Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Морі Стікс. Дівчині котра має купу божевільних і крутих ідей, і яка дала назву цій збірці.

Щоб спуститися до підвалу, їй не потрібно світло. Вона добре знає ці покручені, гвинтові сходи, де кожен вигин здається схожим на тіло змії. Камінь під ногами слизький, вологий, він пам’ятає чужі кроки, чужу кров і чужі голоси, які лунали тут. Кожен її рух відлунює стінами, немов самі стіни стежать за нею. Але Лінда вже звикла. В темряві їй комфортніше, безпечніше. Пітьма — її спільниця, адже саме в ній вона готується зробити те, що давно стало її роботою… і прокляттям.

Це не те місце, де вона хотіла б бути, але те, де мусить. Серце гупає швидко, занадто гучно, відлунює в скронях. Адреналін пече, розширює зіниці, але водночас гріє. Дивно — адже це вже двадцятий раз, коли вона спускається сюди. Двадцятий.

— Дідько, кругла дата, — прошепотіла Лінда і тихо розсміялася. — Треба буде відсвяткувати.

Клацання вимикача розірвало тишу, і під стелею ожило холодне, безжальне світло. Воно, як ніж, розрізало темряву, розкриваючи нутрощі підвалу. Стіни, вкриті тріщинами, тепер виглядали ще гірше, ніж у пітьмі. У центрі, стояв масивний дерев’яний стіл. Його поверхня була вкрита численними зарубками, подряпинами, і місцями — темними плямами, які неможливо було змити. Обабіч столу стояли свічки, які вона по черзі запалила. Коли “звір” прокинеться, полум’я свічок справить на нього свій ефект. Завжди справляє.

На столі лежав оголений “звір”. Його тіло, міцне і сильне, зараз виглядало жалюгідно: розкинуті руки, шкіра бліда від холоду, прив’язана до дерева грубими шкіряними ременями. Одяг звалений купою біля столу, ніби сміття. В дальному кінці підвалу стояв чорний Porsche 911 — його гордість і краса. Авто виглядало так, ніби йому тут не місце, чужий символ багатства й сили серед цього підземного мороку. Лінда ковзнула по ньому поглядом і подумала: “Прекрасна іграшка для чудовиська”.

Чоловік був без свідомості. Його обличчя спокійне, але Лінда знала: варто йому прокинутися — і в його очах загориться іскра хижого задоволення. Зараз він беззахисний, наче здобич. І в цьому була іронія.

Погляд жінки ковзнув по столу, і всередині щось стиснулося. Цей вид завжди викликав у неї моторошні спогади. Колись давно вона теж лежала так само. Прив’язана, зламана, зі страхом у грудях і металевим присмаком крові на губах. Вона знала, що означає бути іграшкою в руках чудовиська. Але вона вирвалася. Пережила. Перемогла.

З того часу її життя перетворилося на полювання. Лінда не була героїнею. Вона була тією, хто прийшов із темряви, щоб карати “звірів”. І кожен, хто колись відчув себе безкарним, зрештою опинявся тут — на її столі.

З роздумів її вирвав хрип чоловіка. Він задриґав головою, ковтаючи повітря, яке раптом стало надто важким.

— Де я?.. Що відбувається?.. — його голос зривався на писк, у ньому не було сили, лише паніка.

Жінка труснула головою, відганяючи нав’язливі спогади, і підійшла ближче. Її кроки глухо відлунювали від бетонної підлоги.

— Ти на столі, прив’язаний, — її голос був рівний, холодний, майже ніжний. — І з цього столу ти вже не встанеш. Ти скоро помреш. І це буде болісно.

Очі чоловіка розширилися, зіниці металися, наче він намагався знайти якусь шпаринку для втечі.

— Зачекай! Давай поговоримо… Що тобі потрібно? Хто ти взагалі?!

Лінда примружилася, нахилилася над ним. Чоловік відчув запах її парфумів D&G Light Blue.

— Я знаю твої таємниці, Томе. Знаю, чим ти любиш займатися, коли ніхто не бачить. І саме через це ти помреш.

— Я багатий… дуже багатий! Я щедро заплачу! — він намагався говорити впевнено, але слова захлинались у тремтінні.

Жінка повільно дістала з кишені джинсів невелику коробочку з пігулками. Витягла одну, притиснула йому до губ, а коли він спробував відвернутися — з силою розтиснула щелепи й запхнула таблетку всередину. Її руки міцно закрили йому рот і ніс, він задихався, судомно ковтаючи, й урешті пігулка зникла в горлі.

— Що це… що ти мені дала?.. — прохрипів він.

— Засіб для підвищення потенції, — відповіла Лінда, підкурюючи цигарку. Полум’я запальнички на мить висвітило її обличчя, різке, вкрите тінями, немов вирізане з каменю. — Мені треба, щоб ти був у повній готовності. Ти ж любиш секс, Томе, чи не так?

Вона випустила хмару диму прямо йому в обличчя й повільно продовжила:

— А на рахунок грошей… Не так давно, на твоєму місці лежав інший. У нього теж була таємниця. Діти. Він любив ґвалтувати дітей, кусаючи їх при цьому. На тілі однієї з жертв було більше сорока укусів. Він пропонував мені мільйон — за кожне життя, яке забрав. Уявляєш собі? Мільйон за смерть… Але скажи, Томе: чи зможе мільйон повернути життя? А десять? Він давав п’ятнадцять. П’ятнадцять мільйонів… Він мертвий. А тепер на столі лежиш ти.

Поки вона говорила, її руки працювали спокійно, автоматично. Вона наклала на член Тома джгути, перетягнувши плоть так, що шкіра під ними почала синіти. Чоловік застогнав, намагаючись вирватися, але ремені впивалися йому в зап’ястя та щиколотки, залишаючи глибокі червоні борозни.

— Але мушу визнати, — вона кинула погляд на чорний Porsche, вогні ламп відбивалися на його полірованому корпусі, — твоя тачка мені подобається. Я заберу її собі.

Чоловік важко дихав, його тіло сіпалося в марних спробах вирватися.

— Я не той, за кого ти мене прийняла! Я слухняний громадянин… я вірний сім’янин!..

— Томе, — Лінда посміхнулася криво, без радості. — Я стежила за тобою. Я знаю, хто ти насправді.

Лінда підняла з підлоги банку, всередині якої ворушилася темно-чорна маса. Тисячі лапок дряпали скло, створюючи тихе, але нервове шурхотіння, від якого в жилах стигне кров. Чоловік, побачивши банку, завмер.

— Лінда відкрила кришку з повільним, насолоджуючись моментом, рухом. Різкий кислувато-гіркий запах вирвався назовні. Вона перевернула банку, і перші мурахи впали на геніталії чоловіка, миттєво розповзлися по голій плоті, шукаючи місце, куди вгризтися. За кілька секунд їхня лавина вже кишіла на ньому, потік життя, що перетворювався на знаряддя смерті.

— Це Paraponera clavata — відома також як мураха куля. Живе в тропічних лісах Центральної та Південної Америки.— сказала вона спокійно. — Тобі буде боляче. Дуже боляче.

Том сіпнувся, його тіло вигнулося дугою, але ремені не дозволили йому зрушити. Лінда повільно нахилилася, її волосся торкнулося його грудей. Вона вдивляся йому просто в очі, де вже палав тваринний страх.

— Згадай ту дівчину, яку ти викинув з машини під мостом тиждень тому, — її голос перетворився на шепіт, що різав вуха гостріше за крик. — Або іншу, котру знайшли в парку… задушену власним волоссям. Можеш згадати хлопця, якого ти скинув у вигрібну яму за містом? Всі вони, Томе, чекають тебе.

Перша хвиля болю накрила його раптово. Мурахи почали вгризатися в ніжну шкіру члена та яєчок, їхні щелепи замикалися, виділяючи отруту. Чоловік закричав — крик пронизав підвал, змусив свічки тремтіти, а навіть холодне світло ламп здалося крихким. Це був крик, у якому змішалися жах і відчай.

Сльози струмками покотилися по його щоках, губи судомно сіпалися, намагаючись сформувати хоч якесь слово, хоч якийсь аргумент на свою користь. Але замість цього з горла виривався лише новий вереск.

Лінда простягнула руку, провела пальцем по вологій щоці, нахилилася і злизала солону вологу. Її очі сяяли у відблисках ламп.

— Смачно, Томе, — прошепотіла вона, повільно випускаючи дим із цигарки просто йому в обличчя. — Я відчуваю твій біль. І мені це подобається.

У підвалі запахло кров’ю. Лінда затягнулася ще раз і з холодною усмішкою додала:

— Ти завжди любив, щоб усе було по-справжньому, правда? Ну от тепер — по-справжньому.

У його очах з’явився справжній жах.

— Це тільки початок, — прошепотіла вона, струшуючи попіл на підлогу. — Тепер ти відчуєш, як це — бути здобиччю.

Том здригався від укусів — різких, мов удари розпечених цвяхів. Він закричав так, що його голос зривався на тваринне виття, а вени на шиї напружилися так, ніби ось ось порвуться.

Минуло кілька хвилин, і кожен новий укус додавався болем до попередніх. Біль став настільки концентрованим, що він більше не кричав словами — лиш хрипів і стогнав, намагаючись бодай якось вирватися зі шкіряних ременів. Його тіло вигиналося дугою, судоми струшували кожен м’яз, піт заливав очі.

На п’ятій хвилині, зіниці Тома стали розширеними, дихання уривчастим. Він почав задихатися, хапаючи повітря, наче риба на березі. Обличчя набрякало, губи ставали синіми. У проміжках між хрипами він видавав крики, більше схожі на гавкіт, ніж на людську мову.

Лінда підійшла ближче. Вона спостерігала, як по його тілу розходяться темні плями від укусів, як пульсують під шкірою судини. Її пальці ледь торкнулися його щоки — гарячої, вологої від поту та сліз.

— Згадай їхні обличчя, Томе… — прошепотіла вона. — Тих, кого ти убив. Вони тепер кличуть тебе.

На десятій хвилині його тіло почало втрачати силу. Судоми ще мучили його, але вже не з такою силою. Крик зірвався на сиплий стогін. Набряк гортані зробив дихання майже неможливим — він захлинався, очі вирячені, повні невимовного жаху й благання.

Через п’ятнадцять хвилин усе закінчилося. Ремені більше не тримали тіло — воно обм’якло, пальці розслабились. З рота тонкою цівкою витекла піна, а потім настала тиша. Лише дрібне шарудіння сотень мурах, які ще продовжували роботу, нагадувало про те, що він був живий мить тому.

Лінда зітхнула, глибоко затягнулася й видихнула дим над його бездиханним обличчям.

— Тепер ти приєднався до своїх жертв, Томе, — сказала вона, і на її вустах з’явилася ледь помітна усмішка.

У підвалі знову запанувала тиша, тільки тіні від свічок танцювали на стінах, немов аплодуючи їй.