її губи, злегка їх кусаючи.

— О тааак Джулі, — прохрипіла та що сиділа на капоті.

Груди Елізабет опинилися на рівні рота Джулії, і вона почала водити сосками по губах дівчини. Джулія, відразу ж відкрила ротик і почала ніжно пестити їх своїм язиком.

Елізабет відсторонила голову сестри і зістрибнула з капоту, Джулія вже лягла на землю. Вставши так, щоб Джулія була між її ногами, Елізабет присіла навпочіпки, і її вагіна опинилася прямо над обличчям дівчини. Від дотику язика Елізабет тихо застогнала. Джулія бачила, що сестра заплющила очі від задоволення і важко дихає. Вона обережно розсунула великі статеві губи своїм язиком і почала активно вилизувати простір під ними, навмисно не зачіпаючи клітор.

Облизавши малі статеві губи, вона ніжно обсмоктувала їх, проводячи по них язичком, і тільки потім вирішила приступити до клітора. Він вабив її з того моменту, як Елізабет сіла на її обличчя, але Джулії так хотілося продовжити це задоволення, що клітор вона відклала на самий останній момент. Ледь торкнувшись клітора язичком, дівчина зрозуміла, що сестра тільки цього і чекала. Судячи з усього, їй вже набридло сидіти навпочіпки, і вона повністю опустилася на обличчя Джулії.

Тим часом забувши про кровну ворожнечу і все на світі, Ієремія на всю дрочив свій розбухший член.

Відчуваючи, що клітор, твердий, мокрий і впирається в її губи, Джулія відкрила ротик і почала повільно пестити його своїм язиком. Потім, прискоривши рухи язика, вона почула гучний стогін. Вона почала чергувати техніки – то вилизувала її клітор зверху вниз, то віртуозно крутила своїм язичком по колу, то і зовсім починала виписувати ним зигзаги і якісь незрозумілі фігури.

Щоб краще розгледіти, Ієремія вирішив підійти ближче, вирішивши для себе що як тільки кінчить, то кинеться до сестер з ножем. Одну точно вб’є, а потім...потім зможе вдосталь натрахатись.

Проте наступний крок перервав усі солодкі думки, що клубилися в його голові. Щось різко клацнуло під ногою, і світ звузився пекучого болю. Капкан. Ієремія встиг лише втягнути повітря — і воно вийшло з нього криком. Нелюдським, глибоким, тваринним — наче гора тріснула посеред лісу. Він упав навколішки, рвонув ногу — марно. Іржаві щелепи тримали міцно, вгризаючись глибше з кожним рухом. Боліло так, що перед очима темніло, він прикусив язик і в роті з’явився мідний смак крові.

А тоді він почув сміх.

Тонкий, дзвінкий — такий, що міг би здатися гарним. Тепер він лунав, як лезо по склу.

— Глянь, Ліззі, — голос пролунав насмішкувато, з ледь прихованим захватом, — це ж дурник Спейдів.

Ієремія підвів голову. Джулія стояла ближче, облизуючи губи, смакуючи соки сестри.

Хлопець, стискаючи зуби, нагнувся й узявся за капкан. Метал різав долоні, але він не зважав. Напружив м’язи, до болю в плечах — і капкан піддався. Звільнена нога тремтіла, кров змішувалася з пилом і брудом, але він стояв. Дихання було важке, обличчя перекошене від люті. В голові гуло. Він бачив перед собою лише їх — дві руді плями у зеленій тиші лісу.

Стиснувши ніж у закривавлених пальцях, кинувся вперед.

Він не побачив, як Ліззі підняла з трави свої шорти. Мить — і в її руці з’явився пістолет.

Вона вистрілила. Плече спалахнуло вогнем, і тіло відкинуло назад. Наступна куля — у стегно.

Він захитався, намагаючись утримати рівновагу, але земля під ним вже розпливалась.

Джулія підійшла ближче, в руках вона тримала монтувалку. Один сильний удар у голову — і темрява опустилась, як важка завіса.

Без свідомості він пробув недовго. Коли розплющив очі, сонце ще висіло високо, розпечене, немилосердне. Повітря пахло кров’ю і димом. Ієремія лежав на старому дерев’яному столі, прив’язаний, мов дикий звір. Галявина навколо здавалася такою ж спокійною, як і раніше, лише тепер у цьому спокої було щось страшне — наче сама земля чекала, що буде далі.

Поряд стояли сестри, дівчата були вже одягнені. Їхні обличчя були зосереджені, без жодної емоції.

— Дурник прокинувся, — сказала Елізабет, схиляючись над ним. Її голос звучав спокійно, майже лагідно. — Ну що, сподобалася вистава?

Ієремія спробував засміятись, але вийшло лише хрипіння. Йому боліло все тіло, особливо нога й плече, а ще він не відчував своїх долонь. Він зібрав рештки сили, щоб говорити.

— Бартоломей і Клетус знайдуть вас, — прохрипів він. — Ви пожалієте, що народилися. Ви пізнаєте весь біль, як ваша сестра. А Дідо... Дідо зробить з ваших черепів прикраси для трону.

Елізабет злегка посміхнулась, але в її очах не було сміху.

— Та невже? — тихо мовила вона. — Ви, Спейді, завжди багато говорите про біль. Але рідко коли відчуваєте його по-справжньому.

Джулія підійшла ближче, провела лезом ножа по його животі, залишаючи глибокий поріз.

— Ти краще подумай, дурнику, — сказала вона, — що ми зробимо з тобою за Маргарет.

Ієремія відчув, як у ньому все завмирає. У повітрі стояла тиша, тільки десь у глибині лісу кричала якийсь птах.

Він бачив, як Джулія щось піднімає, і перед його очима з’явилися власні відрізані долоні.

— Ти ж любитель душити, так? Ну тепер це в минулому. Знаєш, тобі пощастило, що ми дівчата і не можемо зробити тобі фірмовий головач, але ми можемо зробити щось інше.

Сестри обмінялися коротким поглядом — і той погляд був гіршим за будь який поріз ножем. У ньому не було ненависті. Лише холодна впевненість, що зараз вони зроблять те, що мають зробити.

Джулія перерізала мотузки, і скинула його на землю, як мішок. Світ хитнувся. Йому здалося, що небо стало нижчим. І десь глибоко всередині він зрозумів — це ще не кінець.

Ударом під ребра, Елізабет перевернула його на живіт, поставивши ногу на потилицю, вдавлюючи обличчям в м’яку землю. Джулі стягнула з нього комбінезон, Ієремія почув звук розбитої пляшки, а затим чиясь рука підняла його голову за волосся.

— Гарна «троянда» еге ж?, — Джулія ткнула горличком пляшки йому в лице, а тепер розслабся.

Хлопець відчув як йому розсунули сідниці, і «троянда» увійшла в його анус. Він закричав, але нога Ліззі тільки сильніше вдавила його в землю. Ієремія намагався вирватися, він пручався, звивався відчуваючи осколки скла в своєму задньому проході. Пляшка кришилася, розриваючи його пряму кишку. Під час ґвалтування він двічі втратив свідомість...

Ієремію шукали весь день. Пил із гірських доріг осів на кузовах пікапів, пальне майже закінчилось, а пошуки закінчились нічим. В місті — жодної згадки. Ніхто не бачив ні його, ні старого пікапа. Навіть на заправці, де він завжди купував дешеві цигарки, знизали плечима.

В салоні джипа брати мовчали. Втомлені, злі, з осадом провини, вони розуміли одне — Мамця не пробачить.

Коли джип повернув на знайому дорогу до дому, вечірнє сонце вже палило червоним. У дворі стояли машини. Родичі. Ті, що давно пішли своїм шляхом, але в такі дні завжди поверталися. Сім’я у Спейдів була мов вовча зграя: може перегризтися між собою, але на кров чужинців реагує як одне тіло.

На звук двигуна двері відчинилися, і на поріг вийшла Мамця.

Вона здавалася меншою, ніж раніше — плечі опустились, волосся ще більше посивіло, але в очах усе ще жеврів вогонь.

— Ну що там? — спитала вона, коли Клетус вийшов із машини. Голос був сухий, мовби горло давно обпекло димом і люттю.

— Нічого, Мамцю. Малого в місті не було, — відповів він, дивлячись кудись у землю.

Пауза повисла, важка, як камінь.

А потім вибухнула.

— Сука! Йобані Лі! — закричала вона. — Певне, моєму хлопчику вже зробили головач!

По її щоках покотилися сльози. Але в очах — вогонь. Холодний, гострий. Ненависть, що вже вийшла за межі слів. Мамця витерла сльози тильною стороною долоні, і коли знову заговорила, голос її став металевим.

— Беріть рушниці. До нас приїхали кузени. Ми їдемо в гості до Лі. І хай їх береже Бог, якщо вони...

Вона не встигла договорити.

Клетус перший помітив рух.

— Мамцю... — тихо сказав він, показуючи в бік лісу.

Із тіні між дерев виходила постать. Кульгаючи, повільно, немовби долаючи кожен метр болем. Сонце вже заходило, і його промені розтягували тінь фігури по землі — довгу, нерівну, химерну. Бартоломей зняв рушницю з плеча.

Постать ішла в бік дому, тримаючи в руках якусь коробку.

Мамця зробила крок уперед, вдивляючись.

І тоді, коли світло впало просто на обличчя того, хто йшов, вона закричала.

Очі Ієремії були виколоті, відразані долоні зв’язані мотузкою звисали з шиї. Він був голий, з більш ніж сотні порізів текла кров, і здавалося що хлопець був одягнений в кривавий костюм. Його член, стирчав в його ж роті, обрубок між ніг був припалений паяльною лампою. Коробка була прибита цвяхами до його скалічених рук. З черева теліпалася моток кишок, чіпляючись за високу траву.

Мамця кинулася вперед.

— Хлопчику мій... Ієреміє!

Її голос, що завжди лунав владно, тепер зірвався на плач. Вона бігла, спотикаючись об каміння, і коли нарешті побачила його зблизька — спинилася.

Сонце торкалося верхівок дерев, і проміння падало просто на його обличчя — сіре, виснажене, спотворене болем. Він водив головою на звук її голосу.

Ієремія зробив ще крок — і впав навколішки. Коробка в його руках вдарилася об землю з глухим звуком. Мамця підбігла, присіла поруч, притримала його за плечі.

— Хлопчику... що ж вони з тобою зробили...

Він дихав уривчасто, нерівно. З грудей виривався лише сиплий стогін.

— Хлопці! — крикнула Мамця в бік будинку, не відводячи погляду від онука. — Готуйте ліки, інструменти! Мій хлопчик страждає!

Клетус і Бартоломей стояли поряд, готові допомогти братові.

Мамця перевела погляд на прибиту до рук коробку. На ній чорнів напис, зроблений грубими літерами: «Вітання від клану Лі.»

Сонце схилялося за обрій, заливаючи все червоним світлом. Мамця тремтячою рукою підняла кришку.

Всередині, між дротами й шматками металу, миготіло зелене світло таймера.

Три.

Два.

Один.

Вона підняла очі на синів.

— Йобані Лі…

Світ розірвався, уламками металу та цвяхів якими була начинена бомба. Вибух розірвав Мамцю і її хлопців, перетворивши тіла у фонтани крові розкидаючи довкола нутрощі та кістки.

Клан Спейдів припинив своє існування.