Помаранчеве кохання

Микита не цікавився суспільно-політичним життям. Так, лише чув розмови старших про те як колись добре жилось, яка була смачна їжа, як чиновники та міліціонери піклувались про громадян. Все будувалось, всі жили щасливо, у всіх все було. Та й загалом, на сході України суспільство завжди було інертним, проявляло невисокий інтерес до політики, не цікавилось проблемами держави. Народ звик до того що «мудрий хазяйствєннік» думає та вирішує всі питання, а наше діло просте – працювати та не лізти туди куди не треба.

Саме на такому електораті одна дуже відома політична партія, щедро накачана грошима не менш відомих олігархів, пустила глибоке коріння не тільки на своїй «вотчині». Це коріння стрімко проникало все глибше й глибше, руйнуючи фундамент, на якому трималась молода держава Україна. Керівники заводів, «хазяйствєннікі», ділки, власники нелегальних копанок та кар’єрів – всі вони раніше були вірними заповітам дідуся Ульянова та будували свою кар’єру як прості вихідці з народу. «Звичайно, вони бандити, але ж свої» - саме таку фразу можна було почути від симпатиків місцевих «васалів», що підтримували тісні зв’язки з сусідньою країною на основі «спільного світлого минулого та історії». Бандити, злодії, злочинці, бритоголові кримінальники в дорогих костюмах, але ж обіцяють справедливість, рівність та світле майбутнє. Саме це й хотіли чути люди, тому й довіряли «бандитам, але своїм».

Люди навіть не цікавились тим що скоро будуть вибори Президента України доки на вулицях міст не почала з’являтись політична агітація. Вже тоді відомий екс-керівник Донецької облдержадміністрації, а потім і Прем’єр-міністр України, що починав свою кар’єру зі слюсаря та директора автобази, був персоною №1 в регіоні. Перед цим в його житті були епізоди, пов’язані з відбуванням покарання за крадіжку шапок та, за не підтвердженою інформацією, також інкримінувалась стаття, через яку за «колючим дротом» обіцяють «дуже солодке життя». Але то все було в минулому, і то все не правда!

Майбутній четвертий Президент України був найбільш впізнаваною політичною особою на сході, зокрема в себе на Батьківщині. Він був єдиним безальтернативним кандидатом від «Партії регіонів» на виборах Президента-2004. Місцева «незалежна» преса на всю котушку почала відкриту агітацію за російськими методичками. В ній «наші бандити» зображувались як добропорядні, чесні, справедливі та, як ніхто інший, і вдень, і вночі, думають про простий народ. Натомість їхні політичні опоненти – американські запроданці, що хочуть задавити Донбас, закрити шахти та продати Україну ненависному заходу.

На підприємствах на повну йшла політична агітація. Він вищого керівництва через начальників цехів до майстрів та простих робочих. Людям роздавали «правильну» агітацію, розповідали всю ту пропагандистську нісенітницю та робили народ озлобленим на захід України, який вважали за ворогів, бездарів та дармоїдів, яких годує робочий Донбас. Люди з легкістю піддавались на пропаганду, побудовано в кращих совєтських традиціях.

Чи були люди, які мислили критично та розуміли сутність місцевих еліт? Так, безумовно, але їх, нажаль, було не так багато. До того ж висловлювати власну думку було не прийнято в такому наелектризованому середовищі. Інколи це було просто небезпечно. Можна було і з роботи бути звільненим, або, в кращому випадку, отримати порцію лайки та втратити дружбу.

Промивка мізків на підприємствах була в самому розпалі. Робочі на перервах, в курилках, автобусах та навіть за грою в доміно постійно обговорювали майбутні вибори. На нарадах (оперативках) вище керівництво ставило завдання доносити до робочих як треба «правильно» голосувати та хто такий Ющенко.

Майстер Міхалич разом із іншими майстрами на начальниками дільниць спочатку о 7:30 приходив на нараду до начальника цеху. Начальник цеху та його заступник, окрім робочих питань, давали настанови що і як треба доносити до підлеглого персоналу. Потім майстри йшли до своїх бригад, де проводили нараду, на якій головне завдання – розстановка персоналу на день відповідно до виробничої необхідності.

Міхалич зайшов до майстерні о 7:57. Його підлеглі ще відпочивали: грали в карти та доміно, хтось пив каву зі смаженими на «трансформаторній оливі» пиріжками із заводської їдальні, а хтось читав пресу. З динаміка старого радіоприймача грала музика, переважно, совєтської естради. В майстерні гул був немов у вулику: чоловіки обговорювали рибалку, футбол та, звісно ж, політику.

- А где Никитин? – запитав майстер у колективу.

- Михалыч, ты что, не знаешь? Начальство как всегда задерживается, - вигукнув хтось з чоловіків, що викликало у відповідь дружній сміх.

- Опять, наверное, запил! Так, мужики, заканчивайте.

- Михалыч, сейчас, тут как раз масть попёрла.

Чоловіки почали збирати доміно та приблали карти в шухляду – робота «казино» призупинена. Майстер дістав з кишені пом'ятий брудний блокнот, одягнув окуляри та почав проводити розстановку.

- Вечером доиграете. Так, что у нас на сегодня? Такссс, по общей работе завода пока без изменений. В работе все печи и оборудование, аварийных ситуаций, влияющих на общую работу предприятия за ночь не возникло. Работаем по плану. Так, Михалыч и Николаевич по-прежнему остаются в мастерской и продолжают ремонт редукторов.

- У нас там підшипники вже закінчуються. Залишилось 4 штуки, - перервав майстра Миколайович.

- Делайте столько сколько есть. Там же не везде подшипники накрылись? Я заказал новые подшипники, пока ожидаем. И пойдёте на склад к Таисии Николаевне – получите ветошь. Но это после обеда уже. Так, Шевченко и Фёдоров сегодня идут на уборку листьев на центральной алее. Там будут ребята с других бригад, трактор и машина. Можете потихоньку собираться. Так, что ещё… Сидоренко! Там на дымососе №4, говорят, ночью была какая-то вибрация. Пойди посмотри, определись. Ваню бери с собой.

- А что там смотреть? Там нужно выводить в ремонт и делать балансировку, - відповів слюсар Сидоренко.

- Пойди и посмотри. Может там нет ничего критичного. Так, Никита, тебя сегодня ждут в прокатном цехе №2. Там на утро какой-то трубопровод прорвало. Бери с собой Толика, сварочный аппарат и идите – вам там напишут наряд. Хм, так, что ещё? Перчатки, рукавицы и мыло обещают выдать во вторник. Николаевич, как будеш у Таисси – спроси точно ли в вторник. Остальные пока остаются тут. В нашем кайбаше нужно навести порядок, перебрать запчасти. На сегодня, в принципе, всё. День длинный, будет видно. Теперь о нерабочих вопросах. Значит, руководство просило донести до всего персонала о том что скоро у нас в стране будут выборы, на которых мы с вами должны выразить свою твёрдую гражданскую позицию и не позволить этим американским ставленникам получить власть. Вы же сами все прекрасно понимаете к чему может привести приход ко власти западенцев? Сначала перестанут платить зарплаты, позакрывают все шахты и заводы, а потом будут нас всех, инакомыслящих, душить! Америка хочет в наших шахтах хранить свои ядерные отходы, а нашу землю превратить в пустыню. Поэтому им не нужны люди! Им плевать на людей. А вот наши как раз отстаивают интересы простых рабочих людей, таких как мы с вами. Нам всем нужна стабильность и уверенность в завтрашнем дне. Правильно, мужики?

Мужики хором немов стадо баранів дружно відповіли «да!», що більше нагадувало бекання ягнят.

- И ещё! Эти запроданцы собираются приехать к нам в Донецк, представляете? Что у них в голове? Ющенко приедет к нам на Донбасс чтобы учить нас жизни! Ну, ничего, мы его встретим как надо! Начальство дало распоряжение с каждой бригады 1-2 человека выделить для того чтобы показать этим фашистам кто тут хозяин. Эти недополитики хотят силой затянуть нас в НАТО! Хотят чтобы сапог американского солдата топтал нашу родную землю. Мы им этого не позволим… Значит, 31 октября эта банда приезжает в Донецк и хочет тут провести съезд своей продажной партии. Руководство настоятельно просит всех кто может оказать сопротивление этим неонацистам. От завода будут автобусы, там обещают покормить или дать на питание по 20 гривен на мелкие расходы. От нашего коллектива поедут самые молодые – Никита и Ваня.

- Я не собираюсь принимать в этом участие, - рішуче заявив Микита.

- Так, у нас такое не проходит. «Партия» сказала «надо» - значит надо! Тем более что вам этот день всё равно закроют, так что не переживайте. Будете типа на работе, – відповів майстер.

Микита зціпив зуби та мовчки пішов з майстерні, де ще довго продовжувались політичні дискусії. Хлопець не хотів приймати участі в тому дійстві, але ж чи був вибір? Так, але тоді можуть і з роботи вигнати. Микита пішов у цех сам, без напарника, щоб якнайшвидше розпочати роботу та відволіктись від злих думок.

Тим часом на вулицях Донецька та деяких найбільших міст Донеччини почали з’являтись агітаційні біл-борди із закликами голосувати за своїх. Зустрічались й доволі провокативні. Наприклад, на одному було зображено Ющенка у формі солдата часів нацистської Німеччини. На інших – «нєт Амєрікє», «долой НАТО» та купа інших нісенітниць. Місцеві ЗМІ не відставали, оскільки всі були підконтрольні тим самим «парням із народа». Навіть на регіональному телеканалі, що входив до складу національного мовника, - «27-й канал», зустрічалась відверта агітація та пропаганда, не кажучи вже про доволі відомий телеканал із патріотичною назвою, що належав одному донецькому олігарху. Там навіть у випусках новин не цурались підігрівати ненависть до заходу України.

Совєтські погляди та «закалка» людей, що не вміли критично мислити, агресивна пропаганда, відсутність альтернативних джерел інформації та банальні стереотипи накаляли суспільство немов метал у печі. Хотілось розірвати горлянки опонентам щоб довести… А що взагалі треба було доводити?..

Ющенко та його команда мали прилетіти до Донецька літаком. Тому ще на території летовища їх мали зустрічати місцеві, що конче прагнули «висловити свою позицію», влаштувавши гостинний прийом.

Палац молоді «Юність», біля якого вже у 2005 році почнуть споруджувати красень-стадіон «Донбас арену», мав прийняти у себе делегатів та гостей з’їзду партії «Наша Україна» на чолі з кандидатом у Президенти Віктором Ющенко. Із західної сторони палацу простягається вулиця Челюскінців, зі східної сторони – річка Кальміус та парк «Імені ленінського комсомолу». В ті часи цей парк був недоглянутою лісосмугою, де навіть вдень було страшно ходити. Сам же палац був призначений для проведення різноманітних концертів (тут полюбляли виступати зірки російського шансону), виставок, ярмарок (переважно, торгували цигани з навколишніх ринків), конференцій, нарад. Загалом, ця споруда відрізняється від типового будинку культури хіба що розміром і туалетом всередині приміщення.

Саме в парку ще зранку почали збиратись невеличкі групи молодих людей у спортивних костюмах. Браві парубки підживлювали запаси енергії своїх організмів місцевим популярним пивасиком «Сармат» та насінням. Трохи згодом зі сторони зупинки трамвая №1 біля проспекту Тітова почали збрідатись інші протестувальники, на підтримку яких до стадіону РСК «Олімпійський» почали приїздити автобуси «вільнодумців» - простих робітників підприємств.

Людей поступово ставало все більше. Заздалегідь були підвезені необхідні плакати та транспаранти. Їхні основні посили: «нєт фашизму», «ганьба», «за справєдлівость», «юго-восток, вставай», «русофобство – ето чьорная завість к вєлікім москалям», «долой Амєріку» і т.д. Серед плакатів та прапорів не було помітно символіки жодної політичної сили, проте їх посил був відповідав риториці найбільш популярній серед місцевих політичній партії. Всі ці плакати були написані однаковою фарбою. Співпадіння? Ще здалеку було помітно декілька прапорів – так званих «трікалорів» (дивно, чому це не трицвєт, а саме триколор?) в руках міцних молодих чоловіків.

Були також транспаранти з червоної тканини, де білою фарбою написано «Ющєнко нужен Донбас, Донбасу Ющенко нє нужен». З транспарантами таких кольорів раніше ходили на першотравневі демонстрації та кричали «Уряяяяя!», але часи змінились.

Серед натовпу виділялись декілька людей, що займались безпосередньо організацією цього «мітингу вільнодумства». Ці декілька людей постійно бігали в гурбі людей, махали руками, надавали якісь настанови, переставляли групи людей з місця на місце. Натовп гудів, ревів, свистів, але працював ніби єдиний організм. Всі ці люди були схожі на один величезний оркестр, яким уміло керують декілька дирижерів.

Перед подіями 31 жовтня по місту зустрічались листівки від нікому невідомої організації «Народний фронт освобождєнія» з нациською свастикою та написами «Очістім Донбас – очістім Украіну». Поруч зі свастикою був напис «За Ющенко». Чи дійсно існувала така «організація» - питання риторичне із заздалегідь відомою відповіддю.

Стражі правопорядку вже були одягнені в теплу форму. На їхніх темно-синіх куртках з хутряними комірцями гордо виднівся напис на всю спину «Міліція». Десятки міліціонерів серед натовпу та «омонівці», що сиділи в автобусах, були готові до будь-якого розвитку подій. Десь далеко гавкали службові вівчарки. Міліціянти, що мали найбільшу «броню» у вигляді заробленого важкою багаторічною службою живота, були поставлені по периметру кордону щоб стримувати натовп та не допустити провокацій. Серед міліціонерів немов півні ходили ряжені кубанські «кізячки».

Для покращення умов мітингувальників заздалегідь були встановлені біотуалети, а для того щоб заглушити всіх опонентів завезли якісну звукову апаратури. З динаміків постійно лунала патріотична совєтська музика, що не аби як підіймала бойових дух протестувальників. Деякі молоді люди палили газети та брошури із зображенням Ющенка. Ностальгія за СРСР, червоні транспаранти, крики, свист, лайка, непристойні жести на камеру, та спортивні костюми із запахом розлитого пива – все це було схожим на колективний сеанс гіпнозу.

В середині палацу молоді «Юність» вже сиділи декілька десятків «мальчіков-антіфашистов» та культурно пиячили. Пізніше надійшло повідомлення про мінування приміщення, але вибухівки не було виявлено – «шухєр не вдався». Проте ці молодики виконали основну задачу – заблокували приміщення палацу.

В цей час біля готелю "Шахтар" проходив менш чисельний мітинг прихильників "Нашої України", на якому виступає Віктор Ющенко. Учасники мітингу оголосили лідера блоку кандидатом у Президенти. Прихильників "Нашої України" було декілька сотень, натомість кількість їхніх опонентів біля «Юності» обчислювалась тисячами. Але, якщо брати загалом ситуацію в Донецьку та регіоні, то всім іншим було не цікаво що там відбувається.

Ближче до обіду ставало все гарячіше. О 12:00 мав відбутись з’їзд «Нашої України» в палаці «Юність». Будь-яка «іскра» могла призвести до сутичок та пролиття крові. Загалом, міліція не втручалась та не перешкоджала мітингам.

В приміщенні Донецького аеропорту Ющенка та його команду зустріли сотні мітингувальників з червоними прапорцями, оглушливим свистом та вигуками «ганьба». Біля аеропорту також зібралось чимало крикунів, яких відділяв кордон із невисокого паркану та декількох десятків сонних міліціонерів.

Проте обійшлось без серйозних провокацій. Майбутнього Президента України зустріла делегація, подарували рушник та коровай. Дівчинка, що була одягненою у вишиванку та дарувала коровай, розплакалась через бо сильно переживала. Віктор Андрійович заспокоїв малечу. Далі був заблокований вихід з аеропорту, який за допомогою спеціальних засобів було відкрито.

Ющенко виступив біля готелю «Шахтар», але запланований на 12:00 з’їзд політичної партії довелось перенести у зв’язку з безпековою ситуацією.

Микита з самого ранку був біля палацу «Юність» та на власні очі бачив що там відбувається. Хлопець розумів що йому не місце серед цього натовпу, що схожий на стадо баранів. Ця обстановка, крики, свист та відверто сепаратистські гасла давили на психіку. Хотілось тікати якомога далі звідси, тому він поступово почав розчинятись у натовпі, а потім взагалі пішов геть зі сподіванням що про його відсутність ніхто не здогадається.

Микита пішов у парк, а далі стежиною до Кальміусу. Вже за три року тут розпочнуться роботи з будівництва найкращої футбольної арени східної Європи, але тоді це було місце де відпочивали любителі «ширки» та оковитої.

Вода в Кальміусі була доволі чистою та холодною. Хлопець сів на березі та опустив руку у воду. Течія була не сильною. На березі було чимало сміття, яке по собі залишили відпочивальники. Комунальні служби не часто тут прибирали.

Ось так мовчки сидів наш головний герой, дивився у воду та й думав… Про що? Взагалі ні про що. В голові досі лунали крики та свист. Інколи здалеку доносилась музика з гучномовців та палкі промови. На іншому березі Кальміусу розкинулись величні терикони та будинки, і цей краєвид заспокоював, навіював приємні спогади.

Відпочивши та привівши до ладу свої думки, Микита пішов протоптаною стежкою в сторону вулиці Челюскінців. Там неподалік від готелю «Шахтар» ще продовжувався мітинг прихильників Ющенка. На відміну від табору опонентів, та цьому мітингу було тихо та спокійно, ніхто не орав та не свистів. Хлопцю стало цікаво послухати про що там говорять, без прикрас та пропаганди, якими, здавалось, було пропитано навіть повітря.

Підійшов ближче та побачив як перед натовпом виступає чоловік в коричневому пальто. Це був той самий «ненависний фашист» Ющенко. Він говорив чітко, без будь-яких прийомів що могли підбурювати натовп. Говорив правильні та актуальні речі, а вкінці вигукнув «Слава Україні», народ у відповідь «Героям слава».

Частина мітингувальників почали розходитись, дивлячись по сторонам щоб випадково не потрапити в поле зору п’яних молодчиків з протилежного табору. Частина людей залишились. Вони стояли невеличкими групами та спілкувались між собою. Микита стояв мовчки та прислухався. Частина цих людей спілкувались українською.

Зовнішній вигляд прихильників Ющенка явно відрізнявся від тих хто оточив та захопив палац «Юність». Люди себе поводили культурно, не вживали алкоголь, не кричали чи лаялись, не носили спортивних костюмів та блатних фурашок. Ніби зовсім інший світ, у якому зібрались ботани та інтелігенція.

Микита попросив в жінки в сірому пальто та жовто-блакитними стрічками в косі газету, яку склав на декілька частин та сховав у кишеню щоб якось пізніше почитати. В новинах, газетах, радіо та від пересічних людей неможливо щось дізнатись правду.

Хлопець помітив що натовп біля «Юності» теж починає розходитись, тому він пішов одразу до автобуса, яким було привезено працівників заводу. Автобуси стояли біля стадіону, а поруч з ними вже «кучкувались» люди, що прагнули якомога швидше поїхати додому. Люди, переважно, стояли мовчки. Мабуть, це були ті хто як і Микита, не хотіли приймати участі в цьому шоу, організованому місцевою владою.

Старенький заводський автобус гурчав – це водій прогрівав двигун. Їдкий чорний дим виривався з вібруючої вихлопної труби та частково вітром його задувало в середину салону крізь відкриті двері. Водій курив, поклавши руки на кермо, та слухав шансон. Микита хотів зайти та сісти, але як тільки побачив як компанія чоловіків на задніх сидіннях розгорнули чималу «поляну», то одразу ж вибіг із салону. А що, люди виконали свою місію, тому це діло треба обов’язково обмити, як же без цього?

Потроху народ почав збрідатись до автобусів. Люди збирались в компанії, курили та продовжували політичі дискусії. З деяких персонажів, в чиї голови досі бив алкогось, адреналін виривався назовні. Вони б того злого та продажного Ющенка розірвали немов Бобік ганчірку!

Люди заходили в автобуси, водії нервово очікували на пасажирів. Хтось з чоловіків почав кричати:

- Ну, шо там? Поехали уже, холодно. Замёрзли как собаки!

- Так ещё не все собрались, - відповів хтось з тих що сиділи позаду та пили горілку з пластикових стаканчиків, закусюючи пиріжками.

- А кто ещё остался?

- Евгенич, и ещё двое с электроцеха.

- Так, может, их не стоит ждать?

- Почему?

- Так эти ребята на радостях что хоть на день сбежали от жён, пошли «фестивалить». Они ещё с утра «0,5» на троих «раздавили», тут выпили бутылку, пиво, а теперь пошли в сторону Крытого рынка. Короче, Иванович, заводи! Нагуляются – сами как-то доедут домой.

Водій почав газувати – двигун ричав ніби дикий звір. Двері автобуса закрились з характерним скрипом. Водій почав переключатись на першу передачу, але зробив це далеко не з першої спроби за допомогою добірної лайки. Він постійно згадував про чиєсь матір.

Автобус поволі рушив. В салоні на задніх сидіннях продовжувалась гулянка. По дорозі до Макіївки водія просили декілька разів зупинитись щоб сходити подзюрити (пиво просилось на свободу) та купити ще зігріваючих напоїв.

На завод, звичайно ж, вже ніхто не повертався. Водія просили зупинитись ледь не біля кожного куща щоб менше топати додому. Микита всю дорогу мовчки дивився у вікно та намагався не слухати всі ті розмови, що виривались з п’яних голів, які іноді кричали гучніше ніж грало радіо у водія.