Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Цокіт каблуків секретарки луною відбивався від стін довгого коридору, де світло люмінесцентних ламп різко різало очі. Дівчина поспішала за двома кремезними чоловіками, котрі, ввічливо, але наполегливо, відтіснили її вбік, і рушили до кабінету начальника.

— Павло Іванович зараз зайнятий, він не приймає відвідувачів! — голос дівчини тремтів, хоч вона й намагалася говорити твердо.

— Чарівна пані, — спокійно промовив один із них, на вигляд старший, із квадратною щелепою та глибокими зморшками біля очей. — Ми не відвідувачі. Ми — слідчі відділу убивств.

Другий, молодший, із темним, мов воронове крило, волоссям і холодним поглядом сірих очей, кивнув. Його обличчя, хоч і привабливе, було суворе.

— То дайте я його повідомлю про ваш… — почала було секретарка, але не встигла договорити. Старший легко постукав у двері й, не чекаючи відповіді, провернув ручку.

Двері з тихим скрипом розчинилися. Молодший, перш ніж зайти, обернувся до дівчини й посміхнувся холодною посмішкою:

— А от тепер ваш бос зайнятий. Зробіть нам, будь ласка, кави.

Двері зачинилися перед її здивованим обличчям.

Кабінет архітектора зустрів їх напівтемрявою. Високі стіни, обшиті темним деревом, були завішані кресленнями й великими панелями з архітектурними макетами. На масивному письмовому столі, заваленому паперами, муляжами будівель і товстими альбомами панував хаос. У кутку, біля вікна, стояв шкіряний диван, на якому, накрившись піджаком, спав молодий чоловік. Повітря в кабінеті пахло деревом, чорнилом і легкою затхлістю — ознакою того, що господар тут жив більше, ніж просто працював.

Старший коп підійшов до вікна й підняв опущені жалюзі. Сонячне проміння прорізало кабінет, вдарило по купах креслень і золотом окреслило брудні склянки.

Тим часом молодший нахилився й легенько поторсав сплячого за плече.

Той розплющив одне око, глянув на суворе обличчя над собою, відмахнувся й знову накрився піджаком. Та вже за секунду різко підвівся, розгублений і знервований.

— Хто… хто ви? І що ви робите в моєму кабінеті?

— Спокійно, — мовив старший, дістаючи з кишені посвідчення в потертій шкіряній обкладинці. — Ви Базилевський Павло Іванович?

— Так. А в чому справа? — він провів рукою по волоссю, намагаючись зібратися.

— Ви знаєте такого собі Коваль Андрія Васильовича?

— Так, це мій бізнес-партнер… — Павло зупинився, раптом прокинувшись остаточно. — Офіцере, що сталося?

Тіні від жалюзі лягли йому на обличчя, роблячи його старшим на кілька років.

— Вашого бізнес-партнера сьогодні вранці знайшла мертим у його квартирі покоївка, — сухо промовив слідчий. — І в нас є кілька запитань.

Павло отетеріло переводив погляд з одного поліцейського на іншого. Його пальці нервово постукували по краю столу.

— Вбили?.. Тобто… вбили? — голос зірвався на хрип.

— Сядьте, Павле Іванович, — спокійно, але твердо мовив старший. Він скинув капелюха на стіл, показав посвідчення. — Мене звати детектив Сікорський, я веду цю справу. Це детектив Бойко. Скажіть, коли ви бачили покійного останній раз?

Базилевський тремтячою рукою налив води з пластикової пляшки у чашку. Жадібно випив, аж вода потекла по підборіддю. Витер рукавом.

— Я… ми нещодавно були в столиці. На презентації нового комплексу. Три дні… Моя машина зламалася, тому ми повернулися на його. Мав повернути днями, але… трохи закрутився в справах. Забув.

Сікорський повільно кивнув, відкинувшись на спинку крісла. Його обличчя було наче висічене з каменю: високі вилиці, зморшки глибокими тінями падали на вуста.

— У нього були вороги? Хтось, хто бажав йому зла?

— Та ніби ні… Не знаю. Ми архітектори. Які в нас можуть бути вороги? — Павло намагався всміхнутися, але вийшла лише гримаса.

Бойко, мовчазний і уважний, дрібними чіткими літерами щось занотовував у потертий блокнот. Рука рухалась швидко, без пауз, наче він знав, що питати далі.

— А жінки? — сухо кинув він, навіть не піднімаючи очей. — Дружина? Подружки?

— Андрій розведений… Був. — Павло ковтнув клубок у горлі. — Наскільки я знаю, зараз нікого не було. А… як його вбили?

У двері тихо постукали. Увійшла секретарка, несучи тацю з тьома чашками. Поставила на край столу, ковзнула поглядом по серйозних обличчях і поспіхом вийшла, навіть не зачинивши двері до кінця.

Детективи зустрілися поглядами.

Сікорський повільно витягнув з кишені м’яту пачку «Кента», дістав цигарку. Поглянув на Базилевського. Той, не знаходячи слів, лише кивнув. Запальничка клацнула, дим важко поплив по кабінету, змішуючись із запахом кави.

Він мовчав кілька секунд, даючи словам настоятися, наче міцному напою. Потім сказав:

— Йому відкусили його ж член. І ним же його зґвалтували.

Базилевський здригнувся, губи зблідли.

— Сліди укусів по всьому тілу. Багато кісток зламані — наче його збила машина. Покоївка, що знайшла тіло, зараз у лікарні. Нервовий зрив. — Сікорський втягнув дим, випустив його повільно, крізь зуби. — А на трупі ми знайшли ось це.

Він витягнув із внутрішньої кишені маленький прозорий пакет. Усередині лежала брошка — жіноча прикраса, зроблена у вигляді ляльки-мотанки. Її очі були позначені чорними нитками, а червона стрічка на шиї наче нагадувала кров.

Сікорський тримав пакет двома пальцями й уважно спостерігав за реакцією архітектора.

Павло застиг. Його зіниці сіпнулися, а пальці судомно стиснули чашку. Він похитав головою.

— Ні… не знаю. Вперше бачу.

Детективи обмінялися ще одним багатозначним поглядом. Бойко нарешті підняв очі від блокнота, холодні й гострі, мов лезо.

Сікорський загасив цигарку в переповненій попільничці. Повільно підвівся, поправив піджак.

— Всього доброго, Павле Іванович. Якщо раптом щось згадаєте… — він простягнув візитку з пом’ятої пачки. — Ось мій номер.

Його голос був рівний, але в ньому вчувалося щось більше, ніж формальність.

— З міста поки не виїжджайте.

Базилевський узяв картку, ковтаючи слину.

Детективи рушили до виходу. Бойко, проходячи повз стіл, ледь торкнувся пальцями однієї з архітектурних моделей — вежі зі скла й бетону. Двері за ними зачинилися.

У кабінеті знову запанувала тиша. Павло стояв посеред кімнати з візиткою в руці, і тільки жалюзі тихо стукали від протягу, нагадуючи удари серця.

Коли детективи пішли, Павло ще хвилину стояв у кабінеті, втупившись у візитку. Вона здавалася важчою за шматок свинцю. Він різко зім’яв її у долоні, кинув на стіл, схопив телефон і швидким тоном почав скасовувати зустрічі. Секретарка щось питала, та він навіть не слухав — просто наказував: «Скасуй усе. На сьогодні, на завтра, на весь тиждень!»

Він майже вибіг із будівлі, ковтаючи гаряче повітря пізнього дня. На стоянці, трясучими руками натискаючи сигналізацію, кинувся до «Тойоти». Він втиснув педаль у підлогу.

Слова детектива крутило в голові, як зламану пластинку: «вигризли член… зґвалтували… укуси по всьому тілу… зламані кістки…»

— Блять! — крикнув Павло, влупивши кулаком по керму. Біль пройшов пальцями, але лиш роздратував ще більше.

Місто летіло повз — неон вивісок, обличчя випадкових перехожих. Павло маневрував агресивно, раз по разу врізаючись у вузькі проміжки між машинами, наче хотів вирватися із пастки.

Він не пам’ятав, як опинився на сходах. Біг, перескакуючи через дві-три сходинки, не відчуваючи ні ваги тіла, ні серцебиття, що билося десь у вухах, як барабан. На одинадцятому поверсі майже влетів у двері.

Квартира зустріла його тишею та запахом недопитої кави. Він кинувся до шаф, відкривав шухляди, мов божевільний. Сумка лежала на підлозі, і він хаотично запихав у неї все під руку: сорочки, штани, документи. Готівка — кілька пачок доларів і гривень — полетіла зверху, наче шматки паперу. З тумби під ліжком він дістав чорний футляр, відкрив — пістолет. Холодна сталь важко лягла в долоню. Він купив його кілька років тому, «на всяк випадок», та жодного разу не стріляв. Навіть тепер зброя здавалася чужою, мов іграшка, яку він боявся поламати. Але він поклав її в сумку.

Внизу, біля будинку, Павло зупинився, дивлячись на авто друга, подумав і залишив її на стоянці.

Замість неї орендував «Субару Форестер». Машина зустріла його запахом хімчистки, натиснувши педаль газу, він відчув, як мотор гарчить під капотом, і це гарчання ніби заглушало слова, що без кінця звучали в голові.

Він летів трасою, назустріч заходу сонця. Криваво-червоний диск висів низько над горизонтом, фарби неба розтікалися, мов кров у воді.

Брошка.

Як ця блядська брошка могла опинитися на трупі? Вона ж мала бути похована. Надійно. Раз і назавжди. З тим тілом, про яке знали тільки вони з Андрієм.

Павло стискав кермо так, що біліли пальці. Двигун ревів, швидкість росла, але йому здавалося, що він стоїть на місці. У голові раз по разу спалахували уривки тієї ночі. Їхня поїздка за місто. Село, де вони «розважились». Холодний вітер, запах вогкості, крики, які він досі чув уві сні. І — мотанка. Маленька, чорна, обплетена червоними нитками. Він був певен: тоді вона лишилася там, у могилі, разом із тілом.

— Не може бути… — прошепотів Павло, але серце гупало, підтверджуючи найстрашніше: може.

Він витискав газ до кінця, слухаючи, як мотор виє від напруги, ніби разом із ним намагаючись утекти від минулого, що вперто наздоганяло його.

«Тойота Ленд Крузер» жадібно пожирав кілометри траси, фари розрізали сутінкову темряву, відблискуючи від дорожніх знаків і рідкісних відбивачів. У салоні пахло цигарками та ледь відчутним перегаром від вчорашньої ночі, коли вони святкували перший серйозний контракт. З колонок тихо грав якийсь старий рок, але його глушили збуджені голоси.

— Блін, Андрюха, я досі не вірю, що вони погодили наш проєкт і дали добро на будівництво! Це просто капець!

Андрій зареготав, відкинувшись на спинку сидіння, заклавши руки за голову:

— Дивно, що ти взагалі сумнівався. Ми ж ночами сиділи над кресленням. Скільки разів ми думали: «Все, це провал»? — він глянув на друга з лукавою посмішкою. — А бачиш, не дарма ми зробили ці мільйон правок. Все, брат, тепер заживемо! Цей комплекс — тільки початок.

Павло широко всміхнувся, але думки його раптом збила жовта лампочка на панелі приладів.

— Чорт… Пального може не вистачити до міста. Глянь у навігатор, де найближча заправка.

Андрій потягнувся до смартфона, включив карту, пальцем швидко поклацав по екрану.

— Ага… Ось тут, — він показав і ввів дані.

Джип плавно розвернувся й звернув із головної траси. Асфальтова дорога поступово звузилась, освітлення зникло, лише світ фар вирізав із темряви старі дерева та покинуті зупинки.

За кілька хвилин вони виїхали до невеличкого селища. Біля дороги блимали вивіски: «АЗС», «Мотель», «Кафе-бар». Маленький острів цивілізації серед темряви.

— Заодно й перекусимо, — сказав Андрій, виходячи з машини. Глибоко вдихнув прохолодне повітря. Небо вже затягнуло фіолетовими хмарами, край сонця опустився за ліс.

Кафе виглядало скромно: обшарпані стіни, двері з облупленою фарбою та написом «Відчинено». Усередині повітря було густе від запаху смаженої картоплі та м’яса.

Майже порожня зала: пара столів із пластиковими скатертинами, декілька водіїв-далекобійників у кутку, що з азартом обговорювали щось пошепки, час від часу піднімаючи пляшку горілки. Вони кинули короткі погляди на новоприбулих і знову втупилися в свою компанію.

Друзі вибрали столик біля вікна, замовили каву та щось із гарячого. Говорили тихіше, але відчувалося, що їх переповнює радість:

— Це реально шанс, брат, — Павло нахилився вперед, — якщо все піде гладко, нас чекають великі гроші.

Андрій підняв чашку, посміхнувся:

— Не «якщо». Тепер точно піде. Ми вже інший рівень.

Вечерею не обійшлося, Андрій захотів «поправити» після вчорашнього здоров’я, тому невдовзі на столі стояла пляшка горілки, і друзі вирішили заночувати в мотелі. Новий алкоголь у крові змішався зі старим, і ось Андрій уже на всю залицявся до офіціантки з брошкою у вигляді мотанки на пишному бюсті. В кінці застілля дівчина разом із рахунком принесла номер телефону і хитро підморгнула. Павло на це все лише закотив очі, взяв ще пива і пішов у свій номер.

Номер мотелю був стандартним у всіх сенсах. Дешеве ліжко з прогнутим матрацом, старенький телевізор із пультом, шафа. Шпалери в квіточки місцями злізли й потьмяніли від років та снів попередніх мешканців. Але головне — була гаряча вода. Павло саме смакував пиво, коли почув, як у сусідньому номері грюкнули двері.

П’яний сміх, хриплий жіночий голос і вовтузня. Потім заскрипіло ліжко й долинув розбурханий голос друга:

— Зараз я тебе добряче трахну! Так ти ще ніколи не кінчала!

Павло важко зітхнув, дістав навушники, увімкнув музику, вимкнув світло і провалився в сон.

Його розбудив монотонний стукіт у двері. Годинник на телефоні показував третю ночі. Знявши навушники, він почув, як стукіт став ще гучнішим і наполегливішим. Павло підійшов до дверей і тільки-но почав їх відчиняти, як у кімнату ввалився Андрій.

— Чувак, це пизда! Це просто пизда! — він буквально кричав, голос зривався, а очі металися, ніби він бачив щось таке, чого не мало існувати.

— Що сталося? — спросоння пробурмотів Павло, дістаючи сигарету. — Не встав? Чи дівка пішла?

— Пашка… — Андрій глянув на нього так, ніби от-от зламається, і простягнув руки вперед, пальці тремтіли. — Я… я походу її вбив.

Дим від цигарки обпік Павлу горло. Він глибше вдихнув і випустив дим крізь зуби.

— Це, блін, дуже фіговий жарт.

— Та який жарт, нахер! — Андрій майже зірвався на крик, почав міряти кроками кімнату, стискаючи й розтискаючи кулаки. — Вона… вона не дихає, ти розумієш?!

Павло остаточно прокинувся. Його сонні очі напружились, і він відчув, як серце гупає сильніше.

— Ходімо, сам побачиш, — тихо сказав Андрій і рушив у коридор.

Кімната, яку той зняв, була відчинена. Всередині різко тхнуло спиртним, потом і сексом. Лампа на тумбочці тьмяно жевріла, відкидаючи тіні, що робили простір ще тіснішим.

На ліжку, лежала дівчина. Вона була на животі, волосся закривало обличчя. На шиї темнів затягнутий ремінь, що врізався у шкіру, залишаючи глибокі сині борозни. Її рука звисала з краю ліжка, пальці ледве торкалися підлоги.

Павло завмер, ковтнувши сухе повітря. Він не відразу підійшов — спершу дивився, як на сцену з фільму. Нарешті наблизився, торкнувся двома пальцями її шиї. Шкіра була холодною, як мармур. Пульсу не було.

Андрій стояв поруч, упершись плечем у стіну, обличчя його зблідло, губи тремтіли.

— Я… я не хотів… ми пили, сміялись, потім почали трахатися. Я вломав її на анал, а вона попросила придушити її. Я був надто п’яний... я не відчував силу і певне коли кінчив задушив її.

Його слова сипались уривками, як уламки. Павло закрив очі, важко видихнув і присів на край стільця біля столу. Там валялись порожня пляшка вина, дві склянки, і серветка з номером телефону — флірт, що обернувся трагедією.

— Що будемо робити?

— А що тут робити? Викликаємо копів і...

— Які нахуй копи? Паша, ти чуєш себе? Мене, блять, посадять!

— А що ти пропонуєш? Так залишити чи вивезти її в ліс? Наймемо адвоката, який доведе вбивство з необережності.

— Блять, Паша, це все рівно вбивство. Все, життя скінчилося. Сука, сука, сука!

Павло вліпив другові ляпаса. Андрій затремтів, ошелешено глянув на Павла, і замовк.

— Паш, допоможи мені. Вивеземо її десь в ліс, ніхто не дізнається, — прошепотів Андрій, голос рвучко ледь не зриваючись. Його руки тремтіли так сильно, що пляшка на столі нетривко похитнулася.

— Вона місцева, її будуть шукати, — відповів Павло.

Обидва мовчали кілька секунд. Павло сів на край ліжка, і подивився на дівчину, він відчував полегшення від того, що не бачить його. З роздумів його вивело тихе схлипування Андрія.

— Добре, — прошепотів Павло, — Я прижену машину. Ти все збери і загорни тіло в простирадло. Не забудь за її речі. І зберися, трясця.

Вони їхали лісовою дорогою, колеса хрустіли по камінню та гілках. Серед густого соснового лісу дорога вела дедалі далі, ніби сама ховала їх у своїй темряві. Коли авто зупинилося, мотор затих і навколо одразу стало занадто тихо.

— Тут підійде, — прошепотів Павло, хоча говорити пошепки не було потреби.

Вони відчинили багажник. Андрій тремтячими руками підняв тіло, але випустив його й майже впав поруч. Павло зціпив зуби, допоміг, і разом вони перенесли загорнуту в тканину дівчину під стару ялину. Лопати не було, тому вони рили землю руками.

Коли яма стала достатньо глибокою, вони обережно поклали тіло всередину. Андрій ще раз глянув на нього й затулив очі руками, відвертаючись. Павло мовчки загортав землю, утрамбовуючи ногами, поки не залишилася лише темна пляма. Наостанок він накинув кілька гілок і хвої, аби місце зливалося з рештою лісу. Вони ще довго стояли, слухаючи нічний вітер, який шелестів верхівками сосен.

Поверталися в абсолютній тиші. Андрій притиснувся до вікна, очі закриті, губи шепотіли щось беззвучне — чи молитву, чи прокльони. Павло їхав швидко, здавалося, що якщо він сповільниться хоч на мить, то їх наздожене те, що вони залишили в лісі.

Коли вони повернулися до мотелю, небо вже починало світліти на сході, але все ще панувала ніч. Друзі мовчки пішли в номер Павла. Вони чекали ранку. Не спали, не розмовляли. Лише чекали, щоб темрява нарешті зійшла з цього світу й дала хоч ілюзію, що ніч минула, а з нею й те, що сталося.

Ранкове повітря було прохолодне, з легким запахом мокрої хвої та дизелю від старих вантажівок на стоянці. Сонце щойно піднімалося, і його світло здавалося занадто яскравим, різало очі після нічної темряви.

Вони мовчки повернули ключі, і пішли до авто. Обидва запалили по цигарці майже одночасно. Дорога до міста тягнулася безкінечною стрічкою. Дерева з обох боків стояли нерухомо, мов німі свідки, а на горизонті вже народжувався день, чужий і байдужий до того, що сталося кілька годин тому. У салоні панувала мертва тиша.

Коли вони нарешті в’їхали в місто, люди на вулицях уже поспішали у своїх справах. І цей світ здавався Павлу настільки чужим і непричетним до них, що серце стиснулося.

Біля дому Андрія машина зупинилася. Павло видихнув дим і нарешті заговорив:

— Машину я віддам тобі згодом. Заїду на чистку та мийку. Якийсь час сиди вдома.

Андрій кивнув, не дивлячись у вічі. Його руки тремтіли, коли він відчинив дверцята. Він вийшов, закрив двері за собою й зупинився біля входу в під’їзд, немов не міг змусити себе зайти.

Всі ці спогади накочували на Павла хвиля за хвилею, наче хтось зсередини роздирав йому груди. Руки на кермі спітніли, і він ще дужче тиснув на газ, намагаючись залишити місто позаду, мовби відстань могла відгородити його від минулого. Коли в полі зору з’явився той самий мотель, серце здригнулося, ніби вдарили молотом. Павло навіть зменшив швидкість, мимоволі переводячи погляд на облуплений фасад, освітлений жовтим світлом ліхтарів. Тут усе почалося. Тут вони з Андрієм зробили перший крок у безодню.

Не зупиняючись, він проминув мотель і звернув на вузьку, зарослу дорогу, що вела в глиб лісу. Спершу він думав, що не згадає місця — тоді вони їхали без розуміння, аби тільки далі, аби тільки сховати. Але що далі занурювався в ліс, то виразніше в голові поставало те місце. Злочинець завжди повертається на місце злочину.

Він зупинив машину, мотор ще кілька секунд гуркотів, перш ніж стихнути. У повітрі стояв запах бензину й вологи, змішаний із ароматом опалого листя. Павло відчинив багажник, дістав лопату й пішов уперед, у світлі фар. Кожен крок лунав занадто гучно в тиші, що стояла навколо.

Знайшовши місце, він уперся ногою в лопату й почав копати. Він відкинув ще один пласт ґрунту — і застиг.

У ямі не було тіла. Лише брудне простирадло, та одяг дівчини. Але самого тіла — жодного сліду.

— Трясця… — вирвалось у нього, і голос здався чужим. — Невже вона була жива?..

Йому стало холодно, хоча лоб вкрився потом. Коліна на мить підкосилися, і він змушений був спертися на лопату, щоб не впасти. Мозок відразу почав малювати картини: як вона задихалася в темряві, як розривала землю руками, як, з останніх сил, виривалася назовні. І вирвалась.

Павло швидко закидав яму назад, наче боявся, що сама земля може видати його таємницю. Утрамбувавши землю, він кинув лопату в багажник, скочив у авто й завів двигун. Фари прорізали темряву, а він, тиснучи на газ, мчав, навіть не дивлячись у дзеркала заднього виду.

Думки билися хаотично: якщо вона була жива — якого біса не звернулася до копів? Як дізналася, де знайти Андрія? І чому мститься так жорстоко? І ця клята брошка… навіщо вона залишила її? Попередження? Гра? Але ж він не вбивав! Він лише допоміг… так, це злочин, та його руки не в крові!

В місто Павло повернувся глибокої ночі.

Піднявшись на свій поверх, Павло ввалився у квартиру, важко притискаючи двері плечем, немов боявся, що за ним увірветься весь жах лісу. Він різко провернув ключ, з металевим скреготом зачинив замок і лише тоді дозволив собі видихнути. Скинув піджак, той глухо впав на підлогу. Черевики він зняв ногою, залишивши їх біля дверей, і, вже розстібаючи сорочку, поплентався до ванни. Йому здавалося, що вода змиє бруд з рук, запах сирої землі, липкий страх…

Але він застиг на порозі. Паркет перед ним був брудний, розмальований дивними плямами. Темні сліди босих ніг тягнулися з глибини квартири до передпокою. Земля, шматочки хвої,… і кров.

У грудях різко защеміло, і Павлу не вистачило повітря. Він ковтнув — але горло не слухалося. Серце калатало, вухо віддало різким дзвоном. Час, здавалося, зупинився.

Тиша квартири розірвалася протяжним скрипом підлоги. Павло завмер. Він зрозумів: він не сам.

— Ви так швидко поховали мене… — голос був глухий, хрипкий, немов лунала з могили. — Хоч твій друг і обіцяв, що мені буде добре, що я так ще ніколи не кінчала!

Павло відчув, як волосся на потилиці піднялося дибки. Він повільно, наче у сні, обернувся на звук голосу.

Вона стояла посеред кімнати. Та сама офіціантка.

Гола — якщо цю огидну подобу можна було назвати тілом. Її шкіра вже не мала кольору живої плоті: вона місцями посіріла, місцями почорніла, з зеленуватим відтінком, і в кількох місцях тріскалася, відкриваючи підсохлі, темні м’язи. З грудей і стегон звисали клапті гнилої плоті, що злиплися з грудками землі. Волосся — густе, колись темне і блискуче — тепер було сплутаним клубком, в якому заплуталися соснові голки. Її очі… вони вже не були очима. Лише білі, каламутні кулі, сліпі й водночас спрямовані прямо в нього. У куточках зяяли тонкі тріщини, з яких витікав гній, що спливав по щоках. На шиї дівчини, все ще той самий ремінь — глибоко врізався в шкіру, залишаючи страшну темну борозну. Місцями під ременем шкіра розійшлася, було видно її горлянку.

Вона зробила крок — паркет під ногами знову скрипнув. Її рух був неприродним, ніби суглоби працювали через силу, але це не заважало їй повільно наближатися. Вона простягнула до нього руки, з довгими чорними нігтями, під якими ще лишилися сліди землі.

Ударив сморід могили. Солодкуватий, липкий, такий, що миттєво накотив на горло і змусив Павла схопитися за рот. Повітря навколо наповнилося запахом гнилі, тління, крові та землі. Здавалося, що сам ліс, сама могила ввірвалася в квартиру разом із нею.

Вона знову зробила крок і прошепотіла, вже майже ніжно, з мертвою усмішкою:

— Я прийшла за тобою…

Коли вона зробила крок, Павло скинув оціпеніння і кинувся до сумки в якій лежав пістолет. Він не знав чи допоможе зброя, чи зупинять її кулі але варто було спробувати. Дівчина видавалася повільною, але це була омана. Вона стрибнула в його сторону і нанесла удар в голову. Павло впав, кров заповнила рот, він відчув як зламалися від удару зуби. Спльовуючи кров, розстебнув сумку, дістав пістолет і не цілячись вистрілив. Куля попала в лікоть, відірвавши дівчині руку. Вона лише зареготала і нанесла ще один удар. В очах потемніло, світ зник в темряві.

До пам’яті він прийшов, від болю який розривав його тіло. Ніс, зламаний від її удару, горів вогнем, а кров стікала по губах і розмазувалася по паркету, залишаючи криваву калюжу під його обличчям. Кожен вдих ставав катуванням: повітря було густим, від смороду її тіла.

Вона сиділа на ньому, важка, мов сама земля, в яку він закопав її. Коліна дівчини давили на ребра, Павло відчув, як щось хруснуло всередині. Він захрипів від болю, але зрушити не міг: її сила була нелюдською.

Її волосся впало йому на щоку, вологі, смердючі пасма що злиплися від гною і землі. Вона нахилилася так близько, що він відчув її подих — холодний, немов із розкритого склепу. Сліпі, білі очі втупилися в його обличчя, і від цього погляду Павло закляк.

Її єдина рука — та, що лишилася після пострілу — вп’ялася йому в потилицю. Кістляві пальці з чорними нігтями впивалися у шкіру, немов намагаючись роздерти її. Кров текла тонкими струмками по шиї.

— Ти… закопав мене, — загарчала вона.

Вона притиснула його обличчя до паркету ще сильніше. Павло відчув, як уламки зламаних зубів боляче врізаються в ясна. Він захрипів, намагаючись вивільнити руку, щоб дотягнутися до пістолета, що випав і тепер лежав недалеко, блиснувши металом у світлі нічної лампи.

— Мені так холодно Павле… — прошепотіла вона, торкаючись своїми потрісканими губами його вуха. — Дай мені трохи твого тепла, трахни мене! Але спершу я трахну тебе!

З цими словами, вона здерла з нього штани, підняла свою відстрелену руку та увігнала обрубок в його анус. Ґвалтуючи Павла, розриваючи його пряму кишку, Павло закричав, відчуваючи її плоть в собі, хоч рука відділена від тіла, її пальці шматували його нутро.

Її язик, чорний, роздутий, торкнувся його щоки, залишаючи липкий слід.

— Тобі добре любчику?,— шепотіла вона трахаючи його своєю рукою,— тепер і дамі треба зробити приємно. Як на рахунок орального сексу?

Дівчина перевернула його на спину, її рука продовжувала свій рух глибоко в чоловікові. На нього посилався шквал ударів, котрий перетворив обличчя на криваве місиво. Широко розставивши ноги вони сіла йому на обличчя.

Сморід її гнилої пизди, вдарив йому в обличчя, як кулак; немов протухлий лосось, зварений у відбілювачі. Її м’ясо змішувалося з його кров’ю. Вигляд огидного, смердючого місива між її ніг змусив його шлункові соки ринути й потекти по підборіддю, наче нектар зі стиглого екзотичного фрукта. Сморід був як удар амілнітриту в мозок, судини розширювалися, червона хвиля била в скроні, Павло почав плакати і молитися. Її пизда гнила зсередини, він відчував запах розкладання тканин усередині, аромат протухлої яловичини наповнював його.

Дівчина стискаючи ноги, схопила його вцілілою рукою за основу члена, стиснула, розчавлюючи яєчка і вирвала його, дико сміючись вона піднесла скривавлений орган до своїх вуст і впилася в нього зубами. Тіло Павла забилося в конвульсіях. Його ноги били повітря, п’яти глухо гупали по підлозі, нігті дряпали дошки, залишаючи на дереві довгі борозни. З грудей вирвався хрип, що швидко зійшов на глухе гарчання — і в ту ж мить вона різко напружила ноги.

Пролунав огидний, вологий тріск. Череп Павла піддався тиску, як перестиглий плід. Кістки луснули, гострими уламками, шматки м’яса та мозку розлетілися по підлозі. Гаряча криваво-сіра маса бризнула на стіни, на її груди, очі Павла вискочили з орбіт.

Вона нахилилася над кривавим місивом, яке ще хвилину тому було його обличчям. Зачерпнула рукою мізки, і піднесла до рота. З’їла все, її роздутий язик облизав чорні нігті, під якими застрягли шматки шкіри та волосся, блищали від крові.

Її бліді, мертві губи розтяглися в усмішці. Вона схилила голову набік, і хрипко прошепотіла:

— Було добре, любчику, я таки кінчила!