Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Все своє блядське життя я поневірявся по прийомних сім’ях. Мене віддавали з рук у руки, наче зламану іграшку, яка вже давно втратила будь-яку цінність. Люди спершу дивилися на мене з удаваною ніжністю, підсовували дешеві обіцянки й пару шматків з кухні, а вже за кілька тижнів у їхніх очах читалося те саме — втома й байдужість. Інколи було навіть терпимо: тепла вечеря, кілька тижнів тиші без побоїв і матюків, але завжди рано чи пізно я повертався до дитбудинку. Там усе просто: залізні ліжка, запах вогкої білизни, дешевий суп у тарілках і тиша, яка ріже вуха ночами.

Мені майже сімнадцять. Ще трохи — і я зможу плюнути всім у обличчя й піти геть, хоч у підвали, хоч на вулицю. Краще гнити в канаві, ніж знову слухати чужі побожні казочки про «новий шанс». Я тримався цієї думки, наче рятівного кола— поки не приїхала опікунка від міста.

Вона сказала, що в мене тепер нова сім’я. Сухо, без зайвих слів, наче це формальність, галочка у звіті. Я зібрав свої жалюгідні пожитки, які помістилися в рюкзак, і сів у машину.

Дорога тяглася монотонно, як поганий сон. Місто позаду гнило у власних вогнях, світло неонових вивісок миготіло, ніби перед смертю. Опікунка не дивилася на мене — тільки на дорогу. Я не знаю, що мені підсипали чи вкололи — але десь посеред поїздки все затьмарилося.

До тями я прийшов уже в новому домі. Стеля нависала низько, повітря було важке, у вухах дзвеніло. І перша думка, що пройшла крізь голову: краще б я здох.

Перше, що я почув після того, як прийшов до тями, — це бубніння. Спочатку воно було ніби фонова розмова, потім набрало ритм і стало молитвою: низьке, неприродне завивання голосів, що намагалися зробити зло виваженим і благородним. Я вслухався — це були слова про каяття, про очищення, вимовлені так, ніби кожне з них треба було відрізати від м’яса.

Я спробував поворухнутися. Виявилося, мене міцно прив’язали, мотузки впилися в шкіру. Лежав на чомусь твердому. На мені не було футболки, і кожен вдих приносив на тіло подих чужої кімнати. Прохолодний вітер щипав шкіру — маленькі голки на ребрах, на животі — наче мені нагадували, що тіло вразливе і легко віддати його на розтерзання.

Навколо пахло воском від свічок. Хтось стояв безпосередньо біля моєї голови і бубнив далі, складно вимовляючи слова, що мали перетворити мене на нову, послушну істоту. Його голос був грубий, і в кожному слові було холодне задоволення: «Амінь», — прорізав хтось, і це «Амінь» загуркотіло в моїй голові, як удаваний удар по порожньому барабану.

— Тепер ти приймеш покаяння та очищення, — сказав голос. — Перед тим як почати нове життя. Господи, знищ у ньому гординю, зітри спомини і дай йому мир, що росте з болю. Нехай покаяння буде гострим, як ніж, нехай очистить його від усього, що колись його створило. Амінь.

Я спробував кричати. Відповідь світу — глухий кляп у роті, пов’язаний мотузкою, перетворив крик на вологе мугикання. Слина збиралася в куточках губ; звуки тікали, а я лишався з тим самим тиском у грудях, ніби хтось намацав у мене серце і стиснув його.

Той, хто молився, відійшов кудись. Його тінь попливла по стіні, і я відчув, як у повітрі щось змінюється — перед ударом приходить тиша, яка кричить сильніше. Раптом по моїй спині пройшла блискавка болю — батіг. Він вдарив так, ніби намагався вирвати зі шкіри все зайве: спогади, мрії, імена тих, хто мене колись викинув. Біль пройшов хвилею, розлився по всьому тілу й наповнив кожну клітину. Я затремтів; у горлі забулькало, очі наповнились слізьми, але крик лишався під замком.

Другий удар — вибив подих, третій — думки. Вони падали один за одним, як рахунок у бухгалтерській книзі: чітко, безжально, без питань. Четвертий, п’ятий… ще, ще, ще. Розмір болю забрав межі часу; він зупинився, і існувало тільки це — удари, подих, свічки, молитва.

На п’ятдесятому я знепритомнів.

Поки я був без тями, мені чомусь ввижалась сім’я — хоч у мене її ніколи й не було. В темряві, де кожен удар здавався вічністю, я тримав чиюсь руку і точно знав: це мама. Не та, про яку мені розповідали вихователі — вони казали, що вона кинула мене одразу після народження, — а жива, тепла рука, що тиснула мою, як доказ існування чогось людського.

Життя в дитбудинку та по прийомних сім’ях ніколи не було медом. Це було скоріше як навчитися маскуватися під тих, хто тебе б’є, — корчити потрібні посмішки, ховати думки, не помічати синяків. Мене часто лупцювали без причин: за те, що робив мало, за те, що з’їв трохи більше супу, ніж дозволено. Та найбільше людей лякала моя зовнішність — два різнокольорові ока, неприродно довгі руки, що робили мене схожим на примата і пляма на щоці — темний відбиток, немов комусь колись довелось цілувати мене губами, вимазаними чорною помадою. Люди звикали бачити в мені аномалію, а не людину. Я ж лиш був звичайний хлопець — тихий, трохи замкнутий, без тарганів у голові.

Реальність повернулась різко — нова порція болю, і відчуття, ніби під шкіру на спині насипали бите скло. Кожен рух було як шліфування живої рани. Я розплющив очі і побачив, що мене підняли — вертикально. Руки розкинуті в сторони, як на розп’ятті, прив’язані колючим дротом, який врізався в шкіру й лишав за собою тонкі рани. Повітря навколо було вологе й густе. Вузькі промені світла просвічували вітражне скло попереду — сцени страждань Христа. Ікони, що дивилися на мене з презирством.

Кляп у роті глухо обмежував мої звуки; лише іноді між губ вилітав зойк, який тут же заглушувався мотузками. Я відчував, як серце б’ється панічно — воно хотіло рватися, але тіло було закріплене, як експонат у музеї чужого садизму.

Краєм ока помітив рух — і відчув холод на ранах. Несподівано. Хтось в капюшоні нахилився до мене та обережно, майже ніжно, обробляв порізи. Той, хто торкався моєї спини, промовляв щось тихо, якби це був ритуал, але в голосі відчувся не фанатизм, а обережність. Мазі холодили шкіру, і це приносило дивну, зрадливу втіху: кожен дотик знімав трохи напруги й болю.

Я молився богу, в якого ніколи не вірив, щоб ці дотики ніколи не припинялися. Це була не молитва, а голосіння людини, що знайшла воду у пустелі: «Хай ще хоч трохи… хай не зупиняють…» Але молитва загубилась в шурхоті тканин капюшона і в холоді свинцевого повітря. Я знав, що це не по-людськи — просити милості в тих, хто вже вирішив твою долю. І все одно просив. Бо легше хотіти болю, який почасти обіцяє кінець, ніж терпіти його без надії.

Мені було боляче. Але поруч були і руки, що доторкались, відчуття, що хтось робить щось, добре. Я тримався за цю прохолоду як за останній доказ доброти в світі, який давно перестав знати це слово. І хоча моє тіло було побите й скривавлене в голові якось дивно й грубо прокльовувалась думка: якщо це те «нове життя», то краще хай воно буде з простими, болючими правилами — ніж з їхніми фальшивими посмішками та порожніми обіцянками, що мене ніколи не врятують.

Фігура обійшла мене тихо — кроки було чути не як кроки, а як шурхіт тканини по піску. Спочатку я помітив лише зміну світла: полум’я свічки на чомусь металевому, і з цієї іскри виріс силует, що ковзнув по стінах. Вона обійшла мене по колу, ніби оглядала експонат у вітрині — поволі, уважно, з тим же холодним цікавістю, з якою дивляться на щось незвичайне. Капюшон ховав обличчя. Я досі відчував руки на своєму тілі. Пальці були сильні, але акуратні, ніби вміли лагодити плоть.

Коли постать опустилася на коліна, я відчув дихання на своїй шкірі. Моя голова була зафіксована в одному положенні, я не бачив нічого крім вітражів, тому міг лише відчувати. Руки обережно взяли мій член, і почали обережно дрочити. Я відчув язик котрий облизав голівку, а потім ніжно та повільно пройшовся по всій довжині члена. Одна рука пестила яєчка, інша надрочувала вкритий слиною член. Я не розумів що тут у біса відбувається! Мене кинуло в жар від задоволення, я затремтів від погляду Христа з мозаїки на вікні, коли чужі губи почали жадібно сосати мій член, ніби мали на меті висосати крізь нього душу. Слини стало ще більше, я почув що фігура, хто б це не був давиться, ковтаючи мій орган на всю його довжину. Тілом пробігла судома, все що було до, відійшло кудись в тінь, я навіть не відчував болю на розірваній батогом спині. Мені захотілося притиснути голову до свого тіла і залити спермою горло, немов відчуваючи моє бажання, постать в капюшоні подвоїла старання. В момент оргазму, коли перші потоки сперми ринули в рот, двері в приміщення відчинилися, почулися важкі кроки, вони відлунювали в стінах, мов удари похоронного дзвону. Потім пролунав глухий голос.

— Преподобна, істинно віруючі вже зібралися.

Той, хто стояв на колінах, піднявся і з єдиним рухом відкинув капюшон. Переді мною постала жінка — стара, але не немічна: сиве волосся спадало важкими пасмами, а очі… чорні, бездонні, ніби в них завмерли всі ночі світу. В її погляді було щось позамежне — не людська втома, а вічна холодна впевненість. Вона витерла тильною стороною долоні сперму з губ, і промовила з урочистістю:

— Добре. Ув’язнений у цій смертній оболонці готовий до істинного народження. Він очистився болем і пролив своє насіння. Тепер нехай народиться наш повелитель.

Її голос був тихим, але кожне слово різало, мов скло.

Двері скрипнули, і в кімнату почали входити люди. Вони рухалися повільно, але з такою злагодженістю, ніби їхні тіла були одним механізмом. Чорні плащі шелестіли, взуття глухо стукало об камінь. Вони стали щільним колом навколо мене, обличчя губилися в тінях, але їхні очі світилися очікуванням — голодним, хворим блиском.

— Істинно віруючі! — виголосила жінка, здіймаючи руки до вітражного скла, де в барвах застигали муки Христа. — Ми знайшли повелителя! І ми допоможемо йому прийти в цей світ, щоб він поставив його на коліна!

В її руці раптом блиснув ніж, лезо якого світилося холодним сяйвом. Мить — і воно увійшло в мою шию.

Я відчув, як гаряча, густа кров ринула вниз, заливши груди, обпікаючи тіло. В очах потемніло, а світ згорнувся в одну беззвучну точку. І тоді — я розірвав тіло, в якому був ув’язнений. Розірвав так, як рвуть мокру тканину.

Ось вона, свобода — народження в крові! Я випрямився, і кістки моїх плечей вибухнули болем, розкриваючи крила — чорні, важкі, вкриті тьмяним блиском. Повітря загуло, наче кімната наповнилася бурею. Я переступив шмат м’яса під ногами — слабку й нікчемну оболонку, в якій мене тримали. Звук моїх копит грізною луною відбивався від кам’яних стін, кожен удар розривав тишу, змушуючи полум’я свічок тремтіти.

Люди впали на коліна. Їхні чола торкалися холодної підлоги, руки тряслися, але в очах світився екстаз. Схопивши руками стару жінку, що пробудила мене, я розірвав її навпіл, заливши кров’ю і нутрощами присутніх.

Розправив крила й промовив голосом, що був водночас ревом бурі й холодом могили:

— Увіруйте в мене… бо я прийшов не зцілювати, а розривати ваші душі. Час болю настав, і він буде солодший за будь-який ваш спогад про тепло. Ви пізнаєте муки так близько, що вони стануть вашим диханням, вашим сном, вашим єдиним богом. Біль — не покарання. Біль — це лезо, що відтинає фальш, очищає від дрібних брехень і великих обіцянок. Страждання — ось моє благословення. Воно обпече ваші нутрощі, воно розірве ваше серце, воно витягне ваші крики, немов струни, і заграє на них гімн кінця світу. Біль — моя молитва, і ви станете її словами. Я — ваша темрява, я — ваше спасіння через страждання, я — кінець і початок, я — те, що завжди жило у вашій тіні, чекаючи. Тепер ви належите мені. І разом ми спалимо цей світ, слухаючи як він стогне у своїй останній симфонії болю. Бо прийшов мій час — і він називається Страждання.