Петро Гузiк "Дікпікова дама"

Володя нервово вистукував пальцями по керму, ніби відбивав ритм, який чув лише він. У кутику рота тліла майже забута цигарка. Дорогий тютюн повільно наповнював салон важким, гіркуватим димом, що в’їдався в оббивку сидінь. Попільничка давно була переповнена недопалками, та він машинально розчавив ще один, одразу ж підпаливши наступний. Легені протестували. За кілька днів астма знову нагадає про себе — кашлем, важким диханням, безсонними ночами... Але це буде потім.

За тонкою золотою оправою окулярів його погляд був холодним і нерухомим. Він не милувався парком. Не звертав уваги на дерева, спів птахів чи дитячий сміх, що долинав звідкись здалеку. Для нього все навколо давно втратило будь-яку цінність. Люди перетворилися на безликі силуети, випадкові перешкоди.

На лавці сиділа дівчинка.

Вона їла морозиво, час від часу перегортала сторінку книжки й зовсім не зважала на світ навколо. Її бліда шкіра підказувала, що сонце не було частим гостем у її житті. Майже біле обличчя різко контрастувало з густим чорним волоссям, зібраним у хвіст. На ній був джинсовий комбінезон, світла футболка й босоніжки. Років одинадцяти.

Володя мимоволі скривив губи в чомусь, що віддалено нагадувала посмішку. Від хижого задоволення, яке самому собі давно перестав пояснювати. Усередині нього не залишилося нічого, що бодай віддалено нагадувало сором. Лише холодна порожнеча, яка ненадовго вщухала, коли він відчував, що контролює ситуацію.

Він перевів погляд на годинник на панелі свого «Мітсубісі». Хвилинна стрілка зробила ще одне коло. Парк жив своїм життям. Десь далеко сміялися діти. Пробігла жінка в спортивному костюмі. Пара пенсіонерів повільно пройшла повз.

Дівчинка і далі сиділа одна.

Володя глибоко затягнувся, випустив дим і відчув, як серце калатає швидше. Не від хвилювання. Від нетерпіння.

Він поправив комір сорочки, провів долонею по волоссю й на мить побачив своє відображення у боковому дзеркалі. Охайний молодий чоловік із приємними рисами обличчя. Редактор одного з найуспішніших видавництв країни.

Він вийшов із машини, дверцята тихо клацнули за спиною. На парковці було порожньо. Його «Мітсубісі» самотньо стояв під сонцем, укритий тонким шаром пилу. Володя машинально озирнувся.

Він рушив через дорогу спокійною ходою. Коли його тінь накрила сторінки книги, дівчинка підняла голову. Її очі були неприродно сині. Не яскраві, не теплі — холодні й глибокі, мов вода старого колодязя.

На одну коротку мить Володя завмер. Завчена усмішка ніби зісковзнула з обличчя. Він швидко взяв себе в руки, знову натягнув привітний вираз обличчя і відкрив рота, щоб промовити завчені слова.

— Привіт, — привітно озвався чоловік, зупинившись за кілька кроків від лавки. — Не злякав?

Дівчинка повільно підвела очі від книги. Вона нічого не відповіла, лише мовчки дивилася на незнайомця.

— Гарний день для гарної книжки, — продовжив він.

Вона ще кілька секунд мовчала, ніби роздивлялася його обличчя, а тоді ледь помітно кивнула.

— Слухай... — чоловік ніяково потер потилицю. — Не підкажеш, як проїхати до центру? Я, здається, трохи заблукав.

Він жестом показав у бік своєї машини. Дівчинка перевела погляд на автомобіль, потім знову на нього. Не сказавши ні слова, вона закрила книгу. Погляд Володі мимоволі ковзнув по обкладинці.

Він упізнав її миттєво.

Четверта частина популярної серії про хлопчика-чарівника. Саме він був редактором українського видання цієї книги.

— Подобається? — запитав він, кивнувши на обкладинку. — До речі, я працював над її виданням.

Дівчинка опустила очі на книгу й уперше усміхнулася.

— Так. Дуже.

— Приємно це чути, — відповів він. — Значить, моя праця була недаремною.

На мить запала тиша.

— Ти місцева? — запитав він.

— Так.

— Тоді, може, підкажеш дорогу?

Дівчинка підвелася з лавки, притиснула книгу до грудей і показала рукою в бік дороги.

— Якщо поїдете прямо, то приблизно за пів години будете в центрі. На великому перехресті повернете ліворуч. Там уже не заблукаєте.

Володя вже відкрив рота, щоб подякувати, але дівчинка раптом додала.

— Якщо не поспішаєте... можете допомогти моєму другу?

Фраза прозвучала настільки несподівано, що Володимир на мить розгубився. Завчена усмішка ледь не сповзла з його обличчя.

— Звісно, допоможу, — швидко відповів він. — До речі, мене звати Володимир. Але всі кажуть просто Володя.

Він простягнув руку. Дівчинка подивилася на неї, ніби вагаючись, а тоді легенько потиснула.

— Інна.

Її долоня була прохолодною, майже холодною, попри липневу спеку.

— Ходімо. Це недалеко.

Не чекаючи відповіді, вона звернула зі стежки парку на вузеньку протоптану доріжку, що губилася серед густих чагарників. Володимир ще раз озирнувся. Парковка залишилася позаду. Дитячий майданчик уже майже не було видно крізь кущі. Звідти долинав приглушений сміх, але з кожним кроком він ставав тихішим, доки зовсім не розчинився в шелесті листя.

Усередині чоловіка все тріумфувало.

«Краще й не вигадаєш...»

Він навіть не став гадати, який саме «друг» чекає на Інну. Певно, бездомний пес. А може, поранене кошеня. Яка різниця?

Стежка дедалі більше заростала бур’яном. Колючі гілки дряпали штани, висока трава торкалася колін, а повітря ставало важчим. Спека ніби застигла між деревами. Не було навіть легкого вітерцю. Минуло хвилин двадцять, коли дерева раптом розступилися.

Попереду стояв будинок. Колись охайний, тепер він повільно програвав битву часу. Стіни майже повністю сховалися під плющем і диким виноградом. Темно-зелені пагони обплели вікна, наче величезні пальці, що не відпускали свою здобич. Покрівля місцями просіла, а дерев’яний ґанок перекосився так, ніби ще один крок міг остаточно його зламати.

За будинком виднівся старий фруктовий сад. Яблуні й груші давно здичавіли. Їхні покручені гілки перепліталися між собою, утворюючи майже суцільний зелений навіс. Під ногами лежали згнилі плоди, над якими ліниво кружляли оси.

Володимир знав це місце. Колись тут був приватний сектор. Але річка щороку виходила з берегів, підтоплювала подвір’я, і люди поступово покидали свої домівки, перебираючись ближче до міста. Тепер природа повертала собі все, що колись належало людині.

Інна впевнено підійшла до дверей. Стара латунна ручка тихо скрипнула під її рукою.

Двері відчинилися. Із темряви дохнуло затхлим повітрям, запахом старого дерева, пилу й сирості.

— Заходьте, — тихо сказала дівчинка.

Вона переступила поріг і увійшла. Володимир затримався лише на мить.

«Чого я взагалі вагаюся?»

Він усміхнувся сам до себе й увійшов слідом. За спиною глухо грюкнули двері. Звук вийшов настільки різким, що чоловік мимоволі здригнувся. Він озирнувся. Двері були зачинені.

«Протяг», — подумав він і навіть не спробував перевірити.

Усередині було задушливо. Спека змішувалася із запахом пилу, старої деревини й чогось ледь вловимого... солодкуватого.

Володимир розстебнув верхній ґудзик сорочки. Очі повільно звикали до напівтемряви.

Велика кімната була завалена мотлохом. Поламані стільці, шафа без дверцят, перевернутий дитячий візок, пожовклі газети, коробки, вкриті товстим шаром пилу. На стіні висіла вицвіла фотографія в тріснутій рамці, але обличь на ній уже майже не можна було розгледіти.

Дивно...Попри занедбаність, будинок не був схожий на місце, куди часто навідуються люди. Вікна залишалися цілими. На стінах не було жодного напису чи графіті. Під ногами не хрустіли порожні пляшки або бляшанки. Ніхто не влаштовував тут гулянок. Наче це місце роками всі обходили стороною.

Володимир відчув, як по спині повільно стікає крапля поту. Він озирнувся. Інни ніде не було.

— Інно? — покликав він.

Тиша.

— Інно... де ти?

Лише стара підлога тихо застогнала десь у глибині будинку.

— Де твій друг?..

Відповіді не було. Лише здалося, що десь, в сусідній кімнаті, щось ледь чутно скрипнуло. Він дістав із кишені складну бритву. Холодний метал ліг у долоню, повертаючи відчуття контролю.

— Досить цих дурних жартів...

Він штовхнув двері ліворуч. Кімната була порожньою. Лише біля старої шафи лежала велика купа жіночого взуття. Туфлі. Босоніжки. Кросівки. Високі чоботи. Одні були вкриті пилом і потріскані від часу. Інші виглядали майже новими, ніби їх залишили тут учора. Вони лежали без жодного порядку, але їх було так багато, що це вже скидалося не на сміття, а на чиюсь нав’язливу колекцію.

Володимир завмер.

Взуття було дуже багато, хтось витратив купу часу збираючи таку колекцію. Володя і сам був фут-фетишистом тому з гідністю оцінив ці старання. Водночас це розблокувало спогад з його власного дитинства.

По спині пробіг холодок.

Перед очима раптом спливла інша кімната. Облуплені стіни. Запах дешевого алкоголю. Мати, що сміється неприродно голосно. І завжди відсутній батько.

— Як шкода, що ти не дівчинка...

Для неї це була гра, друга вагітність була несподіваною і вона завжди хотіла доньку. Народження ще одного сина спричинило глибоке розчарування. Бажання матері мати доньку з часом не згасло а навпаки проявлялося у відкритих і прихованих формах. Вона одягала його в сукні та заплітала волосся, змушуючи почуватися його інакшим. Для нього — сором, який змішався з дивною, незрозумілою прив’язаністю до цих речей.

Згодом з’явився сарай. Він приносив туди знайдене й украдене взуття, розставляв, міряв його, міг годинами мовчки дивитися на нього.

А одного дня батько знайшов схованку. Після того вечора права рука ще кілька тижнів була в гіпсі, а щелепа боліла щоразу, коли він відкривав рот.

З часом його поведінка переросла від крадіжки до насильства, вечорами він полював на самотніх дівчат, збивав з ніг, душив до стану непритомності і крав взуття та білизну. У віці вісімнадцяти років він вперше вбив і зґвалтував. Тіло нещасної довгих п’ять днів пролежало в тому ж сараї де він раніше тримав колекцію взуття. Чоловік одягав її в різний крадений одяг, ґвалтував труп і навіть частково з’їв, згодом порубав на шматки і викинув в річку.

Володя і досі перевдягався в жінку, часто використовуючи одяг колишньої дружини. Він досі пахнув нею. Тримаючи її фото на рівні свого обличчя, він дивився на себе крізь пропалені цигаркою отвори у фотографії, мастурбував і плакав перед великим дзеркалом.

Спогад урвався так само раптово, як і прийшов.

Володимир важко вдихнув. У будинку було нестерпно душно. Піт стікав по скронях, сорочка липла до спини, серце билося швидше, ніж кілька хвилин тому, а штани ледь втримували ерекцію.

Він міцніше стиснув бритву.

— Інно...

Його голос прозвучав тихо й неприродно глухо. Відповіддю була лише тиша.

Він ще раз глянув у бік кімнати з жіночим взуттям і подумки наказав собі повернутися туди пізніше. Зараз було не до цього. Міцніше стиснувши складну бритву, Володимир вийшов у коридор. Тут повітря здавалося ще густішим. Запах старого дерева, пилу й цвілі стояв так щільно, що кожен вдих давався важче за попередній. Піт тонкою цівкою стікав уздовж хребта, сорочка прилипла до тіла, а серце билося дедалі швидше.

Навпроти були ще одні двері. Вони виглядали міцнішими за решту. Він натиснув на ручку. Замкнено. Вилаявшись крізь зуби, вперся плечем. Старі завіси жалібно зарипіли, деревина затріщала, і після кількох сильних поштовхів двері відчинилися лише настільки, щоб він зміг протиснутися всередину. Виявилося, що зсередини їх підпирала важка дерев’яна тумба.

Володимир завмер. Кімната була глухою. Вікна хтось ретельно забив товстими дошками, залишивши лише вузькі щілини, крізь які сонячне світло проникало тонкими косими променями. У повітрі кружляли порошинки пилу, схожі на крихітних комах. Тут було тихо. Неприродно тихо. Жодного шелесту листя, жодного співу птахів, ніби світ за стінами перестав існувати. Він повільно озирнувся. Металевий каркас старого ліжка, тумба, облуплені стіни. І більше нічого. Але одна думка вперто не давала спокою. Якщо двері були заблоковані зсередини, то як той, хто їх підпер, покинув кімнату?

Володимир відчув, як у грудях щось неприємно стислося. Це не мало жодного сенсу. Він уже хотів вийти, коли погляд випадково впав на прочинену шухляду тумби. Усередині лежала товста пачка старих полароїдних фотографій. Він машинально простягнув руку. Пальці раптом стали холодними, хоча в будинку панувала задушлива спека. Верхній знімок змусив його завмерти. Це була фотографія, яку він знав надто добре, на знімку він одягнений в легкий пенюар трахав діру в животі молоденької дівчини. Її обличчя було спотворене кислотою, руки ампутовані по лікті, а ліва грудь начисто з’їдена.

Потім друга. Третя. Четверта. Саме ті, що багато років лежали в захованому сталевому ящику, вмурованому в стіну його будинку. Він нікому не показував їх. Ніколи. Руки почали тремтіти. Він гарячково перегортав фотографії одну за одною.

— Чортівня якась... — хрипко прошепотів він.

Голос прозвучав тихо, ніби його поглинали самі стіни. І саме в цю мить із темного коридору долинув сміх. Наче хтось не стримався, спостерігаючи за ним. Володимир кинув фото на підлогу і виглянув у коридор. Коридор був порожній.

Володимир ривком відкинув убік важку тумбу. Та з глухим гуркотом перекинулася на бік, здійнявши в повітря хмару пилу. Він вискочив у коридор, майже перечепившись через власні ноги. Усе всередині кричало лише про одне — тікати.

— Ну на хуй... — хрипко видихнув він і кинувся до вхідних дверей.

Рука судомно вчепилася в ручку.

Ривок.

Двері розчинилися ... і світ перестав підкорятися здоровому глузду. Замість сонячного подвір’я, дикого саду й високої трави за порогом стояла стіна. Стара цегляна кладка, складена з темно-червоних, майже чорних від часу цеглин. Розчин між ними давно розсипався, у тріщинах ріс густий мох, а з окремих щілин звисали тонкі білі корінці. Здавалося, ніби вона стояла тут десятки років.

— Як... — голос урвався. — Як?.. Що це... що це, блядь, таке?..

Він простягнув руку. Пальці торкнулися холодної, вологої цегли. Вона була справжньою.

Не марево. Не галюцинація. Холод від стіни миттю пройшов крізь долоню, змусивши його відсмикнути руку.

Дихання збилося. Груди стисло так сильно, ніби хтось затягнув навколо них сталевий обруч

Астма.

Повітря відмовлялося заходити до легень. Кожен вдих перетворився на короткий болісний свист. Перед очима попливли темні плями.

«Ні... Не зараз...»

Він сперся долонею об стіну й заплющив очі.

Вдих.

Видих.

Повільно.

Ще раз...Ще...

— Страшно?

Тихий дитячий голос пролунав просто за його спиною. Володимир скрикнув так різко, що прикусив язика. У роті миттю відчувся солоний присмак крові.

Він обернувся, виставивши перед собою складну бритву. Посеред кімнати стояла Інна.

Ніби весь цей час нікуди й не зникала.

У руках вона тримала стос полароїдних фотографій, повільно перегортала їх одну за одною кидаючи собі під ноги.

Фотографії тихо лягали на старі дошки підлоги.

— Повішена..Спалена...Побита...Задушена...Зґвалтована...З’їдена

Вона не дивилася на знімки. Її сині очі були прикуті до Володимира.

— ...і ти пам’ятаєш кожну.

У нього похололо всередині. Цих світлин не міг бачити ніхто. Але це вже не мало значення.

Бо за спиною Інни щось повільно ворушилося.

Спершу він подумав, що це гра світла, та світло не дихає і не росте.

Тінь на стіні ставала дедалі більшою. Вона витягувалася вгору, розширювала плечі, розкривалася, мов чорнильна пляма, що ожила.

У неї було надто багато рук. Суглоби яких згиналися під неправильними кутами. Над вузькою головою здіймалися викривлені роги, схожі на обгорілі гілки старого дерева.

Найстрашніше було те, що тінь не повторювала рухів Інни.

Від стіни долинув тихий тріск. Чорний силует зробив перший крок. Він відокремився від стіни так легко, ніби вона була лише тонкою завісою.

Ігноруючи гарячу цівку сечі які потекла по його нозі, Володимир відчув щось, чого не знав ніколи в житті.

Не страх бути спійманим. Не страх померти. А холодне, всепоглинаюче усвідомлення, що втекти вже неможливо. Що всі двері зачинилися задовго до того, як він переступив поріг цього будинку. І що істота, яка повільно виходила з темряви, прийшла за ним самим.

Істота мовчки оминула Інну й зробила крок уперед. Підлога важко застогнала під її вагою. Вона зупинилася всього за кілька кроків від Володимира. Повітря навколо миттєво стало густим і важким. У ніс ударив різкий запах сірки, крові й чогось ще — терпкого, давнього, такого, що нагадувало запах землі після розритої могили.

Володимир відчув, як в нього підкошуються ноги.

Істота була майже під саму стелю. Її величезна голова увінчувалася парою кривих рогів, нижня щелепа звисала до грудей, відкриваючи кілька рядів довгих нерівних зубів. Здавалося, паща була створена не для того, щоб говорити, а щоб без кінця пожирати.

Обличчя, якщо це можна було назвати обличчям мало вигляд доісторичного монстра. Гострі вилиці виступали вперед, наче кістяний панцир, а темна шкіра блищала, мов відполірований обсидіан. Вона не відбивала світло — вона його поглинала.

Посеред цієї моторошної маски палали очі. Одне — холодно-блакитне, друге — глибоко-зелене.

Вони світилися ненавистю. Ці очі дивилися на падіння імперій, народження і смерть народів задовго до того, як люди навчилися говорити. Володимир не міг витримати їхнього погляду.

Дві пари рук безвольно звисали вздовж тіла. Праві були вкриті довгими чорними шипами, що нагадували уламки вулканічного скла. Ліві здавалися неприродно довгими. Вони майже торкалися підлоги, а пальці були настільки тонкими й гнучкими, що скидалися радше на щупальця, ніж на людські кінцівки. Ноги істоти вигиналися під дивними кутами, немов стовбури потворного дерева.

Вона глибоко втягнула повітря. Ніздрі ледь здригнулися.

— Страх... — промовила вона низьким спокійним голосом. — Я його відчуваю.

Здавалося, слова народжувалися не в горлі, а просто всередині кімнати.

— Раніше боялися тебе. Ти жив чужим страхом. Будував із нього свою силу. Тобі подобалося бачити, як ламається чужа воля.

Істота нахилилася ближче. Володимир відчув на обличчі її гаряче, смердюче дихання.

— Ти був переконаний, що знаєш, що таке біль. Але твої знання лише крапля в океані. Проте я подарую тобі справжній біль.

Крива подоба усмішки розтягнула її пащу.

За її спиною Інна спокійно підняла свою книжку, обтрусила обкладинку від пилу й, ніби нічого незвичайного не відбувалося, мовчки рушила до сусідньої кімнати. Вона навіть не озирнулася.

Вишкіривши повну гострих як голки зубів пащу, істота блискавично кинулася до чоловіка. З її рота цівкою стікала смердюча слина, яка з шипінням пропалювала дошки під ногами. Дивуючись самому собі, Володя в останню частку секунди зміг відскочити в сторону. Повітря розітнув свист, і він навмання наніс удар небезпечною бритвою по руці-щупальці потвори. Сріблясте лезо легко увійшло в її драглисту плоть і... і нічого. Жодної краплі крові не пролилося. Шматок плоті, котрий відрізала бритва, прямо в повітрі спалахнув сизим вогнем і миттєво перетворився на смердючий попіл. Монстр оглушливо зареготав — цей звук нагадував хрускіт кісток у жорнах. Наступним блискавичним випадом він з хрускотом зламав Володі пальці й вибив бритву з рук. Сталь із дзвоном відлетіла в куток.

Того ж моменту жилаві, вкриті слизом щупальця з присосками обвилися довкола правої руки чоловіка. Володя закричав так, що ледь не розірвав зв'язки. Пекельний біль прошив усе тіло. Місце, де його плоть контактувала з тілом істоти, миттєво почервоніло, здулося і вкрилося гігантськими, налитими гноєм та сукровицею пухирями. Кров буквально закипала під шкірою. Монстр різко потягнув щупальце на себе. Шкіра разом із м’язами, сухожиллями та венами злізла, оголюючи кістку.

Не даючи жертві втратити свідомість, істота випустила додаткові відростки. Руками, суцільно вкритими шипами, вона з розмаху впилася в ліве плече Володі. Шипи глибоко увійшли в суглоб, трощачи ключицю. Тварюка одним ривком вирвала іншу руку чоловіка з плечового суглоба. Монстр жадібно впився в неї своїми зубами, розбризкуючи навсібіч шматки м'яса.

Гаряча, пульсуюча артеріальна кров фонтанами забила з понівечених плечей, заливаючи стару дерев’яну підлогу та стіни, стікаючи в щілини між дошками. Мало що розуміючи від травматичного шоку та дикого болю, Володя розвернувся і кинувся втікати. Проте не судилося. Жилава рука-щупальце, наче гострий зазубрений батіг, із хрускотом розсікла йому литки збиваючи з ніг. Обличчям Володимир влетів у калюжу власної крові.

Істота зробила важкий крок вперед. Її масивні ноги, з глухим звуком опустилися прямо на поперек чоловіка. Пролунав тріск хребта, супроводжуваний чваканням розірваних внутрішніх органів. Кишки вивалилися назовні. Тепер Володимир був просто понівеченим торсом. Обрубком, шматком сирого, пульсуючого м’яса, котре лежало у власних екскрементах та нутрощах, хрипіло і божеволіло від нелюдського, абсолютного болю.

— Як тобі таке? — прохрипіла істота, її голос наче скрегіт іржавих пилок по металу розітнув криваве повітря кімнати.

З гидким чваканням вона занурила свої вкриті шипами пальці глибоко в розірване черево Володимира, порпаючись у гарячому місиві. Тварюка з насолодою намацала слизькі петлі кишківника і з натугою почала намотувати їх на свій кулак наче ганчір’я. Судини лопалися із тріском, забризкуючи морду монстра чорною венозною кров’ю. Наступним різким ривком монстр, запустивши пазурі ще глибше, з хрускотом видер клубок паруючих кишок. Гострі шипи на його долонях ламали ребра чоловіка, перетворюючи їх на гострі уламки кісток.

Насильно розтиснувши щелепу Володимира, істота з хрускотом почала запихати цей гарячий, паруючий конгломерат із плоті та калу прямо в його відкритий рот. Гострі краї зламаних ребер миттєво розітнули чоловікові язик та піднебіння, перетворюючи ротову порожнину на суцільну рану.

— Ти ж любив смакувати плоть, спробуй тепер власну. Вона смачна, повір мені, — знущально прошипіла тварюка, проштовхуючи криваве місиво глибше в горлянку жертви.

Володимир задихався, з його очей текли криваві сльози. Він конвульсивно давився, захлинався і був змушений ковтати, чітко відчуваючи на язиці нестерпний, нудотний смак власних екскрементів, перемішаних із кров’ю та шматками власного шлунка. Кожен ковток розривав стравохід зсередини гострими як бритва трісками ребер.

— Боляче? — запитав монстр, нахиляючись так близько, що його смердюче дихання обпекло обличчя Володимира. — Добре, адже буде ще гірше. Я обіцяю. Я поверну тобі все, що ти так любив дарувати іншим.

Володимир дивувався тому, наскільки безмежні резервуари болю здатне вмістити в собі людське тіло, перш ніж остаточно вимкнутися і померти. Кожен нерв в його понівеченому торсі палав, наче оголений кабель під високою напругою. Мозок, залитий адреналіном і шоком, відмовлявся дарувати рятівне безпам’ятство. Чоловік усім своїм єством, кожною живою клітиною благав про прихід смерті. Він прагнув її як найвищого, недосяжного блага.

Відкинувши залишки його понівечених нутрощів убік, монстр з легкістю підняв те, що ще хвилину тому було людиною. Зараз це був лише обрубок — стікаючий чорною кров’ю шматок м’яса.

Своєю вкритою шипами рукою, діючи майже ніжно, з витонченою катівською турботою, істота двома пазурами зняла з залитого кров’ю обличчя Володимира його вишукані окуляри в тонкій золотій оправі.

— Ти думаєш про смерть, хробаче. Ти чекаєш її і надієшся, що вона стане твоїм спасінням від мене.

Істота начепила окуляри на власну потворну, лускату морду. Металеві дужки з тріском вп’ялися в її мертву плоть.

— Проте я тебе розчарую. Після того, як стара з косою прийде по тебе, твоя душа належатиме мені. А тоді…

Монстр розкрив пащу у жахливій, анатомічно неможливій посмішці. З темної глотки, що тхнула розкладанням тисяч трупів, виповз довгий, роздвоєний, вкритий дрібними гачками язик. Він із гидким шурхотом облизав шкіру на обличчі чоловіка, здираючи плоть і злизуючи гарячу сукровицю.

— …тоді ми зможемо провести вічність разом. І не буде жодного спасіння. Твій земний біль — це лише крихітна, нікчемна увертюра перед безкінечною симфонією катувань, які чекають на твою душу. У моєму вимірі немає смерті, яка могла б тебе врятувати. Тільки нескінченний біль. Знову і знову.

З цими словами істота з оглушливим хрускотом зімкнула свої масивні щелепи прямо на голові Володимира. Кістки черепа тріснули, наче стиглий кавун під пресом. Очні яблука з хлюпанням вискочили з орбіт і лопнули. Сіра речовина мозку, змішана з кривавою піною та уламками тім’яної кістки, бризнула на стіни та заляпала золоту оправу окулярів.

Земне існування Володимира припинилося у спалаху фінального, абсолютного агонізуючого вибуху. Але у ту ж саму секунду, коли його серце зупинилося, його свідомість не згасла. Навпаки, вона спалахнула з новою, куди чіткішою і страшнішою силою. Він опинився у непроглядній, липкій темряві, де не було тіла, але залишилося абсолютне, оголене відчуття кожної рани. Попереду, серед цієї чорноти, знову запалали два ока монстра.

Біль не зник — він став вічним, і все тільки-но починалося...

Сонце майже сховалося за верхівками старих дерев. Його останні промені ковзали крізь густе листя, розмальовуючи землю довгими золотавими смугами. Вечірня прохолода поволі витісняла денну спеку, а над занедбаним садом зависла дивна, майже неприродна тиша. Не співали птахи. Не дзижчали комахи. Здавалося, навіть вітер боявся торкатися цього місця. Старі дерев’яні двері будинку, густо обвитого плющем і диким виноградом, повільно відчинилися зі знайомим протяжним скрипом.

На ґанок вийшов хлопчик років одинадцяти. На ньому були світлі шорти, синя футболка й акуратно заправлений пасок. На худорлявому обличчі сиділи окуляри в тонкій золотій оправі. Коли хлопчик трохи повернув голову, останній промінь сонця ковзнув по склу, на мить приховавши його різнокольорові очі яскравим відблиском.

Тримаючи руки в кишенях, він мовчки спустився з ґанку. Кроки його були легкими й розміреними, ніби він щойно прокинувся після денного сну.

За його спиною двері самі собою тихо зачинилися.

Під старою грушею сиділа Інна. Вона, як і раніше, читала книгу. Наче минуло лише кілька хвилин відтоді, як вони прийшли сюди.

Почувши кроки, дівчинка підняла голову, побачивши хлопчика, вона тепло усміхнулася.

Хлопчик підійшов ближче й простягнув їй руку. На його губах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я вже поїв, — сказав він. — Пішли гратися.

Інна без вагань закрила книгу, поклала її на лавку й узяла його за руку.

— У квача? — запитала вона.

— У квача, — кивнув хлопчик.

І вони побігли стежкою між деревами.

Їхній сміх ще кілька секунд лунав у вечірньому саду, легкий і безтурботний, двоє дітей які просто насолоджувалися теплим літнім вечором.

Коли вони зникли серед густих яблунь, сад знову поринув у тишу.